Хвороба змінила життя овдовілої Світлани

Село було для Світлани Петрівни місцем усього її життя: тут вона народилася, ходила до школи, тут вийшла заміж. З дитинства на неї припадала робота у великому батьківському господарстві. Інших дітей у родині не було, а батьки доньку не жаліли — від ранку й до самого вечора їй ніколи було й присісти.

— Світланко, знову сидиш без діла? — кричала мати.

— Уже йду, — відповідала вона зі зітханням.

Невже її для того й народили, щоб було кому працювати? Ця думка поверталася до Світлани, поки вона носила воду, годувала тварин, розпалювала піч. До ночі руки й ноги гули. Відпочити вдавалося хіба що у школі, тож вона навмисне затримувалася там довше. Подружки в неї були, тільки разом гуляти майже не виходило: мати не відпускала.

Після останнього дзвоника залишалося скласти іспити, а там — випускний. Світлана дивилася на матір, не знаючи, чого чекати від неї цього разу.

— Мамо, на випускний ти мене відпустиш?

— Звісно, донечко. Як же тобі не піти? — незвично лагідно відповіла та.

— А в чому мені йти? Сукня…

— Зачекай, щось придумаємо.

Мати підійшла до шафи. Дістала свою весільну сукню, оглянула її та розклала на столі.

— Ти її перешивати будеш? Шкода ж! — Світлана не могла повірити.

— Зате ти в мене будеш найгарніша, — усміхнулася мати.

— Мамочко, як же я тебе люблю!

Світлана кинулася їй на шию.

— Ну, годі цих телячих ніжностей.

Обійматися мати не любила, але Світлані на мить подумалося: усе-таки вона любить свою доньку.

На випускному перешита сукня сиділа на Світлані як слід. Мати вкоротила її, підігнала по фігурі, і вийшло модно. Дівчина була в ній гарна, хоча сама себе красунею не вважала.

— Привіт!

Вона обернулася на голос однокласника.

— Ой, Дмитрику! Я злякалася.

— Невже я такий страшний?

— Ні! — розсміялася Світлана. — Ти несподівано підійшов.

— Ходімо танцювати? — Він простягнув руку.

— Ходімо.

Чомусь зніяковівши, вона вийшла з ним на середину зали. Грала приємна повільна музика. Світлана розглядала Дмитра: ні, красенем його не назвеш. Утім, хіба вона сама красуня?

— Ти гарна, — сказав він, наче прочитав її думки.

— І ти нічого.

Треба було якось відповісти, а інших слів Світлана не знайшла.

— Чому я тебе раніше на танцях не бачив?

— Удома весь час справи, — знизала вона плечима. — Ніколи було.

— Ясно.

Дмитро кивнув. Музика стихла, і вони зупинилися.

— Дякую, — навіщось подякувала Світлана.

— Та ти чого? — засміявся він.

З роботою вона справлялася, багато знала, багато вміла. А от що казати хлопцеві після танцю, гадки не мала.

— Може, до річки сходимо? Прогуляємося, — запропонував Дмитро.

— Давай.

Світлана оглянула залу: залишатися тут, загалом, не було чого. Вони вийшли зі школи й попрямували до річки. Надворі було свіжо; Дмитро зняв піджак і вкрив ним її плечі.

Біля води вони помовчали, дивлячись на прозору гладінь.

— Світлано, а ти стала б зі мною зустрічатися, якби я запропонував? — раптом запитав він.

— Чому б ні?

Вона зашарілася, але він цього не помітив.

— Тоді пропоную, — Дмитро ступив до неї.

— А я згодна, — відповіла Світлана, повертаючись до нього.

— От і добре.

Дмитро не замовкав аж до світанку: згадував сільські історії, розповідав про людей і випадки, яких Світлана раніше наче не помічала. Сидячи поруч із ним на березі, вона слухала зі щирою цікавістю. Їй здавалося дивним, що в їхньому селі, виявляється, трапляється стільки веселого. Він тримав її за руку, а вона не йшла.

— Виявляється, у нас у селі стільки всього веселого відбувається! — дивувалася Світлана.

— А ти все пропускала.

Він поклав руку їй на плече. Світлана подивилася на його руку, але відсуватися не стала.

— Дмитре, батьки в мене суворі.

— Нічого. Відслужу, повернуся — і одружимося.

Він кинув камінь у воду. Світлана промовчала: їй хотілося вступити в місті, а вона навіть не знала, що скаже про це мати.

— Дочекаєшся мене? — повернувся до неї Дмитро.

— Так. Заодно встигну повчитися, — кивнула вона.

— Добре.

Він присунувся ближче.

Додому Світлана прийшла над ранок. Дивно, але мати не стала її сварити. Тоді дівчина вирішила одразу сказати й про навчання.

— Мамо, я хочу до міста, вступати.

— А з усім цим як? — Мати показала довкола себе.

— Ти думала, я так і залишуся з вами назавжди? — Світлана втупилася в неї.

— Ні… Але…

Жінка не знаходила відповіді.

— Я вирішила, мамо. А коли Дмитрик повернеться з армії, ми одружимося.

— Який ще Дмитрик? — спантеличилася мати.

— Мій однокласник.

Світлана глянула на неї, не підводячи голови.

— І давно це у вас?

— Відсьогодні, — тихо відповіла донька.

— Дивися мені, Світланко! — Мати погрозила пальцем.

— Дивлюся.

Світлана пішла спати. Після розмови стало легше: і про навчання сказала, і про Дмитрика. Лежачи на ліжку, вона уявляла їхнє майбутнє життя. Сам хлопець їй зовсім не подобався. Але залишатися самій не хотілося, і вона вирішила бути з ним.

У вересні вступити виявилося неважко: Світлану прийняли до кулінарного технікуму. Усім студентам давали гуртожиток, і в неї теж з'явилася там кімната. Невдовзі Дмитрика провели до армії.

— Світланко, давай власну справу заведемо, — запропонувала сусідка по кімнаті Оксана.

— Яку ще справу?

— Пиріжки пектимемо. Винесемо на вулицю, продамо — от і заробіток.

— А кому потрібні наші пиріжки? — здивувалася Світлана.

— Студентам, робітникам. Іде людина повз, захоче поїсти — купить. А зробимо смачно, то вона ще й повернеться. Будуть у нас постійні покупці!

Оксана говорила з таким запалом, що Світлана знизала плечима:

— Гаразд, спробуємо. Однаково нічим зайнятися.

Наступного ранку вони встали раніше, напекли пиріжків і пішли на заняття. Випічку взяли із собою, а на великій перерві вийшли надвір продавати те, що зробили власними руками. Світлана спершу сумнівалася, що хтось зупиниться, але гарячі пиріжки швидко розібрали: на перерві всім хотілося перекусити. Грошей вони вторгували небагато — та й пиріжків зранку приготували мало, — проте для першого разу цього вистачило, щоб повірити Оксані.

— Тепер віриш? — запитала Оксана.

— Вірю. Ти мала рацію, — кивнула Світлана.

— Завтра повторимо?

— Ага.

Торгівля пішла жваво. Бувало, напечуть стільки, що самі лякаються: аби продукти даремно не перевели. Але щоразу покупці розбирали все.

Серед них Світлана примітила молодого чоловіка. Він з’являвся щодня, в один і той самий час, і брав відразу багато пиріжків. Їй стало цікаво. Коли наступного дня він підійшов знову, вона заговорила першою:

— Добрий день.

— Добрий день. Аж надто смачно ви печете, — відповів він, дивлячись їй просто у вічі.

— Знаємо, — усміхнулася Світлана. — Ми ж навчаємося на кухарів. Туди кого завгодно не приймають.

— Дівчата, я ваших пиріжків усім своїм хлопцям купую. Вони задоволені!

— Ви начальник? — наважилася запитати вона.

— Так, керую невеликим підприємством. У мене четверо молодих працівників, і апетит у них — не повірите! — Він розсміявся.

— Приходьте завтра вранці до гуртожитку. Я вам винесу просто з печі.

— Домовилися.

Вранці він прийшов, як і обіцяв. Світлана винесла йому свіжі гарячі пиріжки — найгарніші й найсмачніші.

— Дякую вам, — сказав він, глянувши на неї.

— Це я маю вам дякувати, — усміхнулася вона.

До кімнати Світлана повернулася щаслива. Оксана поглянула на неї:

— Що, закохалася?

— Та ну тебе! Я Діму з армії чекаю, — Світлана відвела очі.

— Знаю я, як чекають, — покивала подруга.

— Оксано, не кажи дурниць.

— Світланко, ну й дурепа! У мужика явно гроші є. Бери, поки дають!

Оксана покрутила пальцем біля скроні.

— Не знаю я…

Світлані хотілося припинити цю розмову. Дівчата, як завжди, взяли пиріжки, загорнувши їх у рушник, щоб не охололи до перерви, і пішли вчитися. Покупець того дня більше не з’явився.

Зате наступного ранку він уже чекав біля гуртожитку.

— Дівчата, мої все за один присід з’їли! Постійно у вас замовлятиму. Ви вранці виносьте, а я забиратиму.

— Добре, — погодилися вони.

Так минуло кілька тижнів. Потім одного ранку звичне місце виявилося порожнім.

— Ну от, скінчилася халява, — сказала Оксана, дивлячись на Світлану.

— Та годі. Може, в обід прийде, — відмахнулася та.

Але біля технікуму він не з’явився й до обіду. Світлана намагалася не надавати цьому значення, як казала вранці, але їй було прикро. Чоловік уже встиг стати їй небайдужим: приходив щодня, усміхався, казав приємні слова — і раптом зник. Надвечір вона все ще думала про його відсутність і не хотіла обговорювати це з Оксаною.

— Не сумуй, подруго, — підійшла Оксана.

— Я намагаюся. Тільки прикро: приходив, усміхався, компліменти казав. І раптом зник.

— А раптом із ним щось сталося?

— Можливо. Не знаю.

Продовжувати їй не хотілося.

Наступного ранку дівчата вийшли з гуртожитку й побачили його. Від радості Світлана навіть підстрибнула, а потім підійшла.

— Добрий день! Куди ж ви вчора поділися?

— Довелося терміново поїхати у відрядження. Сподіваюся, сьогодні для мене пиріжки знайдуться?

— Звісно! Погляньте, які — свіжі, гарячі, гарні.

Вона показувала випічку, а Оксана трималася осторонь, щоб не заважати.

— У вас є плани на вечір? — запитав чоловік.

— У мене? Немає.

— Тоді давайте зустрінемося, кудись сходимо.

— Навіть не знаю…

Світлана повернулася до подруги.

— А коли знатимете?

Він явно загравав із нею.

— Взагалі-то я чекаю свого хлопця з армії, — примхливо сказала Світлана.

— Та я ж нічого такого не пропоную, — поспішив він виправитися. — Лише зустрітися й кудись сходити.

— Гаразд, приходьте.

Вона відвела очі. Дівчата вирушили до технікуму, залишивши його біля входу до гуртожитку.

— Про що він із тобою говорив? — запитала Оксана.

— Та ні про що особливе, — засміялася Світлана.

— Не повірю! Стільки часу розмовляли.

Оксана надула губи.

— Він увечері по мене зайде. Хоче кудись сходити, — зізналася Світлана, поглянувши їй у вічі.

— Вітаю, подружко! Найкращого чоловіка в усьому місті знайшла!

Оксана заплескала в долоні.

— Як ти можеш так казати? А Діма?

Світлана нікого раніше не обманювала й не розуміла, як тепер вчинити чесно. Дімка їй ніколи по-справжньому не подобався, а цей чоловік припав до серця з першої зустрічі. Вона пам’ятала, що обіцяла чекати Діму, але думка про вечірню зустріч не давала їй спокою. Усередині стикалися ці два почуття, і все ж Світлана з нетерпінням чекала вечора.

Коли час нарешті настав, Світлана вдягла свою єдину гарну сукню й вийшла до під’їзду. Чоловік уже був там.

— Привіт, — вона помахала йому.

— Привіт.

— Знаєш, що сьогодні спало мені на думку?

— Що ж?

— Ми стільки разів бачилися, ти вже й на зустріч мене запросив, — усміхалася Світлана, — а навіть імен одне одного не знаємо.

— Чому ж? Ти Світлана, а твоя подруга — Оксана.

— Звідки дізнався? — розсміялася вона.

— Чув, як ви одна одну називаєте. От і запам’ятав.

— А як мені тебе називати?

— Ігор.

— Гарне ім’я!

Вона соромилася, однак, коли Ігор узяв її за руку, своєї не забрала.

— Хочу повести тебе до найкращого ресторану міста, — оголосив він.

— Чого ти так на мене дивишся?

— Чекаю, що відповіси, — знизав плечима Ігор.

— Не знаю, що тут сказати.

— Гадаю, варто погодитися.

Світлана кивнула.

— От тепер правильно.

Підставивши їй лікоть, Ігор повів її тротуаром до ресторану.

Усередині було гарно. Під негучну музику між столиками снували офіціанти. Світлана роззиралася.

— Як же тут гарно.

— Мені теж подобається. Люблю сюди заходити, — кивнув Ігор.

Вони зробили замовлення. Світлана все ще ніяковіла. Посиділи, трохи поговорили.

— А звідки ти приїхала? — запитав він.

— Із села. Давно хотіла вчитися в місті.

— Зрозуміло. Розкажеш про свого хлопця?

— Та що розповідати… Дмитро, ми в одному класі вчилися, — відмахнулася Світлана.

— Сильно любите одне одного?

— Навіть не знаю. На випускному він уперше підійшов до мене, запросив танцювати. Я погодилася. Потім почали зустрічатися. А далі я поїхала сюди вчитися, його до армії забрали. Пообіцяла дочекатися.

Вона нічого не приховала.

— Отже, все-таки кохання, — покивав Ігор.

— Мабуть, — знизала плечима Світлана.

Вони дивилися одне на одного. Їй подобався Ігор; він теж розумів, що подобається Світлані.

Після того вечора Ігор став щодня приходити за Світланою. Вони гуляли, розмовляли, і якось їхні розмови завершилися першим поцілунком.

— Ой! — Світлана подивилася на нього.

— Що таке?

— Я ж іще жодного разу не цілувалася.

— А з Дмитром?

— Ми лише гуляли. Більше він собі нічого не дозволяв.

— Зрозуміло, — кивнув Ігор.

Перший поцілунок зблизив їх. Тепер вони зустрічалися, і невдовзі Ігор запропонував їй жити в нього.

— Світланко, не дурій, такого чоловіка не можна втрачати, — переконувала Оксана.

Перший курс якраз закінчився, і студенткам треба було роз'їжджатися на канікули. Оксана вмовляла Світлану не втрачати Ігоря, але та знала: Дмитро ось-ось приїде з армії у відпустку, а розмову з ним відкладати не можна. Вона вирішила спершу з'їздити додому, усе сказати Дмитрові, а вже потім вирішити, чи переїжджати до Ігоря. Перш ніж поїхати, Світлана прийшла до нього.

— Я спершу додому з'їжджу. А після канікул скажу, переїжджати мені до тебе чи ні.

Дівчата роз'їхалися по своїх селах. Світлана повернулася до матері.

— Чому так довго не приїжджала? Зовсім за батьками не скучила? — Мати підбігла до неї.

— Та що ти, мамо! Навчання багато було. Та ми ще з подругою підробляли.

— Це де ж?

— Пекли пиріжки, продавали. Потроху заробляли, а за рік я назбирала на шубу й зимові чоботи. Ще… з молодим чоловіком познайомилася.

Світлана опустила очі.

— З яким чоловіком? А Дмитро?

— Знаю, мамо. Він скоро у відпустку приїде, тоді поговорю з ним.

Більше розповідати вона не захотіла. Пішла до себе й зайнялася своїми справами. Але вже наступного ранку все повернулося до звичного: вода, тварини, робота по господарству.

Дмитро приїхав наприкінці липня. Ще підходячи до воріт, він закричав:

— Світлано!

— Привіт! — Вона вибігла назустріч, підійшла, але обіймати його не стала.

— Не рада мені?

— Рада, звісно. Тільки поговорити треба, — серйозно відповіла вона.

Вони вирушили до улюбленого місця біля річки й присіли.

— Ну, розповідай, — Дмитро подивився на неї.

— Дмитре, я іншого зустріла. У нас нічого не було. Я сказала йому про тебе, що чекаю тебе з армії. А тепер вирішила і з тобою поговорити.

Світлана говорила, не відриваючи погляду від піску.

— Я зрозумів. Буває… Нічого страшного.

Він торкнувся її плеча, підвівся й пішов до лісу. Світлана розуміла, що йому боляче й образливо. Зробити з цим вона нічого не могла.

Ще кілька днів дівчина залишалася в селі, потім поїхала до міста. Повернувшись, одразу попрямувала до Ігоря.

— Привіт.

— Здрастуй, — він подивився на неї.

— Я з Дмитром поговорила. Він усе зрозумів. Йому зараз тяжко, я знаю… Але що я могла вдіяти? Ти мені сподобався.

Вона говорила швидко. Ігор усміхнувся й обійняв її.

— То тепер переїдеш до мене?

— Звісно, — кивнула Світлана.

Вони стали жити разом. Оксанка раділа за подругу й щодня навідувалася до них у гості.

Через кілька місяців Світлана зрозуміла, що чекає дитину, і повідомила про це Ігореві. Але радості на його обличчі не побачила: він раптом засумував.

— Що з тобою? Невже ти не радий?

— Радий, звісно. З чого ти взяла?

— Тоді треба щось вирішувати.

— Наприклад, що? — здивувався Ігор.

— Може, одружимося? Я ж вагітна.

Він опустив голову, відвернувся. Світлана не розуміла, чому така розмова змусила його відвести погляд.

— Ігорчику, що сталося?

— Світлано, я мушу тобі дещо зізнатися, — він подивився їй у вічі.

— У чому? Щось сталося?

— Я одружений. Ми посварилися, дружина поїхала до матері. Мені здавалося, усе закінчиться розлученням. Але нещодавно вона повернулася, сказала, що не може без мене. Я тяжко переживав, коли ми розійшлися, і тепер радий, що ми знову разом, — закінчив він, знову опустивши голову.

— Значить, це карма.

— Ти про що?

— Заради тебе я покинула Дмитра. Йому було боляче, образливо. Тепер ти так само чиниш зі мною.

Світлана похнюпилася й узялася збирати речі.

— Куди ж ти підеш? — запитав Ігор.

— Поки що повернуся в гуртожиток. А коли довчуся, поїду до села, до мами.

— Якщо щось знадобиться, звертайся, Світлано. А з дитиною що думаєш робити?

— Тут мені нічого вирішувати. Я її народжу.

Більше вона не залишилася: повернулася й вийшла з квартири.

У кімнаті гуртожитку Оксанка гортала журнал. Побачивши подругу, вона відірвалася від нього.

— Світлана?

— А чому ти дивуєшся? — спокійно озвалася та.

— Чому ти тут?

— Ми з Ігорем більше не разом.

— Як це? У вас же все було добре!

— Виявляється, він одружений. Вони посварилися, пожили окремо. Тепер дружина повернулася, і в них знову все добре.

— Боже, бідна ти моя, — Оксана обійняла її.

— Це ще не все, — похитала головою Світлана.

— А що ще? — подруга звела брову.

— Я вагітна, — тихо відповіла вона.

— Ось негідник! Як він посмів так із тобою вчинити? — закричала Оксана. — І що ти тепер робитимеш?

— Довчуся. До пологів встигну. Потім додому, до мами. Там уже якось вирішимо.

З Оксаною вони знову взялися за пиріжки. Вранці готували їх, загортали й несли до гуртожитку, щоб продавати тим, хто виходив на перервах. Навчальні роки промайнули за цією звичною роботою. На час випуску Світлана була вже на шостому місяці вагітності. Повертатися доводилося до матері, але вона не знала, з яких слів почати розмову: мати напевно не схвалить ані її становища, ані того, що сталося з Ігорем.

Від автобуса вона попрямувала додому. Світла простора сукня поки що приховувала вагітність.

— Привіт, мамо.

— Здрастуй, рідненька. Заходь.

Світлана пройшла на кухню, сіла на стілець.

— Мені треба тобі дещо сказати.

— Заміж зібралася? — мати подивилася на неї.

— Ні, не про це, — Світлана схилила голову.

— Тоді про що?

— Я розповідала тобі про чоловіка, якого зустріла в місті. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — кивнула мати; у її погляді з’явився переляк.

— Ми жили разом. А коли я дізналася, що чекаю дитину, з’ясувалося, що в нього є дружина, — тихо промовила Світлана.

— Що ж ти наробила! Нас на все село осоромлять! — закричала мати.

— А куди мені було подітися? У місті самій із дитиною не прожити. Тому я й приїхала сюди.

Мати лаяла її на всі заставки, повторювала, що донька накликала на родину ганьбу перед усім селом. Світлана не сперечалася. Вона сиділа, опустивши очі, слухала кожне слово й почувалася винною перед матір’ю.

Живіт зростав. Коли до пологів лишалися лічені дні, Світлана вже лежала в лікарні. Якось почула стукіт у вікно й побачила за склом Дмитрика.

— Дмитре! — вона усміхнулася.

— Привіт, — він помахав рукою.

— Як ти дізнався, що я тут?

— Твоя мама сказала.

— Мабуть, радієш тепер? Зі мною зробили те саме, що я з тобою, — говорила вона крізь скло.

— Та годі, Світлано. Я тебе люблю, — усміхнувся він.

— І таку візьмеш? — вона вказала на живіт.

— Візьму. Буде моїм, — кивнув Дмитрик.

Її почуття до нього не змінилися: він, як і раніше, їй не подобався. Але іншого виходу Світлана не бачила. Треба було виходити заміж, щоб мати не осоромилася перед усім селом.

Павло з’явився на світ пізньої ночі. Світлана відчула таке полегшення й щастя, що не могла дібрати слів. За кілька днів Дмитрик забрав її з лікарні, і вони разом приїхали в село. Тепер дитина була поруч, а поруч із нею був і Дмитро, який погодився вважати хлопчика своїм.

Сусідки перешіптувалися про строки: Дмитро приїздив у відпустку в липні, а дитина теж народилася в липні — не сходилося. Він припиняв ці розмови, затикаючи рота всім, хто брався рахувати. Уголос уже ніхто нічого сказати не смів.

Вони стали жити великою родиною. Павлусь підростав, і коли йому виповнилося три роки, Світлана повідомила чоловікові, що знову вагітна. Дмитро зрадів, мало не носив її на руках. Він вважав Павлуся своїм, але тепер чекав на дитину, у жилах якої тектиме його рідна кров.

Після народження другої дитини в родині з’явилися ще діти. Усі намагалися допомагати Світлані по господарству, а вона наче не помічала, як повторює те, від чого сама втомлювалася в дитинстві. Дітей вона підганяла, примушувала працювати, ласкавого слова від неї ніхто не чув. Зате Павлуся Світлана балувала: поки інші поралися, йому дозволялося посидіти й поговорити.

Діти помічали різницю. Світлана нічого не могла із собою вдіяти: первістка любила особливо, заради нього була готова на все.

Коли Павлусеві було п’ятнадцять років, вона покликала його на кухню й розповіла про батька.

— Мамо, як це? Виходить, тато Дмитро мені не тато?

— Він тебе виростив. Але твій рідний батько — Ігор, він живе в місті. Тут написано, як його знайти. Захочеш — поїдеш, — вона простягнула синові клаптик паперу.

— А можна?

— Авжеж.

Павло й сам збирався вступати до технікуму. Тепер можна було вбити двох зайців одним пострілом: влаштуватися на навчання й розшукати батька. Він побіг на автостанцію, купив квиток і вирушив до міста.

І до технікуму, і до Ігоря Павло дістався без зусиль. Його прийняли з першого разу. Потім він прийшов за адресою, яку мати записала на клаптику паперу, і знайшов там Ігоря. Той жив сам, зрадів появі сина й поговорив із ним. Ігор вибачився перед Павлом і попросив передати Світлані його вибачення.

Сам Павло нічого до нього не відчув. Ця людина стільки часу була відсутня в його житті, що зустріч залишила хлопця байдужим. Повернувшись у село, він розповів про все матері. Вона навіть не здивувалася.

Потім Павло поїхав навчатися. Молодші ще лишалися вдома, але поступово виросли й вони. Одні влаштувалися до місцевого колгоспу, інші перебралися до сусіднього села. Світлана з Дмитром залишилися вдвох.

— От, Дмитре, і життя минуло, — казала вона чоловікові.

— Ну що ти таке кажеш? У нас ще все попереду.

— Яке там попереду… Ми ж навіть не на пенсії.

Якось Дмитро не прийшов із роботи. Світлана непокоїлася, але потім вирішила, що він затримався з чоловіками, і лягла спати.

Нічний стукіт підняв її з ліжка. На порозі стояла сусідка: їй зателефонували, бо в неї вдома був телефон. Вона принесла страшну звістку — у полі на Дмитра випадково наїхав комбайн. Його доправили до лікарні, але врятувати не змогли.

— Як помер? — Світлана перелякано дивилася на неї.

— Травми тяжкі. Лікарі виявилися безсилими, — відповіла сусідка, киваючи.

Світлана зібрала дітей. Не приїхав лише Павло. Він закінчив радіотехнічний технікум, і гарні здібності дали йому змогу продовжити навчання у великому місті. Потім він виїхав за кордон, де вже жив зі своєю родиною. З матір’ю Павло частіше підтримував зв’язок листами: приїжджати вдавалося рідко.

Дмитра поховали. Усім було сумно. Світлані належало жити самій.

— Донечко, побудь у мене, якщо можеш. І братів попроси лишитися.

— Мамо, ну ти ж розумієш, що це неможливо.

— Чому неможливо?

— У кожного родина, справи. Нам ніколи тут лишатися.

— Ну добре, їдьте. Нехай мати тут помирає, — зітхнула Світлана.

— З чого ти взяла, що помираєш? — обурилася донька.

Діти роз’їхалися. Світлана розуміла, що завдає їм болю, але стриматися не могла. Їй здавалося несправедливим, що погано завжди має бути їй, а не комусь іншому.

Минуло п’ять років. Вона так само жила сама й чекала Павлуся, якому постійно було ніколи приїхати. Якось зателефонувала доньці:

— Тетяно, може, хоч ви мене навідаєте?

— Навіщо? Щоб знову нас сварити?

— До матері приїхати…

— Ніколи. Телефонуй своєму Павлусеві, нехай приїжджає.

Тетяна кинула слухавку. Світлана залишилася плакати на самоті.

— Моя мати теж була зла, сувора, а я все одно до неї ходила. А мої…

Увечері вона лягла спати. Раптом у грудях запекло, почало бракувати повітря. Світлана хапалася руками за все, до чого могла дотягнутися, але телефон лишався недосяжним. Тоді вона взяла важку вазу й останніми силами жбурнула у вікно.

Повз проходила сусідка. Злякавшись, вона вирішила зайти й побачила Світлану на підлозі.

— Світо, що з тобою?

Відповіді Раїса Степанівна чекати не стала — викликала швидку. Медики, які приїхали, переклали Світлану на ноші й відвезли.

Після інсульту її паралізувало. Вона могла лише лежати й дивитися в стелю. Раїса Степанівна додзвонилася до Тетяни, розповіла про те, що сталося. Донька приїхала не відразу.

— Що з мамою? — запитала вона лікаря.

— Інсульт, він і спричинив параліч. Другого удару вона може не пережити.

— Зрозуміло. А скільки їй тут лежати?

— Приблизно місяць точно. Потім подивимося за станом.

— Добре, — кивнула Тетяна.

Вдома вона зв’язалася з братами: треба було вирішити, хто забере матір.

— Я не можу. Робота, малі діти, господарство. Мені й так вистачає клопоту.

— Не думаю, що моя дружина погодиться, — відповів один брат.

— Моя теж буде проти, — сказав інший.

— І що нам тоді робити?

Хтось запропонував будинок для людей з інвалідністю, але брати відразу запитали, звідки взяти гроші.

— Давайте зателефонуємо Паші, — запропонував молодший. — Чому він лишається осторонь?

З цим погодилися всі. Зателефонували, але Павлові, як завжди, було ніколи. Тоді Тетяна надіслала повідомлення. Відповідь надійшла за кілька годин: він зайнятий, маму шкода, проте приїхати не зможе.

— От поганець! Вона все для нього робила, а він… — сестра відкинула телефон.

Матір забрали, домовившись, що вона проводитиме по кілька тижнів у кожного. У їхніх сім’ях цьому ніхто не радів. Рідним лишалося терпіти й чекати.

— Довго ще так буде? — питали брати в сестри.

— Звідки мені знати? — зло відповідала Тетяна. — Мені самій уже все набридло. У мене троє малих дітей, їм догляд потрібен. А тут ще мати: підтирай, мий. У вас хоч дружини цим займаються.

— І жодного зиску. Хоч би спадщину лишила, а так лише сили витрачаємо.

— Давайте відвеземо її додому, — запропонувала Тетяна. — Нехай лежить у себе, а ми приходитимемо по черзі, щодня.

— Це вже краще, — погодилися брати.

Наступного дня Світлану знову перевезли до її дому. Тепер вона могла ворушити лише пальцями правої руки, кліпати й трохи рухати губами. Лежала, дивилася в стелю й думала, що стала дітям тягарем: нічим їм не допоможе, навіть померти не може. Лишається тільки лежати й змушувати їх доглядати за собою.

Можливо, діти не розуміли, що вона все чує й розуміє. При ній же обговорювали, кому лишатися.

— Сьогодні хто? — спитав молодший.

— Танина черга, — озвався інший.

— Учора була моя, сьогодні знову я? — Тетяна подивилася на них. — Годі нам сперечатися. Може, знайдемо доглядальницю?

— Давайте. У селі сусідки багато не попросять, зате догляд буде добрий.

Вони звернулися до Раїси Степанівни, запропонували невелику платню. Та погодилася. Мила Світлану, обтирала, змінювала одяг, годувала й жаліла. За її дітей сусідці було соромно: мати народила їх, поставила на ноги, а тепер лежала сама в порожньому домі. Вони навіть провідати її не хотіли.

Довго мовчати Раїса Степанівна не стала. Прийшла до Тетяни.

— Таню, невже тобі не соромно? Так із матір’ю не можна. Вона там сама лежить, їй сумно. Думаєш, якщо не говорить, то нічого не розуміє? Все вона чує й розуміє.

— Раїсо Степанівно, хоч ви не втручайтеся. Ми самі розберемося, як нам бути.

— Тоді й сидіти з вашою матір’ю я більше не буду.

Вона вийшла, грюкнувши дверима. Тетяна знову зателефонувала братам і зібрала їх у матері.

— Що тепер робитимемо?

— Відвеземо маму туди, де вона любила бувати, — запропонував один із них.

— А ти знаєш це місце?

— Біля річки, на березі. Вони там із татом уперше побачилися.

— Та не познайомилися вони там, а сиділи, розмовляли, — засміявся інший брат.

Але тепер вони вже не надавали цьому значення.

Діти запрягли коня й поклали Світлану в сани. Була зима; ніхто не звертав на це уваги. Коня погнали вперед.

Раїса Степанівна побачила, що матір кудись відвозять, і вийшла за ворота.

— Гей, куди ви її повезли?

— Може, хоч до будинку для літніх людей приймуть, — відповіли їй.

— Правильно придумали. Там їй краще буде, — похвалила їх сусідка.

Брати йшли, ведучи коня за повід. Тетяна сиділа біля матері й поправляла їй хустку.

— Ти нас пробач. Більше ми так не можемо.

Світлана кліпнула. Вона розуміла, що задумали діти, і нічого не могла змінити. По обличчю потекли сльози.

Біля берега коня зупинили.

— Ну от, дісталися.

— Ага, — кивнув один із братів.

— Лишаємо? — спитав інший.

— Так, — відповіла Тетяна.

Вони випрягли коня й відпустили. Той побіг до села.

— Бувай, мамо. Будь щаслива з батьком, — махнув рукою молодший.

Світлана поворушила пальцями.

— Прощавай, — донька поцілувала її.

Діти повернулися до материнського дому. Невдовзі туди прийшла Раїса Степанівна: з вікна вона помітила коня, що біг, а саней ніде не побачила.

— Щось ви швидко впоралися. А де сани?

Лише тоді вона зрозуміла, що сталося. Вибігла, заскочила до себе по кожушок і поспішила до річки. Місце, де бували Світлана з Дмитром, їй було відоме.

— Тільки б устигнути, тільки б устигнути… — повторювала Раїса Степанівна.

Сани показалися здалеку.

— Світлано! — сусідка підбігла. — Слава Богу, жива!

У сани Раїсі Степанівні довелося впрягтися самій. Якось вона дотягла Світлану до села, а там попросила сусіда допомогти занести її до себе в дім.

— Ну й прогулянки у вас! — здивувався він.

— Дякую тобі. Іди вже, — випровадила його Раїса Степанівна.

— Гаразд, бувай.

Він так нічого й не зрозумів. Рая поклала Світлану в ліжко й бачила, як їй зле.

А діти тим часом шукали в материнському домі документи: потім треба було б усе оформляти. Серед паперів знайшовся один, не схожий на інші.

— Таню, що це? — спитали брати.

— Заповіт, — здивувалася вона.

— Що?

Тетяна прочитала: Гончар Ігор залишав Світлані свій будинок і квартиру. Розпоряджатися ними вона могла на власний розсуд.

— Як це розуміти? — не второпали брати.

— До річки, швидко! Поки вона там не замерзла на смерть! Інакше все дістанеться нашому дорогому Пашеньці! — крикнула Тетяна.

Вони кинулися до берега. Раїса Степанівна бачила їх із вікна, потім увійшла до дому Світлани, помітила залишені папери й прочитала.

— Тепер зрозуміло, чого вони так заметушилися, — сказала вона, киваючи.

Повернувшись, вона гладила Світлану по голові.

— Не тривожся ні про що, Світлано. Пашенька приїде по тебе.

А біля річки діти розгублено озиралися. Саней не було. Вони не могли зрозуміти, куди ті зникли.

Павло приїхав через три місяці й забрав матір до себе. Міську квартиру переписали на Раїсу Степанівну, а будинок вирішили поки залишити, до кращих часів.

— Матусю, я найму для тебе найкращих фахівців. Вони неодмінно поставлять тебе на ноги, — казав Паша.

Світлана дивилася на сина й ворушила пальцями.

— Нічого не бійся, я всім займуся, — обіцяв він.

Вони поїхали до іншої країни. Там зі Світланою почали займатися фахівці. Через пів року вона вже сама пила чай. Потроху поверталася мова: слова виходили невиразним шепотом, але Паші вистачало й цього.

Світлана попросила сина:

— Поховай мене в рідному селі, поруч із батьком.

А доти повертатися туди вона не збиралася.