У річницю шлюбу Світлана поїхала з чоловіком до лікарні до незнайомої дівчинки

Дні минали. Дарина, як і раніше, не виходила зі своєї кімнати, але їжу більше не відкидала й Світланині речі залишила в спокої. Ніна Петрівна часто навідувала їх, однак онука й із нею не спілкувалася. Та все ж Світлана відчувала: у домі щось змінюється.

Одного вечора Світлана збирала після вечері тарілки й почула за зачиненими дверима плач. Вона поставила посуд, сіла на підлогу біля кімнати Дарини й заговорила так, щоб дівчинка могла чути кожне слово.

— Ти сумуєш за мамою? Я розумію, люба. Три роки тому зі мною сталося те, чого нікому не мало б випасти. У нас із твоїм татом був син, Павло. Зараз йому виповнилося б вісім, а він і до п’яти не дожив. Я так його любила… Коли народився Павлик, мені здавалося, що щасливішої за мене людини на землі немає. Кирпатий, кумедний, карі очиська, на голові рудий пушок. Ми довго на нього чекали, душі в ньому не чули. Він ріс здоровим, міцним. А в три роки лікарі виявили приховану ваду серця.

Світлана продовжувала говорити крізь зачинені двері:

— Допомогти могла лише пересадка. Але де взяти донорське серце? Досі не знаю. Ми шукали, чекали, сподівалися. Перенесли десяток операцій. Ти ж пам’ятаєш, як у лікарні страшно. А як було йому, маленькому? Він терпів, тільки часом плакав — хотів додому. Я звільнилася з роботи, щоб із ним не розлучатися. Молилася, просила небеса зберегти йому життя. Та дива ми не дочекалися. Тоді я думала, що в нашому світі див взагалі не буває. За місяць до п’ятого дня народження Павлика не стало. До дитячої він так і не повернувся. Тепер ти в ній живеш.

— Потім усе пам’ятаю погано. Закрилася від усіх, як ти зараз. Мій світ розсипався. Мені нічого не було потрібно, хотілося лише піти слідом за сином. Я кричала в порожнечу, хоч і знала: ніхто не відповість. За що йому це? Чому йому так мало відвели? Я б своє життя віддала, аби він лишився. Навколо була темрява, шуміли перешкоди, і за ними не було чути живого світу. Я схудла, майже не спала, але й неспанням це назвати не можна було.

— Твій тато витягнув мене з тієї ями. Розмовляв терпляче, хоч відповіді й не було. Ледь не з ложки мене годував, сльози витирав, волосся мені розчісував. Я тоді не думала ні про себе, ні про Вітька. А йому ж було так само боляче. Тільки він розумів: сина вже немає, але ми ж живі. Нам треба далі жити, боротися, рухатися, розвиватися. І Павлик назавжди лишився з нами. Щодня я згадую то його сміх, то слова, які він вимовляв.

— У спальні на столику стоїть його фотографія. Ти, мабуть, помітила її, коли там усе порозкидала. Я побачила, що ти дбайливо прибрала її, не дала їй потрапити під твій розгром. Потім знайшла в шафі на полиці. Дякую, Дарочко.

— Я знаю, тобі погано. Ти зараз, як я колись, проклинаєш долю за те, що вона зробила з твоєю мамою. Але ти вижила. Хіба це не диво? Отже, Всесвіт щось для тебе задумав. Після смерті сина я не розуміла, навіщо сама лишилася тут. А з твоєю появою зрозуміла: у мені стільки любові, я маю віддати її тобі. Я не була знайома з твоєю мамою, але вірю, що вона чудова. Які історії написала! Жужа мені так сподобалася. Мама завжди житиме у твоєму серці. І не бійся самотності. Ми в тебе є. Що б не сталося, ти можеш на мене розраховувати.

— Мабуть, мама не хотіла б, щоб ти так горювала. Дай їй за тебе порадіти, покажи, як тобою можна пишатися. І пробач мені: я тут випадково переглянула фотографії у твоїй камері. Особливо сподобалися ті, де ти сама. Ти красива. А очі — наче їм треба побачити весь світ. Тільки з кімнати його не розгледиш. Ти любиш книжки, я знаю. Можу привезти. А краще залишу тобі дані від моєї онлайн-бібліотеки — обирай і читай, скільки захочеш.

— Гаразд, більше чіплятися не буду. Мені хотілося з кимось поговорити. І ще: за втечу ми на тебе не сердимося. Сильно злякалися, от і все.

Світлана підвелася й прислухалася. За дверима важко сопіли. Їй здалося, що Дарина сидить зовсім поруч і жадібно ловить кожне слово. Раніше дівчинка так її не слухала…