Жінка врятувала старого коня, але на лісовій дорозі він уперто завмирав в одному й тому самому місці

Оксана вхопила повід обома руками. Старий кінь стояв упоперек лісової дороги, і зрушити його не вдавалося: він лише повертав морду до березняку, а шкіра на боці дрібно тремтіла. За цей тиждень він зупинився тут уже вчетверте. Через рік на цьому місці працюватиме екскаватор, а Микола Юрійович зніме кашкета просто посеред дороги. Там знайдуть те, чого шукали 12 років, і людині повернуть ім’я, якого вона не втрачала.

Селяни з неї посміювалися. На їхню думку, у старого коня відмовляли ноги, а господиня навигадувала собі, ніби він щось пам’ятає.

У квітні, коли Оксана Петрівна Гончар поверталася з райцентру, на розвилці біля заправки зібрався затор. Там зламалася скотовозка з утисненим правим бортом. У багажнику Оксани лежали два мішки комбікорму; вона пригальмувала слідом за іншими машинами й почула з кузова рівні, приречені удари копита об залізо.

Скупник Григорій Зайцев сидів із цигаркою на підніжці й пояснював телефоном: знайде стартер — до вечора доправить м’ясо. Оксана обійшла скотовозку й зазирнула крізь щілину між дошками. Біля передньої стінки, притулившись до неї лобом, стояв гнідий кінь. Під брудною шерстю виразно проступало кожне ребро. Він не метався й не подавав голосу.

— Скільки років коневі? — спитала вона.

— Та до чого вам його роки? Близько 20. Зуби вже стерлися, здам за живою вагою.

Оксані було п’ятдесят чотири роки, з них 22 вона пропрацювала зоотехнікинею на фермі в сусідньому районі, доки господарство не розтягли по частинах. З кіньми її руки згадували потрібне раніше, ніж вона встигала про це подумати. Попросивши опустити борт, вона залізла до коня й погладила його по лівому боці.

Він обернувся. На неї дивилося темне око, спокійне, мов стояча вода.

— Здрастуй, старий. Що ж із тобою таке?

На лівому стегні під кіркою глини пальці розрізнили рубці: давнє тавро, що глибоко врізалося в шкіру. Оксана намагалася прочитати цифри, але засохлий бруд не піддавався, а Зайцев починав сердитися.

— Жінко, вирішуйте: берете чи злазьте. Мені ніколи.

— За скільки віддасте?

— 40 000. Ні копійки не скину. За м’ясо стільки само отримаю.

На картці в Оксани було 43 000. На ці гроші належало купити соломи на зиму й полікувати зуби — лікування вона відкладала вже третій рік. Стоячи серед гною в чужому кузові, вона розуміла: рішення ухвалено.

За 40 хвилин коня спустили трапом на узбіччя. Уперше за дві доби він опустив голову до трави.

До Лугового вела пряма дорога, але кінного причепа в Оксани не було. Усі 11 км вона пройшла поруч зі своєю покупкою пішки. Кінь накульгував на праву задню ногу, тож не поспішали; кожні 20 хвилин зупинялися, навіть без особливої причини.

Біля старої пожежної ями, на самому краю села, стояв її дім. Відразу за городом починався березняк. На подвір’я назустріч вийшли чотири собаки, коза Жужа й сліпий кіт. Кота минулої зими викинули з машини біля повороту. Сусіди, які називали Оксанине подвір’я притулком, крутили пальцем біля скроні, проте знайдених цуценят і котів, як і раніше, приносили сюди.

Увесь перший тиждень кінь залишався на ногах у деннику. Корму майже не торкався, здригався від грюкоту хвіртки. Оксана взялася за копито: розчистила його, обробила стрілку, уражену гниллю, потім вивела глистів. Пов’язку на коліні довелося міняти тричі.

Там само біла шерсть вкривала широкий шрам із нерівними краями. Тканину колись розірвало — років десять тому, а то й раніше.

До тавра вона дісталася з теплою водою та милом. Вимила стегно, прочитала дві літери й чотири цифри, олівцем перенесла їх на зворотний бік квитанції. Квитанцію поклала до бляшаної чайної коробки.

Біля паркану ріс старий ясен. Кінь любив стояти під ним годинами, аж доки сонце не заходило за дах. Якось Оксана гукнула його:

— Дружку, підійди до мене. Дружку!

Навіть вухом не повів, погляд лишився тим самим. Вона повторювала кличку знову й знову; лише за тиждень кінь почав підходити на поклик.

До червня він відгодувався, шерсть заблищала. Тепер подвір’ям за Оксаною ходив великий тихий собака — так він її нагадував. Його дивний спокій ніщо не порушувало: ні трактор, ні пилка, ні собачий гавкіт, ні дітлахи, що перелазили до нього через жердини.

Якось сусідський онук примудрився залізти просто під кінський живіт. Дружок завмер і не ворушився, доки хлопчика звідти не витягли.

— Вивчений, — зауважила Рая, 79-річна сусідка, яка раніше працювала дояркою. — У приватних руках так не навчають.

Разом із домом Оксані дісталася стара підвода. Вона запрягла Дружка, і той пішов так упевнено, наче упряж зняли з нього лише вчора. По сіно стали їздити на далеку галявину за сухим струмком: там Оксана косила на зиму. Шлях перетинав Березняк, підіймався на піщану гриву й далі тягнувся до давно спорожнілого кордону.

Перша зупинка сталася посеред підйому, на межі насипу й старого дорожнього полотна. Дружок не сахнувся, страху не виказав — розставив усі чотири ноги й опустив голову.

Оксана подумала про камінь у копиті. Злізши з підводи, по черзі підняла йому ноги, оглянула: чисто. Цмокнула язиком — марно. Під долонею, що ковзнула по шиї, м’язи були кам’яні.

За хвилину кінь видихнув і сам ступив крок. Далі ніщо в його ході не нагадувало про зупинку. Та на зворотному шляху, діставшись тієї самої ділянки, він знову завмер і повернув морду ліворуч, до Березняку.

Утретє Оксана принесла на узбіччя уламок бетонної плити від розбитої труби. Тепер було з чим звіряти: Дружок зупинявся біля позначки, не за п’ять кроків і не за десять до неї.

Вона повела його в обхід, через покіс, і повернулася на дорогу вище. Тут він ішов рівно, не збавляючи ходу. Варто було привести на попереднє місце — знову зупинявся, знову дивився ліворуч. Оксана змінювала час, пробувала вранці й увечері, запрягала підводу й залишала її вдома, їхала верхи, ішла з поводом. Результат лишався тим самим.

Якось вона сіла на плиту й 40 хвилин просиділа біля нього, дивлячись у той самий бік. Березняк стояв по коліна у воді. Іржава осока, комарі — більше нічого.

— Ні, ти не дурієш, — мовила Оксана. — Я з кіньми 22 роки працювала. Уже відрізню, коли кінь удає, а коли ні.

Повз на мотоциклі проїхала Свєтка, дочка Раїси Ігорівни. Вона все побачила, і невдовзі про зупинки знало все село.

— Оксанко, це артроз, — сказав біля магазину лісник Віктор Степанович Бондар. — Коневі 20 років, у нього все болить.

— Від артрозу стане будь-де. А цей обирає одне місце, крок у крок.

Бондар засміявся, перекидаючи ключі з однієї руки в другу. Цей жест Оксана потім довго згадувала. Лісникові було шістдесят чотири роки, 40 із них він провів у лісі. Людина шанована, на свята носив на піджаку батьківську орденську планку.

За два дні він з’явився до неї на подвір’я.

— Слухай, поступися мені конем. За 60 візьму.

— Не продаю.

— Тоді 80. У мене онуки, катати їх треба.

Оксана подивилася вниз. Руки він тримав біля кишень, і вони дрібно тремтіли.

— Вікторе Степановичу, за сорок років у вас із живності тільки собака на ланцюгу був. Навіщо вам кінь знадобився?

Попрощатися він не вважав за потрібне. Після цього й при зустрічах більше не вітався першим.

Ще за тиждень приїхала комісія місцевої адміністрації: надійшла заява про велику худобу, яку утримують без нагляду й документів. Жінка в окулярах дивилася кудись повз Оксану.

— Ветеринарний паспорт можете пред’явити? А договір купівлі-продажу?

Договору вони зі скупником не укладали. Він лише написав від руки розписку на капоті, та й ту Оксана загубила.

— Упорядкуйте документи. Інакше коня заберемо як бездоглядного.

Увечері з чайної коробки дістали квитанцію з номером тавра. Вранці Оксана вирушила до Кам’янки: спершу на ветеринарну станцію, потім — до архіву колишнього лісгоспу.

В адміністрації та конторі не врахували того, що їй було відомо з роботи. Організація ставить робочого коня на облік як основний засіб, надає номер, заводить інвентарну картку. Під час списання комісія підписує акт. Тавро давало ниточку: потягни за неї — і витягнеш усе паперове життя коня.

Архів містився в підвалі, освітленому лампою на дроті. Лариса Андріївна принесла дві підшивки. За 40 хвилин серед паперів знайшлася потрібна картка: «Робочий кінь, гнідий мерин, кличка Рудик». Купівлю на фермі оформили 18 років тому; власником значилося луговське лісництво. Нижче стояло: «Закріплений за завгоспом Денисом Романовичем Лісовським».

Оксана переписала відомості до блокнота. На ґанку довелося сісти на сходинку — ноги стали ватяні. Це прізвище вона чула в селі лише раз. Тоді його вимовили так, як говорять про щось ганебне.

Увечері Оксана принесла Раїсі Ігорівні банку меду й сіла за стіл.

— Розкажіть про Дениса Романовича Лісовського.

Сусідка довго не відповідала. Нарешті відсунула чашку.

— Наш завгосп. 12 років тому повіз зарплату на два кордони — 186 000. І зник. Ні людини, ні підводи, ні грошей не знайшли. Лише кінь повернувся перед світанком. Сам прийшов, мокрий, увесь у глині, гужі порвані, коліно сильно розбите. Стояв біля контори, чекав.

Чашку Оксана поставила на стіл обережно, наче скло в ній уже тріснуло.

— Три тижні шукали, — вела далі Раїса Ігорівна. — Увесь тракт обійшли, кожну канаву, дивилися на станції, на автовокзалі.

— Чому саме на тракті?

— Віктор Степанович зустрів його там. Так і сказав слідству: біля повороту на станцію, їхав у бік міста. Ну й вирішили — утік. Грошей немає, його немає, кінь сам додому дістанеться, дорогу краще за нас знає. Виходить, розпріг і пішов.

Наступного ранку Оксана повела Дружка селом. Ішли неквапом, аж до самого магазину. Раїса Ігорівна вийшла на ґанок, подивилася, ступила крок назустріч і зупинилася.

— Та невже… Оксанко, у нього ж шрам на коліні. Дай подивлюся.

Цупкими пальцями вона розсунула шерсть, нахилившись до ноги. Випросталася, тримаючись за поруччя, і тихо покликала:

— Рудику… Рудику.

Кінь звів голову, вуха подалися вперед. До сусідки він розвернувся всім тілом. Пізніше Оксана розповідала: спина в неї тоді стала мокра, наче її занурили у відро з водою.

— 12 років, — промовила Раїса Ігорівна. — Де ж тебе носило, старий?

Далі події пішли швидко, але кожна давалася важко: до цієї історії 12 років ніхто не хотів повертатися.

Оксана вирушила до родини Дениса Романовича. На другій вулиці стояв їхній будинок із синьою верандою та старим мотоциклом під навісом. Двері відчинила Світлана Вікторівна, 48-річна кухарка шкільної їдальні. На ній був фартух, руки забруднені борошном.

— Добрий день. Я Оксана, живу на краю села. У мене ваш кінь.

Обличчя Світлани Вікторівни зблідло; навіть борошно на щоці тепер здавалося темнішим за шкіру.

— Немає в мене коня. Узагалі нічого немає. Ідіть собі.

— Він зупиняється на лісовій дорозі. В одному й тому самому місці. Мені треба зрозуміти чому.

— А мені не треба! — крикнула жінка. — 12 років услід плюють! Син зі школи побитий повертався!

Двері грюкнули, з одвірка обсипалася суха фарба.

Того ж вечора біля Оксаниних воріт з’явився хлопець у робочій куртці — Артем Денисович Лісовський. Йому було двадцять два роки, працював він на пилорамі.

— Чого ти до матері причепилася? Нема чим зайнятися? Над нашим прізвищем розважатися надумала?

— Мені тут не до розваг. Ходімо, покажу.

Вона вивела Дружка. Артем збирався щось сказати, та так і не вимовив. Кінь пам’ятався йому невиразно — як запам’ятовуються в дитинстві великі теплі речі: запах, бік, батькова долоня на холці.

— Батько його любив, — нарешті вимовив він. — У кишені овес носив. Мати за це сварилася.

Ще трохи постоявши, Артем мовчки взяв вила, прихилені до стіни, вичистив денник і пішов не попрощавшись. Назавтра прийшов знову, потім і третього дня.

Лісовою дорогою вони вирушили разом. Оксана сиділа поруч із Артемом, тримаючи блокнот. Біля бетонної позначки Дружок зупинився й подивився ліворуч. Артем зліз із воза, відміряв уздовж узбіччя приблизно 30 кроків. Повертався він побілілий.

— Тут раніше з’їжджали до піщаного кар’єру. Лісгосп брав там пісок. Я ще хлопчаком туди лазив.

До Березняка пробиралися, провалюючись по коліна. Через 100 кроків далі йти стало нікуди: перед ними була чорна вода, корчі, іржаві латаття. Струмок упоперек перегороджувала стара боброва гребля завтовшки 2 м. Бобри оселилися тут близько дванадцяти років тому, підперли струмок, і виробіток затопило до краю дороги.

Оксана зрізала жердину й почала промацувати дно біля берега. Мул прийняв її на два людські зрости, а до твердого жердина так і не дістала.

— Якщо щось і лишилося, воно під цим мулом, — сказала вона. — Із берега не побачиш, собака теж не знайде.

Увечері Оксана взялася за заяву дільничному. Микола Юрійович Дубровський служив у Луговому другий рік; про зниклого завгоспа йому трапився лише рядок у довідці. Він двічі перечитав написане й стомлено подивився на відвідувачку.

— Кримінальне провадження закрито. Його шукали, потім визнали безвісно відсутнім. Ви мені коня за свідка пропонуєте?

— Я принесла документи. Ось інвентарна картка, кінь закріплений за зниклим. А ось акт вибуття. Ви на дату погляньте.

Вона поклала папку перед ним. Дубровський подивився: від дня зникнення минуло всього 11 днів. Пошуки ще тривали, а єдиного, хто повернувся з дороги, уже списали й продали на сторону. Під актом стояли три підписи; першим — Віктора Степановича Бондаря.

Дільничний довго стукав ручкою по столу, перш ніж відповісти.

— Оксано Петрівно, я розумію. Але для перегляду потрібні підстави. Коня й старого паперу недостатньо.

Усю осінь, потім усю зиму вона шукала ці підстави сама. Між годівлею тварин, дровами й доглядом за хворою козою вибиралася до Каменки: автобус відходив о 6 ранку, назад вона діставалася затемна, везла папки в целофановому пакеті.

В архіві зберігся другий примірник накладної за день зникнення. У ній значилися 40 кубів дров, дальній кордон; одержувачем був лісник Бондар. Для Оксани це означало: Денис Романович віз йому і папір, і гроші. А з села на дальній кордон можна було потрапити лише лісовою дорогою через піщану гриву. Слідство цього не знало — усі три тижні пошуки велися на тракті, де його нібито бачили.

Районний лісничий Євген Федорович Козак вислухав Оксану ввічливо.

— Підніму в нас усе, що лишилося. Зателефоную вам.

Дзвінок пролунав через тиждень.

— Позаминулої весни підвал затопило. Частину підшивок довелося здати в утиль. Нічого не знайшлося.

Після розмови Оксана пів години сиділа на кухні без світла. Потім підвелася, надягла ватник і пішла чистити коневі копито. Це була єдина робота, яка їй незмінно вдавалася.

У січні вночі хтось зняв вертушку з воріт. Дружок пішов. До світанку Оксана металася селом, стукала в темряві до людей.

Уранці його знайшли біля бетонної плити. У тумані, у снігу по путові суглоби, він стояв і дивився ліворуч. Сам здолав уночі, крізь заметіль, 9 км — до місця, де нічого не було.

Після цієї ночі з Оксаною заговорили інакше. Раїса Ігорівна прийшла згадати про дощ: тоді, 12 років тому, він лив три доби й змив сліди.

Колишній тракторист Федір розповів, що наступної весни лісгосп поспішав підсипати дорогу на гриві.

— Край полотна в них обвалився. Поруч кар’єр, пісок сиплеться. Три машини висипали та укатали.

Оксана занесла його слова до блокнота й підкреслила двома лініями. Підсипка приховала обвал, піднялася вода, розрослися дерева — місце закрилося саме.

У лютому Бондар знову прийшов на подвір’я. Мороз сягав майже 20 градусів, але шапки на ньому не було, ватник лишався розстебнутим.

— Оксано Петрівно, годі вже. Що ти все риєш? Людину ж не повернеш.

— Я ім’я його відкопати хочу, не людину.

— Кому тепер це ім’я потрібне?

— Дружині, синові. Онукам, яких він не дочекається.

Він постояв, подивився на стайню. Оксана бачила, як важко йому туди дивитися.

— Дурна ти, — раптом сказав він. — Усіх розворушиш, сама ж і винною будеш.

Через три дні на сільському сході Бондар зажадав прибрати коня без документів, а заразом і притулок, на який ніхто не давав дозволу. Оксана розклала перед ним ветеринарний паспорт, договір і архівну довідку. Заперечити не було чого.

Тоді вона й помітила: замість звичного першого ряду лісник обрав місце позаду, біля дверей.

У квітні Дубровський викликав її до себе.

— Матеріали я передав, перевірку поновили. Приїде слідча Марина Львівна Савчук, огляне місце.

У травні Савчук у гумових чоботях пройшлася гривою, попрацювала щупом і сказала без обіцянок:

— Поки не спустимо воду й не підтягнемо техніку, мені тут нічого не знайти. На техніку потрібні гроші, а їх у мене немає.

Гроші з’явилися завдяки іншим роботам — це виявилося єдиним збігом за всю історію. У червні в районі почали прокладати трубу до нової ділянки за сухим струмком. Дорогу через гриву включили до плану: без спуску води й розбирання бобрової загати полотно знову могло поплисти.

Три дні Оксана чатувала на дорожників. Третього вийшла перед бульдозером, стискаючи папку. Екскаваторник Ромко Шульга заглушив мотор, вислухав її й сплюнув.

— Ківш там однаково пройде. Ти, Оксано, поряд стій. Дивись.

На спуск води пішло дві доби. Струмок відвели в трубу, вода спала. Замість чорного ставу лишився сірий мул, із якого стирчали корчі.

Уранці 21 липня на гриву зібралися дорожня бригада, Савчук, Дубровський, Світлана Вікторівна з Артемом і пів села. Оксана привела Дружка, лишила біля плити, подалі від техніки, що працювала.

На третьому заході ківш підняв із мулу залізний обід возового колеса, скручений вісімкою.

Ромко заглушив двигун. Тепер у Березняку чулося пташине крило.

Далі працювали лопатами й руками, стоячи на дошках, щоб не загрузнути. Рідину вибирали відром. З’явилася вісь, слідом — оббитий залізом борт, уламок дуги. На ньому зберігся шматок гужа: він був розірваний, не перерізаний.

З дороги долинуло довге іржання. Дружок витягнув шию й крикнув один раз, на весь ліс. Більше до вечора від нього не почули ані звуку.

До обіду дісталися людських останків. Савчук попросила людей відійти за бетонну плиту. Оксана відвела Світлану Вікторівну на дорогу, обняла за плечі. Ні та, ні інша не говорили.

На підборі знайденого чобота збереглася саморобна підківка: місцевий швець ставив такі, щоб підбори не стоптувалися. За два кроки, у глині, лежав складаний ніж із набірним руків’ям із кольорового плексигласу. Савчук принесла його в пакеті, показала здалеку.

— Його ніж, — сказала Світлана Вікторівна. — В армії робив. На торці літера вирізана.

Останньою дістали польову кирзову сумку з мідною пряжкою. Під днищем воза її втиснуло в пісок. Ремінь зітлів, але сама сумка збереглася, а всередині виявилася бляшана чайна коробка, перемотана синьою ізоляційною стрічкою.

При понятих коробку відкрили на автомобільному капоті. Оксана стояла зовсім близько й бачила, що в слідчої тремтять руки. Під паперами у двох поліетиленових пакетах виявилися гроші: пачки злежалися в одну вологу цеглину.

Відомість призначалася для видачі зарплати працівникам двох кордонів — біля сухого струмка й дальнього. Графа про отримання пустувала, жодного підпису. На видатковому касовому ордері лісгоспу стояв підпис Дениса Романовича й запис: «Отримано 186 000». Поруч лежала накладна: «Дрова — 40 кубів. Кордон дальній. Одержувач — Бондар». Дата — день зникнення.

Перерахунок зійшовся з описом до копійки. Усі 186 000 перебували тут, біля дороги, протягом 12 років.

Артем опустився на пісок біля узбіччя. Притиснув до обличчя робочі рукавиці й заплакав.

Світлана Вікторівна тримала відомість обома руками, ніби та пекла. Сліз у неї не було. Вона читала прізвище чоловіка.

Пізніше експертиза підтвердила картину, яку вже побачили присутні на гриві. За три дощові дні дорогу над кар’єром розмило. У темряві її край обвалився під возом. Кінь розірвав гужі, видерся осипом, ударившись коліном об корч, і до ранку пройшов додому 9 км.

Віз і людину прийняла вода старого кар’єру. Через пів року боброва загата підняла її ще на півтора метра.

Ні того дня, ні назавтра Бондар на місце розкопок не прийшов. У четвер увечері він з’явився біля Оксаниних воріт, сів на лаву біля хвіртки й зняв кепку.

— Я його не чіпав. Ти чуєш? Пальцем не торкнувся. Я тільки збрехав.

Оксана сіла на протилежний край лави, нічого не відповівши.

— Трактом тієї ночі я лівий ліс вивозив. Дві машини. По слідах могли на мене вийти.

— Тому й сказали, ніби бачили його там?

— Біля повороту на станцію, так я сказав. Треба ж було пояснити, навіщо я вночі на тракті опинився.

— Там три тижні шукали. Три тижні, поки на гриві остаточно все не змило.

— Я думав, швидко знайдуть, без мене розберуться. Потім пізно стало. Сказаного не повернеш.

— А коня навіщо продали?

Бондар довго м’яв кепку.

— З лісової дороги прийшов. Увесь жовтим піском обліплений. Такий пісок у нас в одному кар’єрі.

— І через 11 днів ви його списали.

— Щоб перед очима не стояв. Щоб про пісок питати не почали.

Він ще посидів, потім підвівся й попрямував до воріт. Посеред двору обернувся.

— 12 років він мені снився. А ти тепер назад його привела.

У серпні було винесено постанову про закриття кримінального провадження щодо Дениса Романовича Лісовського. Сухе формулювання гласило: «За відсутністю події злочину». Там само зазначалося, що гроші знайдено повністю й повернуто до каси лісгоспу.

Світлану Вікторівну й Артема викликали до райцентру. Марина Львівна читала їм постанову стоячи, уголос, при всіх. Після цього суд установив факт смерті; родині призначили виплати, яких вона не отримувала всі 12 років.

Бондареві обвинувачень не висунули: строки давності за неправдиві свідчення давно спливли. Він про це знав. Проте у вересні залишив кордон, віддав будинок за пів ціни й поїхав до доньки в інше місто. Провести його не вийшов ніхто — гірше за будь-який вирок.

Дениса Романовича поховали наприкінці серпня, на сільському кладовищі поруч із матір’ю. За поминальним столом Раїса Ігорівна промовила лише одну фразу:

— 12 років поруч із нами за столом кривда сиділа, а ми їли, не давилися.

У жовтні дорогу на гриві закінчили. Там, де раніше був з’їзд, встановили відбійник і водопропускну трубу. Артем привіз із Каменки сірий гранітний стовпчик, укопав біля узбіччя на місці бетонної плити. На табличці — ім’я, прізвище, по батькові, дві дати. Унизу три слова: «Він віз зарплату».

Дружок досі зупиняється тут. Узимку й улітку, щоразу. Оксана більше не тягне його за повід: стає поруч, кладе долоню на холку. Вони стоять стільки, скільки йому потрібно.

Щосуботи приїздить Артем, вичищає денник, привозить овес. Для нього кінь — Рудик, для Оксани — Дружок. Він відгукується і так, і так, наче вважає два імені звичною справою.

Йому двадцять один рік. Роботи в нього більше немає; усе літо він проводить під старим ясеном біля огорожі. За нього призначили м’ясну ціну — 40 000, торгувалися на узбіччі під дощем. А він 12 років носив у собі те місце на лісовій дорозі, аж поки не знайшлася людина, яка повірила.

У селі й досі переказують липневий день на гриві. Хтось запевняє, що сам там стояв; інші кажуть, що лише чули, як у Березняку раптом змовкли птахи.

Оксана з Артемом дедалі частіше приходять удвох до сірого стовпчика. Збирають торішнє листя й довго мовчать. Восени на гриві пахне мокрим піском; біля стовпчика трава витоптана двома копитами й парою чобіт.