Віктор відправив Оксану ремонтувати успадкований будинок, а сам поїхав на корпоратив

Телефон кілька днів лежав у беззвучному режимі. Віктор телефонував мало не щогодини, і Ксюша втомилася бачити ці виклики; вона вже думала змінити номер. А сама знову бралася за скребок, зішкрібала зі стін рештки шпалер і намагалася ні про що не думати.

Думки однаково поверталися. Невже одній людині судилося двічі пережити таку зраду? Наче зла доля сміялася з неї, змушуючи знову проходити через колишню муку. Але тепер Оксані було не так боляче, як тоді, коли вона застала Андрія. У молодості вона жила ілюзіями; тепер сприймала життя таким, яким воно є, і зрада Віктора майже не здивувала її. Адже підозри виникали й раніше, просто Ксюша воліла не надавати їм значення.

Вона думала, чи існує взагалі чоловік, здатний усе життя зберігати вірність дружині й щиро вважати її єдиною. Прожиті роки підказували їй відповідь: ні, таких немає.

Незнайомий номер вона помітила випадково. Здається, з нього вже не раз намагалися їй додзвонитися, але Ксюша нікому не відповідала. Віктор міг попросити знайомих зателефонувати їй із чужого телефону, а розмовляти ні з ним, ні з тими, хто надумав би їх мирити, їй не хотілося.

— Алло, — усе ж сказала Оксана, вирішивши одразу покласти слухавку, якщо почує Віктора.

— Ксюшо, привіт. Це Андрій. Ніяк не можу тебе застати. Ти написала мені, просила зв’язатися з тобою.

— Так, Андрію, — схаменулася вона й перейшла на діловий тон. — Мені треба передати тобі одну річ. Скажи, коли й куди її привезти?

— Я приїхав у справах, буду в місті тиждень. Був би радий побачитися з тобою. А час і місце обирай сама, як тобі зручно.

Останні слова він промовив із тією самою діловитістю, що й вона, хоча посміхався поблажливо.

— Ось як? Тоді можеш приїхати до мене. Зараз скажу адресу, — запропонувала Ксюша, сама від себе цього не очікуючи.

— Ти точно цього хочеш? — обережно запитав Андрій.

— Так, точно.

Зважати на пристойності вона більше не вважала за потрібне. Жодних зобов’язань перед чоловіком у неї тепер не було; здається, їй навіть хотілося вчинити якусь нерозсудливу витівку.

Андрійко з’явився за чверть години — наче весь цей час був поблизу й чекав, коли вона його покличе.

— Заходь, розташовуйся. Тільки в мене трохи не прибрано, — зустріла його Ксюша.

— У тебе тепер усюди ремонт? — Андрій здивовано підняв брови, розглядаючи купи будівельного сміття в передпокої.

— Так вийшло.

А Ксюші, побачивши його, стало трохи страшно. З усіх чоловіків тільки з ним вона могла б зрадити чоловікові. Але саме цього їй ні за що не хотілося: така близькість розтоптала б останню краплю любові, яку вона зберегла як пам’ять про свої почуття 20 років тому.

— Що з тобою, Ксюшо? — лагідно запитав Андрій, помітивши зміну в її обличчі.

— Усе гаразд. Вирішила змінити життя. Почала зі спальні, зі стін.

— Ти тремтиш. Я ж бачу, щось сталося.

— Нічого незвичайного. Чоловіки приводять додому чужих жінок — мені вже не звикати.

Сльози виступили самі. Ксюша ще нікому не розповідала про те, що побачила в спальні, і тепер сама вразилася, наскільки гидко прозвучало це зізнання.

Андрій не зводив із неї очей. Йому хотілося обійняти її, спробувати втішити, але він не наважувався навіть наблизитися. Деякий час він мовчав, добираючи слова.

— Ксюшо, я віддав би все, аби тільки повернутися в минуле й виправити те, що зробив із тобою, з нами. Клянуся тобі.

Така сама мука була в її очах 20 років тому. Тепер Андрій звинувачував у цьому себе, а не Віктора. Після похорону Феді в нього не збереглося жодних спогадів про ту ніч. Звідки в їхній квартирі взялася Зоя Кравчук, він не розумів. І виправдовуватися тоді не наважився — лише бурмотів, що нічого не пам’ятає й сам нічого не може пояснити.

— Пробач, не варто було звалювати на тебе все це. Ти тут ні до чого. Принаймні цього разу… Так збіглося. Я ж покликала тебе, щоб віддати…

Закінчити Оксана не встигла: відчинилися вхідні двері, й увійшов Вітя. Мабуть, розгубившись при зустрічі з Андрійком, вона не замкнула за ним двері…