Жінка не прийняла наречену сина, але через роки зустріла її в лікарняному коридорі

З вікна палати Оксана Петрівна дивилася, як лікарняним подвір’ям прогулюється Лідія Сергіївна. Поруч із сусідкою йшли син, невістка й двоє онуків. Іншого дня до неї приходила донька-студентка. Рідні приносили гостинці, розповідали новини, не давали матері нудьгувати. Потім Лідія Сергіївна щедро пригощала Оксану Петрівну принесеним, а сама ніби скидала кілька років: очі сяяли, на щоках проступав рум’янець.

Оксані Петрівні було тоскно. Чужа радість викликала в ній радше не заздрість, а болісне відчуття власної самотності. Дивлячись на сусідку, вона подумки поверталася до прожитого життя й дедалі частіше припускала: мабуть, десь помилилася. Інакше чому тепер, у похилі роки, їй доводилося самій давати раду хворобі?

Друзі в неї залишалися. Нещодавно приходила Інна, колишня колега. Оксана зраділа їй: було приємно посидіти поруч, поговорити з людиною з колишнього життя. Та візит швидко скінчився, й Інна одразу помчала назад — до дітей, онуків, на дачу, ніби виконала належний ритуал дружньої участі. Оксана її не звинувачувала: у кожного досить клопотів. Але діти Лідії Сергіївни дивилися на матір зовсім інакше. Вони тривожилися за неї, сумували, чекали на виписку. А поруч з Оксаною не було нікого.

Коли нещодавно вдома прихопило серце, саме це й налякало її найбільше: порожній дім, вона сама, а що буде далі — невідомо. Викликала швидку, і виявилося, що пересторога врятувала її. Лікарі визначили передінфарктний стан; лиха вдалося уникнути ледь вчасно.

Молодій Оксані, сповненій честолюбних задумів, таке майбутнє й на думку не спало б. Адже в неї було все: син, чоловік, хороша робота, відповідальна посада з високою зарплатою. Своїми досягненнями вона пишалася — і службовими, і особистими. Родина теж уявлялася їй проєктом, що потребував праці та вкладень. Особливо багато вона вклала в єдиного сина Леоніда. Нелегко далося їй його народження й виховання — юній, недосвідченій дівчині з села.

У батьківській хатині, напіврозваленій і тісній, разом з Оксаною росли ще п’ятеро братів і сестер. Найстаршій діставалося найбільше турбот. Вона носила воду з криниці, наглядала за молодшими, поралася біля худоби, готувала в печі обіди та вечері на всю родину. Підлогу доводилося мити по кілька разів на день: у хаті вона швидко ставала брудною. До повернення батьків усе мало бути зроблено. Найстаршій дочці в багатодітній родині доводилося нелегко, а власних справ і уроків від цього менше не ставало.

За роботу її не дякували. Зате докоряли за незроблене, хоча Оксані так хотілося бодай зрідка заслужити схвалення матері й батька. Батьки теж працювали від зорі до зорі, та сільських заробітків ледве вистачало на найнеобхідніше. Ще дитиною Оксана вирішила, що не прийме для себе такого життя. Виросте, здобуде освіту й професію, яка дасть змогу добре заробляти.

До шостого класу це рішення набуло точної назви: економістка. Оксана хотіла жити в місті, у просторій квартирі, купувати одяг у дорогих магазинах, їздити гарною машиною. За всім цим стояло навчання. Вона розуміла, скільки доведеться вчитися, і вчилася, хоч домашні обов’язки нікуди не зникали. Поєднувати їх з уроками було важко, а підтримки чекати не доводилося.

— Вигадала собі примху, — казала мати. — Нічого такого не буде. Тільки марно мрієш.

Батько відповідав м’якше, але пропонував подумати про щось здійсненне. Кілька разів він радив після школи піти на ферму, де сам працював водієм. Там час від часу звільнялися місця: то доярка йшла в декрет, то пташниця. Це був зрозумілий батькам шлях — робота поруч, хай і без особливих перспектив. Оксані такі пропозиції не підходили. Вона хотіла іншого й задля цього не обмежувалася мріями: вчилася, трималася своєї мети й не збиралася міняти її на звичне сільське життя.

У її віці така наполегливість і ясність бажань траплялися нечасто. Сама Оксана не вважала це особливою чеснотою: їй здавалося природним чинити саме так. Згодом цей залізний стрижень не раз допомагав їй витримувати труднощі, триматися на плаву й знову рватися вгору.

Золотий атестат став несподіванкою для батьків. Вони не стежили за шкільними успіхами доньки: за двійки та прогули не викликають — уже добре. Тож і тепер не вийшло тієї радості, на яку чекала Оксана. Мати з батьком не розуміли, чим був для неї цей документ. У ньому містилися роки зусиль і підтвердження її власної правоти: багато чого можна досягти, якщо хотіти й працювати.

Обрати міський коледж і підготувати документи допомогла класна керівниця. Вона ж домоглася для здібної учениці місця в гуртожитку та стипендії як для іногородньої. До закінчення школи Оксана побувала в місті лише двічі, обидва рази ненадовго. Вона не знала навіть простого: як дістатися куди треба, що взяти із собою, як розмовляти з людьми. Усе там було незнайомим — дорога, новий порядок, люди. Без дорослої людини, яка підтримала її тоді, закріпитися в місті було б значно важче.

Цю допомогу Оксана пам’ятала все життя. Уже відбувшись у професії, вона щороку вітала вчительку з днем народження та Днем учителя. Класна керівниця не лишилася байдужою до її майбутнього, і Оксана знала, як багато це змінило.

У коледжі найскладнішим виявилося не навчання. Вчитися вона любила й уміла, а обраний економічний напрям їй підходив. Натомість до міського розпорядку, до людей та їхніх звичок доводилося пристосовуватися. На Оксану спершу дивилися скоса, і вона помічала: то виглядає не так, то говорить або робить щось незвичне для оточення. Це не змусило її відступити. Оксана розуміла, що багато чого поки не знає, і вчилася не лише економіки, а й того, як жити в новому для неї місті.

Вона спостерігала за іншими й мотала на вус. Іноді запитувала, іноді мовчки робила висновки. Поряд з економікою опановувала міське життя, і до другого курсу вже не почувалася такою чужою. З’явилися подруги. Додому тепер зовсім не тягло: рідна мазанка стала нестерпною навіть на вигляд, а село здавалося сірим, убогим, непоказним.

Батьки ще довго сумнівалися, що донька втримається в місті. Після другого курсу сумніватися стало важко: Оксана виявилася справжньою бійчинею й уміла перемагати.

— Є чим тобою пишатися, доню, — сказав батько, приїхавши провідати старшу.

Мати нічого не додала, але її погляд говорив про ту саму гордість. Для Оксани це значило багато.

Коледж вона закінчила з червоним дипломом і влаштувалася на місцеву фабрику помічницею бухгалтерки. Зарплата була невелика, зате робота обіцяла зростання: Оксана бачила в ній можливість рухатися далі. Ще одним надбанням стала кімната від підприємства — її виклопотала головна бухгалтерка, літня, жаліслива жінка. Оксана здобула дах над головою. Жила на пташиних правах, та все ж це було незрівнянно краще, ніж лишитися без житла. Тепер у неї були і робота, і власне місце в місті, хай поки що не справді своє.

Роботою вона не обмежилася — вступила на заочне відділення вишу. Продовжувати освіту порадила та сама начальниця, яка з материнською теплотою ставилася до старанної помічниці.

— Здобудеш вищу освіту — зможеш обирати кращі посади, — казала вона з усмішкою. — Не зупиняйся зараз, учися далі.

Після вчительки Оксані знову трапилася людина, якій було не байдуже. Часом здавалося, ніби весь світ складається з таких людей. Це підтримувало її й тішило. До своєї мети вона йшла семимильними кроками: сільська простачка з бідної багатодітної родини, якій пророкували роботу на фермі, зуміла вирватися й влаштувати життя інакше.

Між роботою та заняттями Оксана багато читала, дивилася фільми, вчилася в їхніх героїнь. Життя в глухому селі, далеко від цивілізації, залишило чимало прогалин; тепер вона поспішала надолужити втрачене. Побачення на цьому тлі здавалися дурницями, на які ніколи витрачати сили. І все ж молодість лишалася молодістю, а хлопці не проходили повз неї байдуже.

Свіже сільське повітря ніби збереглося в її зовнішності: чиста шкіра з легким рум’янцем, білосніжні зуби, густе русяве волосся. Особливо вирізнялися великі сірі очі, обрамлені темними віями. Оксана знала, що вродлива, а в місті навчилася ще й підкреслювати свої чесноти. Компліментами та запрошеннями її було не здивувати.

Іншій дівчині така увага запаморочила б голову. Оксану стримувала мета — її провідна зоря. Колись вона неодмінно вийде заміж, але поруч має бути людина, з якою можна вибратися нагору, а не та, що потягне вниз. Місто вже показало їй, як багато важать гроші та зв’язки. Обирати чоловіка слід було серйозно.

Молодий охоронець їхнього офісу Григорій, можливо, й подобався їй. Добра широка усмішка, променисті, веселі очі — симпатичний хлопець. Та потрібен був інший. А поки робота з навчанням забирали стільки сил і часу, що залицяння Григорія лишалися без відповіді. Як і спроби решти молодих людей зблизитися з Оксаною.

Святослава вона вперше побачила на святі, влаштованому до ювілею заводу. Один із начальників відділів привів із собою племінника. Той сидів серед керівництва, ближче до чільного місця за столом: молодий, вродливий, у білій сорочці та строгих штанах. Та Оксану привабила не сама лише зовнішність. У його манері триматися відчувалися гідність, сила, упевненість, яку важко було висловити словами.

І ще в нього були дивовижні очі — бірюзові, наче два глибокі озера з прозорою, чистою водою. Оксана була надто молодою, щоб лишитися байдужою до такої краси. Святослав тримався відсторонено, майже холодно. Заводські красуні кокетували з ним, а він не відповідав на загравання. Оксані це подобалося ще більше.

Сама вона спостерігала здалеку. Навіть підійти було страшно, не те що спробувати привернути увагу. Не по Сенькові шапка. Їй, сільській дівчині, яка щойно почала вибиратися нагору, такий молодий чоловік здавався недосяжним. Напевно, довкола нього вистачало стильних красунь із заможних родин — вихованих, упевнених у собі в товаристві. Вони могли б скласти йому пару. Оксана — навряд чи.

Від гучної музики й порожніх світських розмов вона втомилася та вийшла на балкон. З подругами свято було б веселішим, але запрошення отримали лише найкращі працівники відділів. Оксану обрали, їх — ні. Лишившись сама, вона дивилася вниз, на гарний парк у святкових вогнях, де гуляли працівники заводу. Багато хто вже встиг напитися. Оксана мовчки спостерігала за ними; їй не хотілося повертатися до зали, де доводилося підтримувати розмови, що нічого для неї не значили.

Оксана знову робила висновки. Деякі дорослі колеги поводилися некрасиво, говорили зайве, й вона пообіцяла собі на подібних вечорах завжди зберігати стриманість. Не пити, не базікати того, чого не слід.

— Вам там теж стало нудно? — м’яко запитали за спиною.

Оксана обернулася — і на кілька митей втратила дар мови. Перед нею стояв Святослав. Ті самі бірюзові очі дивилися просто на неї. Те, що він підійшов сам, було настільки несподіваним, що вона надовго запам’ятала цю мить.

— Можна я трохи побуду поруч? Мені б тут сховатися.

— А від кого? — нарешті вимовила Оксана.

Добре, що думки не можна прочитати. Він би дізнався, як діє на неї сама його присутність. Втім, Оксана не була певна, що обличчя її не виказує.

— Є тут Жанна, — усміхнувся Святослав. — Не дає мені проходу. Ще трохи — сама заміж покличе. От і шукаю від неї сховку.

— Жанна… — повторила Оксана.

Звісно, вона помітила працівницю юридичного відділу, яка особливо наполегливо вилася довкола нього. Удома в Жанни були чоловік і двоє дітей, але залицятися до Святослава це їй не заважало.

Здалеку він здавався холодним, неприступним принцом. Тепер поруч з Оксаною опинився веселий і приязний молодий чоловік, від якого йшло тепло. Вона помітила в його погляді цікавість, і серце затріпотіло, мов пташка, спіймана в сильце. Оксана намагалася заспокоїтися: напевно, їй лише здається. Та він стояв тут, усміхався їй, і його зацікавленість важко було заперечувати.

Розмова переходила від погоди до нудного, нарочито пишного свята, від свята — до книжок і фільмів. Обох приємно здивувало, як часто збігалися їхні смаки. Непомітно з’явилося «ти», зникла незручність. Вони вже відчували себе ближчими, коли Святослав запропонував піти.

— Нумо краще прогуляємося. Мені тут усе набридло, особливо Жанна. Я їй прямо відмовляю, а вона наче не чує.

Нікого не попередивши, вони втекли зі святкування. Містом ішли, тримаючись за руки, сміялися й їли морозиво. А коли зовсім стемніло, поцілувалися.

Потім почалися побачення, у реальність яких Оксана ще не до кінця вірила. Святослав кликав її то гуляти, то в кіно, то до кафе чи ресторану. Він не повторювався, весь час щось вигадував, щоб здивувати її, потішити, розсмішити. Йому подобався сміх Оксани, і він казав їй про це. Вона була щаслива: розумний, гарний, справжній принц обрав саме її. І справа вже була не в його родині чи становищі — тепер вона пішла б за ним і в тому разі, якби він, як Григорій, працював охоронцем.

Та родина Святослава була заможною й впливовою. Жили вони у Великограді, а сюди приїхали погостювати до брата його батька — того самого заводського керівника. Мати обіймала посаду головної бухгалтерки у столичному торговельному центрі, батько керував відділом департаменту будівництва. Святослав був їхньою єдиною, пізньою й гаряче улюбленою дитиною.

Йому ні в чому не відмовляли, але й вимагали чимало. Тому розбещеного, вередливого сина з нього не вийшло. Англійська, шахи, математика рано ввійшли в його життя; подорослішавши, він і далі багато вчився. Потім за допомогою батька влаштувався до міністерства. Тепер багато працював, хотів досягти більшого — у цьому вони з Оксаною були схожі одне на одного.

Вона знала про його квартиру у Великограді. Колись навіть не допускала думки про життя у столиці, а тепер усе наче саме до цього йшло. Святослав часто говорив про кохання, називав її особливою.

— Ти дивовижно вродлива. І все ж справа не лише у вроді — ти зовсім інша.

— Яка ж? — питала Оксана, якій хотілося зрозуміти, що він бачить у ній.

— Особлива. Найкраща за всіх. У тобі стільки дорослого, ти знаєш, чого хочеш. До тебе я зустрічав самих лише вередливих дівчат. Щирості — ані краплі, тільки позують і вдають із себе.

Оксана всміхалася. Ціну цієї дорослості знала лише вона сама. Святослав не знав, через скільки труднощів їй довелося пройти, щоб стати такою.

Він був упевнений, що розлучатися їм більше немає потреби. Збирався забрати її до Великограда й жити разом у своїй квартирі. Оксана цього хотіла, але плани звучали надто казково. Вона намагалася не зазирати вперед і раділа тому, що він поки поруч.

Однак відпустка його батьків добігала кінця, та й Святославові пора було повертатися на роботу. Перед відльотом він, як уже бувало, залишився в Оксани на ніч.

— Я кохаю тебе, — запевняв він. — Обов’язково за тобою повернуся.

Вона всміхалася й хотіла вірити кожному слову. Та всередині лишався сумнів: навряд чи так станеться. Навіть за ті кілька тижнів, що випали їм, Оксана була вдячна долі.

Після його від’їзду туга не відпускала. Оксана намагалася забути Святослава, переконати себе, що стосунки скінчилися, але весь час думала про нього. Мабуть, удома, у Великограді, в нього є дівчина. Тут він міг щиро вірити у своє кохання, а повернувшись до звичного життя, усвідомив, що з Оксаною в нього була лише пригода.

Святослав усе-таки прилетів. Закінчивши термінові справи на роботі, вирішив зробити сюрприз. Того вечора Оксана поверталася додому й спершу навіть не помітила його біля під’їзду. Він сидів там, терпляче чекаючи на неї, і встиг змерзнути.

Тепер він наполегливо кликав її переїхати. Оксані належало залишити житло — чуже, але вже улюблене, рідне, — і завод, де вона встигла заслужити повагу. Зважитися було важко. Однак Святослав умів переконувати. Та й він був тим самим принцом, про якого вона раніше навіть не сміла мріяти.

Зрештою Оксана погодилася.

Великоград зустрів її розмахом і велелюддям. Він приголомшував, вражав, здавався містом, яке ніколи не засинає. Люди безупинно кудись поспішали. А у великій, світлій, стильно облаштованій квартирі Святослава Оксана почувалася героїнею фільму: раніше подібні інтер’єри бачила лише на екрані.

Спочатку вона розгубилася. Святослав допоміг призвичаїтися: підтримував, підбадьорював, оточував турботою. З його допомогою знайшлася й робота. Посада виявилася значно нижчою за ту, яку вона залишила, зате зарплата здивувала Оксану своїм розміром.

— Та це ж Великоград, — відповідав Святослав, розводячи руками, коли вона починала розпитувати й дивуватися. — Тут дорого жити. Нічого, скоро звикнеш.

Вона звикла — і полюбила це гомінке місто, де було стільки гарного й цікавого. Тепер Оксана почувалася успішною, щасливою. Майбутнє уявлялося світлим. Святослав щедро дарував подарунки, вони часто вечеряли в ресторанах. Одяг вона купувала в дорогих крамницях, як колись мріяла. У її житті знайшлося місце роботі, коханню й подорожам.

Поступово перші захвати змінилися спокійнішою близькістю. Цукерково-букетна пора лишилася позаду, вони жили спільно, по-сімейному. Оксані подобалося й це — відчуття, що вона зовсім доросла і має власну сім’ю.

Лише знайомство з його рідними все відкладалося. Стосунки тривали вже досить довго, стали серйозними, проте на ювілей батька Святослав поїхав сам.

— У мене батьки своєрідні, розумієш? — пояснив він. — Поки не хочу їм усе розповідати. Давай трохи згодом.

Оксана чекала. Це «згодом» неодмінно мало настати: вони ж одружаться, Святослав сам часом заводив про це розмову. Отже, і з батьками їй рано чи пізно належало познайомитися.

Новина про дитину застала Оксану зненацька. Вона розповіла Святославу про вагітність і, поки чекала відповіді, встигла злякатися ще дужче. У її уявленні сімейне життя мало складатися у суворій послідовності: спершу весілля, потім діти. Тепер усе вийшло навпаки.

Святослав розгубився. Новина явно приголомшила його: він не одразу знайшов, що сказати. Та потім у його голосі наче пролунала радість, і Оксана вловила цю зміну.

— Оце так… То ми станемо батьками?

Ці слова трохи заспокоїли Оксану. Так, Святослав ще не оговтався від несподіванки, але й не виглядав нещасним. Їхні плани збилися — хіба це катастрофа? Дитина була радістю, а з усіма іншими труднощами вони могли впоратися вдвох.

Про роботу все ж довелося замислитися. Оксана збиралася спочатку побудувати кар’єру і лише потім стати матір’ю, а тепер просування доведеться відкласти. Їй було шкода втраченого часу, проте поруч лишався Святослав, і це давало змогу вірити, що вони все подолають.

Вона чекала на пропозицію, але Святослав не поспішав говорити про весілля. Нарешті Оксана вирішила сама завести розмову: якщо вони чекають на дитину, стосунки час узаконити. Проте поговорити не вдалося. Святослав раптово поїхав у термінове відрядження й повідомив про це телефоном.

— Повернуся, усе вирішимо.

Упевненості в його голосі Оксана не почула, але намагалася не надавати цьому значення. Святослав мав серйозну, відповідальну посаду, і на роботі могло статися будь-що.

Наступного дня її ключ не ввійшов у замок.

Оксана кілька разів спробувала відчинити двері, придивилася й зрозуміла: замки замінили. Хто міг це зробити й куди тепер іти, вона не уявляла. Усе, що відбувалося, здавалося немислимим. Знесилена, Оксана присіла навпочіпки біля дверей.

Ті несподівано розчинилися. На порозі з’явилася висока ставна жінка з укладеним сивим волоссям. Яскравий, але бездоганний макіяж, стильний одяг, владна постава — Оксана відразу впізнала матір Святослава. Схожість була очевидною: той самий колір очей, лінія губ і розліт брів.

Вираз обличчя незнайомки не віщував нічого доброго. Вона розглядала Оксану майже з відразою.

— Ти, мабуть, та сама Оксана. Саме такою я тебе й уявляла. Від тебе селюхою за версту тхне.

Оксана розгублено дивилася на неї, не знаходячи відповіді. Вона аж ніяк не чекала побачити тут матір Святослава, а тим більше почути від неї таке.

— Заходь, — жінка ширше відчинила двері. — Нам треба поговорити. Нема чого посвячувати сусідів у наші справи.

Оксана ввійшла на негнучких ногах. Квартира, що встигла стати майже рідною, у присутності цієї суворої жінки враз змінилася. Тепер вона здавалася чужою, незнайомою й холодною. Оксана почувалася тут зайвою.

— Людмила Василівна. Мати цього телепня Святослава, — відрекомендувалася господиня.

Оксана мовчки кивнула. Представлення нічого не прояснило: вона й без того вже зрозуміла, хто перед нею.

— Син розповів мені про тебе й ваші стосунки. Я давно здогадувалася, що в нього хтось є, але не втручалася. Молодий хлопець, хай гуляє. Тільки просила його бути обережнішим. Навколо повно мисливиць на багатих молодих чоловіків, а Святослав для таких — ласий шматок. Я вважала, що він це розуміє. Стільки разів попереджала, а він однаково вскочив у найбільш банальну історію. Ну просто як в анекдоті.

Людмила Василівна недобре всміхнулася.

— Не треба зображати переді мною святу. Я тебе наскрізь бачу. Скажи чесно: ти збрехала про вагітність чи й справді завагітніла?

— Я не брехала.

— Тим гірше. Утім, твоя вагітність нічого не змінює. Я дам тобі гроші, а ти зробиш аборт.

Оксана інстинктивно притиснула руку до живота. Дитину вона вже любила всією душею. Їй здавалося, що народиться хлопчик; вона перебирала імена, хоча на жодному ще не зупинилася й знала, що поспішати поки нікуди.

Людмила Василівна безпомилково витлумачила її рух.

— Не хочеш? Що ж, гірше буде тобі. Отже, роститимеш дитину сама. На Святослава й на нашу родину не розраховуй. А спробуєш чогось вимагати — доможуся, щоб тебе звинуватили в шахрайстві. Зв’язків у мене досить, можеш не сумніватися.

— Але Святослав радів дитині.

— Спочатку радів, поки я не пояснила йому, хто ти така. Він мене зрозумів і погодився зі мною. Рожеві окуляри розбилися: закохався змолоду, з ким не буває, а тепер прозрів. Святослав сам попросив допомогти, бо розумів — відкараскатися від тебе буде непросто. Я мати й, звісно, не могла йому відмовити.

Оксана слухала, але слова Людмили Василівни лишалися лише її твердженнями. Сам Святослав нічого подібного Оксані не казав. Він поїхав, пообіцявши повернутися й усе вирішити.

— Його батько домовився про переведення, — вела далі Людмила Василівна. — У Святослава тепер робота в іншому місті й нове життя. Повернеться він нескоро, найімовірніше, вже одружений із дівчиною, яка йому підходить. Сподіваюся, вдруге на ті самі граблі не наступить. А ти роби як знаєш. Гроші на аборт лежать на кухонному столі. Витратиш їх саме на це чи інакше — твоя справа.

Вона спокійно повідомила й решту: замки поміняла вона, а Оксана має негайно покинути квартиру Святослава.

— На збори даю пів години.

Оксана повільно кивнула.

— От і чудово. За пів години я повернуся. Якщо ти ще будеш тут, викличу поліцію. До цієї квартири ти не маєш жодного стосунку й без мого дозволу перебувати в ній не можеш. Так і до в’язниці недалеко.

Залишатися Оксана однаково не збиралася. Щойно Людмила Василівна вийшла й зачинила за собою двері, вона почала квапливо збиратися. Взяла документи й трохи одягу — лише те, що могло знадобитися спершу.

Гроші Людмили Василівни так і лишилися на кухонному столі. Оксана до них не доторкнулася.

Думки про Святослава мучили її, проте на довгі переживання не лишалося часу. Треба було шукати житло й наново влаштовувати життя. Оксана винайняла невелику квартиру й почала відкладати все, що могла: скоро вона вже не зможе працювати, а після народження хлопчика доведеться постійно доглядати за ним. Грошей потрібно було зібрати хоча б на перший час.

Великоград був дорогим містом, і накопичити хоча б на перші місяці виявилося непросто. Повертатися туди, звідки Оксана приїхала, вона не стала. Там у неї не було ані квартири, ані роботи, а у великому місті все ж легше знайти заробіток. До того ж Великоград вона встигла полюбити.

Їй було страшно й тяжко. Зрада Святослава залишила глибоку рану, але Оксана намагалася рідше думати про нього, не плакати й не засмучуватися. Вона боялася, що переживання зашкодять малюкові, і вважала своїм обов’язком народити здорову дитину, а потім виростити її гідною людиною.

У належний час у неї народився міцний здоровий хлопчик. Його назвали Леонідом. У сина виявилися дивовижні бірюзові очі — зовсім як у батька. Попри все, що зробили Святослав і його родина, Оксана раділа цій схожості. Нехай зовнішністю Льоня вдався вродливим батьком, аби лише характер успадкував материнський. Утім, багато що залежало й від виховання.

Уперше взявши сина на руки, Оксана відчула, що заради нього здатна гори звернути. Раніше вона не знала в собі такої сили.

Ейфорія скінчилася разом із заощадженнями, які вдалося зробити до народження дитини. Реальність виявилася непривабливою: Оксана була сама з немовлям у величезному місті й не могла розраховувати ні на чию допомогу. Виплати ледве вистачало на оренду, а на життя грошей майже не лишалося.

Довелося шукати роботу з гнучким графіком. Єдиним доступним варіантом виявилося прибирання. Вранці, поки маленький Льоня спав, Оксана мила під’їзди у своєму будинку, бо інакше їм було не вижити.

Робота виснажувала. Холодна вода з хлоркою, важкі відра, жорсткі ганчірки, бруд, плювки й те, що мешканці залишали на сходових майданчиках, — із усім цим вона стикалася щодня. Від мийних засобів руки постійно вкривалися висипом.

Та сильнішою за втому була тривога за сина. Оксані весь час ввижалося, що Льоня вже прокинувся, гірко плаче в ліжечку й не розуміє, чому мама покинула його самого. Вона поспішала закінчити черговий під’їзд і повернутися до малюка.

Платили небагато, проте цих грошей вистачало, щоб триматися на плаву. Вибору вона не мала. Без цієї роботи вони з Льонею не змогли б пережити той час.

Надвечір Оксана часом почувалася майже неживою. Її ніщо не тішило, нічого не хотілося. Вона мріяла зовсім про іншу долю й не уявляла, наскільки важко буде самій ростити дитину.

Батьки допомогти не могли: у селі вони самі ледве зводили кінці з кінцями. П’ятеро братів і сестер жили не краще. Ба більше, рідні вважали Оксану найуспішнішою в родині й чекали підтримки від неї.

Додому вона часто поверталася без сил і відразу лягала спати. Рятувало лише те, що Льоня виявився безпроблемною дитиною — спокійною, здоровою, розвивався як належить. Здавалося, він розумів, як важко матері, й намагався не додавати їй клопоту.

У Оксани боліла спина, очі заплющувалися від утоми, але вона жодного разу не пошкодувала, що зберегла вагітність. Нічого настільки сильного й теплого вона раніше не відчувала. Льоня став її щастям, світлом і сенсом життя.

Коли син підріс і пішов до дитячого садка, життя почало потроху налагоджуватися. Оксана вміла гарувати й звикла досягати поставленого. Повернувшись у професію, вона швидко почала просуватися кар’єрними сходами. Тепер у неї була одна головна мета — поставити Льоню на ноги й дати йому все необхідне, а за можливості й більше.

Після перерви доводилося наново вникати в роботу й багато чого вчитися. Оксана бралася за нові проєкти, шукала підробітки, самостійно здобувала потрібну інформацію. Займалася цим пізно ввечері, коли хатні справи було завершено, а син уже спав. Водночас вона намагалася приділяти час і йому, адже вся її праця мала сенс лише заради Льоні.

Довгий час Оксана спала по чотири-п’ять годин на добу. Постійна втома стала звичною, і вона намагалася її не помічати.

Наполегливість давала результати. Згодом Оксана отримала високооплачувану посаду. Зарплати вистачало на хорошу орендовану квартиру, поїздки у відпустку з сином і навіть на заощадження. Вона потроху відкладала на власне житло.

Леонід ріс здоровим і здібним. Навчався добре, хоча наче й не докладав для цього особливих зусиль, захоплювався математикою та шахами. Що старшим він ставав, то дужче зовні нагадував Святослава: ті самі правильні риси й бірюзові очі. Оксана раділа, що схожість лишалася тільки зовнішньою.

Святослав і його рідні більше в їхньому житті не з’являлися. У найтяжчі роки, коли Льоня був маленьким, а Оксані доводилося працювати до знемоги, вона іноді сподівалася: Святослав знайде їх, попросить пробачення й візьме під своє крило.

Минав час, але цього не сталося. Сама Оксана шукати зустрічі не збиралася. Людмила Василівна колись усе пояснила гранично ясно, а Святослав навіть не поговорив з Оксаною особисто, надавши матері позбутися вагітної нареченої. Така людина їй була не потрібна.

Оксана тривожилася, чи зуміє сама гідно виховати хлопчика. Проте Леонід бачив, як важко матері, й рано почав брати на себе посильні дорослі обов’язки. Він ходив до магазину, прибирав і навіть готував вечерю.

У школі Льоня навчався на відмінно й не раз ставав призером математичних олімпіад — і шкільних, і міських. Оксана пишалася сином, а разом із ним і собою. Усе, чого вона прагнула крізь біль, недосипання й нескінченну працю, поступово ставало реальністю.

Зрештою їй вдалося купити першу власну квартиру — світлу простору трикімнатну з величезною кухнею. Переїзд став для Оксани й Льоні справжнім святом: нарешті все довкола належало їм, а не чужим господарям.

На той час Оксана вже очолювала економічний відділ на заводі. Посада була нервова й відповідальна, зате працю оплачували гідно. Успіх додавав їй сил.

Льоня дорослішав із карколомною швидкістю. Оксана дедалі частіше думала, що через постійну роботу пропустила частину його дитинства. Ще недавно він був малюком, а тепер перетворився на худенького, зворушливого й дуже симпатичного підлітка. У нього з’явилися друзі й, здається, перша дівчина, хоча з матір’ю він цим не ділився.

Оксана розуміла: у такому віці це природно. Та разом із розумінням прийшла самотність. Мине ще трохи часу, син остаточно подорослішає й випурхне з гнізда, а вона залишиться сама.

Досі все її життя складалося з роботи, хатніх справ і турботи про дитину. Колись іншого шляху Оксана не бачила: якщо не вона, то хто подбає про Льоню? Тепер їй захотілося, щоб поруч була доросла людина, здатна зрозуміти, підтримати й допомогти.

Після зради Святослава вона довго не довіряла чоловікам і в кожному чекала обману. На романи не знаходилося ані часу, ані сил. Та роки минули, рана загоїлася, і Оксана відчула, що готова до нових стосунків.

Тільки знайомитися було ні з ким. Вона давно перестала бути юною дівчиною, а всі підходящі чоловіки, як їй здавалося, уже перебували в щасливих шлюбах.

Роман з’явився в її житті сам. Він приїхав на завод до директора у справах. Після тривалої наради в конференц-залі керівник попросив Оксану ознайомити гостя з фінансовими звітами.

Роман мав власний бізнес і розглядав можливість співпраці із заводом. Перш ніж ухвалити рішення, він хотів вивчити деякі показники, і Оксана надала йому потрібні відомості.

Чоловік сподобався їй відразу. У ньому відчувався дивовижний спокій: розмірений голос, упевнений погляд, м’яка усмішка. Поруч із ним Оксані було затишно, і їй хотілося продовжити зустріч.

Коли ділова частина закінчилася, Роман не пішов, а перевів розмову на інші теми. Оксана охоче його підтримала й невдовзі помітила, що теж зацікавила гостя.

Роман розповів, що розлучений. У нього було двоє майже дорослих дітей, які жили й працювали в інших містах. Із колишньою дружиною він зберіг нормальні стосунки: вони розійшлися за взаємною згодою, коли діти виросли, а шлюб себе вичерпав. Ані бажання, ані потреби продовжувати спільне життя в них не залишилося.

Оксана й Роман почали зустрічатися. Поруч із ним вона відпочивала душею. Дізнавшись, через що їй довелося пройти, Роман став ще більше поважати її за силу, наполегливість і цілеспрямованість.

— Ти все життя працювала. Тепер тобі час відпочити.

Він справді дав їй цю можливість. Оксана вийшла за Романа заміж, і вони разом із Леонідом переїхали до його великого будинку. Бідувати їм більше не доводилося.

Роман швидко знайшов спільну мову з Льонею. Хлопчик і сам тягнувся до нього: йому явно бракувало чоловічої уваги та спілкування. Батьком і сином вони не стали — Леонід був уже надто дорослим, — зате між ними виникли теплі дружні стосунки. Оксана раділа, спостерігаючи за ними.

Роман навчив її відпочивати. У Оксани з’явився вільний час: вона почала ходити до спа-салонів, могла лягти перед телевізором із чимось смачненьким і дивитися серіали. Чоловік навіть пропонував їй покинути роботу, однак вона відмовилася. Економічний відділ був її дітищем, захопленням і важливою частиною життя, а в ролі домогосподарки Оксана себе не уявляла.

З Романом вона відкрила й інші способи проводити час. Вони сплавлялися річками разом із досвідченими мандрівниками, їздили незвичайними некурортними місцями, бували за кордоном. З ним було цікаво навіть просто гуляти містом. Вихідними Роман іноді возив Оксану й Леоніда на пікніки, обираючи в околицях місця, від краси яких перехоплювало подих.

Життя поруч із ним здавалося нескінченним святом. Роман став для Оксани рідною людиною. Часом їй ввижалося, що він читає її думки: вгадує бажання, помічає настрій, виявляє м’якість і чуйність.

У бізнесі Роман був зовсім іншим — справжньою акулою, рішучим і безжальним хижаком. Проте колеги й навіть конкуренти поважали його за справедливість і непорушні принципи. Оксані було приємно бачити, як ставляться до її чоловіка оточуючі.

Тепер Роман допомагав їй ростити Леоніда, й Оксана довіряла йому в усьому. Коли вона зрозуміла, що більше не несе відповідальності за сина самотужки, у неї наче гора з плечей звалилася. Навіть дихати стало легше.

Оксана була щаслива — так повно, як раніше не сміла й сподіватися.

Ще кілька років промайнули майже непомітно. Леонід закінчив університет із червоним дипломом і відразу отримав престижну роботу з високою зарплатою. У ньому цінували перспективного молодого працівника, здатного багато чого досягти. Після випуску Роман подарував йому квартиру, а Оксана — дорогу машину. Тепер син жив окремо, добре заробляв і цілком обходився без батьківської допомоги.

Для майбутньої роботи з іноземними партнерами Леонід досконало вивчив англійську. Займатися він почав іще хлопчаком: відвідував спеціальні студії, а на канікулах їздив до мовних таборів, більшість із яких розташовувалася за кордоном. Іноді Оксана дивилася на нього й не могла повірити, що цей вродливий, упевнений у собі чоловік — її дитина.

Справжній принц. Так Оксана думала про сина, мимоволі згадуючи Святослава. Леонід успадкував від батька не лише зовнішність. Він тримався з тією самою внутрішньою гідністю, і в ньому вгадувалася якась вроджена шляхетність. Оксана милувалася ним і пишалася тим, яку людину зуміла виростити.

Окреме життя не віддалило Леоніда від матері. У нього з’явилися власні справи та інтереси, але він часто телефонував Оксані, розповідав новини, розпитував, як вона живе. Тепер їй хотілося одного: щоб син зустрів гідну дівчину й створив сім’ю. Тоді в них із Романом з’являться онуки, і вже тут вони надолужать усе, на що колись не вистачало часу.

У дитинстві Леоніда Оксана надто багато працювала. Спокійні прогулянки парком, настільні ігри, пікніки — усі ці милі дрібниці незмінно поступалися місцем нагальнішим клопотам. Зате з онуками вони з Романом стануть найзалученішими бабусею й дідусем. Оксана в цьому не сумнівалася й чекала дня, коли син нарешті приведе в дім наречену.

Водночас її тривожила недосвідченість Леоніда. Довкола заможних і успішних молодих чоловіків завжди вистачало дівчат, готових скористатися ними, втягнути в неприємну історію або обманом заволодіти їхніми грошима. Про подібні випадки розповідали знайомі, їх показували в новинах. Оксана часто переказувала синові такі історії, сподіваючись, що він мотатиме собі на вус і не дозволить комусь упіймати себе на гачок.

Одного разу Леонід попередив матір, що запросив на сімейну вечерю свою дівчину Дарину. Стосунки в них, як він дав зрозуміти, були серйозні — справа йшла до весілля. Оксана, яка ще недавно мріяла про невістку, розгубилася: усе сталося надто швидко. Закоханий і трохи розгублений вигляд сина підтвердив її побоювання краще за будь-які слова.

Оксана взялася розпитувати, де Дарина навчалася, ким працює і хто її батьки, але Леонід лише загадково усміхнувся.

— Усе дізнаєшся при зустрічі. Якщо я зараз почну розповідати, ти все одно не зрозумієш. Тобі треба самій її побачити, поговорити з нею. Вона особлива.

До вечері Оксана готувалася так старанно, наче мало відбутися свято. Накрила розкішний стіл і навіть купила собі нову сукню. Роман добродушно посміювався з дружини, хоча з нього було видно: знайомство з обраницею Леоніда хвилює і його.

Коли Леонід увів Дарину до дому, в Оксани від першого погляду аж серце впало. Дівчина виявилася невисокою, худенькою, майже непомітною — сіра мишка. На ній була недорога сукня, зате сумка й туфлі — відомих марок. Оксана відразу вирішила, що син купив їх Дарині. Дівчина трималася тихо, з боязкою усмішкою, і це лише зміцнювало Оксану в її підозрах.

Дарина трималася скромно, навіть скуто, і дивилася на господарів дому з боязкою усмішкою. Тиха, добра, зворушлива — саме такою вона намагалася здаватися, вирішила Оксана. Леонід, звиклий до яскравих, ефектних, примхливих дівчат, звісно ж, попався. Дарина обрала безпомилкову принадку й чудово знала, чим привабити такого чоловіка.

— Ласкаво просимо, — промовила Оксана з усмішкою, яка коштувала їй чималих зусиль, і запросила всіх до столу.

За вечерею з'ясувалося, що Дарина виросла в селі й рано осиротіла. Дім її родини спалахнув, мов сірник; батьки загинули, ніхто не врятувався. Самій Дарині пощастило лише тому, що тієї ночі вона гостювала в сусідської подруги. Після пожежі дівчинка опинилася в дитячому будинку.

Там помітили її здібності до хімії та біології, допомогли вступити до медичного коледжу. Дарина закінчила його з відзнакою й тепер працювала медсестрою в місцевій лікарні. Про свою професію вона розповідала з таким живим блиском в очах, що Оксана на короткий час відчула до неї і симпатію, і жаль.

Та Оксана відразу не дала жалю взяти гору. Вона наказала собі міркувати тверезо. У Дарини не було ані грошей, ані житла, ані близьких, на підтримку яких можна було розраховувати. Робота — важка, зарплата — маленька, а бодай якихось помітних перспектив Оксана для неї не бачила. Зате прагнення в таких дівчат, думала вона, часом бувають непомірними: хочеться гарного, безтурботного життя, а досягти його самій важко. От Дарина й знайшла недосвідченого Леоніда, вирішила Оксана. Вийде за нього, отримає права на майно й гроші — і досягне свого. Такі дівчата, на її думку, чудово знаються на законах.

Увесь вечір вона стримувалася, не бажаючи влаштовувати сцену при синові. Будь-який відкритий випад міг усе зіпсувати й зіграти на руку спритній Дарині, яку Оксана, як їй здавалося, бачила наскрізь. Та щойно молоді пішли, витримка скінчилася.

— Цієї мерзотниці в нашій родині не буде.

— Чому? — Роман здивувався цілком щиро. — На мою думку, Дарина — хороша дівчина. Леонід буде з нею щасливий.

— Ти нічого не розумієш. Його треба рятувати! Він уже про весілля говорить. Яке весілля? Ти уявляєш, якою це буде помилкою?

— Послухай, адже твоя власна історія була схожою. Колись ти була на місці Дарини, і батьки Святослава думали про тебе приблизно те саме.

— Навіть не порівнюй нас. Я навчалася, гарувала й усього досягала сама. А ця вертихвістка влаштувалася на пів ставки в лікарню й не напружується. Їй не потрібні ані самостійність, ані праця. Вона хоче в'їхати в гарне життя на шиї Леоніда, а потім залишити його без нічого. Такі дівиці це вміють.

Оксаною володіли образа й злість. У віці Дарини вона водночас працювала, навчалася й ростила дитину, не розраховуючи ні на чию допомогу. Роман увійшов у її життя значно пізніше, коли вона вже багато чого досягла. Він був нагородою долі, а не способом отримати все відразу.

Винним Оксана вважала навіть Миколу, приятеля сина. Не поклич він Леоніда на вечірку, той не став би заготовляти дрова для багаття, не поранився б пилкою й не опинився б у лікарні в зміну Дарини. Тоді вони взагалі не зустрілися б.

— Ми зобов'язані цьому перешкодити, — рішуче заявила Оксана чоловікові. — Не можна дозволити їй зламати Леонідові життя.

Роман намагався напоумити дружину, наводив доводи, але Оксана й слухати нічого не хотіла. Нарешті він тяжко зітхнув.

— Гаразд, нехай буде по-твоєму. Для мене важливі ти і твій спокій. Якщо ця історія так тебе мучить, я допоможу. Тільки поки не уявляю, що саме можу зробити.

— Дякую, — відповіла Оксана, ніжно подивившись на чоловіка. Він, як завжди, став на її бік. — Ти ж співпрацюєш із закордонними партнерами?

— Так, — підтвердив Роман, усе ще не розуміючи, до чого вона веде.

— Влаштуй Леонідові тривале стажування за кордоном. З очей геть — із серця геть, особливо в його віці. Там він опиниться серед підхожих людей і познайомиться з іншою дівчиною.

— Ти впевнена, що маєш право так втручатися в життя дорослого сина?

— Анітрохи не сумніваюся.

Роман погодився. Невдовзі Леонідові запропонували тривале стажування, від якого було б нерозумно відмовлятися. Англійською він володів чудово й можливість здобути нові знання сприйняв із захватом. Затьмарювала його лише майбутня розлука з Дариною.

— Час мине швидко, — переконувала Оксана сина. — Зате повернешся з досвідом, знаннями й грошима. Усе це знадобиться майбутній родині.

Її доводи вплинули на Леоніда. Дарина ж, як розуміла Оксана, просила його не їхати й повідомила, що чекає дитину. Ця новина ледь не зруйнувала весь план. Оксана зустрілася з дівчиною й взялася переконувати її: Леонідові слід пройти стажування, а Дарині краще відпустити його на якийсь час і не заважати його розвитку — адже все це нібито потрібно для їхнього спільного майбутнього. Дарина вагалася, і тоді Оксана почула те, чого боялася найбільше.

— Але в нас скоро буде дитина, — заперечила Дарина. — Як вона залишиться без батька?

— Ніякої дитини немає. Ти все вигадала, аби тільки втримати Леоніда поруч.

— Це правда! — спалахнула Дарина. На її щоках проступили червоні плями.

Оксана зрозуміла, що прямими звинуваченнями може все зіпсувати, і вирішила поки вдати, ніби повірила.

— Припустімо, ти справді чекаєш дитину. Тоді стажування потрібне Леонідові ще більше. Йому належить стати батьком і утримувати родину, а такий шанс випадає один раз. Ти мусиш відпустити його заради вашого ж добробуту.

Обіцянки забезпеченого життя, схоже, переконали Дарину. Вона погодилася, що Леонідові слід пройти стажування, а розлуку доведеться стерпіти.

Оксана дочекалася його від'їзду й знову призначила Дарині зустріч. Тепер удавати вона не збиралася. У той момент Оксана дедалі більше нагадувала самій собі Людмилу Василівну. Вона нарешті зрозуміла жінку, яка багато років тому захищала Святослава, і давня образа на несправджену свекруху зникла. Тепер Оксана чинила так само заради власного сина.

— Ви з Леонідом не пара. Він заслуговує на більше. Залиш його й знайди когось простішого. Не ламай моєму синові життя. Навіть якщо ти вагітна, все одно нічого не отримаєш. У мене хороші адвокати.

— Я люблю його. У нас буде дитина.

На очах Дарини з'явилися сльози. На мить Оксана майже повірила їй, але відразу вирішила, що дівчина просто добре грає свою роль.

— Якщо вагітність справжня, раджу подумати про переривання. Народиш і спробуєш чогось домогтися через суд — я відсуджу дитину й сама її виховуватиму. Як не старайся, тобі нічого не дістанеться. Леонід поїхав на багато років. Незабаром там йому запропонують таку роботу, від якої він не відмовиться. Довкола нього будуть зовсім інші дівчата, не такі злиденні обірванки. Він швидко зрозуміє, що ти йому не пара.

Дарина плакала й намагалася щось пояснити, але Оксана залишалася жорсткою. Вона була впевнена, що захищає сина та його майбутнє, а тому не дозволила собі відступити.

Подальше Оксана спланувала заздалегідь. Один зі знайомих Романа нібито випадково впустив телефон Леоніда в річку, після чого той утратив усі записані контакти, зокрема номер Дарини. Купивши новий апарат, Леонід зумів знайти телефон матері й попросив її розшукати Дарину, щоб відновити з нею зв'язок.

Оксана відповіла давно приготовленою брехнею: Дарина нібито недовго сумувала й швидко знайшла іншого багатого чоловіка.

— А наша дитина? — запитав Леонід.

— Схоже, дитини ніколи не було. Дарина вигадала вагітність, щоб одружити тебе із собою. Ти поїхав — вона відразу знайшла іншого, бо чекати не збиралася. Працюй і навчайся спокійно, сину. Не рвися додому, тут на тебе ніхто не чекає.

Якийсь час Леонід тяжко переживав розрив. Потім усе склалося саме так, як хотіла Оксана: він познайомився з дочкою ділового партнера Романа, між ними почався роман, а згодом відбулося весілля. Молодята залишилися жити за кордоном. Там в Леоніда добре пішли справи, і полишати високі заробітки він не хотів. Дружина теж не збиралася їхати від батьків. Для Оксани це виглядало майже здійсненням її мрії: син влаштований, поруч із ним підхожа жінка, попереду — забезпечене життя. Тільки все це виявилося далеко від неї.

Мрія Оксани здійснилася лише почасти. Син влаштував своє життя, але опинився далеко. Вони розмовляли телефоном і відеозв'язком, іноді Оксана приїжджала до нього, проте часто їздити не виходило. Бачилися вони рідко.

Дарина зникла й більше не намагалася зв'язатися ні з Леонідом, ні з його родиною. Оксана чекала, що та наполягатиме на вагітності й вимагатиме грошей, але нічого подібного не сталося. Це остаточно переконало її у власній правоті: ніякої дитини нібито не було, Дарина лише намагалася захомутати свого принца й відступила, коли задум провалився.

Минуло десять років. За цей час життя Оксани змінилося до невпізнання. Роман раптово помер від інфаркту просто на роботі, і ця втрата стала для неї тяжким ударом. Не стало людини, з якою можна було перекинутися словом, яка дбала про неї й ділила з нею дім. Оксані здавалося, що тепер вона нікому не потрібна й нікому по-справжньому не цікава. Самотність, яку вона раніше майже не помічала, навалилася з усією своєю вагою.

Леонід приїхав попрощатися з Романом разом із дружиною та дітьми, але невдовзі родина повернулася за кордон. Оксана залишилася сама у великому будинку. У неї були гроші й скільки завгодно вільного часу, тільки ані радості, ані бажань уже не лишилося.

З кожним роком син віддалявся, і справа була не лише у відстані. Телефонував він дедалі рідше, наче виконував обов'язковий сімейний ритуал. До себе запрошував радше з увічливості, а приїздити не поспішав. Поступово вони стали майже чужими людьми.

Оксана плакала від самотності й згадувала, як власними руками відправила Леоніда за кордон, упевнена, що рятує його. Вона не припускала, що він залишиться там назавжди, створить родину й пустить коріння далеко від неї.

Потім в Оксани стався серцевий напад. У лікарні самотність стала ще відчутнішою: її ніхто не навідував і ніхто не чекав удома. Після нападу вона була така слабка, що часом навіть до вбиральні добиралася попід стіною. Супроводити її не було кому.

Одного разу Оксана насилу підвелася з ліжка й вийшла до коридору по ліки, які медсестра не поспішала приносити пацієнтам. Майже відразу закрутилася голова. Перед очима потемніло, стіни попливли, й Оксана почала падати, наче провалюючись у яму.

Її втримали тендітні, але сильні руки.

— Що з вами? Вам зле?

Темні цятки перед очима поступово розсіялися, запаморочення відступило. Оксана підвела погляд і не відразу повірила тому, що побачила. Перед нею стояла подорослішала, усе ще молода й вродлива Дарина у формі медсестри сусіднього відділення. Мабуть, у кардіології вона опинилася випадково.

Дарина теж упізнала її.

— Ви? — здивувалася вона, допомагаючи Оксані випрямитися. — Де ваші рідні? Чому в такому стані ви самі? Так не можна.

Оксана лише сумно всміхнулася. Дарина довела її до палати й допомогла лягти.

— Я покличу вашого лікаря. Треба виміряти тиск.

— Не треба, мені вже краще. Розкажи краще, як ти живеш.

— Як завжди. Досі працюю медсестрою, тепер у травматології.

Перед Оксаною стояла вродлива, але дуже втомлена жінка. Дарина не вийшла заміж за багатія й досі працювала медсестрою. Оксана вперше припустила: можливо, дівчина від самого початку й не мала наміру заволодіти чужими статками. Якби було інакше, думала вона, Дарина за минулі роки неодмінно спробувала б здійснити свої плани з кимось іншим.

— А як Леонід? — запитала Дарина.

Хвилювання Дарини було помітним. І тоді Оксану прорвало. Вона розповіла про життя сина, про смерть Романа, про порожній дім і цілковиту самотність. Оксана й сама не чекала, що викладе все жінці, з якою колись так жорстоко повелася.

Дарина слухала не перебиваючи. У її очах був лише співчуття — ані тіні злорадства, якого Оксана могла б від неї очікувати.

— Ви зовсім сама, а вам потрібен догляд. Так вас залишати не можна. Я ще зайду сьогодні. Допоможу дістатися до кабінету УЗД, а потім, якщо захочете, трохи посидимо в лікарняному саду.

Дарина дотримала обіцянки й відтоді стала приходити щодня. Допомога Оксані не входила до її обов’язків, але Дарина все одно супроводжувала її, допомагала дістатися куди треба, сиділа поруч, розмовляла, жартувала й намагалася розважити. Оксана не розуміла, чим заслужила таку доброту. Після всіх давніх образ Дарина, здавалося, не тримала на неї ані злості, ані образи. Вона просто жаліла хвору жінку, яка залишилася сама й потребувала допомоги.

Поступово вони зблизилися. За зовнішньою несхожістю виявилося чимало спільного: обидві виросли в селі, обидві в юності зіткнулися з тяжкими випробуваннями й обидві зуміли вистояти.

Одного разу вони сиділи в лікарняному саду, коли в Дарини задзвонив телефон.

— Так, привіт. Звісно, я в саду, біля яблунь, — лагідно відповіла вона.

Закінчивши розмову, Дарина прибрала телефон.

— По роботі? — запитала Оксана.

— Ні, це син.

— У тебе є син?

Раніше Дарина нічого про нього не розповідала. Узагалі про особисте життя вона говорила неохоче, й Оксана, помічаючи це, не ставила зайвих запитань.

— Є, — відповіла Дарина, опустивши вії. — Я не казала, бо…

Закінчити вона не встигла. До них підійшов хлопчик років десяти — високий, засмаглий, із пронизливими бірюзовими очима, точнісінько як у Леоніда та Святослава. Пояснень більше не потрібно було.

Хлопчик увічливо привітався з Оксаною, а потім розповів матері, що вранці забув ключі. Разом із класом він їздив на екскурсію, повернувся й не зміг потрапити додому, тому приїхав до Дарини на роботу.

Оксана мовчки чекала, доки мати із сином договорять. Коли хлопчик пішов із ключами, вона поставила єдине запитання.

— Це мій онук?

— Так, — усміхнулася Дарина. — Я тоді не змогла перервати вагітність. Я вже любила його.

Оксана кивнула. Вона розуміла Дарину як ніхто інший: сама колись опинилася в такому самому становищі й зробила той самий вибір.

— Тобі, мабуть, було важко.

— Спочатку дуже. А коли Денис підріс, почалося зовсім інше життя. Зараз у нас усе добре.

Та Оксана бачила інше. Дарина працювала у кілька змін, щоб прогодувати сина й поставити його на ноги. Денис часто залишався сам, поки мати розривалася між лікарнею та домом. Сліди недосипання й постійної втоми на її обличчі не потребували пояснень. Дарина трималася, але їй було важко — так само важко, як колись самій Оксані.

— Дарино, я не знаю, чи зможеш ти пробачити мені те, що я тоді наговорила. Але я хочу хоча б спробувати щось виправити. Дозволь мені стати бабусею Дениса. Давай ми втрьох станемо сім’єю.

Дарина усміхнулася. У її очах було стільки тепла й радості, що Оксана відразу зрозуміла відповідь. Наче важкий, неповороткий камінь, який багато років заважав їй жити й дихати, спав із душі.