Віктор відправив Оксану ремонтувати успадкований будинок, а сам поїхав на корпоратив

— Так я й думав! — Обличчя чоловіка налилося багрянцем, а тримався він по-господарському. — Відчував, що недарма ти мене вигнала. Ображену із себе вдавала, а сама одразу до колишнього втішатися!

— Замовкни, — зло сказав Андрій. — Ще слово — і полетиш зі сходів.

Вони дивилися одне на одного вовком. Здавалося, ось-ось кинуться в бійку.

— Вітю, йди, — звернулася до чоловіка Ксюша. — Тебе сюди ніхто не кликав, і мої справи тебе більше не стосуються.

— Не стосуються? — Віктор вказав на Андрія. — Ти його в нашу квартиру привела, а я маю зробити вигляд, що нічого не відбувається?

— Тобі доведеться звикнути: розпоряджатися мною ти більше не будеш. Що швидше це зрозумієш і даси мені спокій, то краще.

— Щоб я вас тут удвох залишив? Не сподівайся! Ти стільки років за ним сохнеш. Думаєш, я не помічав? Уявляєш хоч, як мені з тобою жилося? Та я баб заводив, щоб самому собі довести, що чогось вартий!

Вітя урвався, збагнувши, що обмовився.

— Отже, не лише Марина? — з жахом запитала Ксюша. Лише тепер до неї долинув слабкий запах спиртного.

— Не лише! І що? У мене таких цілий список. Показати? Ну, хочеш?

Він заходився нишпорити по кишенях. Зустріти тут свого головного ворога Віктор не очікував; уражена гордість вимагала реваншу, і йому хотілося болючіше вразити дружину.

— Будь ласка, йди, — прошепотіла Оксана, скривившись і закриваючи обличчя руками. — Мені гидко на тебе дивитися.

— Чув? Іди, поки тебе просять, — втрутився Андрій і взяв Віктора під лікоть, намагаючись вивести його.

— А інакше що? — той вирвався.

— Інакше я можу за себе не відповідати.

— Це моя квартира! Зараз поліцію викличу, тебе ж і виженуть!

— Поки вони приїдуть, я встигну з тобою розібратися, — похмуро відповів Андрій.

— Досі її любиш, так? — Вітя вишкірився йому в обличчя.

Відповіді не було. Тоді Віктор заговорив зі злою веселістю:

— Хочете почути, як я вас тоді обвів навколо пальця? Тепер уже втрачати нічого. Обом розповім.

— Що ти зробив? — насупився Андрійко.

Ксюша відвела долоні від обличчя й напружено прислухалася.

— Мій батя, поки живий був, любив випити, — почав Віктор. — Нап’ється — починав буянити. Мамка тоді фармацевткою працювала й підсипала йому в чарку один порошок, щоб його швидше хилило на сон. Зрозуміли тепер? Я в мамки порошок поцупив і висипав тобі в чарку після похорону Феді. Спершу просто пожартувати хотів: дратувала твоя одвічна правильність. Хотів, щоб ти гепнувся на очах у всіх.

Він продовжував розповідати:

— Увечері хлопці відправили нас додому на таксі. У машину посадили тебе, Зою Кравчук, Романа й мене. Роман вийшов першим. Тебе ж так вирубило, що ми із Зоєю ледве вдвох затягли тебе в квартиру. У мене лишалося пів пляшки біленької. Я запропонував Зої випити за те, що друга благополучно доправили. Вона любила веселощі, тож ми випили не по одній чарці — допили всю пляшку. Потім я додав їй порошок в одну з порцій. Вона заснула на кухні, просто на табуретці. А я поклав її поруч із тобою й поїхав.

— Ти ж міг убити вас обох, — з жахом прошепотіла Ксюша.

Ксюша не могла повірити почутому. Розповідь Віктора здавалася їй вигадкою, яку він складав на ходу. Але Андрій ударив його, і Віктор упав у дверний проріз. Лише тоді до Оксани дійшло, що все це відбувається наяву.

Її життя й любов, за словами Віктора, були зруйновані навмисно — людиною, з якою вона прожила майже двадцять років. У Ксюші потемніло в очах, кімната попливла. Щоб не впасти, вона вхопилася за стіну.

— Оксанко! Тобі зле? — почула вона Андрія.

— Голова закрутилася… Нічого, зараз мине.

Вона пронизливо подивилася на нього крізь сльози, спробувала заговорити — і знепритомніла.

Ксюша прийшла до тями майже відразу. Андрій саме намагався викликати швидку.

— Зачекай, не треба лікарів. Я в порядку, правда. Нерви, мабуть, — зупинила вона його й спробувала підвестися. Потім розгублено глянула на двері: — А де…

— Чоловіка шукаєш? Утік. Ксюшо, лежи спокійно. Усе-таки викличу швидку.

— Ні, прошу тебе. Скажи краще, як же з нами таке сталося? Чому ти тоді не пояснив, що було після похорону Феді?

— Я нічого не пам’ятав. І зараз не пам’ятаю. А вигадувати виправдання, коли сам у собі не певен, не міг. А раптом я справді тобі зрадив? До сьогоднішнього дня так і думав.

— Господи, яка дурість… — Ксюша потерла обличчя долонями…