Заможні батьки нареченого дізналися несподівану правду

Купальник на блондинці був безглуздий, утім, Ольга Семенівна виглядала не краще. Панама з вушками робила її схожою на щура. Ірині стало незатишно. Вона пошепки попросила чоловіка відійти з дітьми подалі й пояснила, хто опинився поруч.

Андрій із цікавістю поглянув на колишнього нареченого дружини. Худий, сіренький Павло помітно поступався йому — міцному, підтягнутому. Жінки нерідко задивлялися на Андрія, але йому не було до цього діла: поруч була кохана дружина.

Вони підвелися, покликали дітей, однак Ніка обурилася: її замок був майже готовий. Артем же викопав початок ями й збирався шукати скарби. Галасливі протести привернули увагу сусідів. Андрія з дітьми ті не знали, зате Ірину троє з чотирьох буквально пропалювали поглядами.

Дочекавшись, поки блондинка піде купатися, Павло підійшов.

— Привіт. Не очікував побачити тебе тут.

— Здрастуй, Павле.

Вона кивнула й відвернулася, та йти він не збирався.

— Ви всією сім’єю приїхали?

— Саме так, молодий чоловіче, — відповів Андрій. — Тому прошу нам не заважати.

— Як скажете. — Павло знизав плечима, але все ж додав: — Я теж із сім’єю. З дружиною, мамою і татом.

Ніби хотів похвалитися, а прозвучало як скарга. Після виразного погляду Андрія він нарешті відійшов і влігся засмагати. Дружина, що повернулася, влаштувалася поруч; Анатолій Петрович попрямував до бару, Ольга Семенівна — у воду, не знімаючи своєї дивної панами.

Поступово Ірина перестала помічати неприємне сусідство. Разом з Артемом вона шукала скарб, а Андрій під суворим наглядом Ніки прилаштовував до замку вежу.

— Людина тоне! — долинуло раптом з боку моря.

Рятувальників не було видно. Берегом розгублено металися відпочивальники, але на допомогу відразу ніхто не кинувся. Ірина з Андрієм теж побігли до води. Серед хвиль вона помітила знайому панаму. Та зникла, з’явилося меліроване волосся — і знову зникло під хвилею.

Андрій кинувся в море. Ірина притиснула до себе дітей і з жахом стежила за ним. Анатолій Петрович поруч ламав руки; Павло кусав губи, його дружина театрально зітхала. Здавалося, біда зі свекрухою її не надто тривожила.

Витягнувши Ольгу Семенівну на пісок, Андрій спробував привести її до тями. Вона не дихала, його спроби нічого не давали. Ірина суворо наказала дітям залишатися на місці й кинулася до постраждалої. Вона знала, яку допомогу надавати при утопленні. Впорається.

За хвилину жінка закашлялася й розплющила очі.

— Господи… Що сталося?

— З поверненням з того світу, — сказала Ірина, підводячись.

Ольга Семенівна схопила її за руку.

— Це ти мене врятувала? Дякую, люба!

— Не лише я. З моря вас витягнув мій чоловік. Будь ласка. І більше не лізьте плавати, якщо не вмієте, — сухо відповіла Ірина.

Вони з Андрієм забрали дітей і пішли до готелю, більше не дивлячись на ту компанію. Павло проводжав їх поглядом, у якому змішалися захоплення й смуток.

Виявилося, вони оселилися в одному готелі. Ірину втішало лише те, що до від’їзду лишався один день. Бачити цих людей було нестерпно, але вона намагалася не показувати цього чоловікові, щоб не тривожити ще й його.

Увечері вона вийшла по воду й зіткнулася в коридорі з Ольгою Семенівною.

— Ірино, ще раз дякую тобі за порятунок, — схвильовано почала та.

— Будь ласка.

Ірина хотіла пройти, але жінка загородила дорогу.

— Пробач нам за той приїзд. Наговорили зайвого, Павла проти тебе налаштували. Ти ж теж мати, зрозумій: батьки хочуть дітям добра. Я думала, що рятую його від помилки.

— А вийшло не так? — усміхнулася Ірина.

— Він же одружився з дочкою Гончаренка. Виходить, вона твоя сестра. Ми з її батьком ворогували, потім помирилися, я сподівалася, що все складеться. Але Карина розбещена до неможливості. Їй від Павла самі гроші потрібні.

— Сестра… Ніколи б не подумала.

— Ви зовсім різні. І Гончаренко згадує про нас, лише коли йому вигідно. Сімейка ще та. Навіть не віриться, що ти його дочка.

— Я йому не дочка, — підвела голову Ірина. — У мене була мама. Решта мене не стосується.

— Звісно, звісно. Тільки Павло тепер наче інша людина. А до тебе залицявся…

— Вибачте, слухати це далі я не хочу.

— Так, дарма я… Ще раз пробач. Злякалася тоді вашого дірявого даху. Ніби нам не вистачило б грошей допомогти! Тепер ростили б ваших із Павлом діток. Дівчинка в тебе — та сама, яку ти тоді взяла під опіку?

— Залиште мене в спокої!

— Пробач, знову нетактовність. Але хлопчик… Він так схожий на маленького Павла. Може, він його син? І вік підходить.

— Це мій син від чоловіка! — підвищила голос Ірина. — Негайно пропустіть, інакше я покличу охорону…