Заможні батьки нареченого дізналися несподівану правду

Під час похорону Ірина знову плакала, хоча їй здавалося, що плакати вже нічим. Сльози все лилися, а біля неї з підвиванням плакав Максим. Люди із села, які ще зовсім недавно зловтішно обговорювали життя Оксани, тепер самі захлиналися риданнями. Сумували вони й за Марією Григорівною, доброю, сердечною бабусею. Ні вона, ні її донька нікому не заподіяли зла. Після такого мимоволі починаєш вірити, що від визначеної долі не втечеш.

— Сирітки ви наші нещасні, — примовляли люди, обіймаючи Ірину й Максима.

Біля краю могил матері й бабусі вони гостро відчули це сирітство. Здавалося, лишилися самі на білому світі. І все ж поруч був Павло — мов стіна, на яку можна спертися.

Через три дні він поїхав: попереду були вручення диплома й нова робота. Ірина не сумнівалася, що він повернеться. Павло їй обіцяв.

Іспити в Макса були зовсім близько, а він за похороном і горем наче забув про їхнє існування. Ірина взялася за брата: без її підтримки він ніяк не міг повернутися до підготовки. Потроху це вдалося, але вступати цього року Макс однаково відмовився.

— Як же так? — Ірина похитала головою. — Ти ж хотів до технічного університету. У тебе вийде, я в тебе вірю.

— Сестричко, припустімо, на бюджет я вступлю. А на що там житиму, хоча б перший час?

— Я тобі допоможу.

— Ти ще навіть на роботу не влаштувалася.

— Якось упораємося разом. Не підеш учитися — заберуть до армії.

— Значить, піду служити, — стояв на своєму Макс.

Ірина поки не полишала надії його переконати. Складе іспити на відмінно, відчує, що може домогтися свого, — і знову буде готовий гори звернути. За цими клопотами вони обоє проґавили ще дещо.

Вранці вона провела брата до шкільного автобуса: випускників везли складати іспит до райцентру. Назад Ірина йшла повільно. Дорогою її зупинила Раїса Іванівна, сільська фельдшерка.

— Іринко, ще раз співчуваю вам, — зітхнула вона. — Неспокійно мені було від самого початку, ще коли твоя мама стала на облік. Попереджала її: після сорока народжувати ризиковано. Не послухалася… Тепер уже нічого не зміниш. Я ось про що хотіла спитати: ти ж у сестрички ще не була?

— У сестрички? — розгублено перепитала Ірина.

На неї наче вихлюпнули цебер холодної води. Дівчинка лишилася жива, а Ірина серед похоронних клопотів і власного горя забула про неї.

— Так… сестричка, — повільно промовила вона. — Зовсім закрутилася.

— Не дивно, стільки всього, — співчутливо озвалася Раїса Іванівна. — Учора мені з пологового будинку телефонували. Маля поки в них, але опіка вже займається оформленням. До хорошого будинку дитини направлять, за це не тривожся. Просили тільки дізнатися, чи не зможете ви привезти їй підгузки, щось із одягу. У них дещо є, звісно, але сама розумієш, як фінансують сільські лікарні. Усього бракує.

— Привезу, обов’язково. Тільки додому по сумку забіжу й поїду до райцентру. Автобус же скоро?

— Хвилин за десять має підійти.

Ірина побігла. Після похорону ще залишалися гроші — від Павла, від односельців. Добре, що не все витратили. Але як вона могла забути про маленьку сестру?

У пологовому будинку Ірину зустріла залізна заслона медиків: до новонародженої сестри її не пускали. Домогтися свого без скандалу не вдалося. Вона і сперечалася, і плакала; довелося побувати в головного лікаря, перш ніж їй дозволили побачити маля. Через дві години Ірина вже тримала на руках це крихітне новонароджене диво.

— Сестричко моя, — шепотіла Ірина над крихітним дивом у лікарняних пелюшках.

Із лікарняних пелюшок на Ірину серйозно дивилася маленька дівчинка, час від часу прицмокуючи. Літня медсестра дозволила не лише потримати сестру, а й погодувати її. Ірина обережно підтримувала пляшечку, поки маля жадібно їло, довірливо лежачи в неї на руці. Сльози ледве вдавалося стримувати. Ось вона, її рідна дівчинка, зовсім крихітна, що лишилася без матері. Ірина тепер тримала її, бачила цей серйозний погляд, годувала, а мама так і не встигла навіть поглянути на свою молодшу доньку.

Завідувачка пологового будинку увійшла до палати, стиснувши губи. Суворий погляд зупинився на Ірині.

— Ну й влаштували ви нам тут! Стороннім у пологовому будинку перебувати не можна.

— Для неї я не стороння, — майже пошепки відповіла Ірина. — Я її сестра.

— Це нічого не змінює. Прийшли з вулиці, жодної санітарії! Без розпорядження головного лікаря я б вас сюди нізащо не допустила.

— Вибачте, що довелося порушити ваші правила. Інакше в мене не виходило, — покірно сказала Ірина. — Але ж я теж медик, уже з дипломом.

— Хоч це трохи заспокоює, — хмикнула жінка. — І все-таки закінчуйте. Вам час іти.

— А завтра мені дозволять навідати Ніку?

— Ніку? — завідувачка наморщила лоба.

— Сестру. Я вирішила назвати її так.

— Зрозуміло. Запишемо: Вероніка. Яке по батькові?

— Степанівна. На честь дідуся, як у нас із братом…