Віктор відправив Оксану ремонтувати успадкований будинок, а сам поїхав на корпоратив

Віктор і сам не до кінця розумів, чому такий похмурий, та приховати роздратування не міг. Вихідні з Ладою хотілося продовжити. Дорогою до села він уже кляв себе за мрію про дачу, а найбільше — за затіяний ремонт. Лада, почувши про його плани, розсміялася: такий будинок простіше знести. Тепер, озираючись довкола, він беззастережно з нею погоджувався.

У кімнаті стало ще тужливіше: результати дружининих старань його не потішили.

— Знаєш, сьогодні зовсім не хочеться за це братися. Давай відкладемо ремонт.

— Нехай буде по-твоєму, — кивнула Ксюша. — Тільки навіщо було мене квапити? Подивися, який тепер будинок похмурий.

— Почекає твій ремонт, нікуди не втече.

Вона ледь стрималася, щоб не нагадати, хто все це затіяв. Промовчала, а тоді спитала про інше:

— І як ти збираєшся провести день?

— Ще не вирішив. Прогуляюся, подивлюся, що тут навколо. Може, до річки дійду. Вона ж десь поруч?

— Ставок.

Від його настрою і Ксюші стало тужливо. Навіщо тільки погодилася прийняти будинок! Скільки клопоту принесла їй ця спадщина.

Залишившись сама, вона занесла рулони до кімнати. Сидіти без діла не хотілося, та й лишати обдерті стіни було не можна. Ксюша взялася клеїти шпалери й за роботою потроху повеселішала. Намазуючи чергове полотнище, навіть тихенько наспівувала.

Надвечір повернувся Віктор. Від нього пахло пивом.

— Ось воно як. Працюєш тут?

— А з тобою що? У пивній річці скупався? — спробувала пожартувати Ксюша.

— Сусід пригостив. І дещо цікаве розповів, — ущипливо озвався Віктор. — Виявляється, позавчора тебе навідував племінничок покійного господаря. Сам Андрій, твій колишній! Ну? Будеш заперечувати?

— А щедрий твій співпляшник заодно не сказав, що Андрій пробув тут щонайбільше чверть години?

Їй хотілося прибити сусіда за його балакучість.

— Чверть години! — перекривив Віктор. — А чого йому взагалі тут знадобилося?

— Забрати свої речі. Більше нічого.

Ксюша відвернулася до стіни й стала долонями розгладжувати наклеєний лист.

— Та кинь ти ці дурні шпалери! Із цим будинком я більше морочитися не стану. Тепер-то ясно, навіщо вони все це влаштували.

— Хто це — вони?

— Колишній твій і його придуркуватий дядечко. Будинок для побачень вам приготували! Щоб було де зустрічатися.

— Вітю, що за маячня? Сусід-ідіот наплів дурниць, а ти розійшовся. Андрій проїздом у місті. За старими листами заїхав, от і вся історія.

— Що ще за листи?

— Не знаю, — збрехала Ксюша, не бажаючи злити його ще дужче.

— Отже, слухай мене. Більше ми сюди їздити не будемо. Будинок продамо, а за виручені гроші купимо пристойну дачу. Не вистачить — я додам.

— Ні. Заради грошей продавати його я не стану.

Полишивши шпалери, Ксюша суворо подивилася на чоловіка.

— Це чому ж? — витріщився на неї Віктор, округливши очі.

— Не маю я права так чинити. Микола Степанович дивно розпорядився спадщиною, але розпоряджатися нею міг лише він. І я певна: продажу свого будинку він би не хотів.

— От і виходить, що я маю рацію! Ти його бережеш, бо чекаєш свого колишнього! Сподіваєшся, ще зазирне! — Віктор кричав із піною на губах.

Він вискочив надвір, грюкнувши дверима. Ксюша дивилася йому вслід, нічого перед собою не бачачи. Найжахливіше було визнати: у його звинуваченні є правда.

Коли вона зустріла Андрійка, їй ледь виповнилося вісімнадцять. Серед ровесників він вирізнявся стриманістю. Поки інші кривлялися перед дівчатами, намагаючись здаватися дорослими чоловіками, Андрій залишався собою. Ні чужих манер не переймав, ні за модними одноденними захопленнями не гнався. Ніхто не бачив його за міцною випивкою.

Він був у злагоді з собою, і це помічали відразу. Мабуть, звідси й повага оточення: Андрійкові не доводилося здобувати її кулаками. А Ксюша поруч із ним уже тоді, зовсім юна, зрозуміла, що означає бути як за кам’яною стіною. Гарна, статна пара притягувала погляди; заздрісників не бракувало. Тільки самі закохані, зайняті одне одним, чужої підступності не помічали.

Напередодні її повернення Андрій прибирав квартиру. Навіть узявся за випічку — результат мав нагадувати «Наполеон». Сховавши свій кулінарний шедевр із очей геть у холодильник, він звірився з годинником: до друзів з’їздити ще встигав.

Того дня вони поховали товариша. Після поминок Андрій повернувся додому, решта ж лишилася поминати. Коли він знову з’явився, багато хто вже добряче захмелів. Серед них особливо вирізнявся Вітьок — довготелесий хлопець в окулярах, якому нерідко траплялося напиватися до заплітання язика…