Оксана не прийняла наречену сина, але через роки зустріла її в лікарняному коридорі

З вікна палати Оксана Петрівна дивилася, як лікарняним подвір’ям прогулюється Лідія Сергіївна. Поруч із сусідкою йшли син, невістка й двоє онуків. Іншого дня до неї приходила донька-студентка. Рідні приносили гостинці, розповідали новини, не давали матері нудьгувати. Потім Лідія Сергіївна щедро пригощала Оксану Петрівну принесеним, а сама ніби скидала кілька років: очі сяяли, на щоках проступав рум’янець.

Ілюстрація — ШІ

Оксані Петрівні було тоскно. Чужа радість викликала в ній радше не заздрість, а болісне відчуття власної самотності. Дивлячись на сусідку, вона подумки поверталася до прожитого життя й дедалі частіше припускала: мабуть, десь помилилася. Інакше чому тепер, у похилі роки, їй доводилося самій давати раду хворобі?

Друзі в неї залишалися. Нещодавно приходила Інна, колишня колега. Оксана зраділа їй: було приємно посидіти поруч, поговорити з людиною з колишнього життя. Та візит швидко скінчився, й Інна одразу помчала назад — до дітей, онуків, на дачу, ніби виконала належний ритуал дружньої участі. Оксана її не звинувачувала: у кожного досить клопотів. Але діти Лідії Сергіївни дивилися на матір зовсім інакше. Вони тривожилися за неї, сумували, чекали на виписку. А поруч з Оксаною не було нікого.

Коли нещодавно вдома прихопило серце, саме це й налякало її найбільше: порожній дім, вона сама, а що буде далі — невідомо. Викликала швидку, і виявилося, що пересторога врятувала її. Лікарі визначили передінфарктний стан; лиха вдалося уникнути ледь вчасно.

Молодій Оксані, сповненій честолюбних задумів, таке майбутнє й на думку не спало б. Адже в неї було все: син, чоловік, хороша робота, відповідальна посада з високою зарплатою. Своїми досягненнями вона пишалася — і службовими, і особистими. Родина теж уявлялася їй проєктом, що потребував праці та вкладень. Особливо багато вона вклала в єдиного сина Артема. Нелегко далося їй його народження й виховання — юній, недосвідченій дівчині з села.

У батьківській хатині, напіврозваленій і тісній, разом з Оксаною росли ще п’ятеро братів і сестер. Найстаршій діставалося найбільше турбот. Вона носила воду з криниці, наглядала за молодшими, поралася біля худоби, готувала в печі обіди та вечері на всю родину. Підлогу доводилося мити по кілька разів на день: у хаті вона швидко ставала брудною. До повернення батьків усе мало бути зроблено. Найстаршій дочці в багатодітній родині доводилося нелегко, а власних справ і уроків від цього менше не ставало.

За роботу її не дякували. Зате докоряли за незроблене, хоча Оксані так хотілося бодай зрідка заслужити схвалення матері й батька. Батьки теж працювали від зорі до зорі, та сільських заробітків ледве вистачало на найнеобхідніше. Ще дитиною Оксана вирішила, що не прийме для себе такого життя. Виросте, здобуде освіту й професію, яка дасть змогу добре заробляти.

До шостого класу це рішення набуло точної назви: економістка. Оксана хотіла жити в місті, у просторій квартирі, купувати одяг у дорогих магазинах, їздити гарною машиною. За всім цим стояло навчання. Вона розуміла, скільки доведеться вчитися, і вчилася, хоч домашні обов’язки нікуди не зникали. Поєднувати їх з уроками було важко, а підтримки чекати не доводилося.

— Вигадала собі примху, — казала мати. — Нічого такого не буде. Тільки марно мрієш.

Батько відповідав м’якше, але пропонував подумати про щось здійсненне. Кілька разів він радив після школи піти на ферму, де сам працював водієм. Там час від часу звільнялися місця: то доярка йшла в декрет, то пташниця. Це був зрозумілий батькам шлях — робота поруч, хай і без особливих перспектив. Оксані такі пропозиції не підходили. Вона хотіла іншого й задля цього не обмежувалася мріями: вчилася, трималася своєї мети й не збиралася міняти її на звичне сільське життя.

У її віці така наполегливість і ясність бажань траплялися нечасто. Сама Оксана не вважала це особливою чеснотою: їй здавалося природним чинити саме так. Згодом цей залізний стрижень не раз допомагав їй витримувати труднощі, триматися на плаву й знову рватися вгору.

Золотий атестат став несподіванкою для батьків. Вони не стежили за шкільними успіхами доньки: за двійки та прогули не викликають — уже добре. Тож і тепер не вийшло тієї радості, на яку чекала Оксана. Мати з батьком не розуміли, чим був для неї цей документ. У ньому містилися роки зусиль і підтвердження її власної правоти: багато чого можна досягти, якщо хотіти й працювати…