Після смерті чоловіка Марія дізналася, що народження сина зберігало сімейну таємницю

Марія стримала роздратування; голос залишився рівним.

— Досить вистави, Світлано Григорівно. Після Віті залишилися лист і документи. Скандалити я не збираюся. Мені потрібна правда — все, що вам відомо.

Посмішка свекрухи стала отруйною. Тепер вона повела розмову інакше:

— Що ж ти, власний підпис забула? Відмову ти сама підписувала, свідки були. Дізналася, що дитина хвора, й одразу відмовилася, а тепер надумала мене звинувачувати! Я тебе стільки років прикривала. Віті й слова не сказала, щоб він тебе з дому не вишпурнув, як паршиву кішку. І ось тобі вдячність: прийшла до мене розбірки влаштовувати!

Марія на хвилину оніміла. Вона знала, як спритно Світлана Григорівна обертала будь-які події собі на користь, але така безсоромна брехня позбавила її слів. Відповідь не знаходилася; обидві мовчали, і мовчання було важким.

— Утім, навіть добре, що ти з’явилася, — заговорила нарешті свекруха. — Так, це я вмовила Ларису допомогти позбутися неповноцінного. Про тебе, дурепу, дбала: не знаєш — не докоряєш собі. І на давньому нашому роді плями немає. А ти мене ще ганьбити прийшла? Нічого, знайду я на тебе управу.

— Він же ваш онук, Світлано Григорівно, — голос Марії здригнувся.

— У мене один онук — Артем, честь і гордість родини Савчуків. Більше онуків немає. А ти слухай: зараз зберемо мої речі, і я їду до тебе. Оселюся в колишній Теминій кімнаті, вона мені завжди подобалася. Утримувати мене віднині будеш ти, я напишу, що потрібно. Чи ти передумала повертатися до школи? Розповім усім, як ти хворого малюка покинула, — тебе й у село не візьмуть, де вчителів бракує. Про елітну гімназію забудь. Ну, вставай, ходімо. На сьогодні візьмемо найнеобхідніше.

Колись Марія всією душею хотіла стати близькою цій жінці. Тепер дивилася на неї прямо, не відчуваючи страху, — з відразою та зневагою.

— То все це заради величі вашого роду? — тихо запитала вона.

— І заради нього теж, люба. Куди тобі зрозуміти — ти не того польоту пташка.

Слово «люба» прозвучало образливо.

— Дозвольте нагадати, шановна Савчук Світлано Григорівно, уроджена Мельниченко: вас Геннадій Федорович собі на біду зустрів у селі, куди приїхав на практику? І ще уточніть: спорідненість із царською династією у вас по матінці чи по татусеві?

Від її сарказму свекруха витріщила очі. Рот кілька разів відкрився й закрився, як у карася, викинутого на берег. Потім вона вибухнула лайкою на адресу покійного чоловіка:

— Негідник! Усе-таки розпатякав, пустив про мене плітки, чужим людям таємницю виказав! — Але швидко отямилася. — Нічого ти не доведеш.

— Мені немає чого доводити. Чи ви Мельниченко, чи як завгодно, мені байдуже. І з якої глушини привіз вас Геннадій Федорович, якого я поважаю, теж. Зараз ідеться про інше.

Марія вийняла телефон із кишені й увімкнула відтворення. Голосно залунало зізнання свекрухи: «Так, це я вмовила Ларису допомогти позбутися неповноцінного».

— Розкажіть докладно, як усе було того дня. Інакше просто зараз, при вас, запис полетить до родинного чату. Слідом я звернуся до поліції. Строк давності вже сплив, але спокійно жити після цього не вийде ні у вас, ні у вашої спільниці.

Світлана Григорівна збиралася заперечити, проте зрозуміла, що заперечення не допоможуть. Вона схопилася за груди й упала в крісло, зображаючи серцевий напад. Вистава нічого не дала. У пастці, яку вона приготувала для невістки, опинилася вона сама; лишалося говорити й намагатися перекласти провину на Ларису.

— Лариса в усьому винна. Це вона мене переконала: хлопчик довго не протягне, а ми з ним так намучимося, що на Темочку сил уже не буде.

Вона говорила довго, перекладала провину на подругу, намагалася постати турботливою бабусею й матір’ю, якій дороге лише благополуччя родини сина. Нічого такого, чого Марія ще не знала, у цій розповіді не було.

— Видали запис, будь ласка, — попросила нарешті Світлана Григорівна, запобігливо зазираючи їй у вічі.

— Ні. Тепер це моя охоронна грамота — на випадок, якщо ви знову щось затієте. А про переїзд, гадаю, можна забути. Людям із блакитною кров’ю не личить селитися в простолюдинки.

— Звісно, звісно… Я ж хотіла тобі допомогти, підтримати у важкий час, — улесливо озвалася свекруха. — Тільки Темі не кажи…