Після смерті чоловіка Марія дізналася, що народження сина зберігало сімейну таємницю

— Господи, яка ж я мати! — Вона гірко заридала. — Стільки підказок було, а я нічого не зрозуміла, нічого не відчула!

Плач довго не відпускав її. Але разом зі схлипуваннями відступало почуття приреченості, поступаючись дедалі твердішій вірі: вона знайде сина. Його можлива тяжка хвороба, навіть те, що він, може, не зуміє зрозуміти, хто прийшов до нього, зараз її не турбували. Це не мало значення. Аби тільки він був живий — більше Марія ні про що не могла думати.

— Аби тільки живий був. Аби тільки живий був, — твердила Марія, наче зачарована.

Склавши листа, вона прибрала його назад до конверта, зібрала документи до теки й помітила футляр, що залишився на столі. Щойно вона відкинула оксамитову кришку, як у неї вихопився захоплений зітх.

Під настільною лампою камені в браслеті й сережках змінювалися: колір переходив від сніжно-фіалкового до насиченого кольору нічного неба. Марія провела пальцем по гранях найбільшого аметиста, закріпленого посередині браслета. Камінь озвався теплом — ніби аметист запам’ятав тепло рук Віктора й тепер передавав його їй. Вона підняла сережки — у руках засвітилися маленькі дороговказні зірочки.

Згадалися слова чоловіка про допомогу в добрих починаннях, про бажання, яке може здійснитися.

— Тепер це мій талісман, — сказала Марія й надягла прикраси.

Ніч минула без сну, а втоми вона не відчувала. План ставав яснішим: починати треба зі свекрухи. На годиннику було 6:20. Для Світлани Григорівни надто рано — вона вставала після 10 і любила повчати невістку так, ніби вони ровесниці.

— У нашому віці, Маріє, хочеш зберегти молодість — висипайся. Кращого за сон нічого немає.

Сьогодні з цим розпорядком доведеться попрощатися. Марія зварила собі кави й вийшла з горнятком на ґанок.

На сході по холодному сталевому полотну неба простяглася лимонна смуга. За хвилину вона порожевіла, стала ніжною, мов пелюстка шипшини. Природа наче чекала, завмерши, й нарешті над деревами зійшло величезне помаранчеве коло. Марія мимоволі замилувалася народженням дня.

— Що день прийдешній мені готує? — тихо промовила вона й повернулася до будинку збиратися до свекрухи.

За кермом Марія переконувала себе стримуватися. Образи й крик нічого не дадуть; остаточна сварка зараз завадить, а їй потрібні відомості для пошуків. Утім, Вітя напевно вже намагався домогтися від матері відповідей. Цілком можливо, нічого нового вона не почує. Зробила капость — і забула, наче нічого не сталося. Світлана Григорівна завжди вважала себе правою. На зауваження відповідала театрально піднятими очима й незмінним: «Хто дав їм право мене судити?»

Автомобіль зупинився біля знайомого будинку. Марія рідко сюди приїздила, та двір, здавалося, застиг у часі: порожня пісочниця, зламані гойдалки, облуплена фарба на лавках. Люди щодня проходили повз, гуляли тут із дітьми. Як можна так байдуже ставитися до місця, де живеш, думала вона.

Кілька митей Марія залишалася в салоні, прислухаючись до себе. Раніше біля цього будинку серце підступало до горла, долоні ставали вологими. Вона заздалегідь добирала ввічливі відповіді на неминучі закиди й готувалася до оборони. Тепер хвилювання не було зовсім. Усередині лишалася порожнеча.

Біля під’їзду її зупинив новий кодовий замок. Марія викликала квартиру через домофон, але ніхто не відповів. Почекавши хвилину, вона натиснула ще раз. Невже свекруха кудись пішла? Роздуми перервав невдоволений голос:

— Кому це зранку не спиться?

На наручному годиннику Марії було рівно дев’ять.

— Доброго ранку, Світлано Григорівно. Мені треба з вами поговорити.

— Доброго, як же… Дали б ще поспати. Сподіваюся, ти передумала й приїхала по мене? Заходь.

На третій поверх Марія йшла пішки. У сумочці завібрував телефон: банк надіслав рекламу. Треба позбутися цих розсилок, подумала вона. Потім дістала телефон і, ще не до кінця осмисливши своє рішення, увімкнула диктофон. За роки шлюбу вона досить добре вивчила свекруху: та могла зректися сказаного, а могла приписати співрозмовникові слова, яких він не промовляв.

Світлана Григорівна зустріла її у дверях. Халат змінити не встигла, зате губи вже нафарбувала. Вона вдивлялася в невістку, намагаючись вгадати причину візиту, але обличчя Марії нічого не виказувало.

— Ну, про що розмова? — запитала господиня, коли вони пройшли до кімнати.

— Про мого сина.

— Про Тему? Що з ним? — Світлана Григорівна намагалася говорити спокійно, однак голос здригнувся.

— З ним усе добре. Я прийшла через другого сина.

— Оце так, у тебе ще й другий є? — Свекруха відкрила свій театр однієї акторки. — А я й не підозрювала, що ти стільки років Вітю за ніс водила. Що ж у тебе з цим сином?

— Це ви мені розкажіть, — наполягала Марія.

— Та побійся Бога, Машо! Я тут до чого? Звідки мені знати про твої походеньки?…