Заможні батьки нареченого дізналися несподівану правду

— Зараз я, — сказала Ірина з усмішкою, беручи сестричку на руки.

У неї на руках плач одразу вщух.

— Ах ти хитрий зайче! — усміхнувся Макс. — Можна подумати, я тебе неправильно тримав.

— Мабуть, неправильно.

Усміхнутися цього разу вдалося насилу. Брат помітив це і, стишивши голос заради маленької, що знову задрімала, запитав:

— Що, повтікали наші гості?

У відповідь Ірина лише похитала головою.

Увечері брат із сестрою сиділи поруч, обговорюючи, як тепер жити. Нікому не хотілося брати на себе чужі проблеми, а їм, рідним, треба було триматися разом. У Макса вже був план, і відкладати його він не збирався.

— Цими днями піду до фермера, попрошуся на роботу. Поки що допомагатиму тобі грошима. А там буде видно. Відслужу, повернуся — тоді й вступлю до інституту. Ніка ж теж на той час підросте, ти зможеш влаштуватися до районної лікарні. Усе в нас налагодиться.

Поки що він вирішив відкласти навчання, а не відмовлятися від нього зовсім. Зараз родині були потрібні гроші, і Макс збирався заробляти. Інститут залишався в його планах на час після служби, коли сестрі вже не доведеться постійно сидіти з малою.

Сперечатися Ірина більше не стала. Міркував він правильно, хоч і залишався підлітком. Тепер йому належало бути опорою родини. Незабаром Максим найнявся різноробом до фермерського господарства, як і збирався. А Ірина ростила сестричку й дедалі частіше називала її «донечкою». Інакше вже не виходило.

Вранці Ірина дедалі частіше почувалася недобре. Спершу пояснення здавалося очевидним: із малою вічно не висипаєшся, втомлюєшся, звідки ж узятися доброму самопочуттю? За щоденними клопотами вона не відразу замислилася про іншу причину. А коли взялася рахувати дні, з’ясувалося, що затримка триває вже понад три місяці. Понад три! Як же вона, медикиня, могла проґавити настільки просту річ? Уся ця метушня забрала стільки уваги, що за власним станом вона перестала стежити. Ранкове нездужання тепер пояснювалося зовсім інакше. Ірина була приголомшена: вагітність, якої вона так довго не помічала, застала її зовсім зненацька. Що тепер робити? Від цього запитання ставало лише страшніше.

Охоплена панікою, вона навіщось зателефонувала Павлові. Сама не розуміла, навіщо насамперед набрала його номер. Замість знайомого голосу почула якусь дівицю: та відповіла на дзвінок і хихикнула. Потім у слухавці заговорив Павло. У його голосі не було нічого від тієї людини, якій Ірина звикла телефонувати, — лише грубість:

— Чого тобі?

— Нічого. Просто вирішила зателефонувати, — відповіла вона, намагаючись говорити спокійно.

— А я вже зрадів: мабуть, повернеш те, що я на вашу сімейку витратив.

Телефон затремтів у її руці.

— Ти про гроші на похорон?

— А про які ж іще? Я тобі що, благодійний фонд? Мені самому витрачатися доведеться, весілля попереду.

Він засміявся п’яним сміхом. Павло був п’яний, задоволений життям, і в цій людині Ірина не впізнавала свого нареченого. Як вона могла так у ньому помилитися?

— Я тобі все перекажу, — тихо сказала вона.

— Будь така ласкава. Знайшла дурня! Мама одразу тебе розкусила.

— Твоя мама правильно сказала: ми різні. Прощавай, Павле.

— Ну, бувай.

Він відключився першим. Ірина знову плакала, не знаючи, як їй жити далі. Але обіцяні гроші вирішила повернути. Із конверта, переданого їй в органі опіки невідомим благодійником, довелося забрати майже все. Вона розповіла про це Максові, побоюючись, що брат буде проти.

— Хай подавиться! — вигукнув він. — Я вже заробляю, сестричко. Обійдемося без цих грошей.

Наступного дня Ніка залишилася з Максом, а Ірина вирушила до райцентру: там був банк із банкоматом. Дощ застав її ще в автобусі. Холодний, осінній, він лив наче з відра. Водій попередив пасажирів, що зворотного рейсу до їхнього села не буде. Після такої зливи автобус там не проїде, хіба що позашляховик упорається.

Ірина зажурилася. Як тепер діставатися додому? Але раз уже приїхала, треба було виконати хоча б частину задуманого. Вона добігла до банку, переказала Павлові гроші й повідомила про переказ.

Відповідь надійшла коротка: «Гаразд, зійде й так, хоча могла б і відсотки додати». Його нахабство приголомшило її. Тепер сумнівів не лишалося: негідник він ще той.

Назад вона пленталася до вокзалу, хоча знала, що їхати нічим. Макс телефоном запевняв, що впорається з Нікою сам. Отже, їй залишалося ночувати тут. Під вокзальним дахом від дощу ховалися люди; одні лаяли погоду, інші — владу за розбиті дороги, треті голосно обговорювали телефоном, як тепер бути…