У річницю шлюбу Світлана поїхала з чоловіком до лікарні до незнайомої дівчинки

Світлана стояла осторонь, почуваючись не у своїй тарілці. Хто ця жінка? Про яку біду йдеться? Вона навіть не знала, скільки років доньці її чоловіка, і не розуміла, що саме сталося з Дариною. Саме існування цієї дівчинки досі не вкладалося в голові.

— Ніно Петрівно, давайте сядемо. — Вітя відвів її до диванчика. — Чаю вам принести? Чи кави?

— Водички, дорогий. Більше нічого, — кивнула вона.

Коли він купував воду, Світлана підійшла й потягнула його за рукав.

— Вітю, ти пам’ятаєш, що я теж тут?

— Пробач, зайчику. Ходімо, познайомлю вас.

— Та хто вона?

— Зараз дізнаєшся.

Старенька промокала сльози строкатою гарною хусткою. Віктор простягнув їй пляшку.

— Попийте, Ніно Петрівно. І познайомтеся, будь ласка: моя дружина Світлана.

— Добрий вечір, — несміливо всміхнулася Світлана, сідаючи поруч.

— Добрий вечір, люба. Яка ж ви гарна! Я чомусь уявляла вас іншою.

— Уявляли? — зніяковіла Світлана.

Вона запахнула пальто, з-під якого виглянула зовсім недоречна тут вечірня сукня, і повернулася до чоловіка: — Вітю, а що ти їй про мене розповідав?

— Я бабуся Дар’ї, — пояснила Ніна Петрівна. — Вітенька, напевно, казав вам про нас.

— Взагалі-то ні, — зізналася Світлана й зашарілася.

— Не казав? От тобі й маєш…

— Пробачте, Ніно Петрівно. — Віктор опустив очі. — Так і не наважився. Важко сказати дружині, що в тебе є дитина, про яку ти сам стільки років не підозрював.

— Та що ви, я не засуджую. — Вона кивнула. — Часом лише через горе й відкривається правда.

— Пробачте, але що все-таки сталося? — Світлана насупилася.

Віктор присів перед нею навпочіпки, міцно взяв її за руки.

— Вони потрапили в аварію. Сьогодні, близько третьої години. Ірина з Дар’єю їхали зі школи додому. Зазвичай донька їздить сама, але сьогодні день особливий.

— День народження, — схлипнула Ніна Петрівна. — У таке свято — і таке горе! Їй сьогодні тринадцять виповнилося. Усе-таки нещасливе число… Ірина моя, Ірина…

— Це ваша донька? — обережно спитала Світлана.

Відповів Віктор:

— Так. Вона хотіла зробити Дар’ї сюрприз: поїхати відсвяткувати день народження, пройтися по магазинах. На перехресті в них на повній швидкості врізався величезний позашляховик. Ірина загинула на місці аварії. У Дар’ї багато переломів і забоїв. Вижила, але становище, сама бачиш, тяжке.

— Який жах… — ахнула Світлана. — Ніно Петрівно, я вам так співчуваю. Ми з вашою донькою не були знайомі, але втрата страшна. Матері пережити свою дитину… Я теж три роки тому втратила сина.

— Господи, що ви кажете! — Старенька прикрила долонею рот.

Світлана перевела погляд на мерехтливу люмінесцентну лампу.

— Зовсім маленький був. Тепер уже можу про це говорити, а тоді цілий рік нічого не хотіла, така апатія була. Навіть не знаю, що сталося б зі мною без Віті.

Дар’ю прооперували, однак із реанімації її не переводили: загрози життю вже не було, але стан залишався тяжким. Ночувати в лікарні не мало сенсу. Віктор запропонував Ніні Петрівні відвезти її додому, а наступного дня знову зустрітися.

Коли вони зі Світланою повернулися до квартири, вона довго не могла заговорити. Усе, що сталося цього вечора, надто її схвилювало, і що тепер робити, було зовсім незрозуміло.

— Вітю, то тепер розкажеш?

— Про що? — стомлено озвався він.

Було видно, що чоловік геть зморився, але нервове напруження його ще не відпускало.

— Про все.

— Гаразд. Тільки спершу дякую тобі. За те, що обійшлося без сцен. Треба було давно зізнатися, я знаю. Але боявся, що тобі буде надто важко це почути.

— Звісно, позашлюбні доньки не в кожного виявляються.

— Світлано, мені було страшно. У нас же все налагодилося. Я після смерті сина довго не міг оговтатися. Три роки минуло, а його сміх досі пам’ятаю. Ще дитину хотів, ти знаєш, але вимагати цього від тебе не смів. Нам обом треба було прийти до тями. І все ж я просив Усесвіт послати мені дитину. Він почув, тільки відповів несподівано. Рік тому ми випадково зіткнулися з Іриною в місті…

Він замовк, втупившись у стелю. Світлана чекала, але пауза затягнулася. Вона стиснула край ковдри…