Заможні батьки нареченого дізналися несподівану правду

Від шуму в Ірини гуділа голова. Вона змерзла, хотіла їсти, її нудило. Найбільше хотілося впасти й заснути. Нарешті вона знову вийшла надвір, розкрила парасольку й залишилася під дощем. Холод трусив її, але повертатися до галасливої зали не тягло.

— Дівчино, ви ж зовсім змерзли!

Повз ішов чоловік у дощовику. Під каптуром обличчя не було видно; наблизившись, він зазирнув під її парасольку, і Ірина побачила уважні зелені очі. Незнайомець виявився доволі молодим і привабливим.

— Може, підвезти вас?

— До Соснівки б… Я була б вам вдячна, — невесело всміхнулася вона. — Тільки зараз туди не дістатися.

— Моя техніка й не таке долала. Мені саме в той бік.

— Візьміть мене, будь ласка! — пожвавішала Ірина, але відразу ж додала вже без колишньої радості: — Грошей у мене мало.

— Хіба я просив платити? — Він хмикнув і махнув рукою. — Давайте хутчіше, скільки можна мокнути!

Біля вокзалу стояло щось схоже на джип, тільки значно вище, на могутніх колесах. Андрій — так звали нового знайомого — сам зібрав цей диво-автомобіль.

— По болотах на ньому їжджу, — не без гордості пояснив він.

Дорогою з’ясувалося, що він новий єгер і нещодавно став до роботи в тутешніх лісах. Раніше жив у місті, був одружений, але дружина пішла до іншого.

— Я тепер теж у Соснівці живу. Не впізнали нового односельця? — запитав Андрій з усмішкою.

Ірина згадала будинок колишнього голови колгоспу. Його кілька років безуспішно продавали: надто дорого просили. А потім раптом знайшовся покупець. У селі ще дивувалися, що за багатій з’явився. Виявилося, її супутник.

Він розповів і про колишню службу: був військовим, постійно відлучався. Дружина цього не витримала, проте Андрій її не звинувачував. Кожен шукає, з ким і де йому буде краще.

— А от вас я згадав, — сказав він, поглядаючи на Ірину. — Ви молода мама з візочком. Гуляєте селом, а на візочку ведмежата.

— Візочок наш, — усміхнулася вона. — Тільки гуляю я із сестричкою. Мама померла. Нещодавно поховали її та бабусю разом.

— Здається, я чув про це в магазині. Яке нещастя… Співчуваю вам.

— Дякую.

Слова були звичайні, чергові, а їй чомусь стало від них світліше й тепліше. Навіть нудота відступила. А може, вона нарешті зігрілася: у машині було тепло, та й Андрій пригостив її гарячим чаєм із термоса.

До Соснівки доїхали без пригод: там, де після зливи автобусу було не проїхати, машина-звір долала навіть найстрашніші вибоїни. Здавалося, їй усе байдуже — Андрій недарма пишався своєю технікою.

Побачивши Ірину на порозі дому, Макс здивувався. Телефоном він казав, що спокійно залишиться з маленькою сестрою на всю ніч, і намагався триматися хоробро. Тепер же було видно, як він радий, що цього не знадобиться. Ірина все-таки дісталася додому, попри дощ і скасований зворотний рейс. Брат не приховував радості: одна річ — обіцяти, що впораєшся з малою до ранку, і зовсім інша — зустріти старшу сестру, яка повернулася.

Та поїздка не залишилася єдиною зустріччю. Тепер, помічаючи одне одного на сільській вулиці, Ірина й Андрій віталися, перекидалися кількома фразами. Так і почалося їхнє знайомство, поки що обмежене цими короткими розмовами.

Пізніше, коли Макса забирали до армії, Андрій прийшов на проводи. Колишньому військовому було що сказати майбутньому солдатові: він дав йому кілька корисних порад.

Після від’їзду брата Ірина залишилася сама — з дитиною в ліжечку й ще однією під серцем. Фельдшерка обіцяла мовчати про її вагітність, але вона розуміла: обіцянка не допоможе, коли зміни стануть помітні без жодних розповідей. Незабаром усі самі побачать.

Так і сталося. Жінки дивилися на округлий живіт Ірини, хитали головами, перешіптувалися між собою. Ось і доля: яблучко від яблуньки… Тільки колишнього завзяття в цих пересудах уже не було. Людмила розповіла односельцям, як обійшлися з Іриною Павло та його батьки, і багато хто тепер знав про це. Тому судили її не так завзято, хоча в одному село не сумнівалось: дитину Ірина чекає від свого міського залицяльника. Тут нікому не потрібне було підтвердження фельдшерки.

Помітив зміну й Андрій. Після цього він наче зник: зустрічалися вони рідко, ніби він уникав Ірини. Вона вже встигла звикнути до того, що вони віталися на вулиці й могли перекинутися кількома словами. Ці легкі розмови стали їй дорогими, і тепер їх бракувало…