У річницю шлюбу Світлана поїхала з чоловіком до лікарні до незнайомої дівчинки

У її голосі задзвенів метал. Беручи телефон, Віктор одразу напружився.

— Написали? Що?

— Ніна Петрівна. Каже, Даринці зовсім зле. Велить тобі поквапитися.

— Господи… — Він зблід. — Як же… Зайчику, пробач, поясню, коли повернуся. Зараз треба бігти.

— Ну вже ні! — Світлана розсердилася. — Ти нічого не хочеш мені сказати? До цієї Даринки їдеш? А зустріч із начальством куди поділа? Чи вона і є твоє начальство?

— Світо, ревнувати зараз ніколи. — Віктор узявся за дверну ручку. — Сталося дещо, не можна зволікати. Обіцяю, повернуся й усе тобі розповім.

— Вітю! — Вона схрестила руки. — Ти, здається, забув, із ким розмовляєш. В очі мені брешеш? Так і скажи: завів коханку й зібрався до неї в нашу річницю. Тільки поясни, котра з двох: Даринка чи Ніна Петрівна?

— Світлано, до чого тут коханка? Не треба, прошу тебе. Я люблю тебе, нікого більше. Тут зовсім інше. Давай поговоримо потім.

— Ні, зараз! — Вона тупнула ногою й сама себе не впізнала.

Зазвичай Світлана не влаштовувала істерик, скандалити не любила. Але з похмурими підозрами тепер було не впоратися: надто вже прикро було ще й за вечір із чоловіком, який не відбувся.

— Світо, я справді не можу чекати. Знаєш що, словами зараз нічого не поясниш. Їдемо разом.

— Разом? Куди? До Даринки?

— До неї. — Віктор зірвав із вішалки дружинине пальто. — Тільки взувайся швидше.

Вона, як і раніше, нічого не розуміла, але такого розгубленого, беззахисного погляду в чоловіка не очікувала. Машинально всунула ноги в черевики, накинула пальто й пішла за ним.

Усю дорогу Світлана так і не наважилася запитати, що відбувається, хоча пояснень чекала щохвилини. Віктор мовчав, наче намагався зібрати думки докупи. Сторонньому він здався б спокійним, але Світлана надто добре знала чоловіка й бачила, як він хвилюється. Тому й не квапила його, хоча запитань ставало дедалі більше.

Вони зупинилися біля лікарні. Віктор не рухався, стискаючи кермо, а Світлана дивилася на ряди вікон, залитих однаковим холодним світлом.

— Ми сюди приїхали? Отже, Даринці й справді зле… Вітю, поясни нарешті. Ніякої ділової зустрічі не було. Я твоя дружина, я маю право знати. І причина поїхати в нашу річницю має бути серйозною, інакше я за себе не ручаюся. Ну скажи хоч щось! Навіщо мовчиш?

— Зайчику… — Він зітхнув. — Спершу пообіцяй, що вислухаєш і не робитимеш поспішних висновків.

— Ти розкажи, тоді й побачимо, — надулася Світлана. — Ми завжди одне одному довіряли. Навіщо тепер це змінювати? Навіть твою брехню залишу без розмови: бачу ж, із тобою щось не так.

Віктор подивився на освітлене вікно.

— Там людина бореться за життя. Маленька, слабка, беззахисна. Але сильна духом, я впевнений. І зараз від мене потрібно тільки одне: бути поруч. Іншого я зробити не можу.

— Про кого ти говориш? Я не розумію.

— Про доньку. Мою доньку, Дарину.

Світлана завмерла, потім повільно повернулася до нього.

— У тебе донька? Звідки? Вітю, це якийсь жарт?

— Ні. Усе саме так.

— Отже, ти мені зраджував? — Її губи затремтіли. — Як ти міг? І дитина у вас…

— Це було до того, як ми з тобою познайомилися.

— І за десять років ти так і не знайшов нагоди сказати? — На щоках проступили червоні плями. — А ще говоримо про довіру!

— Я сам не знав. — Віктор насилу ковтнув. — Лише нещодавно з’ясувалося. Ходімо, Світо, решта потім. Ніна Петрівна даремно б не квапила, часу мало.

— Ходімо, — прошипіла вона. — Тільки май на увазі…

— Потім, Світо. Поки що постарайся стриматися. А потім хоч 100 разів прокляни мене, вискажи все, що захочеш.

Грюкнувши дверцятами, він вийшов із машини й попрямував до лікарняного ґанку. Світлана пішла слідом: більше їй нічого не лишалося.

— Вітеньку! Дочекалася!

У вестибюлі до нього кинулася сивоволоса жінка. Сльози бігли по красивому немолодому обличчю; сама вона здавалася вицвілою, зніченoю, наче зломленою горем.

— Добрий вечір, Ніно Петрівно. — Віктор обійняв її. — Повідомлення прочитав. Що з Дариною?

— До реанімації забрали, терміново, просто з палати… — Ніна шморгнула носом. — Я перелякалася, а ніхто нічого не пояснює. Дякувати Богу, хоч одна добра людина знайшлася. Їй зараз операцію роблять, чи довго ще — невідомо. Вітеньку, якщо й її втрачу, я не витримаю…

— Не треба так. Будемо вірити, чуєте? Я залишуся з вами, Ніно Петрівно. Розраховуйте на мене. Біда страшна, але ж Даринка дивом залишилася жива. Зараз головне, щоб вона одужала.

— Впорається… Сильна вона в нас, впорається, — схлипувала жінка…