У річницю шлюбу Світлана поїхала з чоловіком до лікарні до незнайомої дівчинки

Наступного ранку, принісши сніданок, Світлана побачила біля порога книжку казок. Вона всміхнулася: їй здалося, що вчорашні слова все-таки зворушили серце Дар'ї. Книжка могла бути жестом довіри, могла виявитися проханням знову почитати перед сном — Світлана не знала. Та відступати не збиралася. З Дар'єю треба говорити, ділитися не лише своїм болем і втратами, а й радощами, щоб дівчинка відчула: вона не сама, ті, хто поруч, теж мають почуття.

Чекати вечора Світлана не стала. Сіла біля дверей, розгорнула книжку на випадковій сторінці й почала читати:

«Якось увечері мама послала Жужу до бабусі по солодкі фініки. Іти було недалеко: проминути три пальми та перебратися через один струмочок. Та сонце вже сідало, і тіні простягали до мавпочки довгі темні пальці. «А я не боюся!» — заявила Жужа-жужа й припустила швидше.

До бабусі вона дісталася швидко. Забрала кошик і зібралася додому, хоча бабуся вмовляла її ще посидіти. Дивлячись на захід сонця, Жужа зовсім не хотіла слухати розповіді про рожевих чарівних слонів, які вибираються з озера, і страшних білих мавп із вогняними палицями.

Вона зіскочила з гілки — і тут у кущах зашурхотіло: «Ш-ш… шурх-шурх!» Мавпочка застигла, зіниці від жаху розширилися. «Хто тут?» — пискнула вона. Відповіді не було. Вітер ворухнув ліану, і вона заскрипіла, наче старі двері.

Жужа кинулася навтьоки. Не вибираючи дороги, промчала через струмок, перечепилася й упала в м'які зарості папороті. Кошик вилетів у неї з рук, фініки розсипалися. У темряві їй ввижалися страшні звірі, що оточували її зусібіч. Вона тремтіла, потім затулила очі долоньками й заплакала. «Матусю!» — тоненько покликала Жужа.

Крізь переплетені ліани долинуло рідне: «Жужа-жужа, ти де?» Це мама пішла її шукати. Донька довго не поверталася, а таке через її допитливість бувало вже не раз: доводилося обшукувати джунглі. «Я тут! — зраділа мавпочка. — Матусю, хтось шарудить! Хоче спочатку мене з'їсти, а потім — бабусині фініки!»

«Ходімо разом перевіримо», — сказала мама, обіймаючи доньку. Вони підійшли до кущів. За обережно розсунутими гілками виявився маленький їжачок: він застряг серед коріння. Щоб його почули й визволили, він шарудів сухим листям. «Ось хто тебе налякав, — усміхнулася мама, визволяючи бранця. — Йому потрібна допомога».

Тремтіння Жужі минуло. Вони позбирали фініки й посміялися з їжачка, який кумедно перебира́в лапками, поки тікав. На зворотному шляху зовсім стемніло, над ними одна за одною спалахували великі яскраві зорі. Жужа міцно трималася за мамину руку й про щось думала.

«А якби там був не їжачок, мамо?» — спитала вона нарешті. Мама тихо засміялася: «І тоді ми були б разом. Коли поруч рідні, боятися нічого».

Удома тато приготував гарячий трав'яний чай. Прийшла й бабуся — хотіла дізнатися, чи все гаразд. Серед рідних, за чашкою духмяного ройбушу, Жужа думала, як добре сидіти всім разом. Тепер їй зовсім не було страшно. Та два солодкі фініки вона все ж поклала ближче: раптом їжачок прийде, буде чим пригостити. Іноді за лячним шарудінням ховається маленький майбутній друг».

Світлана за читанням не помітила, як відчинилися двері. Дар'я стояла біля одвірка, притулившись до нього, й плакала.

— Дарочко… Ти вийшла, — Світлана підвела очі й здригнулася.

— Ще почитай, — дівчинка сіла поруч. — Мені так подобається.

— Ти ж їх напам'ять знаєш, усі до одної, — усміхнулася Світлана.

— Ну то й що.

— Добре. Тоді сама вибери, яку.

— Де дядечко Барсик у калюжу впав, — Дар'я засміялася. — І ще про те, як Жужа друга знайшла.

Світлана читала далі. Вони то сміялися, то плакали над пригодами мавпочки, а потім Дар'я заснула в неї на плечі. На обличчі дівчинки лишилася ледь помітна, лагідна усмішка. Дивлячись на неї, Світлана зрозуміла: крига вже не просто дала тріщину — вона танула так стрімко, що цієї води з надлишком вистачило б назавжди врятувати від посухи джунглі маленької Жужі.