Хвороба змінила життя овдовілої Світлани

Село було для Світлани Петрівни місцем усього її життя: тут вона народилася, ходила до школи, тут вийшла заміж. З дитинства на неї припадала робота у великому батьківському господарстві. Інших дітей у родині не було, а батьки доньку не жаліли — від ранку й до самого вечора їй ніколи було й присісти.

Ілюстрація — ШІ

— Світланко, знову сидиш без діла? — кричала мати.

— Уже йду, — відповідала вона зі зітханням.

Невже її для того й народили, щоб було кому працювати? Ця думка поверталася до Світлани, поки вона носила воду, годувала тварин, розпалювала піч. До ночі руки й ноги гули. Відпочити вдавалося хіба що у школі, тож вона навмисне затримувалася там довше. Подружки в неї були, тільки разом гуляти майже не виходило: мати не відпускала.

Після останнього дзвоника залишалося скласти іспити, а там — випускний. Світлана дивилася на матір, не знаючи, чого чекати від неї цього разу.

— Мамо, на випускний ти мене відпустиш?

— Звісно, донечко. Як же тобі не піти? — незвично лагідно відповіла та.

— А в чому мені йти? Сукня…

— Зачекай, щось придумаємо.

Мати підійшла до шафи. Дістала свою весільну сукню, оглянула її та розклала на столі.

— Ти її перешивати будеш? Шкода ж! — Світлана не могла повірити.

— Зате ти в мене будеш найгарніша, — усміхнулася мати.

— Мамочко, як же я тебе люблю!

Світлана кинулася їй на шию.

— Ну, годі цих телячих ніжностей.

Обійматися мати не любила, але Світлані на мить подумалося: усе-таки вона любить свою доньку.

На випускному перешита сукня сиділа на Світлані як слід. Мати вкоротила її, підігнала по фігурі, і вийшло модно. Дівчина була в ній гарна, хоча сама себе красунею не вважала.

— Привіт!

Вона обернулася на голос однокласника.

— Ой, Дмитрику! Я злякалася.

— Невже я такий страшний?

— Ні! — розсміялася Світлана. — Ти несподівано підійшов.

— Ходімо танцювати? — Він простягнув руку.

— Ходімо.

Чомусь зніяковівши, вона вийшла з ним на середину зали. Грала приємна повільна музика. Світлана розглядала Дмитра: ні, красенем його не назвеш. Утім, хіба вона сама красуня?

— Ти гарна, — сказав він, наче прочитав її думки.

— І ти нічого.

Треба було якось відповісти, а інших слів Світлана не знайшла.

— Чому я тебе раніше на танцях не бачив?

— Удома весь час справи, — знизала вона плечима. — Ніколи було.

— Ясно.

Дмитро кивнув. Музика стихла, і вони зупинилися.

— Дякую, — навіщось подякувала Світлана.

— Та ти чого? — засміявся він.

З роботою вона справлялася, багато знала, багато вміла. А от що казати хлопцеві після танцю, гадки не мала.

— Може, до річки сходимо? Прогуляємося, — запропонував Дмитро.

— Давай.

Світлана оглянула залу: залишатися тут, загалом, не було чого. Вони вийшли зі школи й попрямували до річки. Надворі було свіжо; Дмитро зняв піджак і вкрив ним її плечі.

Біля води вони помовчали, дивлячись на прозору гладінь.

— Світлано, а ти стала б зі мною зустрічатися, якби я запропонував? — раптом запитав він.

— Чому б ні?

Вона зашарілася, але він цього не помітив.

— Тоді пропоную, — Дмитро ступив до неї.

— А я згодна, — відповіла Світлана, повертаючись до нього.

— От і добре.

Дмитро не замовкав аж до світанку: згадував сільські історії, розповідав про людей і випадки, яких Світлана раніше наче не помічала. Сидячи поруч із ним на березі, вона слухала зі щирою цікавістю. Їй здавалося дивним, що в їхньому селі, виявляється, трапляється стільки веселого. Він тримав її за руку, а вона не йшла.

— Виявляється, у нас у селі стільки всього веселого відбувається! — дивувалася Світлана.

— А ти все пропускала.

Він поклав руку їй на плече. Світлана подивилася на його руку, але відсуватися не стала.

— Дмитре, батьки в мене суворі.

— Нічого. Відслужу, повернуся — і одружимося.

Він кинув камінь у воду. Світлана промовчала: їй хотілося вступити в місті, а вона навіть не знала, що скаже про це мати.

— Дочекаєшся мене? — повернувся до неї Дмитро.

— Так. Заодно встигну повчитися, — кивнула вона.

— Добре…