Віктор відправив Оксану ремонтувати успадкований будинок, а сам поїхав на корпоратив

— До тебе хтось має прийти?

— Ні… Тобто не прийти. Мені обіцяли зателефонувати, — збивливо відповіла Ліза.

До своїх 30 років вона так і не вийшла заміж. Та й залицяльників майже не було: Ліза вважала, що гідну людину нині важко зустріти, а сходитися з ким попало заради того, щоб народити дітей, їй не хотілося.

— Лізко, ну розповідай! Невже в тебе хтось з’явився? — Ксюша лукаво всміхнулася.

— Поки не знаю. У нас іще нічого певного…

Ліза почервоніла так, що Ксюша, яка ніколи раніше не бачила її в такому збентеженні, ще до відповіді подумала: «Боже мій, та вона, схоже, закохалася!»

— Разом працюємо, — нарешті зізналася сестра. — Артем до нас нещодавно перевівся, раніше в іншому місті жив. Два роки тому дружина в нього загинула в автомобільній катастрофі. Після цього він вирішив повернутися до рідних країв. У нього ще синок, усього два з половиною рочки.

— І він сам його виховує? — здивувалася Ксюша.

— Так. Після дружини ні з ким не зустрічався. Не знаю, чи вийде в нас щось… Я ж із дітьми зовсім не вмію. Яка з мене йому мати?

— Хороша. Чудова мати з тебе вийде!

— Оксанко, а раптом малюк мене не прийме? Я й сама твоєї мами спочатку побоювалася. Малою мені з тобою було легше, ніж із нею.

— Зате потім ви одна в одній душі не чули. Я часом навіть ревнувала маму до тебе.

— Серйозно? — Ліза звела брови. — А мені все здавалося, що вона тебе любить дужче.

— Ось побачиш, і ти до цього хлопчика прив’яжешся. У тебе стільки маминого, хоч ви й не рідні.

Спогади трохи засмутили обох. Близько чотирьох років тому батьки померли один за одним; сестри й досі згадували їх зі світлим сумом.

Задзвонив телефон, і Ліза підстрибнула, широко розплющивши очі.

— Він… — видихнула вона.

— То відповідай же!

Ксюша підморгнула сестрі, підвелася з-за столу й пішла з кухні, щоб не заважати розмові. У кімнаті вона сіла в крісло. Ліза з’явилася там лише через деякий час — з палаючими щоками й таким виразом обличчя, ніби дзвінок іще лунав у неї у вухах.

— Він кличе сьогодні на вечерю. Я поки не погодилася, сказала, що ти приїхала.

— Лізко, ти що! Зараз же передзвони й скажи, що підеш.

— А як же ти?

— А я з чоловіком вечір проведу. Знайшла через що відмовлятися!

Через пів години Ксюша їхала додому на таксі. Перед очима в неї стояли сяйливі від щастя очі молодшої сестри, і Оксана всю дорогу всміхалася, сподіваючись лише на одне: хай у Лізи з Артемом усе вийде.

Вдома вона втомлено роззулася й затримала погляд на туфлях, скромно поставлених у кутку передпокою. Звідки вони взялися, Ксюша не знала, однак ні про що погане не подумала. Може, Денис повернувся й запросив дівчину. Хіба мало.

У ванній вона ретельно вимила руки. Зі спальні долинав гучний звук телевізора — мабуть, Вітя дивився обіцяний матч. Ще трохи поблукавши квартирою, Ксюша зайшла до нього.

Там була Марина. Та сама знайома з турагентства, яка вдень пропонувала їй путівки на море. Побачивши її з Віктором, Оксана все зрозуміла — і з величезним подивом виявила, що це майже не завдало їй болю.

— Через п’ять хвилин вас обох тут бути не повинно, — чітко промовила вона. — Вітю, тебе я теж маю на увазі.

— Між іншим, квартира і моя, — пробурмотів він.

— Про квартиру поговоримо в суді. А зараз іди. Не доводь мене до скандалу, інакше, обіцяю, пошкодуєш.

У напівтемряві її очі наче світилися. З обличчя, з усієї її постаті було ясно: вмовляти марно. Першою отямилася Марина й мовчки вискочила до передпокою.

— Ну? — Оксана загрозливо наблизилася до чоловіка.

— Істеричка, — нерозбірливо вимовив Вітя й поплентався геть.

Вхідні двері грюкнули. Коли все стихло, Ксюша підійшла до ліжка й почала скидати постіль на підлогу.

Минув тиждень. Віктор кілька разів намагався повернутися, але вже наступного ранку після того вечора Оксана змінила замки. У спальні вона викинула всі меблі, і дивне задоволення від цього рішення не минало. Потім взялася здирати шпалери — після успадкованого будинку це заняття стало для неї вже звичним…