Віктор відправив Оксану ремонтувати успадкований будинок, а сам поїхав на корпоратив

Андрій спробував відволікти її й запитав жартівливим тоном:

— То що ж ти збиралася мені віддати?

— Наче не знаєш. Поясниш, навіщо сховав прикраси в стіну? — Вона підвелася й сіла на підлозі навпроти нього.

Андрій зазирнув їй у вічі й зухвало посміхнувся.

— Щоб одного дня ти їх знайшла. Коли ти подала на розлучення, дядько ще не знав, що ми посварилися. А я боявся зізнатися. Вважав себе винним і розумів: дядько Коля мене приб’є. Він міг, чесне слово! Тебе він любив як доньку, якої в нього не було. Одного разу дав мені цю скриньку й велів передати тобі. Прикраси родинні — їх ще його баба зуміла сховати в підпіллі, коли прийшли розкуркулювати.

— Я все сподівався, що ми помиримося, — продовжував він. — Запропонував дядькові зробити тобі сюрприз. Видовбав отвір, сховав туди скриньку, замурував стіну, а зверху надряпав зізнання. Чомусь вірив, що це допоможе повернути тебе. Потім почув, що ти виходиш за Вітю, і надії не лишилося. Життя стало немиле. Розповів усе дядькові Колі — навіть хотів, щоб він мене прибив. Але він лише сказав: «Живи тепер і мучся». От я й жив. І мучився.

Він подивився на неї з надією.

— Оксано, після того, що сьогодні розповів Вітюк, у нас може щось змінитися?

— Андрійку, але як? У тебе ж давно своє життя. Напевно, сім’я, діти…

— Немає в мене сім’ї. Ні дружини, ні дітей. Ти для мене одна. Єдина.

— Ти так і не одружився?

Ксюша схопилася й дивилася на нього згори вниз. Андрій знизав плечима.

— Ні. Нікого не зміг би полюбити так, як тебе. Мабуть, однолюб.

— Але хоч жінки в тебе були? — у відчаї запитала вона.

— Були, на жаль. Тільки нічого серйозного ні з ким не склалося.

Він теж підвівся, опинився поруч і зазирнув їй у вічі. Наче час пішов назад: Ксюша знову була молодою дружиною, закоханою у свого чоловіка.

— Як же мені тебе бракувало, — прошепотіла вона.

— І мені тебе. Дуже.

Минув рік, уже добігало кінця наступне літо. Гарне старовинне місто, у якому Андрійко прожив майже п’ятнадцять років, потроху ставало рідним і для Ксюші. Тепер вона теж вважала себе його мешканкою. Ще більше радості принесло вступлення Дениса до місцевого інституту: вони могли бачитися, коли захочуть.

Жити з ними син не став. Йому хотілося самостійності, тому він обрав гуртожиток, але в мами та її «нового старого чоловіка», як він жартома називав Андрійка, бував часто.

Першого вересня Денис, який напередодні ночував у них, щойно вирушив до інституту. Андрійко ще рано-вранці поїхав на роботу, і Ксюша залишилася сама. Аж тут її раптом занудило. Вона засмутилася: попереду був складний робочий день, а хворіти зараз зовсім недоречно.

Після нападу блювання Ксюша вийшла з ванної та важко сіла. На холодильнику висів маленький календар-магніт. Затримавши на ньому погляд, вона насупилася, подумки щось підрахувала, а потім здивовано підняла брови.

— Ні, неможливо…

Через кілька днів Оксана з сильним хвилюванням чекала Андрія з роботи.

— Що сталося? — запитав він, щойно її побачив.

— Не знаю, Андрійку… Я зовсім до цього не готова. Мені ж уже за 40.

— Лише пару місяців, як за 40, — весело відповів він, усміхаючись своїй гарній, молодій дружині.

— Усе одно. Як таке могло статися?

— Оксанко, не лякай мене. Кажи до пуття.

— Здається, у нас буде дитина.

Вона замружилася, потім розплющила очі й перелякано подивилася на нього.

— Дитина? У мене?

Ксюша впевнено кивнула. Андрій опустився просто на підлогу, обхопивши голову руками. Вона не зводила з нього погляду й ніяк не могла зрозуміти, чи він зрадів, чи засмутився.

Раптом він схопився, кинувся до неї й підхопив на руки, шепочучи щось незв’язне.

Згодом вони сиділи поруч. Майбутній батько трохи заспокоївся й, перебираючи її пальці, сказав:

— Треба б придуркові Вітьку подякувати. Пробач, що так про батька Дениса.

— А за що ж йому дякувати? — усміхнулася Ксюша.

— За те, що навчив цінувати щастя. Спочатку забрав у мене тебе, а потім сам же по дурості повернув. Тепер я готовий навіть усе йому пробачити.

— Добре було б, — щасливо зітхнула вона. — Може, і я колись зможу.

Вагітність давалася Ксюші так легко, наче їй і досі було двадцять. У належний термін народилася здорова, чарівна дівчинка. Порадившись, вони з Андрійком назвали її Дарією. Для них це і була перемога над долею — спільна, одна на двох.

Дивлячись у темно-сині очі доньки, Оксана нарешті змогла пробачити Вітю. Заради маленького дива, що лежало поруч на подушці, вона була готова забути його зради, підлість і навіть ті 20 років щастя, яких її позбавили. Тепер це вже не мало значення. Попереду залишалося досить часу, щоб бути щасливою.