Віктор відправив Оксану ремонтувати успадкований будинок, а сам поїхав на корпоратив

За столом хтось сказав про загиблого такі слова, що всі потягнулися до чарок. Андрій відчув поштовх у плече.

— Випий, брате.

Його відразу почали вмовляти й інші. П’яні голоси злилися в різноголосий хор:

— Ти ж Федора поважав! Хоч раз за нього випий!

— Та Оксанка вранці рано приїжджає, хлопці. Не хочу зустрічати її з перегаром, — Андрій спробував віджартуватися.

— Федір за тебе випив би.

Щоб його облишили, він одним духом вихилив чарку, яку щойно хтось сунув йому в руку. Хто саме її подав, Андрій не запам’ятав.

— Що ви за гидоту п’єте? — спитав він, скривившись.

У відповідь зареготали.

— Самогонка це! Федорова баба дала.

Ще в селі Андрій куштував самогон, але такого гіркого пійла не пам’ятав. Подальше затягло туманом. Здається, він ще двічі сьорбнув із чарки…

Отямившись, він побачив очі Оксанки. Почувався так, наче вчора помер, а тепер повернувся до життя. Чому кохана дивиться на нього з таким болем, до нього дійшло далеко не відразу.

Наступного ранку Віктор підвівся рано. На дружину він не дивився.

— Голова розколюється. Піду в їхньому ставку скупнуся, може, попустить.

Після його відходу встала й Ксюша. Похмуро оглянула кімнату: так хотілося довести будинок до пуття, а сил не лишилося. Вона підійшла до місця, де знайшла зізнання Андрія. Провела кінчиками пальців по прохолодній обшивці й на кілька секунд затримала руку. Сліди літер іще проступали, та скласти з них слова вже було неможливо.

Проковтнувши клубок у горлі, Ксюша різко відсмикнула руку. Штукатурка відкололася й обсипалася до ніг, знявши пилюку. Жінка скривилася: тепер ще й діру доведеться латати. І все ж більше шкода було напису — частина його перетворилася на пил на підлозі.

Вона присіла навпочіпки, придивляючись до пошкодження. Отвір ішов углиб. Ксюша увімкнула ліхтарик на телефоні, спрямувала світло всередину й здивовано побачила там щось схоже на металеву коробку.

Витягти її вдалося не відразу. Нарешті в руках опинилася маленька шкатулка під товстим шаром пилу. Ксюша кілька разів повернула її, усе ще не вірячи своїй знахідці. Всміхнулася: скільки ж сюрпризів приготував цей дім.

Під кришкою вона чекала побачити нові послання Андрія. Замість листів там лежали скарби. На свій жах, Ксюша розгледіла старовинні сережки з дорогоцінним камінням, золоті каблучки. Шкатулка була повна прикрас, і, наскільки вона могла судити, коштували вони чимало.

Розгубленість змінилася злістю. На Андрія, на його дядька, на весь цей дім із таємницями. Ксюша прибрала знахідку в сумку зі своїми речами й вирішила: чоловік про неї не дізнається.

Ще чого доброго, у Віті від такого багатства дах знесе. Напевно, прикраси дорожчі за сам дім, і розлучатися з несподіваним подарунком він уже точно не погодиться. Вона й сама поки не знала, як вчинити. Хотілося лише замурувати шкатулку назад.

Ледве вона встигла сховати коштовності, повернувся Віктор. Діра в стіні й сміття на підлозі змусили його скривитися.

— Ти знову взялася за ремонт? — він пригладив мокре волосся, почухав неголене за ніч підборіддя й зітхнув. — А я ось що придумав. Кинемо все й поїдемо до міста? Подивимося путівки, виберемося кудись. Може, навіть на море. Як тобі?

— Так і залишимо дім? — насупилася Ксюша.

— Мені байдуже, в якому він стані. Кому сюди ходити? Хіба твоєму Андрієві знову закортить пошукати. До речі, замки треба поміняти. Дивуюся, як раніше не допетрав.

Ще за кілька годин вони поїхали. Шкатулку Оксана взяла із собою й усю дорогу думала про неї. Може, Андрій саме по прикраси й приїжджав? Цілком можливо, що листи були лише приводом, а при ній він не наважився ламати стіну.

Хай там як, вона вважала знахідку його власністю. Треба повернути її Андрієві. Але як зв’язатися з колишнім чоловіком, якщо їй невідомі ані його адреса, ані телефон?

До квартири вони зайшли разом. Назустріч вийшов Денис; у голосі сина чулося розчарування.

— Ви чого з села так швидко?

— Радій, що ми передумали там відпустку проводити, — Віктор залишав сумки в передпокої. — Інакше й тобі знайшлася б справа.

— Та я радий, — пробурмотів Денис, поспішаючи до себе.

— Принаймні при нас не тягатимеш усяких додому! — голосно кинув батько йому навздогін.

— Хто б казав, — пробурмотів син і грюкнув дверима…