Жінка врятувала старого коня, але на лісовій дорозі він уперто завмирав в одному й тому самому місці

Дениса Романовича поховали наприкінці серпня, на сільському кладовищі поруч із матір’ю. За поминальним столом Раїса Ігорівна промовила лише одну фразу:

— 12 років поруч із нами за столом кривда сиділа, а ми їли, не давилися.

У жовтні дорогу на гриві закінчили. Там, де раніше був з’їзд, встановили відбійник і водопропускну трубу. Артем привіз із Каменки сірий гранітний стовпчик, укопав біля узбіччя на місці бетонної плити. На табличці — ім’я, прізвище, по батькові, дві дати. Унизу три слова: «Він віз зарплату».

Дружок досі зупиняється тут. Узимку й улітку, щоразу. Оксана більше не тягне його за повід: стає поруч, кладе долоню на холку. Вони стоять стільки, скільки йому потрібно.

Щосуботи приїздить Артем, вичищає денник, привозить овес. Для нього кінь — Рудик, для Оксани — Дружок. Він відгукується і так, і так, наче вважає два імені звичною справою.

Йому двадцять один рік. Роботи в нього більше немає; усе літо він проводить під старим ясеном біля огорожі. За нього призначили м’ясну ціну — 40 000, торгувалися на узбіччі під дощем. А він 12 років носив у собі те місце на лісовій дорозі, аж поки не знайшлася людина, яка повірила.

У селі й досі переказують липневий день на гриві. Хтось запевняє, що сам там стояв; інші кажуть, що лише чули, як у Березняку раптом змовкли птахи.

Оксана з Артемом дедалі частіше приходять удвох до сірого стовпчика. Збирають торішнє листя й довго мовчать. Восени на гриві пахне мокрим піском; біля стовпчика трава витоптана двома копитами й парою чобіт.