Оксана вдавала, що нічого не чує в навушниках, але чоловікові зателефонували, і вона підслухала розмову

Ключ повернувся в замку, і Оксана Савчук одразу насторожилася: вона відчула, що зараз станеться щось недобре. Останніми місяцями скандали траплялися постійно. Подружжя зачиняло за собою двері кухні чи спальні, але це мало допомагало — маленька Вірочка дедалі частіше плакала.

Оксана розуміла: склеювати розбите безглуздо. Артем і сам уже не приховував, що більше її не любить, що ніякого майбутнього в них немає. Від колишнього щастя не лишилося навіть пилу. Мабуть, усе зруйнувалося значно раніше, тільки звичне життя й оманливе відчуття стабільності ще прикривали сімейну катастрофу.

Народження Віри нічого не виправило. Навпаки, після появи дочки неприязнь Артема до дружини сягнула ненависті, а від дівчинки він волів триматися якнайдалі. Дратувало все: її крики, виснажена безсонням і нескінченною зміною підгузків Оксана, змінена постать дружини, запалі очі. Те, що для неї було щоденною турботою про дитину, він сприймав як щось дратівливе й чуже.

Через чотири роки колишні труднощі, здавалося б, лишилися позаду, однак ставлення Артема ставало лише гіршим. Дружина була для нього домогосподаркою, прислугою, давно звичним предметом інтер’єру. Презирство в його погляді він приховував насилу. Іноді він грався з Вірою, приносив ляльок і святковий одяг, але тепла в цьому не було. Зате ні родичі, ні знайомі не могли дорікнути такому чудовому, майже святому батькові. Власна репутація цікавила Артема найбільше. Подарунки й нечасті ігри давали йому змогу збоку видаватися турботливим батьком. Оксана розуміла, що саме заради цього він і старався: щоб у рідних і знайомих не знайшлося приводу звинуватити його в байдужості до дочки. Удома ж Вірочка майже не відчувала його участі.

Стомившись від такого життя, Оксана все ж не дозволяла собі думати про відхід. Сім’я лишалася для неї чимось святим. Від думки, що Віра втратить батька, хай навіть такого, на душі ставало гидко й липко. І розуміння від оточення вона не чекала: від зразкових чоловіків не йдуть. Артем був вродливий, займався спортом, не мав шкідливих звичок, не піднімав руки й добре заробляв. Дружині з дочкою всього вистачало — крім його любові та щирої турботи.

Оксана віддавала себе Вірочці й рідкісним екзотичним рослинам. Під оранжерею вже пішла половина квартири: полчища орхідей, пальми й плодові дерева в діжках, візерунчасте листя монстер, пишні стріли заміокулькасів. У задушливій бетонній багатоповерхівці розрісся власний тропічний ліс, від якого кімнати здавалися свіжішими й затишнішими.

З квітами було пов’язане все її життя, починаючи з сільського дитинства. Мати, Раїса Григорівна, вирощувала на продаж розсаду й саджанці; вторговані гроші чимало допомагали родині. Її яскраві, пишні квіти наче вбирали в себе любов, якою були оточені. Сусіди милувалися ними, а маленька Оксана років із чотирьох уже допомагала в саду, розбираючись у кожному стебельці, придивляючись до кожного бутона, й іншого майбутнього для себе не уявляла.

Майбутню професію вона обрала ще дівчинкою. Після школи поїхала із села до сільськогосподарської академії, а закінчивши навчання, влаштувалася в агрохолдинг. Там вирощували декоративні рослини, якими щоліта щедро прикрашали місто.

Саме робота й звела її з Артемом. Сім років тому, працюючи в адміністрації одного з центральних районів, він підшукував постачальників декоративних кущів для програми благоустрою вулиць. На зустріч із можливим замовником від агрофірми «Росток» прийшла провідна технікиня Оксана — представити рослини й обговорити поставки. Стрункий молодий чоловік із палаючими очима та густим темним волоссям одразу підкорив її.

Дивно, але вона теж йому сподобалася. Ледве підписали контракт, Артем запропонував відзначити початок співпраці вечерею. Скромна, сором’язлива сільська дівчина, не розбещена ні грішми, ні чоловічою увагою, наче потрапила до казки. Від знайомства до весілля минуло трохи більше ніж пів року.

Три роки вони жили душа в душу: працювали, зростали в професії, будували плани про велику, дружну сім’ю. Потім Оксана завагітніла. Майже відразу їй почало здаватися, що чоловік її цурається, але вона звинувачувала власні гормони. Артем дедалі довше затримувався на роботі: пояснював, що дитина потребуватиме великих витрат, а отже, необхідно за будь-яку ціну домогтися підвищення й надбавки до зарплати.

З народженням Вірочки ненадовго повернувся спокій. Артем сміявся, носив дочку на руках, ходив до магазинів для новонароджених. Усе скінчилося, коли в дівчинки почали прорізуватися зуби. Тоді й почалися перші гучні сварки: щойно Вірочка починала плакати, Оксана вставала її заспокоювати, а Артем схоплювався слідом, злий від недосипу.

— Та коли ж це припиниться! Заткни її нарешті! — Артем схоплювався з ліжка слідом за дружиною, яка, ледве тримаючись від недосипу, знову йшла заспокоювати дочку.

— Артеме, як ти можеш так казати? — зітхала Оксана. — Вона маленька. Усі через це проходять. У тебе теж зуби різалися, і в мене. Немовля не перестане плакати за наказом.

— Та начхати мені! Дай їй якісь ліки. Я й без того не висипаюся. Тобі добре: сидиш удома, будь-коли можеш прилягти. А я потім на роботі як сонна муха.

— Ось воно як, виявляється! — обурилася вона. — На твою думку, я тут цілими днями байдики б’ю? У мене вільної хвилини немає. Від плачу теж голова розколюється, тільки я не скаржуся. Якби ж усе можна було вирішити ліками! Ти ж обіцяв попросити Світлану Петрівну допомогти. Вона найбільше за всіх онуків хотіла. Куди тепер поділися її обіцянки?

— Мама, між іншим, стільки всього Вірі купує, — пирхнув він.

— Наче ми самі не можемо купити. Мені допомога потрібна, а не ще одні комбінезони й іграшки. Її ніхто за язика не тягнув. Сама повторювала: «Ви тільки народіть, а я вже підсоблю». Свою маму я б покликала, та вона далеко. А твоя через два будинки живе, не працює. Салони краси, розмови з подругами — ось усі її заняття. Я ж лише на пару годин прошу, Артеме. Хіба це багато?

— Багато. А що ми в її квартирі живемо, ти забула? Це, на твою думку, не допомога? Чи хочеш до тісної орендованої халупи? Можна ще до тебе поїхати. Як там село називається — Березівка? Для дитини саме те місце: поля, городи, довкола п’яничня й туга.

— Я звідти, — скривджено відповіла Оксана. — Виходить, мене погано виховали? І неправда, що там усе так. Ти вже на особистості переходиш, а я сваритися не хочу. Мені з дівчинкою теж важко, я прошу хоч трохи допомогти. Давай знайдемо няню на пару годин на день? Вона за Вірочкою пригляне, а я посплю.

— Чим платитимеш? — засопів Артем. — Вийдеш працювати — тоді будь ласка.

— Ще рано, любий, — спробувала пом’якшити розмову дружина. — Донечці зараз передусім мама потрібна. І татове тепло теж. Я розумію, тобі важко кілька разів за ніч вставати. Потерпи трохи, це минеться.

— Авжеж, минеться, — важко зітхнув він. — Зуби вилізуть — живіт почне боліти. Потім застуди підуть.

— А ти думав, буде легко? — Оксана погладила його по щоці. — З дітьми важко, але й щастя від них стільки… Ти ж хотів дитину.

— Хотів.

Причину його злості Оксана знала: Артем чекав на сина. Світлана Петрівна теж мріяла саме про онука й після народження дівчинки відразу віддалилася, уникала зайвий раз заходити. Дурне, образливе розчарування чоловік чомусь зганяв на дружині.

Оксана розуміла: прихильність Артема найпростіше було б повернути, народивши другу дитину, хлопчика. Але до нової вагітності вона зовсім не була готова. До того ж ніхто не міг обіцяти, що знову не народиться дівчинка. Вона терпіла неприязнь і чекала, сподіваючись, що чоловік зрозуміє свої помилки, прийме Віру і щастя повернеться.

Натомість Артем віддалявся. Тепер йому не подобалося, як дружина виглядає, як погано дочка вимовляє слова, як мало схожа на нього самого.

— Я вирішив перевірити батьківство, — заявив він якось.

Оксана відразу зрозуміла, чия це думка. Останній прихід Світлани Петрівни ледь не закінчився скандалом: уже виходячи, та наче мимохідь зауважила, що Віра не схожа ні на кого з батьків. Артем тоді лише всміхнувся. Наступні два дні ходив чорніший за хмару, перш ніж заговорити.

— Ти серйозно? — ахнула Оксана. — Вірочку вважаєш чужою? У мене, крім тебе, ніколи нікого не було. І зараз немає!

— Усі ви одне й те саме торочите, — він грубо відштовхнув дружину. — А чоловік потім усе життя ростить чужу дитину. Не тримай мене за дурня.

— З чого ти це вигадав? — Вона опустилася на стілець, уже розуміючи марність суперечки.

— Подивися на неї. Ми обоє темноволосі, а вона світленька. У нас очі блакитні та сірі, у неї карі. І взагалі в обличчі нічого мого.

— Артеме, діти змінюються. Я теж була світленькою, потім волосся потемніло. А очі? Віра — викапана моя мама. У родині риси й через покоління передаються.

— От якби вона була викапана моя мама, я б мовчав. Що Віра твоя — тут питань немає. А чи моя?

— Як у тебе язик повертається…

— Давай без сварки, — перебив Артем. — Боятися нічого — погоджуйся на тест. Мені треба переконатися.

— Переконатися? Тобто всі ці роки я тебе обманювала? Люди в шлюбі мають довіряти одне одному, Артеме.

— Довіряй, але перевіряй. Можеш не погоджуватися, я все одно перевірю. І не дай Боже виявиться…

— Перевіряй! — Оксана схопила футболку зі спинки стільця й жбурнула в чоловіка. — А коли зрозумієш, що помилився, що робитимеш? Вибачишся? Почнеш краще ставитися до нас із дочкою?

— Я й зараз нормально ставлюся.

— «Нормально» — як тобі зручно. Дитині батьківська любов потрібна, а не твоє «нормально».

— Оксано, годі. Я від цих вічних сварок уже втомився.

— Сам щоразу починаєш! — відрізала вона. — Я й слова наперекір не скажу, а ти вічно невдоволений. Що з тобою коїться?

— Нічого. Набридла твоя кисла міна. У будинку безлад, куди не глянь — іграшки.

— Ти стерильності хотів? Життя не зводиться до ідеального порядку. Через твої бажання ніхто не зобов’язаний ходити по струнці.

— Будинок мій, мені й вирішувати. Не влаштовує — забирайся геть. Тільки перш ніж командувати, прикинь, куди підеш. На що без мене житимеш?

Перевірку все-таки зробили: підозри Артема не підтвердилися. Вибачень Оксана не почула. Чоловік після результату ще більше замкнувся.

Траплялися, втім, і хороші дні. Артем наче згадував про дружину й дочку: напоказ возив їх відпочивати, збирав безліч знайомих на гучні свята, хвалив Оксанине куховарство й чистоту. Вона потроху звикла до його дивних домашніх законів, перестала помічати і важкий характер чоловіка, і постійні випади його матері. Стосунки стали спокійнішими.

З дочкою Оксана зближувалася день у день. Навіть годинну розлуку зі своєю кровинкою вона насилу уявляла, а заробляти було потрібно. Тоді й вирішила зайнятися кімнатними рослинами. Уміння й працьовитості їй вистачало, тому квартира швидко перетворилася на оранжерею.

Артем, схоже, схвалив серйозне захоплення дружини. Купив стелажі, лампи, горщики, добрива; на нові рослини, яких просила Оксана, грошей не шкодував. Їй тепер було ніколи встрявати в суперечки, та й він менше прискіпувався. Чоловікові лестили її продажі, постійні покупці, а потім і контракт на постачання до мережевого магазину.

У домі все потроху налагоджувалося. Вірочка росла, як росли довкола неї квіти. Тільки зближуватися з дочкою Артем, як і раніше, не збирався.

Потім Оксана дізналася про коханку. Ні з’ясування стосунків, ні сцен не було: новина майже не здивувала її й чомусь навіть не завдала болю. Можливо, і раніше в чоловіка хтось був. Зради трапляються в багатьох, а з родини Артем іти не збирався. Зате зривати на дружині своє невдоволення він став помітно рідше.

Оксана ніколи не вирізнялася ревнощами чи особливою гордістю. Самій заговорити про розлучення вона вважала неприпустимим: тоді Віра росла б без повної сім’ї. Дівчинка любила батька, попри його неуважність. Заради неї Оксана могла стерпіти приниження й змиритися з тим, що чоловік знайшов когось кращого й свіжішого.

Сам він тримався так, наче нічого лихого не відбувалося. Чи то не знав, що дружина в курсі, чи то не надавав цьому значення.

За три роки коханок змінилося щонайменше п’ять. Оксана знала кожну й навіть пам’ятала записи в телефоні: «Леонід робота», «Роман інструмент», «Павло Федорович прокуратура». Викривали цих «чоловіків» випадкові нічні дзвінки. Упевнений, що дружина спить, Артем замикався у ванній і сипав компліментами впереміш із жартами.

Бувало, Оксана їхала до міста по добрива чи садовий інвентар і бачила чоловіка з черговою панянкою. Віра завжди була поруч із матір’ю. Оксана молилася, щоб дочка не помітила тата з чужою тіткою, і відразу ж відволікала її морозивом або крамницею солодощів.

Навіть смерть Раїси не зупинила Артема. На похорон до Березівки Оксана їздила разом із дочкою. Повернувшись, виявила в квартирі незнайомий запах і кухоль зі слідами помади. Чоловік не потрудився озирнутися й прибрати сліди зради.

Розчавлена горем, вона й тоді промовчала. Замкнулася з Вірочкою в дитячій, дочекалася, поки та засне, і до ранку проплакала.

Іншим таке життя здалося б немислимим, диким, але Оксану воно влаштовувало. Пояснити це собі жінка не могла. І все ж скільки мотузочці не витися, а кінець знайдеться.

Одного разу Оксана живцювала кротони в дальній кімнаті, слухаючи музику в навушниках. Дочка гостювала у Світлани Петрівни. Бабуся несподівано вирішила долучити онуку до мистецтва й вирушила з нею чи то до музею, чи то до галереї.

Між двома композиціями настала пауза, і в ній Оксана розрізнила шум із коридору. Зупинивши музику, вона прислухалася.

— Оксано, ти вдома?

Голос Артема долинав крізь навушники цілком виразно. Але вона чомусь не озвалася, й далі вдаючи, ніби цілком поринула в роботу. Потилицею відчула його погляд. Чоловік кілька секунд постояв біля входу, покликав ще раз і, мабуть, вирішивши, що через музику його не чути, відійшов.

Оксана чула все. Не розуміючи чому, відчувала, що зараз треба чекати й слухати. Приблизно за хвилину в спальні задзвонив телефон, услід за рингтоном почувся приглушений голос.

— Вона вдома. Нічого, можеш говорити, — проспівав Артем.

Оксана витягла один навушник і притулилася вухом до дверей.

— Думаю, завтра їй скажу. Звідки мені знати, як вона відреагує? Та мені байдуже, рішення ухвалено. Починай потроху збиратися. Інно, ну що вона мені зробить? Не сміши, ми ж уже все обговорили. Обійдеться. Щодо дочки не хвилюйся: тобі з нею няньчитися не доведеться. Оксана її й не віддасть. Нехай котиться на всі чотири сторони. Все, мені час, ще відвернеться від своїх квітів. Добре, до завтра.

Оксана застигла, її пройняв озноб. Потім вона поспішно повернулася на стілець — саме перед тим, як до кімнати знову ввійшов чоловік.

— Оксано! — голосно покликав він. — Ну відірвися ти на хвилину.

— Ой! — Вона здригнулася й обернулася. — Ти як тут опинився?

— За документами зайшов, зараз піду, — усміхнувся Артем. — Не чула, що я прийшов?

— Ні, у мене ж музика.

Оксана намагалася триматися як завжди, нічим не показуючи, що сталося.

— А-а, зрозуміло. Сьогодні пізно буду, у нас увечері важлива нарада. Не чекай. Вірка в мами?

— Так, ходять музеями. Світлана Петрівна нарешті згадала про онуку.

— Ясно. Ну, я пішов.

Цілу добу Оксана чекала тяжкої розмови й не могла знайти собі місця. А разом із тривогою прийшов дивний спокій — уперше за чотири роки. Коли Артем нарешті оголосив, що хоче розлучитися, вона обійшлася без істерики. Він теж тримався впевнено.

— Документи я вже подав, — сказав він, відсторонено дивлячись у вікно.

— Зрозуміло, — озвалася Оксана й, піднявши чайник із підставки, наповнила кухоль окропом.

— І все? Більше тобі нічого сказати?

— А чого ти чекаєш? Що я почну вмовляти тебе залишитися? Дивно, що ти стільки часу збирався. Нас уже давно ніщо не пов’язує. Звичка, прискіпки, потім виправдання — от і все наше життя. У тебе інша? Рада за вас. Не скажу, що щиро, але рада.

— Отже, так… — Артем зітхнув. — Добре, що ти розсудливо до цього ставишся. Пробач. Я не хотів такого кінця, але втомився. Любові більше немає. На мою думку, краще розійтися, ніж і далі мучити одне одного.

— Тут я з тобою згодна. Що тепер?

— Суд, — відповів він, вибиваючи пальцями дріб по стільниці. — Тільки на квартиру не розраховуй, вона ж на маму оформлена. Машину забирай, мені не шкода. Вірку теж без грошей не залишу, аліменти платитиму. А житло тобі вже час підшукувати. Я поки що поїду.

— З нею? — тихо спитала Оксана.

— Так. Путівки куплено. У тебе якраз три тижні буде: зберешся й переїдеш.

— Цікаво, куди нам їхати? — всміхнулася вона.

— Звідки я знаю? Зніми квартиру. Спочатку грошей дам, а далі…

— Дякую, далі ми самі. Мабуть, більше нема чого обговорювати.

Віра все питала, де тато. Він уже тиждень не з’являвся вдома, а Оксана знала: Артем відпочиває на узбережжі з іншою жінкою. Пояснити це дочці вона не могла й повторювала лише, що тато поїхав у відрядження та повернеться нескоро. Поки Віра чекала на нього, Оксана потроху шукала житло для них обох.

Підхожої квартири знайти не вдавалося. То незручна, то надто дорога, а розмістити належало не лише себе з дитиною: разом із ними мав переїхати й цілий тропічний ліс, без якого Оксана вже не мислила життя. Рослини приносили непоганий дохід, але на самостійне життя цих грошей ледве вистачило б, щоб вони з дочкою не померли з голоду. Артем у допомозі не відмовляв, проте витрачати його гроші Оксані зовсім не хотілося.

Зрештою вона домовилася з рієлтором про огляд невеликої квартири в спальному районі. Лишалося розв’язати питання із заробітком. Повернутися б до агрофірми — там можна було добре заробляти. Якщо додати до цього виторг від домашніх квітів, вийшла б гідна сума. Тоді вона змогла б послати Артема куди подалі й не залежати від аліментів.

Утім, гроші по праву належали Вірі. Нехай переказує їх на рахунок, нехай накопичуються на навчання, коли дочка підросте. Зате Світлані Петрівні не буде про що пліткувати з подругами: не тягне колишня невістка гроші з її дорогоцінного сина. Оксана думала, що чим менше вони залежать від Артема, тим менше в нього прав на Вірочку. Зараз він від них відхрещується, а раптом колись прокинуться батьківські почуття? Ні, Вірку вона йому не віддасть. Не визнавав від самого початку — то й потім не отримає.

Нехай влаштовує нову сім’ю. Може, з тією жінкою йому пощастить більше. Вони з Артемом, видно, ніколи не пасували одне одному. Оксана його не звинувачувала, навіть припускала, що на його місці вчинила б так само. Шкодувала про одне: треба було самій розлучитися раніше, коли мама ще була жива. Поїхали б із Вірочкою до неї, осіли б у селі.

З цими думками вона непомітно поринула у спогади про дитинство й заснула.

Уві сні Оксана стояла біля старої огорожі коло їхнього дому в Березівці. Над нею височіла величезна черемха. Серед запашних, рясно квітучих гілок, на самісінькій верхівці, застряг товстий рудий кіт. Спускатися він боявся й нестямно верещав.

— Рижику, любий, ну злазь! — умовляла вона, раптом опинившись дев’ятирічною дівчинкою в літній сукенці, забрудненій землею. — Мама ж сваритиметься. Собаки вже пішли, нема чого боятися.

— Няв! — Кіт блиснув очима й відвернувся.

— То мені по тебе лізти?

Закотивши рукави, дівчинка потерла долоні й полізла на огорожу — спритно, мов мавпочка. З неї дотягнулася до нижньої гілки, вхопилася, підтягнулася. Звичні до навантажень гнучкі руки й ноги знаходили опору на кожному виступі. За пару хвилин до кота лишався всього метр. Рижик дивився на господиню, наче йому було цікаво, що вона ще вигадає.

— Все, я дісталася, — усміхнулася Оксана, простягаючи руку.

Пальці ледь торкнулися рудої шерсті, коли приголомшливо затріщала й обламалася гілка. Дівчинка покотилася вниз, марно намагаючись за щось ухопитися.

Від власного крику Оксана прокинулася. Вона лежала в ліжку, по стінах і стелі стрибали нічні тіні, квартира потопала в тиші. Ні черемхового запаху, ні котячого виття, ні хрускоту гілок, що ламалися.

— Господи… — прошепотіла вона, розтираючи бік.

Немов крізь роки повернувся біль від того падіння. Добряче ж вона тоді гепнулася! Дивно, що зламалися лише гілки. Мама сварилася, а рудий гад незворушно зліз сам і втік до городу.

Оксана ще довго дивилася в стелю, згадуючи той день у травні й дивуючись, чому він наснився саме тепер. Коли вона приїжджала до Березівки ховати маму, черемхи вже не було — спиляли. А колись від її аромату голова йшла обертом.

Як хотілося знову стати маленькою. Подоїти Жужу, полити квіти, назбирати смородини — от і всі турботи. Мама жива, на душі тепло. Та минулого не повернеш. Тепер у будинку порожньо, а забуті квітники заростають, нікому не потрібні.

Думка прийшла раптово й не відпускала. Оксана схопилася з ліжка, заходила кімнатою й більше не змогла заснути. До ранку сумнівів у рішенні не лишилося: вони з Вірою повернуться до Березівки, оселяться в порожньому маминому будинку. Там Оксана вирощуватиме квіти й знайде роботу. Почне нове життя.

Звісно, все виглядало сумнівно: сільське життя ніколи не було медом. Але Раїса Григорівна після смерті чоловіка давала собі раду сама, виростила Оксану й не бідувала. Отже, і вона зможе. А сусіди в Березівці були добрими людьми — у біді допомогли б.

— Артеме, ми збираємося їхати, — повідомила Оксана телефоном.

— Уже квартиру знайшла? Швидко! — пожвавився він. — Хоч підхожа? Скажи, якщо грошей не вистачає, додам. Не хочеться в твоїх очах гадом лишатися. Я…

— Ми їдемо в село, — насилу вимовила вона. — Мамин будинок стоїть порожній. Спершу думала продати, та кому він потрібен?

— У село?! — Артем аж поперхнувся. — Ти при своєму розумі, Оксано? Розумію, тобі зараз зле, але навіщо кидатися в крайнощі? Чим ти там займатимешся? А Віра?

— Житимемо. Я там виросла, і дочці там буде добре.

— Не дурій. Я скоро повертаюся, тоді й поговоримо.

— Про що нам говорити? Ти так це сприйняв, наче я…

— Оксано, тільки чесно: ти навмисне мене злиш? Чи набиваєш собі ціну? Потрібні гроші — попроси. Морити вас із Віркою голодом я не маю наміру. Не склалося в нас життя, але ж це не привід так усе…

— Не потрібні мені твої гроші, Артеме, — перебила вона. — Я можу без тебе вирішити, що мені робити. Хочу додому, туди, де народилася. Ти ж сам велів нам котитися на всі чотири сторони.

— Коли це я встиг?

— Я чула, як ти тоді з Інною розмовляв, — зітхнула Оксана. — Знаю, що ми тобі не потрібні. Тож не вдавай тепер героя. Аліменти прийматиму, але собі звідти ані копійки не візьму. Це на Вірине майбутнє. А зараз я сама її забезпечу.

— Та як ви там влаштуєтеся? Глушина, стара халупа, пристойної роботи не знайти. І де нашій дочці вчитися?

— Уже нашій? — ущипливо мовила вона. — Раніше тебе це не хвилювало.

— Годі, ти на мене злишся. Краще було б, якби я й далі ламав комедію? Віра мені теж дочка, я хочу для неї доброго життя.

— Воно в неї буде. Мама заробляла на продажі саджанців, і в мене вийде. Без їжі не залишимося. Хочеш бачити дочку — приїжджай, не заважатиму. Але вказувати мені тепер ти не маєш права. Свій вибір ти зробив, дай і мені зробити свій. Телефоную попередити, щоб ти потім не поставив усіх на вуха. Із вантажниками я домовилася, скоро вони відвезуть до Березівки наші речі й квіти. Повертайтеся з Інною, квартира буде порожня. І не здумай присилати до мене свою матір: вона мене не переконає. Гроші, які пішли б на оренду, краще вкладу в справу. Розсада, все інше — витрати чималі, а помилятися мені не можна.

— Що ж, роби по-своєму, — поступився Артем. На задньому плані жіночий голос уже квапив його кудись. — Тільки допомоги від мене тоді не чекай.

У Березівці Оксану зустрів усе той самий будинок, із якого вона поїхала багато років тому. Дощі й час потемнили старі колоди, сонце порозтріскувало побілку на наличниках. Перед вікнами стояв блакитний паркан.

— Ми тут житимемо? — Вірочка з цікавістю розглядала хату.

— Так, рідненька. Тобі подобається?

— Ні-і. — Дівчинка скривила носик. — Додому хочу.

— Ну що ти! Поживеш, звикнеш. Ходімо всередину, покажу тобі дещо. Ти такого ще не бачила.

Оксана відчинила хвіртку, даючи дочці пройти першою. Та помчала дерев’яним настилом до ґанку.

— Не поспішай, обережно! — гукнула мати.

— А це навіщо? — Віра зупинилася біля порожньої будки, побачивши прикріплений до неї товстий іржавий ланцюг.

— Тут жив наш собака, Дружок, — усміхнулася Оксана. — Як, бувало, загарчить на чужих! А воронам від нього діставалося!

— А куди він подівся?

— На небо пішов, до бабусі, — зітхнувши, відповіла вона. — Зате ми заведемо іншого собаку. Буде нас охороняти.

— Справді собаку? — загорілася Вірочка. — Тільки тато не дозволяє.

— Тут він нам не указ, — розсміялася Оксана. — Буде і собака, і кіт. Мишей нам переловить, вмоститься на печі та муркотітиме. Ще кізоньок заведемо. Тепер можемо робити що хочемо.

— А тато скоро приїде? — Віра раптом насупилася. — Він почне сваритися.

— Не приїде, люба. — Оксана скуйовдила їй волосся. — Тато тепер живе з іншою тіткою. А ми будемо вдвох. І добре ж: ніхто не кричить, не свариться, не змушує прибирати іграшки. Подивися, там пісочниця, а поруч гойдалки. Я маленькою весь час там гралася, господарювала, і мама мені не заважала. Тепер там усе твоє.

— І гойдалки мої? Правда? — ахнула дочка.

— Звісно. Бачиш, біля лазні?

— Лазня — це що? — запитала Вірочка, вдивляючись у темний зруб.

— Там будемо митися. Побачиш, тобі сподобається.

— Піду погойдаюся, можна?

— Гойдайся собі на здоров’я. Тільки бережися, не впади. А я тим часом подивлюся, що в будинку. За паркан не виходь і далі гойдалок без дозволу не тікай.

Віра з вереском помчала до пісочниці й гойдалок. Оксана відімкнула важкі дубові двері. У сінях пахло вогкістю та залежаним сіном; вона вдихнула це повітря й відчула, що повернулася додому. Тут усе лишалося таким, яким було під час її останнього приїзду. Лише самотність гнітюче тиснула на серце.

Вона відмикала кімнати, розчиняла вікна. Знадвору линуло свіже повітря з густим запахом квітів і прілої землі. На кухонній стіні висів старенький радіоприймач. Оксана ввімкнула його й взялася до прибирання.

Вірочка охоче стала допомагати, а запитань у неї не меншало. Хто ці люди на світлинах? Чому такий візерунок на фіранках? Хто зробив різьблені дошки, хто ткав доріжки? Відповідаючи, Оксана згадувала маму й своє безтурботне дитинство, ще не обтяжене дорослими клопотами та невдалим шлюбом, не скуте його кайданами.

Вантажівка прибула пізнього вечора, коли Віра вже спала. Вантажники занесли до будинку речі, обладнання та ящики з рослинами. Для квітів Оксана відвела простору кімнату з вікнами на південь. Усю ніч вона ставила там стелажі й розвішувала лампи: не можна було допустити, щоб рослини зазнали стресу.

Місця вистачало, але старі дроти не давали Оксані спокою. Потужні лампи, підтримання вологості й температури могли виявитися надто великим навантаженням для проводки. Лягаючи, вона вирішила вранці пройтися сусідами й дізнатися, чи розуміється хтось на електриці. Уже розвиднялося, співали перші півні, коли вона нарешті лягла. Уперше за довгий час Оксана спала міцно: страхи не мучили, тривога не лізла в голову, не починалася мігрень.

— Тобі до Гончаря треба, — порадила тітка Ніна, коли Оксана запитала про проводку, і махнула рукою в бік річки. — Будинок йому зараз добудовують. Там напевно електрики працюють, у них і спитай. Дешевше вийде, ніж із міста викликати. Думаю, чоловіки підробітку раді будуть.

— До Гончаря? — Оксана насупилася. — Ви дядька Степана маєте на увазі?

— Та ні вже, — зітхнула сусідка. — Його три роки тому поховали. Онук тепер там, такий важний, із міста приїхав. Ти навряд чи пам’ятаєш. Степанів син із дружиною поїхав, коли ти ще маленька була. Потім свого хлопчиська кілька разів привозив. Той за моїми курми ганявся.

— Здається, згадую… Рудий? Вітею його звали, так?

— Він, він. Здоровенним тепер став, а раніше вся дітвора його дражнила та ганяла. Понад рік тому затіяв новий будинок поруч зі старим. Що його сюди потягло, не знаю. Сходи, подивишся, які хороми вибудував. А сама ти як? Чого це раптом надумала повертатися?

— За два слова не розкажеш, — похитала головою Оксана.

— Раїса казала, добре ти влаштувалася, вдало заміж вийшла…

— Тепер от розлучаюся. — Оксана подивилася на Вірочку, яка пильно стежила за сусідськими курми.

— Розлучаєшся? — ахнула тітка Ніна. — З дитиною?

— Чоловік іншу знайшов, я йому більше не потрібна. От і вирішила: навіщо мені в місті мучитися? Тут почну все наново. Вірі, думаю, сподобається. Потроху привчатиму її працювати, мамину справу відроджуватиму.

— Правильно вирішила, — схвалила сусідка. — Досі люди приїздять, шукають саджанці: де яблуні взяти, де сливи. У Раїси ж усе було, наче в райському саду. Скільки вона трудилася — не кожен зможе. І вміння потрібне, і душу вкласти. Дай Боже тобі впоратися. Що знадобиться — проси. А за чоловіком не вбивайся, нема чого. Ще знайдеш кращого. У нас теж чоловіки хороші є, рукодільні, надійні. Випивають багато хто, щоправда, та ж самотні. До речі, якщо з власною справою не вийде, тут агронома шукають. У тебе ж освіта є?

— Є, — усміхнулася Оксана.

— Тоді зазирни до адміністрації. Вони вже на стіни лізуть, ніяк людину підібрати не можуть.

— Рада б, та тільки з ким Віру залишати? Мені б удома працювати, як мама працювала.

— З дочкою допоможемо, не бійся. Няньку тобі швидко знайду, та й сама можу побути. П’ятьох виростила, онуків постійно привозять — із дітьми впораюся. Ти не соромся, люба. Тебе тут пам’ятають, добре про тебе відгукуються, а маму твою як любили! Почнеш для села працювати — без допомоги не залишать. А зараз іди до Гончаревого онука.

Оксана взяла Віру за руку й повела до річки.

Від колишнього будинку серед верб лишилися обгорілі стіни. Чорний кістяк нависав над річкою, і на тлі зелені здавалося, що пожежа сталася зовсім недавно. А колись у Березівці не було багатшого будинку: похмурий дядько Степан заробив свої статки на розведенні свійської птиці.

За кілька десятків метрів від згарища добудовували цегляний маєток — новий, сучасний, незвичний серед сільських будинків. У вантажівку летіли обрізки дощок і мішки з будівельним сміттям. Інші робітники, голосно пересварюючись, ставили опори для паркану.

— Добрий день! Де б мені знайти господаря? — Оксана помахала одному з чоловіків.

— Господаря? — Високий, широкоплечий чоловік у забрудненій розчином робі оглянув її та Віру. На засмаглому, приємному обличчі з’явився такий явний інтерес, що Оксана почервоніла. — А з якої справи? Раніше я вас тут не зустрічав.

— Я вчора приїхала. Ми тепер удвох із дочкою житимемо там, на горі, у маминому будинку, — вона показала рукою.

— Ви дочка Раїси Григорівни? — Він обтрусив руки.

— То ви були знайомі?

— Трохи, на жаль. Вона перед смертю встигла підготувати для моєї ділянки вишні та груші. А вас, здається, я бачив на похороні.

— Я Оксана, а дочка — Вірочка. Маму я дуже любила… Тепер хочу продовжити її справу.

— Гарну справу задумали. А мене звати Віктор Гончар. — Знявши кепку, він підставив сонцю вогненно-руде волосся. — Тут жив мій дід. Після його смерті місцеві хулігани спалили будинок. От і я намагаюся відновити те, що від нього лишилося. Переїхав сюди понад рік тому, тепер закінчуємо будівництво.

— То це ви господар! — Оксана розсміялася. — Вибачте, я вирішила, що ви тут працюєте.

— Правильно вирішили, — усміхнувся він. — Нема за що вибачатися. Будинок спершу власними руками збудуй, а вже потім господарем називайся. Я хлопцям допомагаю, наскільки можу. Після цілого життя в офісі нелегко було звикнути, зате робота швидко все розставила на свої місця. То що вас привело, Оксано?

— Тітка Ніна, Ніна Бондар, порадила до вас звернутися, — зніяковіла вона. — Мені б допомоги попросити.

— Якщо впораюся — допоможу. Ходімо краще в будинок. Спекотно, ви, мабуть, пити хочете. Дівчинка зовсім спітніла.

— Дякую.

Він махнув рукою, запрошуючи йти слідом. Навіть без оздоблення ґанок виглядав переконливо: у ньому вже вгадувався потяг до міського шику.

— Тільки не забрудніться, бруду поки вистачає. Усередині, щоправда, майже закінчили.

Віктор відчинив двері. За порогом Оксану огорнула приємна прохолода, що пахла лаком і свіжою водоемульсійною фарбою. На першому поверсі меблів було небагато, але кожна річ виглядала стильно й напрочуд доречно в сільському будинку. Простота тут уживалася з розкішшю.

— Як же у вас гарно! — присвиснула Оксана.

Віра вже кинулася до великого дивана.

— Вірочко, куди ти?

— Та нехай собі бавиться, — розсміявся Віктор. — Ми ж купуємо меблі не для краси, а щоб користуватися. Чим вас напоїти? Лимонадом, холодним чаєм? Пиво теж є.

— Ні-ні, я не п’ю.

— Тоді, може, квасу? Сусідка принесла.

— Мені квасу! — поважно оголосила Віра.

— Домовилися. Влаштовуйтеся, зараз принесу.

Оксана сіла біля дочки. Крізь величезне вікно відкривався молодий сад, і вона із захватом його розглядала. Між ним і річкою стояли старі верби, а по краях приживалися плодові деревця. Рівні стовбури, характерне обрізання гілок, навіть відтінок кори — у всьому впізнавався мамин почерк.

— Прошу до столу. — Віктор поставив тацю з напоями та бутербродами. — А тепер розповідайте, що треба зробити.

— Незручно вас обтяжувати… — Оксана дивилася, як жадібно Вірочка п’є холодний квас. — Мені треба перевірити й підправити проводку. Я в ній зовсім не розбираюся. На вигляд усе нормально, тільки для моїх квітів потрібні потужні лампи. Старі дроти можуть не витримати. Тропічні рослини не можна залишати без підсвічування, ще й обладнання підтримує вологість і температуру. Боюся короткого замикання.

— Ви тут розводите тропічні рослини? У селі? Оце вже цікаво!

— Це моє життя, улюблене заняття. Хочеться почати все наново, але навіщо відмовлятися від того, що тішить? У вас будівництво, ремонт… Може, знайдеться майстер? Звісно, я заплачу.

— Будинок у Раїси старий, — задумливо мовив Віктор. — Можу когось відправити, можу й сам узятися, тільки роботи, видно, багато. Треба спершу подивитися. Після обіду зайду, вам зручно?

— Так, звісно, — усміхнулася Оксана. — Заодно скажете, скільки це коштуватиме. Грошей у мене небагато, але…

— От про гроші не турбуйтеся, — перебив він. — Я вашій мамі за дерева так і не заплатив. Думаю, зможу оплатити все, що знадобиться.

— Та що ви, мені незручно!

— Облиште. Борг же мій. От і розрахуємося.

— А ви тут зовсім самі живете? — несподівано запитала Вірочка.

— Я? — Віктор завмер.

— Віро, про таке питати неввічливо.

— Нічого страшного, — він махнув рукою. — Так, маленька, сам.

— А де ваша сім’я? — Дівчинка зчепила пальці.

— Віро… — знову почала Оксана.

— Дітей у мене немає, — зітхнув Віктор. — Не склалося. Дружина залишилася в місті. Колись ми були близькими, а тепер чужі.

— Як наш тато! Правда, мамо? — Віра подивилася на Оксану, чекаючи підтвердження.

— Дитино… — Та густо почервоніла.

— Нехай питає, навіть якщо нам незручно відповідати. Я за те, щоб із дітьми говорити чесно. Сховаєш щось, вони однаково дізнаються, а брехня потім проти тебе ж і обернеться. Без довіри добрих стосунків не вийде. Ви, виходить, теж удвох? Розлучилися?

— Ще ні. Чоловік зустрів іншу, але я його не звинувачую. Наш шлюб давно розпався, я одна намагалася втримати його заради дочки. Не змогла. Тепер думаю, що й намагатися не варто було. Згадую, як Вірочка плакала після кожної нашої сварки… Тепер я сама собі господиня. Хочу, щоб дочка була щаслива, щоб більше не чула ні сварок, ні криків.

— Розумію. Пережити розлучення нелегко, але якщо не впадати у відчай, а шукати в житті добре, впоратися буде куди легше. Тримайтеся, нудьгувати вам тут не дадуть. Мені самому це знайоме. Дарина, колишня дружина, стільки нервів мені вимотала… На розлучення я подав сам: уже не бачив у ній людини. Мені потрібна була сім’я, а їй — гроші. Останньою краплею стала її брехня про вагітність. Знала, як я мрію про дітей, і грала на цьому, хоча сама матір’ю ставати не збиралася. Тут я зрозумів: годі. Гроші багатьох псують, от і з Дариною так вийшло.

— Через неї й поїхали?

— І через неї теж. Місто набридло. Там у мене все було, там усе й лишилося: після розлучення кишеня не надто спорожніла. Їй дісталися квартира й солідна сума на рахунку, тільки спокою це мені не принесло. То вночі зателефонує, то без попередження з’явиться, то натякає: чи не спробувати нам знову? Дійшло до того, що приходила до моїх ресторанів і влаштовувала скандали при людях.

— У вас ресторани?

— Два, досить успішні. Я починав кухарем, потім захотілося більшого, відкрив власні заклади. Вони працюють, а я тепер усім керую здалеку. Дарину бісить, що без неї я не пішов на дно. Навіть судитися пробувала, хотіла забрати частину бізнесу. Від її безкінечного втручання можна було збожеволіти, а в місті й сховатися ніде. От я й подумав: поїду туди, де жили дід і батьки, житиму собі на втіху. А вона хай іде далі без мене. Перебрався, будуюся. Закінчу дім — візьмуся за книжки.

— Книжки? — здивувалася Оксана.

— Давно мрію. Літератор із мене, звісно, нікудишній, але романів я й не збираюся складати. Хочу писати про смачну й здорову їжу, зрозуміло, без премудрощів. З рецептами, жартами, корисними порадами. Може, комусь і знадобиться.

— А можна, я вам малюнки намалюю? — пожвавішала Вірочка, яка досі уважно слухала дорослих.

— Малюнки? — Віктор засміявся. — А це ж чудово вийде: книжка про їжу з дитячими малюнками. Приходь із мамою частіше. Я тобі рецепт прочитаю, а ти намалюєш, що в ньому є: овочі, фрукти.

— Для своїх чотирьох років вона добре малює, — засміялася Оксана.

— Отже, чекатиму на вас. Гостям я радий, а то самому недовго й збожеволіти. Зі старими не про все поговориш.

Відтоді Оксана з Вірою стали часто приходити до Віктора, а він навідувався до них. Електропроводку в старому будинку Раїси він узявся лагодити сам. Закінчивши роботу, Віктор щоразу здивовано озирав кімнату, яку Оксана відвела під рослини: ще недавно вона була цілком звичайною, а тепер стелажі, лампи й горщики змінили її до невпізнання. Оксана тим часом працювала в саду, відроджуючи мамину справу, і Віктор бачив, скільки сил вона віддає кожній рослині.

Поки Оксана займалася садом, Віра вмощувалася на веранді з альбомом, який подарував їй Віктор, і самозабутньо малювала. Дівчинка швидко до нього прив’язалася; Оксані здавалося, що поруч із ним вона знайшла того батька, якого насправді ніколи не мала. Вітя охоче вчив Віру читати, розповідав їй свої таємниці, подовгу лишався з нею та Оксаною. Для Віри ці дні в нього вдома стали чимось звичним і бажаним.

До зими старий будинок виявив усю свою неміцність: його сильно протягало. Людей ще рятувала велика піч, але рослини Оксани переживали справжній шок. Обладнання не справлялося: потрібну температуру втримати не вдавалося, а вологість усе підвищувалася. Оксану тривожило, що ані потужні лампи, ані постійний догляд не зможуть замінити квітам тепла, якого в будинку бракувало.

— Давай усе до мене перенесемо, — запропонував якось Віктор.

— Тобто як? — не зрозуміла Оксана.

— Твої квіти перевеземо, поки морози не почалися. У мене дім готовий, тепло, вільних кімнат вистачає. Тут зі своїми дітками намучишся: треба вікна міняти, стіни утеплювати. На першому поверсі місце пустує — влаштуємо тобі зимовий сад. Приходь будь-коли, займайся, перевіряй. Ще в саду є тепла альтанка, там можна на зиму обладнати маленький розсадник для яблунь і слив. А наступного літа твій будинок відремонтуємо як слід. Буде філія твоїх джунглів, чого місцю даремно пропадати? Я вдома постійно, зможу за квітами доглядати, коли тебе немає.

— Ти справді готовий на це? — зніяковіла вона.

— Та ми за літо вже майже рідня. Вірка щодня до мене проситься. Хіба не однаково, в якому будинку рости твоїм тропікам? Ти квітами займешся, а я Віроччині малюнки оцифрую. Чудові в неї малюнки! Уже уявляю, який вигляд вони матимуть у моїй книжці.

— До речі, як там книжка?

— Хоч почав, — засміявся Віктор. — Виявилося складніше, ніж думав. Слухай, давно збирався спитати: Артем телефонує? Хоч би раз приїхав до дочки.

— Лише телефонує, — насупилася Оксана. — Обіцяв приїхати на Вірчин день народження й не приїхав. Надіслав того безглуздого ведмедя, якого навіть поставити нікуди. Мабуть, вважає, що на цьому батьківські обов’язки виконано. Ну й хай живе, як йому подобається. Незабаром збирається одружуватися, мене навіть на весілля покликав.

— Збираєшся?

— Ще чого! Я на нього з Інною вже надивилася в суді. У них тепер своє життя. Знаєш, я помітила, як він на неї дивиться. На мене він ніколи так не дивився. Хай у них усе вийде. Сама собі дивуюся: начебто колишньому чоловікові належить бажати ненависті, а я й зла не тримаю. Обоє помилилися, коли одружилися. Йому потрібна інша жінка. Шкода тільки Віру: він її так і не прийняв. Вона ж не винна, не обирала собі батьків, а росте без батька. Їй потрібна любов, повна сім’я. Дякую тобі за все, що ти для неї робиш. Вона до тебе тягнеться, ти для неї свій.

— Мені це в радість. Із нею хочеться за щось братися, щось робити. Часом таке спитає, що не знаю, як відповісти, зате одразу відчуваю: я відповідальний. Тепер усе випитує, коли ми заведемо птахів. Наче сама збирається їх розводити. Своїх дітей у мене немає, то хоч чужу дитину потішу.

Коли настав час братися до ремонту старого будинку Раїси, до нього так і не дійшло. За зиму й весну Оксана з Віктором так зблизилися, що вже не могли жити нарізно. Віра на той час щосили називала Віктора татом. Оксана з дочкою перебралися до його великого будинку, і він одразу наповнився теплом та сміхом. Квіти більше не мучилися від холоду, а для Віри будинок Віктора ставав справжнім домом.

Оксана більше не вважала своє життя несправедливим. Артем, попри обіцянки, так і не приїхав, але це перестало її тривожити. Іноді він розмовляв із Вірою телефоном, проте дівчинка не любила цих рідкісних дзвінків: рідним цей чоловік для неї вже не був. Коли Артем повідомив, що вони з Інною збираються завести дитину, Оксана навіть зраділа. Їй здавалося, що тепер він рідше нагадуватиме про себе.

Значно важливішим було те, як вони ладнають із Віктором. Недоліків у нього вистачало: хропів, не дотримувався порядку, жартував грубувато. Вони сперечалися про сад, а коли Оксана влаштувалася агрономкою на пів ставки, він її за це сварив. І все ж поруч із ним вона почувалася коханою — потрібною, навіть необхідною. А його любов до Вірочки перекривала будь-які шорсткості.

Та й сама Оксана мала характер не без вад. Не прижилися квіткові відсадки, на ніч вимкнули електрику, щось не вдалося — вона могла зірватися в істерику. Часом спалахувала без причини, наче навмисне заводила сварку. Віктор бачив у цьому відлуння колишнього життя. Він замикався у себе й виходив за годину, не повертаючись до образливих слів. Оксані ставало соромно: такій витримці й терпінню лишалося тільки заздрити.

Потім ресторани почали зазнавати серйозних збитків. Один Вікторові довелося закрити, і того року лише Оксана його підтримала. Цією підтримкою вона остаточно завоювала його серце.

— Та кинь ти все це, — сказала вона, притулившись до його плеча. — Один закрив, закрий і другий. Радості ж від них уже немає, хай інші цим займаються. Ти тут живеш, став справжнім фермером. Такій справі не можна віддаватися впівсили. То мчиш до міста, то тут метушишся, ще й книжки пишеш. За двома зайцями поженешся — жодного не впіймаєш. Вгамуйся вже, Вітю. Нам ця земля потрібна. Розводь птицю, а буде вільний час — пиши. На життя вистачає, у мене теж справа пішла вгору. Виявилося, саджанці я вирощую не гірше за маму. І мої тропіки в тебе процвітають. Бачив, скільки замовлень і на екзотику, і на звичайні яблуні? Без ресторанів проживемо. Ти ж сам обрав сюди приїхати. Хотів би й далі ресторанами займатися — змінив би місто, якби так боявся колишньої дружини.

— Не боюся я її, — насупився Віктор. — Тільки відчуваю, що вона доклала руку до моїх збитків.

— Ну й хай далі біситься. Закрий справу, нехай вважає, що домоглася свого. Тобі легше стане. Насправді тобі треба перемогти себе. Хіба тобі зараз погано?

— З вами — погано? — Він обійняв Оксану. — Ви і є моє життя. І ця невеличка ферма, і твій сад, і Вірин сміх.

Потроху сварки між ними припинилися. Разом вони прожили вже два роки.

Одного літнього вечора Віктор нарешті наважився заговорити про весілля. Він дочекався, поки Оксана вийде з пташника, і стояв перед нею червоний до кінчиків вух, а потім так несподівано й незграбно опустився одним коліном просто в багнюку, що вона засміялася. Віктор витяг із кишені каблучку й покрутив її в пальцях, наче не знаючи, як тепер продовжити.

— Виходь за мене, Оксано.

— То ось як це робиться! — Вона відсунула відро й опустилася поруч. — А куди поділися свічки? Музика?

— Не так ти собі уявляла? — зніяковів він.

— На мою думку, це набагато романтичніше, ніж урочисті промови в дорогому ресторані. Тільки ти певен? Ти ж мене знаєш, характер у мене сварливий.

— Через цей характер і наважився, — відповів Віктор, повертаючи каблучку в пальцях. — До того ж усе село вже шепочеться: живемо в гріху.

— У гріху! — пирхнула Оксана. — Тільки дай їм чужі кістки перемити.

— Я без жартів, Оксано. Два роки живемо як подружжя. Давай уже станемо ним. Що б не сталося, я хочу лишатися з тобою. І Вірочці потрібна повноцінна сім’я. Вона для мене давно не «як дочка» — вона моя дочка. Одружимося, я оформлю усиновлення, і більше до цього питання повертатися не доведеться. Навіть ферму назвемо: «Гончар і компанія». Або «Гончарі», обирай.

— Ну й дурень же ти, — Оксана клацнула його по носі. — Звісно, я згодна. Після нашої зустрічі все моє життя стало іншим. А для Віри кращого тата годі й шукати. Рідний батько став чужим, зате ти, чужа людина, полюбив її як свою. Тут уже не доводиться сумніватися в почуттях. Але навіщо тобі те весілля? Нам і так добре.

— Знову сперечаєшся! — Віктор удавано надувся. — А я, між іншим, не збираюся на цьому зупинятися. Вірочка — це початок. Хочу, щоб у нас була ціла юрба дітлахів, хочу все життя прожити з вами. Невже не зрозуміло?

— Зрозуміло, телепню, все зрозуміло. — Вона притулилася до нього й простягнула долоню. — Давай уже свою каблучку.

На початку жовтня Оксана вирушила до старого будинку викопувати підрослі саджанці груш. Там вона давно влаштувала літній розсадник: випробовувала нове, поралася з посадками й вкладала душу в кожну травинку, у кожен кущик. Того дня вона працювала в саду, коли з дороги наполегливо засигналили. Сигнал повторився — так, наче хтось вирішив неодмінно докликатися господарів.

— Кого там чорти принесли? — пробурчала вона, витираючи піт із чола. — Гуде й гуде. Ніхто з покупців на сьогодні не домовлявся.

— Гей, господарі, ви вдома? — долинуло вже з подвір’я.

— Господи! — Оксана відкинула лопату.

Голос був до болю знайомий. Невже Артем за три роки нарешті зібрався приїхати? Добре хоч Вірочка сьогодні не ув’язалася за нею: зараз зустрічатися з татусем їй ні до чого. Оксана не розуміла, що йому знадобилося і чому не можна було хоча б зателефонувати.

Вона випурхнула із саду — спітніла, розпатлана, у забрудненій робочій куртці, спортивних штанях із витягнутими колінами та калошах.

— Яка зустріч! — Оксана помахала колишньому чоловікові. — Не міг попередити?

— Привіт, Оксано. — Артем мляво всміхнувся, оцінювально розглядаючи її. — То ви тут живете?

— Припустімо. Тебе щось бентежить?

— Ні. Де Віра?

— Про дочку згадав? Три роки збирався, молодець. Тільки її вдома немає, справи в неї. До школи готується. Цього року піде до першого класу, якщо ти ще пам’ятаєш.

— Пам’ятаю. Тому й приїхав.

— А Інна? — Оксана примружилася. — Ти без неї?

— Вона в машині. Спершу нам із тобою треба поговорити без сторонніх.

— Ну, кажи. Про що?

— Може, усе-таки впустиш? — Він відвів погляд.

— Заходь, — кивнула вона, штовхаючи двері.

— Так, небагато, — зауважив Артем, озираючи скромне помешкання. — Моя дочка росте ось у цьому?

— Моя дочка, — поправила Оксана. — І умови тут нормальні. Що не так?

— Не знаю… Порожньо, ніякого затишку, все старе.

— Зате своє. Артеме, викладай, навіщо з’явився. По очах бачу: щось задумав. Тільки швидше, у мене роботи вистачає.

— Як і раніше, возишся зі своїми квітами? — всміхнувся він.

— Так. І виходить непогано.

— По дому не скажеш. — Він знову окинув поглядом кімнати. — Та це ж халупа, Оксано. Хіба можна так жити? Гаразд, слухай. Я ухвалив рішення, яке тобі навряд чи сподобається. Але треба подумати про дочку: вона заслуговує на краще життя, ніж животіння в цій глушині. Знаю, не навідував її. І все ж я батько. Хочу, щоб Віра жила зі мною.

— У тебе? — Оксана ледь не вдавилася. — Температури немає? З якого дива ти вирішив, що я віддам дочку? Ти їй ніхто, донор біоматеріалу. Раптом захотілося стати зразковим татусем? Ви ж з Інною збиралися народжувати свою дитину.

— Не виходить у нас. У неї серйозні проблеми по жіночій частині, навіть ЕКЗ пробували. А стати матір’ю їй хочеться, уже про дитбудинок заговорила. Я подумав: навіщо нам чужа дитина, коли в мене є дочка?

— Ти з дуба впав? Вірочку я не віддам, і ніхто тобі її не віддасть. До чого тут ваші труднощі? Це дівчинка, не звірятко, не іграшка, яку можна передавати з рук у руки. Гаразд, ти батько, але Інна їй чужа тітка. Бачитися я не забороняю — у визначений час, краще в мене. І справа не лише в тому, чого хочу я. Віра прийме тебе після стількох років мовчання? Ти їй потрібен? Для тебе минуло три роки, а для неї — ціле життя. Повертайся додому. І більше не заводь таких розмов, якщо не хочеш неприємностей.

— Іншої відповіді я й не чекав, — усміхнувся Артем. — Тільки закон на моєму боці. Я вже говорив з адвокатом: він вважає, що суд ти програєш. Житло жахливе, нормальної роботи немає. У нас велика квартира, гроші, усе для дитини. Навіть із гімназією вже домовилися. Не доводь до сварки, Оксано, погоджуйся. Я тобі добре заплачу. І до Віри приїжджай скільки завгодно.

— Знаєш що, — вона примружилася, стиснувши кулаки, — у неї самої спитай, з ким і де вона хоче жити. Ходімо.

— Куди це?

— До Віри.

Оксана вийшла, навіть не озирнувшись. Артем рішуче рушив слідом. Біля машини він кивнув Інні, яка вже вибралася назовні: мовляв, усе гаразд.

Дорогою Оксана йшла, не озираючись. Звернула до річки й зупинилася біля високого красивого паркану.

— Оце хоромина! — присвиснув Артем. — Хто тут оселився? Треба ж було багатійчикам забратися в таку глушину.

— Заходь. — Вона відчинила хвіртку. — Почекай тут, покличу Віру.

— А, вона в подружки? Непогано влаштувалися.

Оксана швидко піднялася на ґанок, але у дверях зіткнулася з Віктором. Він перехопив її.

— Що сталося? О, у нас гості?

— Таких гостей поганою мітлою гнати треба, — прошипіла вона. — Вірочка де?

— Грається в саду. Покликати її?

— Ще чого! У нас тут дочку відібрати зібралися.

— Хто? Що ти таке кажеш? — Віктор аж побагровів.

— Он, із міста завітали. — Оксана кивнула на Артема.

— Побудь тут. Я сам із ним поговорю.

Віктор зійшов із ґанку й попрямував до спантеличеного Артема. Вони довго про щось говорили, але Оксана не могла розібрати жодного слова. Зате з обличчя колишнього чоловіка вона зрозуміла: Артем лишився в дурнях. Нарешті Віктор виставив його за паркан і з гуркотом зачинив хвіртку.

— Про що ти з ним говорив? — спитала Оксана, тремтячи всім тілом.

— Попередив: ще раз заявиться — пошкодує. Пояснив, що ти заміжня, Віра — моя дочка, а йому пора під три чорти. Нехай і свого адвокатишка теж посилає лісом. Захоче судитися — нічого в нього не вийде.

Заплющивши очі, Оксана притулилася до чоловіка. Її ще трусило від гніву й обурення, але спокійний стукіт його серця потроху вгамовував це тремтіння.

Тепер їй було байдуже, що зробить Артем. Вона знала: Віктор не дозволить скривдити ані її, ані Вірочку. Це життя належить лише їм трьом.