Заможні батьки нареченого дізналися несподівану правду

Обличчя завідувачки невдоволено скривилося, однак заперечувати вона не стала.

— То завтра я можу до неї прийти? — повторила Ірина.

— Ні. Завтра готуватимемо її до відправлення в будинок дитини. Ще інфекції нам тільки бракувало, — кинула жінка через плече. — І ви вже виходьте.

Від цих слів Ірина мимоволі міцніше обійняла сестру. Сита дівчинка доти спокійно лежала в неї на руках, а тепер невдоволено закректала.

— Нікому тебе не віддам, — прошепотіла Ірина й дбайливо поцілувала прикриту пелюшкою маківку.

З пологового будинку Ірина вийшла з твердим наміром забрати Ніку до себе. Насамперед пішла до будівлі адміністрації: там містився відділ опіки й піклування. Однак її бажання ростити сестру зустріли з недовірою. Для молодої дівчини новонароджена дитина — важка ноша, і тут не розуміли, навіщо їй звалювати її на себе. Та й чи можна довірити крихітку тій, яка сама ще ніде до пуття не працювала? Лишалося й питання грошей: дитину належало утримувати, а заробітку в Ірини поки не було.

— Ні, навіть не просіть. Я вам і пакет документів не видаватиму, — сказала начальниця, сувора жінка в окулярах і діловому костюмі. — Ви, мабуть, думаєте, що маля — лялька: пограєтеся з нею, потім набридне й покинете. А нам доведеться розбиратися з тим, що ви накоїли. Дівчинку відправимо до будинку дитини. Там, можливо, знайдуться добрі люди, які захочуть її всиновити або взяти під опіку.

— Але добрі люди не мають бути їй чужими. Я рідна сестра! Не покину її, і «розгрібати», як ви сказали, нічого не доведеться.

— На цьому все, дівчино, — підвищила голос начальниця.

— Ні, ви зі мною ще зустрінетеся.

У відповідь жінка глузливо поглянула на Ірину й показала на двері. Та вийшла з високо піднятим підборіддям. Збоку вона ще здавалася войовничою, але всередині все плакало від болю й несправедливості.

Біля виходу з будівлі триматися більше не вдалося. Ірина похнюпилася, сльози полилися рікою.

— Дівчино, та ви зараз тут потоп улаштуєте, — сказав сивий чоловік у піджаку, відчиняючи перед нею двері.

Він придивився до неї, і його погляд раптом змінився.

— Вибачте, з чим ви сюди приходили?

— Сестру мені не хочуть віддавати. Мама померла, а її — до дитячого будинку… Не можна ж так, — насилу вимовила Ірина.

— Як звали вашу маму?

— Оксана Степанівна Савчук, — ледве чутно відповіла вона й, схлипнувши, вибігла надвір.

Провівши дівчину поглядом, чоловік пішов до органів опіки. Йому захотілося зробити для неї щось добре. Колись саме він погрався з Оксаною, покинув її, а коли вона спробувала заговорити про те, що сталося, пригрозив їй ще більшими неприємностями. Потім роками навіть не вважав це чимось значущим. Знав, що Ксюша народила дитину, але яке йому до того діло?

Тепер він тяжко хворів. На роботу ще ходив, хоча розумів: дні полічені. І тут зустрілася донька тієї самої Ксюші. Може, ця добра справа йому десь зарахується. На той час він обіймав у районі досить високу посаду, тож в органах опіки до нього одразу дослухалися. Йому пообіцяли самі зв’язатися з Іриною, знову запросити її й допомогти оформити опіку над сестрою.

Макс сидів на порозі, коли Ірина повернулася. Вона опустилася поруч, виснажена до краю. Лише від згадки про малечу ставало легше. Якийсь час обоє мовчали.

— Я все написав, — рівним голосом промовив брат.

— А я про іспит навіть не спитала… Я теж сьогодні в райцентрі була, нашу сестричку бачила.

— Точно, у нас же ще сестричка є, — Макс ледь усміхнувся, але відразу ж насупився. — Якби вона не народилася, мама залишилася б жива.

— Не треба так. Хіба дитина винна? Лікарі сказали: позаштатна ситуація. Таке, на жаль, трапляється.

— Позаштатна ситуація… Чому все це саме з нами?

— Не знаю, братику. Але разом ми впораємося, я впевнена. Головне — не розлучатися. І Нікушу я заберу.

— Нікушу?

— Хочу, щоб її так звали.

— Гарне ім’я. Мабуть, ти маєш рацію, вона ні в чому не винна. Отже, я точно нікуди не вступаю. Іспити складу, до осені попрацюю в фермера, вам допомагатиму. А потім піду служити.

— Уже все за себе вирішив? — усміхнулася Ірина. — Мені ще з опікою розібратися треба, там усе непросто. І Павло в мене є, він допоможе.

— Він знає, що ти вирішила?

— Ще ні.

— Не думаю, що йому це сподобається.

— Даремно. Він у мене хороший.

— Все одно не впевнений, що він це схвалить…