Мати нареченого вирішила перевірити майбутніх сватів під виглядом волоцюжки, однак помилилася хвірткою

Знову Ткач перед директорським столом. Любов Аркадіївна дивилася на його зухвале обличчя й думала, що від цієї золотої молоді в неї вже не лишилося сил. Здається, не минало й дня, щоб знову не доводилося розбиратися з цим хлопчиськом.

— Максиме, ти геть голову втратив? — її очі зблиснули. — Твій батько — заступник мера, і тому можна принижувати однокласницю? У моїй школі такого не буде. Ти бодай розумієш, наскільки негідно поводишся? Сімейним становищем вихваляєшся, а подумати про те, як ганьбиш батьків, ніколи. Чи сподіваєшся, що ні за що відповідати не доведеться?

— Любове Аркадіївно, а я тут до чого? — Він посміхнувся криво й струсив із вишитого на кишені піджака шкільного герба пил, якого там не було. — Бондар перша полізла.

— У чому це виявилося? — Директорка стиснула кулаки. — Вона пройшла повз і не відповіла на ваші знущання. Ви вже половину класу залякали! Ти батьковою посадою прикриваєшся, Роман кричить, що йому нічого не зроблять, бо мати в прокуратурі. Удома знають, як ви користуєтеся батьківськими заслугами?

— Нічим ми не користуємося, — пирхнув Максим.

— Після минулої витівки я сказала тобі цілком ясно: повториться — оком не змигну, влаштую вам веселе життя. То ви ще й телефон дістали, додумалися знімати!

— Нічого ми не знімали, — відповів він уже без колишньої зухвалості.

— Максиме, є свідок. І запис із камер у мене теж є.

— Черненко, так? Я знав, що він стукач.

— Припини так висловлюватися! Якби фізрук не пішов по інвентар, чим би все скінчилося? У дівчини форма розірвана, сумка розірвана, обличчя в саднах. І вся її провина в тому, що батьки не заплатили за вступ і не скористалися зв’язками: вона здобула державну стипендію. Досить, юначе. Зараз зателефоную твоїй матері. Ані залякати, ані вмовити мене марно.

— Ви не можете! Не маєте права! — спалахнув Ткач і вихопив телефон із кишені.

Голос у нього затремтів. Отже, дечого він таки боявся.

— Не маю? Ти, здається, забув, де перебуваєш. У державній школі часом і руки, і ноги зв’язані, коли таке знахабніле чудо береться встановлювати власні порядки. Тут школа приватна. За закон і порядок тут відповідаю я, і погрозами від мене нічого не доб’єшся. Засвой хоча б це: гроші вирішують не все.

Максим промовчав.

— Попередження ти отримав: один серйозний проступок — і вилетиш зі свистом. Разом із приятелями. А тепер подумай, як їм у вічі дивитимешся.

Вона взяла телефон, що лежав на столі. Набираючи номер його матері, Любов Аркадіївна не зводила погляду з учня.

— Любове Аркадіївно, не треба, будь ласка! — Максим зблід. — Тільки мамі не телефонуйте. Я виправлюся, чесне слово, пробачте мені! Хочете, зараз же піду до Бондар, попрошу вибачення?

— Пізно, Ткачу, — зітхнула вона. — До цього самому треба було додуматися. А ще краще — думати до того, як учиниш підлість, щоб потім не довелося вибачатися. Іди до класу по речі. На комісії зустрінемося.

Коли він ішов, Любов Аркадіївна помітила сльози. Ні, цього разу вони її не обдурять. Наплачуться крокодилячими слізьми, а потім усе починається знову. Досить вона такого надивилася в попередній школі. Тут потрібні рішучі заходи, заразом іншим буде урок. Вона була безсила: таким місце в корекційному класі, а не в елітній гімназії.

Закінчивши розмову з матір’ю Максима, директорка викликала решту учасників і кожному сказала практично те саме. Переляк у їхніх очах вона бачила, каяття — ні. На її думку, хлопчиськів лякала домашня розплата: батьки насварять, залишать без кишенькових грошей, не куплять приставку чи новий телефон. А совість, якщо вона взагалі в них була, наче втратила і слух, і зір, і голос.

Відкриваючи гімназію, Любов Аркадіївна сподівалася хоч трохи змінити світ. Нехай лише в межах цієї маленької замкненої екосистеми, але зробити його кращим. До появи Ткача в дев’ятому класі багато що виходило. Він же швидко підкорив собі поступливих однокласників і взявся збирати справжню банду.

Про його поведінку в попередній школі Любов Аркадіївна знала. Проте мати Максима, її давня приятелька, попросила прийняти сина, і вона погодилася: щиро вірила, що тут хлопця вдасться перевиховати. Спочатку надія здавалася виправданою — навчався він добре, з олімпіад повертався з призовими місцями. Та поведінка дедалі помітніше псувалася. Батьків не раз запрошували на бесіди, вони обіцяли вплинути на сина, але обіцянки нічого не змінювали.

Упевнений у безкарності, Ткач нахабнів. Скарги посипалися і від учителів, і від учнів, а історія з Дашею Бондар стала вишенькою на торті. Компанії Максима новенька одразу не сподобалася. Словесні сутички закінчилися бійкою.

Ні.

З цим Любов Аркадіївна миритися не збиралася, ким би не були батьки винуватців. У неї самої вистачало впливу: заслужена педагогиня, вдова полковника спецслужби, вона була відома далеко за межами освітніх кіл. Кількох дружніх розмов із потрібними людьми вистачило б, щоб приструнити хоч заступника мера, хоч прокурора чи суддю. І вже зухвалому розбещеному хлопчиськові вона не поступиться — тим паче у власній гімназії. На кону стояли репутація школи та її честь: учительки, директорки, матері, жінки.

Максима та двох його товаришів виключили. Любов Аркадіївна Мельник не злякалася скандалу, впоралася з наслідками й змусила рахуватися із собою як учнів, так і їхніх батьків. Поваги до неї стало ще більше. Вона повернулася до роботи так, наче нічого не сталося, тільки стежити за шкільним порядком відтоді стала суворіше.

Після смерті Віктора школа майже цілком заполонила її життя. З чоловіком Любов Аркадіївна була щаслива, відчувала і впевненість, і захист; без нього довелося самій дбати і про фронт, і про тил. Поступово навчилася й цього. Підтримував її і дорослий син Дениско.

Звичний уклад похитнувся, коли в нього з’явилася Ірина.

— Мамо, ми з Іриною житимемо тут, — оголосив Денис, одного разу повернувшись із роботи пізніше, ніж зазвичай. — Я сьогодні в неї речі збирав, тому затримався. Завтра перевеземо.

— Зачекай, як це? — Любов Аркадіївна отетеріла. — Вам не здається, що ви поспішаєте? І чому я дізнаюся про все, коли ти вже вирішив? Квартира моя, я маю право погодитися або відмовити. Денисе, та я цієї дівчини зовсім не знаю!

— То познайомитеся, — він обійняв матір. — Мабуть, недобре вийшло, що я заздалегідь із тобою не поговорив. Але ми кохаємо одне одного, скільки можна по кутках зустрічатися? Вона ж кімнату винаймає. Побачила б ти, як там доводиться жити… Я більше не можу на це дивитися. Якщо скажеш, я винайму квартиру, ми з’їдемо. Тільки, як на мене, розумніше ці гроші відкладати на власне житло. Ми тобі не заважатимемо, обіцяю. Іра — золото: готує чудово, поговорити з нею цікаво, спокійна. Ти її й не помітиш. Житимемо в моїй кімнаті, а якщо тобі неприємно, вона на твою територію не зайде.

— Яка ще територія? — спалахнула Любов Аркадіївна. — Не кажи дурниць, житло в нас спільне. Я розумію, що ти дорослий, що в тебе має бути особисте життя. Але мені після роботи потрібен відпочинок, Дениску. Голова й без того цілодобово болить, а тепер поруч увесь час буде чужа людина.

— Вона не чужа, мамо, — усміхнувся син. — Ось побачиш, вона тобі сподобається.

Та неприязнь виникла одразу, щойно дівчина увійшла до квартири. Тиха, скромна, з простим сільським обличчям у ластовинні — що в ній так відштовхнуло Любов Аркадіївну, та не могла пояснити навіть собі. Водночас господиня намагалася лишатися привітною та відкритою, дотримувалася всього, чого вимагала гостинність.

Увечері, коли сіли вечеряти, вона з черговою усмішкою запитала:

— Ірино, звідки ти приїхала?

— Я? — У відповіді виразно прозвучало окання, а слідом дівчина голосно розсміялася. — Із Кам’янки. Дениско хіба не розповідав?

— Що за Кам’янка? — Любов Аркадіївна ледь не вдавилася й скоса глянула на сина.

— Недалеко від обласного центру. Село, між іншим, велике!

Ірина грюкнула по столу маленькою долонею. Любов Аркадіївна здригнулася: вузлуваті пальці виказували звичку до фізичної праці.

— А до міста ти як потрапила? — запитала вона, часто кліпаючи.

Денис, її Денис, кандидат наук, молодий учений-хімік із таким майбутнім, інтелігент до мозку кісток — і ця сільська дівчина, проста, як три копійки. Любов Аркадіївна ніяк не могла поєднати їх у думках. Миленька, мабуть, але ж і красунею не назвеш.

— Приїхала навчатися, — Ірина щиро усміхнулася. — Цього року закінчила юридичний факультет.

— Юридичний? — У Любові Аркадіївни округлилися очі.

— Так, піду в слідчі. Мені давно казали, що маю здібності. Подобається розгадувати загадки, вибудовувати логічні ланцюжки. Та й злочинців, як на мене, надто часто не притягають до відповідальності, бо слідство погано працює. А буває навпаки: невинного відправляють до в’язниці. Я завжди хотіла, щоб усе було по справедливості.

— Ось воно як…

— Мамо, це Іра на вигляд беззахисна, — втрутився Денис. — Вона вже пройшла відбір, там конкурс був жорсткий. Наступного тижня почне стажування.

— Треба ж, — Любов Аркадіївна відвела погляд до соусника й взялася розглядати його вміст. — Виходить, ти вже офіцерка?

— Лейтенант Ковальчук, до ваших послуг! — з гордістю усміхнулася Ірина. — Спочатку доведеться роки два в районному відділі розслідувати нетяжкі злочини. Але я старатимусь потрапити до слідчих в особливо важливих справах.

— Вітаю. А де ви познайомилися? І чому Денис раніше не приводив тебе до нас?

— Я сама соромилася, — дівчина скривила кирпатий носик. — Учителів із дитинства боюся. Дізналася від Дениска, що ви директорка школи, — так у мене аж коліна затремтіли. Та ще диплом, часу ні на що не лишалося. А коли він сказав про спільне життя, я ледь не зомліла. Щаслива, звісно, тільки боялася, раптом ви мене не приймете. Тепер бачу, даремно себе мучила.

Даремно, ще б пак. Любов Аркадіївна слухала й дивувалася: з такими здібностями розбиратися в людях — і в слідчі? Там треба людину наскрізь бачити. Ірина ж не помічала явної неприязні або вдавала, що не помічає. Балакуча, галаслива, самовпевнена до неможливості, а життя явно не знає. Угораздило Дениска зв’язатися з цією дівицею з Кам’янки. Чи то рідкісно простодушна, чи то вправно грає — ще невідомо, що гірше.

Гаразд, нехай поки живуть. Якщо в сина є голова на плечах, незабаром і сам її виставить. Йому потрібна витончена, вихована жінка, рівня за культурою й розумом. А тут сільська хабалка, та ще й поліцейська. Служба без жодного розкладу, довкола п’яниці та злочинці; нервів на таку роботу не напасешся, сімейному життю вона не сприяє.

Уже Любов Аркадіївна це знала. Покійний Вітенька стільки пережив, хоч служив, можна сказати, в еліті й був далекий від усього цього бруду. Навіть у нього нерви часом здавали. У п’ятдесят шість років — інсульт. Любов Аркадіївна звинувачувала службу та його постійне почуття відповідальності: поки домагався справедливості, родину майже не бачив. Дениско все знав, а тепер наступав на ті самі граблі, що колись вона. Почесна справа, ніхто не сперечається, але важка, невдячна, особливо для жінки. Може, щоправда, ця міцніша буде — все-таки сільська. Господи, за що їй усе це.

Ірина намагалася заслужити прихильність майбутньої свекрухи. Постійно готувала сніданки й вечері, прибирала, бралася за інші хатні справи. Не галасувала, без потреби на очі не потрапляла. Однаково зустріч у коридорі чи її сміх за столом змушували Любов Аркадіївну закипати. Дратувало й саме це старанне бажання сподобатися.

За вечерею дівчина без сорому розповідала про стажування в районному відділі поліції: то в’їдливій пенсіонерці хтось вимазав дверну ручку собачими нечистотами, то літньому чоловікові не дають жити галасливі сусіди.

— Чому про таке неодмінно треба говорити за їжею? — обурилася Любов Аркадіївна, коли вони із сином лишилися вдвох. — Тобі зараз у ній усе подобається, ти закоханий, недоліків не бачиш. А мені неприємно це слухати. Поясни їй.

— А ти сама не можеш? — усміхнувся Денис. — Ти ж завжди говорила прямо, нічого не боялася. Що змінилося? Іра розповідає, бо вважає нас рідними. Вона не дурна й сваритися з тобою не збирається. Поговоріть по-жіночому. Я, звісно, можу передати, тільки тоді вона вирішить, що ти сварлива тітка, здатна лише шепотітися за спиною. Ти ж інша, мамо. Спробуй побачити в ній людину, а не чужинку в квартирі. У неї чиста душа, на багато що вона цікаво дивиться. Іноді мені здається, що я в ній упізнаю батька.

— Не приплітай сюди Віктора, Денисе. Так, твоя Ірина мені не подобається. Але ти не можеш вимагати, щоб я раптом перейнялася до неї симпатією. Усього два місяці живемо разом, а я поки бачу грубу, невиховану дівчину без найменшого такту. Страшно подумати, у якій родині виросло таке диво.

— У неї з родиною все гаразд, — Денис примружився. — Батьки прості, ти не звикла спілкуватися з такими людьми. Але вони добрі, чесні, порядні.

— Отже, ти вже встиг із ними познайомитися?

— Поки що ні. Улітку обов’язково поїдемо з Іриною до Кам’янки, ще познайомимося. А зараз мені досить того, що вона про них розповідає.

— Ось її словам я не надто довіряю, — зітхнула Любов.

— Мамо, знову? Тебе ж зачіпає лише те, що Іра з простої родини.

— Так, якщо чесно! — випалила вона. — Що ти в ній знайшов? Навколо стільки вродливих, чудових дівчат із хорошими батьками. Ось Валерія Гончар із твоєї роботи. Давно за тобою бігає — і талановита, і красива, батько з матір’ю вчені. Які діти могли б у вас бути! Денисе, пробач, я ж хочу, щоб ти був щасливий. Не пара тобі ця сільська дівчина. Якимось чином здобула гарну освіту — то й що? Зухвала, самовпевнена, безтактна. Я таких чимало бачила: спочатку самі амбіції, аби тільки вирватися до міста. А мрія одна — вибратися зі злиднів, утекти від батьків-алкоголіків і влаштуватися за чужий кошт. Ти певен, що їй потрібен саме ти? Не твої гроші? Вона чудово розуміє, яка в тебе родина, яке майбутнє. От і намагається забезпечити собі безбідне життя.

— Ти це серйозно? — Денис похитав головою. — Звідки в тобі така мізантропія? Це на тебе не схоже. Ти краще за багатьох знаєш, що й у хороших родинах виростають діти, за якими змалку тюрма плаче. Твій Ткач — хіба не приклад? А дівчина, через яку був скандал, Даша, здається, з неблагополучної родини. І яка ж розумниця! Сама домоглася місця у твоїй гімназії — розумом і наполегливістю. Хіба не сама людина важливіша за те, у якій родині вона народилася?

— Бондар — виняток, — Любов відвернулася. — Даша в усьому хороша, таких одна на мільйон. Безглуздо ставити поруч із нею твою Ірину.

— На мою думку, якраз доречно. Теж із низів, теж розумна, знає, чого хоче. І чому ти взагалі записала батьків Ірини в алкоголіки та маргінали? Її батько Степан і мама Оксана — чудові люди. У них власна, чималенька ферма. Вони й самі не бідують, і іншим допомагають.

— Як саме?

— Наскільки я зрозумів, Оксана відкрила в Кам’янці реабілітаційний центр для знедолених. Людям відновлюють документи, дають дах над головою, роботу. Багато хто приїжджає, лишається допомагати на фермі, наново вчиться жити. Іра показувала мені фотографії.

— Невже? — здивувалася Любов. — Щось не віриться. У нашому місті такі центри нерідко виявляються розсадниками злочинності. Рабство, інакше не назвеш: змушують виконувати брудну роботу, а платять копійки, аби тільки з голоду не померли. Може, твоя Іра тому й пішла в поліцію, щоб прикривати батьків. Раптом і вони з нинішніх рабовласників? Твій батько, між іншим, колись займався подібною справою.

— Годі вигадувати дурниці, — образився Денис. — Давай я попрошу Іру запросити їх сюди. Побачимося, познайомимося. Щоправда, роботи в них багато, навряд чи зможуть одразу вибратися.

— Гаразд, синочку. Здається, я й справді перегинаю палицю. Живіть, я постараюся бути до твоєї Ірини лагіднішою. Але якщо з’ясується, що я мала рацію, потім не прибігай до мене зі скаргами.

Черв’ячок сумніву дедалі глибше точив душу Любові. Розповідь Дениса про заняття Ковальчуків не давала їй спокою, а Ірина ще й захоплено говорила про те, скільком людям допомогли її батьки. Тепер кожна вільна хвилина йшла на пошуки: Люба переходила із сайту на сайт, читала відгуки про соціальні центри, переглядала відкриті справи проти тих, чия благодійність виявилася прикриттям. Вона розуміла, що сама себе накручує, та все одно знову відкривала пошуковик, наче сподівалася натрапити на підтвердження своєї тривоги.

Про Кам’янку пошуковик не повідомляв нічого потрібного. Ні центру, ні родини Ковальчуків, яка утримувала ферму й допомагала знедоленим, наче не існувало в мережі. Це бентежило її ще дужче. Люди ж якось знаходять туди дорогу. Припустімо, працює сарафанне радіо, а господарі не люблять розголосу. Але звіти соціальних служб, відомості про спонсорів, хоч якісь сліди — щось же мало лишитися. Невже все оплачують самі? І обходяться без інтернету, коли довкола всі намагаються розповісти про свою роботу саме там?

— Поїдь до них і подивися, — запропонувала Марина, вислухавши її сумніви.

— У село? — Любов усміхнулася. — На твою думку, мені слід без запрошення з’явитися до чужих людей і влаштувати ревізію?

— А з чого ти взагалі взялася їх перевіряти? — скривилася подруга. — Любко, це вже на ревнощі схоже. Син покохав дівчину не вашого кола — от і вся біда. Хіба зараз на таке зважають? Вони люблять одне одного, чого ще треба? Ти ж скаржилася, що Дениско ніяк не візьметься за розум. Тепер у нього стосунки — і тобі знову недобре. Виріши вже, чого ти хочеш.

— Марино, мені тривожно, розумієш? Поводжуся нерозумно, сама бачу. Ніколи не думала, що стану такою карикатурною злою свекрухою. До весілля ще далеко, а я вже недолюблюю Іру. Не скажу, що ненавиджу, але й радіти їй не виходить. Ще й батьки її… Раптом вони у своїй Кам’янці справді щось нечисте задумали? А все відкриється, коли Денис одружиться. Уявляєш, який удар по моїй репутації? І по пам’яті Віті?

— Мельник, ти давно почала жити з оглядкою на чужі балачки? — Марина підняла брову. — Навіть якщо твої страхи підтвердяться, тобі за що відповідати? Ти до цього не маєш стосунку.

— Вийде, що я дозволила синові зв’язатися з дочкою злочинців! Журналісти такого напишуть, що до моєї школи люди й близько не підійдуть, за версту обходитимуть.

— Любове, ти й справді з глузду з’їхала. Спочатку вигадала, потім сама повірила, тепер уже наслідки розписала. Дівчина збирається працювати слідчою. Якби її батьки мали темні справи, вона обрала б іншу професію, повір.

— Можливо, — пирхнула Люба. — Тільки з голови не йде та Вітина справа. Пам’ятаєш, вони розкрили злочини в такому центрі? Йому саме дали підполковника, а він після цього ночами не спав. Прокидався, бо йому ввижалися люди, яких там морили голодом і калічили, щоб не дати втекти. І все це коїлося в самому місті: кілька років ніхто навіть не підозрював ту організацію. А тут глухе село. Страшно подумати, що там може відбуватися.

— То перестань це уявляти. І дай спокій цим людям, синові, його дівчині. Тобі потрібна відпустка. Після історії з Ткачами ти ніяк не відійдеш: скандал владнали, а осад лишився. Уже чотири місяці минуло, а весь цей час ти сама не своя. Ірині не пощастило саме тоді трапитися тобі на дорозі. Любо, я серйозно: купи путівку, гайни до океану, кудись на південь. На кілька тижнів забудь про школу й материнські турботи. Може, зустрінеш цікавого чоловіка, підчепиш красеня в білому костюмі й солом’яному капелюсі.

— Ти хоч чуєш, що пропонуєш? — спалахнула Любов.

— А що такого? — Марина щиро здивувалася. — Віті вже чотири роки як немає. Ти гарна, самостійна жінка й ще можеш бути щасливою. Навіщо присвячувати решту життя вірності покійному? Йому від цього вже нічого не додасться. Думаю, він зрадів би, якби в тебе з’явилося щось, крім роботи. Кохання оживляє душу. І Денискові стало б легше, перестала б ти чіплятися до Іри. Я ж не відправляю тебе заміж. Курортний роман, легке захоплення — згадаєш хоч, що ти жінка.

— Марино, від подруги я такої нісенітниці не чекала. Я любила чоловіка і зараз люблю. Його смерть не привід для мене пускатися берега.

— Невже? — примружилася Марина. — А той учений із далекого міста? Як же його… Паша?

— Замовкни. — В очах Люби спалахнув дивний вогонь. — Я просила більше ніколи про це не говорити. Мільйон разів пошкодувала, що тоді тобі зізналася. Усе чекала, що ти ненароком розкажеш Віті. Я стільки років картала себе за зраду, місця собі не знаходила, мучилася від сорому перед чоловіком. У нас тоді був тяжкий розлад, ми сильно посварилися. Вітя був жорсткою людиною, а мені бракувало уваги. От я й зважилася… Але тепер його немає, боятися вже нічого.

— Чому ти заперечуєш очевидне, Любо? — Марина примружилася. — Себе не обманюй. Ти весь час намагаєшся здаватися взірцевою, благочестивою пані, яка завжди чинить правильно. Але тоді, коли плакала в мене, ти ж не вдавала.

— Що ти маєш на увазі? — Любов опанувала себе.

— Твоє кохання. Ти так ридала, що сусідка стукала по батареї. Пів року ви зустрічалися, так? Мабуть, і від чоловіка пішла б, якби твій Пашенька не зник. Навіть попрощатися не спромігся. І про твою вагітність нічого не знав.

— Слава Богу, не знав, — збліднувши, промовила Люба й стиснула кулаки. — Інакше все було б зіпсовано. Зв’язатися з Павлом було страшною помилкою. Коли він утік до себе, я з полегшенням зітхнула. Звісно, постраждала, але потім усе обернулося на краще. Дякую Богові, що Вітя так ні про що й не дізнався. Дениска вважав своїм сином, жодного разу не засумнівався, хоч хлопчик — викапаний Паша. Чоловік завжди про нас дбав. І все ж моя невірність багато що змінила, наче він відчував її, навіть не здогадуючись.

— Що саме змінилося?

— Раніше Вітя на службі стояв за людей, у ньому зберігалася людяність. А після нашої сварки, після того, як я почала йому зраджувати, наче зачерствів. Ревнував більше, хоча я жодних нових приводів не давала — ні тоді, ні пізніше. Він усе відчував, відчував. Тому не треба більше про Пашу. Любила його, так. Але забула. Майбутнього в нас не було, а Вітя зумів його побудувати. Він і є моїм єдиним коханням. Це я вчинила погано, зрадила, серйозно збиралася розлучатися. А він — святий. Не смій паплюжити його пам’ять.

— Я й не збиралася. Хотіла нагадати, що твоє кохання до чоловіка не завжди було таким безумовним і єдиним. Таємницю я збережу, можеш не тривожитися. Та кому вона тепер потрібна? Денискові? Нехай краще вважає батьком бравого полковника, ніж ученого, який навіть не знає, що має сина.

— Годі про це, — скривилася Любов. — Краще скажи, що мені робити.

— Уже сказала: вирушай до Кам’янки й перевір усе сама.

— Чудово. Якщо Ковальчуки коять там щось страшне, вони мене навіть на поріг не пустять.

— Тоді попроси когось зі своїх впливових знайомих. Або знайди приватного детектива.

— Щоб про це дізналися сторонні? Нізащо. Вуха всюди, дійде до преси — поповзуть чутки.

— Знову репутація! Любове, ти ж розумна людина, я тебе не впізнаю. Не знаю вже, що запропонувати… Прикинься безхатченкою. Раз Ковальчуки приймають знедолених, постукай до них у такому вигляді. Побачиш усе зсередини: або підтвердиш свої підозри, або сама переконаєшся, що помилялася.

— А якщо мене замкнуть? Ти розумієш, на що штовхаєш?

— Я знатиму, де ти. Два дні не вийдеш на зв’язок — усіх на вуха поставлю. Усім світом приїдемо тебе визволяти.

— Гадаєш, вийде? — Люба примружилася. Тепер задум уже здавався їй розумним і цілком здійсненним.

— Чому б ні? Тільки треба підібрати одяг і змінити зовнішність. З дорогою укладкою й таким манікюром ти на безхатченку не схожа. Будь-хто, хто розуміється, побачить постійну відвідувачку салонів краси. І легенду підготуємо.

— Легенду… — усміхнулася Люба.

— Я ж намагаюся тобі допомогти. Вони ж запитають, чому ти опинилася на вулиці, чи давно поневіряєшся, що до цього призвело. Можна було б сказати, що втратила пам’ять… Ні, придумала краще. Чоловік помер, із сином не ладнаєш. Він одружився, невістка почала тебе споювати й виживати з квартири. Спочатку через пияцтво вигнали з роботи, потім виставили з дому й спалили паспорт.

— Марино, який жах. Ти, бува, кримінальну хроніку не надто часто дивишся?

— Люди й не таке роблять. Це ще легкий варіант. Отже, поїхала ти до бабусі в інше місто. А бабуся померла, у квартирі незнайомі люди. Ні грошей у тебе, ні документів, і голова вже погано міркує. Ходиш околицями: десь копієчку дадуть, десь нагодують, десь у під’їзд пустять. Добрі люди про цей центр розповіли… Ні, почнуть з’ясовувати, які саме люди. Краще випадково постукайся. Для правдоподібності можеш ще до двох будинків зазирнути, попросити їжі або ночівлі. Далі — залежно від обставин.

— А якщо за два дні я нічого не дізнаюся? Раптом вони спочатку перевіряють новачків? І як мені називатися? Своє ім’я назвати не можна: Оксана Ковальчук, може, й справді надішле запит до поліції, щоб відновити паспорт.

— У моєї тітки є сусідка, одна з тих волоцюг. П’є без упину, збирає співпляшників. Тітці скаржилася, що паспорта немає, та й узагалі нічого й нікого. Молодша за тебе на пару років, приблизно твоя ровесниця. Назвися її ім’ям: Зоя Дубровська. Вулиця Польова, будинок шість, квартиру не пам’ятаю. Утім, одразу такі подробиці навряд чи знадобляться. Якщо спитають — забула. Запам’ятай: Зоя Дубровська, вулиця Польова.

— Запам’ятала, — скривилася Любов. — Як же все складно.

— А ти чого чекала? Простіше взагалі нікуди не їхати.

— Ні, цього я не можу.

— Отже, легенда є. Залишилося з’їздити до секонд-хенду по одяг. Не в брендовому ж піджаку тобі туди з’являтися.

Біля придорожнього супермаркету Люба зупинилася з відчуттям, що поводиться як цілковита дурепа. За парковкою виднілася Кам’янка: сотні будиночків потопали за заливними луками, а далі тіснилися майже біля самого лісу. Вона вимкнула двигун і важко зітхнула.

Побачив би хто-небудь Любов Аркадіївну зараз — одразу б зателефонував до психлікарні. Ще й Денисові довелося збрехати, ніби вона поїхала до столиці на семінар. Посеред літа! Денис, може, й повірив, але Іра — точно ні: так дивно на неї подивилася, наче відчула недобре. Утім, тепер це неважливо. Поки Люба сама не перевірить, що небезпеки немає, спокою їй не буде. Вчепилася в цю дурну думку — і ніяк її не позбутися.

А якщо Ковальчуки виявляться звичайними, порядними людьми? На весіллі сина впізнають її, згадають лахміття, розкажуть Денисові. Безглуздо вийде. Ну й гаразд, разом посміються. Вона пояснить, що життя з Вітею привчило довіряти, але перевіряти, — і ж не збреше. Якщо ж підозри слушні, доведеться вивести їх на чисту воду. Аби тільки самій не потрапити в пастку. Тут уся надія на Марину.

Час було перевдягатися. Машину й телефон Люба вирішила залишити тут: не варто давати Ковальчукам привід щось запідозрити. Зібравшись із думками, вона вийшла й попрямувала до супермаркету. Купила найдешевшу тушонку — одну банку, половину буханця сірого хліба й пляшку води.

Покупки лягли до брудної торби. На задньому сидінні машини Любов зняла свій костюм, акуратно прибрала його до пакета й дістала одяг, який вони з Мариною заздалегідь підготували після походу до секонд-хенду. Проста ситцева сукня тепер була порвана в кількох місцях. Зверху вона натягла розтягнутий кардиган: колись він, мабуть, був чорним, а може, бордовим. Потім перевзулася в стоптані туфлі без підборів. Вбрання було готове, але лишалися обличчя й волосся.

Для обличчя знайшовся крем, що викликав у Люби алергію. Вона нанесла його, і шкіра одразу вкрилася опуклими червоними плямами з лущенням. Темні тіні допомогли намалювати синці під очима. Золоті сережки довелося зняти, а волосся змастити тим самим кремом. До Ковальчуків, за її підрахунками, було близько 2 км пішки. На ґрунтовій дорозі до жирного волосся мав пристати пил — тоді зачіска остаточно перетворилася б на щось безформне й гидке.

Перевтілення її задовольнило. Вилазячи з машини, Люба озирнулася: ще подумають, ніби якась волоцюга залізла до чужого автомобіля. Але поруч нікого не було. Телефон і всі документи лишилися всередині; замкнувши дверцята, вона відразу попрямувала до Кам’янки.

Біля підсихаючої калюжі Любов зупинилася, опустила в неї руки, потім обтерла їх об одяг. Бруду набралося достатньо, можна було йти далі. Вона похмуро всміхалася: сама б таку відвідувачку й на поріг не пустила. Хоч би все це виявилося недаремним.

Дорога тяглася, а Люба проклинала і цікавість, і підозріливість, і власну впертість. За всі 53 роки вона жодного разу не відступилася від мети. Домагалася свого за будь-яку ціну — мабуть, тому й видерлася на вершину соціальної піраміди. Ще багато років тому їй захотілося заслужити захоплення. Щире, за власні досягнення, без плазування й чужих заслуг.

До цієї мети вела довга праця: уроки математики, посада завучки, директорство у звичайній школі, потім власна гімназія. За дванадцять років її існування Любов Аркадіївна стала помітною постаттю в місті, а навчання довела до досконалості. Вимоги лишалися однаковими для всіх. Як і в історії з Максимом, вона не зважала на вплив батьків, якщо учень їм не відповідав. Ні гроші, ні зв’язки, ні вмовляння не змушували її поступитися.

Колись із Мельник боялися сперечатися через чоловіка. Після його смерті швидко з’ясувалося, що й сама вона не ликом шита: характеру, знайомств і бездоганної репутації вистачало, щоб поставити на місце знахабнілих багатіїв та іншу впливову публіку. Тим безглуздіше було тепер плентатися запиленою дорогою й почуватися дурепою. У собі вона раніше не сумнівалася.

Утім, один раз усе ж утратила над собою владу. Марина нещодавно нагадала про молодого вченого Павла Лісовського — чоловіка, через якого Люба втратила голову з першого ж погляду. Вона тоді вже була дружиною Віктора Мельника, мужнього, вольового капітана.

Це було кохання. Скільки б потім Люба не твердила собі, що любить одного чоловіка, хоч би як намагалася відігнати спогади, Паша не забувався. За зраду й думки про розлучення вона себе ненавиділа. А щодня перед очима було обличчя сина, таке схоже на обличчя того чоловіка.

Вона чекала на Павла в готельному номері. Він не прийшов і не попрощався — зник так само раптово, як і з’явився, наче Люба нічого для нього не значила. Про вагітність вона тоді ще не знала й згодом вважала це щастям. Лише після його зникнення до неї сповна дійшло, що вона зробила з чоловіком, як зрадила його.

Віктор зрадів майбутній дитині. Носив дружину на руках, терпів будь-яку примху, й Люба переконала себе, що любить саме його, хоча пережите з Павлом свідчило про протилежне. Потім народився Дениско. Життя увійшло у звичну колію, робота захопила з головою.

Павло більше не давав про себе знати, а шукати його Люба ніколи не хотіла. Та часом душу все ж точили туга й образа, на свідомість лягали тіні жалю за великим коханням, якому так і не судилося здійснитися.

— Здається, дійшла, — промовила Любов, мружачись від сонця. Перед нею стояв високий паркан; праворуч від хвіртки зеленіла поштова скринька. Адресу вона взяла з паспорта Ірини: вулиця Садова.

Просити в незнайомих людей їжі або ночівлі було нестерпно соромно. Марина радила спершу обійти два сусідні будинки, але Любов так і не наважилася. До того ж хтось міг її впустити — і тоді весь задум пішов би нанівець. Ні, краще не ризикувати.

На короткий дзвінок у дворі відповів гавкіт.

— Зараз відчиню! — голосно озвався чоловік із ґанку. — Жужо, тихіше, не надривай горло!

Під ногами господаря рипнули дошки. Він покахикав і вже біля хвіртки спитав:

— Кого там принесло?

— Вибачте… У мене біда, — заговорила Любов, намагаючись, щоб голос звучав жалібно. — Сказали, тут допомагають таким, як я.

Хвіртка відчинилася, і перед нею виріс високий сивий чоловік у брудних джинсах і вилинялій сорочці.

— Добрий день, — він шморгнув носом. — Тільки вам до сусіднього будинку. Ковальчуки там живуть, у новому, при фермі, будинок номер шість. Я й сам до них прямував, можемо разом дійти. Води принести? Вигляд у вас неважний. Здалеку добиралися?

— Я… — почала Любов і урвала себе, вдивляючись у його обличчя.

Господи. Господар теж застиг, розглядаючи гостю.

— Ми раніше не зустрічалися? — спитав він, хмурячись. — Здається, я вас знаю.

— Пашо! — Вона зблідла й ухопилася за стовп. — Ти?

— Любо… Господи, та це ж Люба! — приголомшено пробурмотів він. — Що з тобою сталося? Звідки ти тут? Ходімо швидше до мене.

— Не треба! — Любов відсахнулася. — Ні, не треба.

— Як це не треба? Тобі допомога потрібна. Мабуть, і не їла давно. Нагодую, дам попити. У мене лазня топиться, помиєшся. А вже потім сходимо до Ковальчуків: чудові люди, нікому не відмовляють. Добре, що ти сюди дісталася. Любо, що ж тебе до такого довело? Я ж пам’ятаю тебе зовсім іншою…

— Вигнали мене… Син, чоловік… Грошей не лишилося.

Вона ледве вимовляла слова, все ще не оговтавшись від потрясіння. Завчена брехня виривалася сама собою.

— Який жах! — Павло взяв її під лікоть і повів на подвір’я. — Знав я, що від твого чоловічка добра не чекай. Покидьок він. Гаразд, спершу приведемо тебе до людського вигляду, розмови потім.

За ними грюкнула хвіртка.

Любов боялася навіть зітхнути. Перед нею був Паша — живий, справжній. А вона збиралася до Ковальчуків і тепер стояла в нього на подвір’ї. Невже він і справді прийняв її за волоцюгу? Усе пішло шкереберть. Якщо зізнатися зараз, до батьків Ірини вона вже не потрапить: після такого маскараду пояснюватися буде ще важче. Але й далі розповідати Павлові про вигадані нещастя теж здавалося неможливим. Вона хотіла перевірити Ковальчуків, а натомість зустріла людину, яка зникла з її життя тридцять років тому.

Треба зібратися. Він, схоже, близько знає цих людей. Можна розпитати його, ще трохи побути нещасною безхатькою — і піти. Хоча ні: раптом вони заодно? Вона нічого не розуміла. Тридцять років тому він поїхав до свого далекого міста, там і мав лишатися. Що привело його сюди? Поки що краще погоджуватися, а там буде видно.

Павло жестом угамував собаку й провів гостю до будинку.

— Умивальник тут. Помий руки й сідай. Щами й омлетом пообідаєш?

— Так, — кивнула вона й слухняно пішла мити руки.

Він устиг швидко підігріти їжу й поставити все на стіл. Любов з острахом подивилася на тарілки.

— Не бійся, їж, — сказав Павло з усмішкою, якої вона не бачила 30 років. — І хліб бери. Сам Григорій Федорович пече, такого майстра ще пошукати. Коли ти востаннє їла?

— Уже не пам’ятаю, — збрехала вона.

— Тепер можна не боятися. Тут тебе ніхто не скривдить. Ковальчуки стількох поставили на ноги, та й я осторонь не лишуся. Заспокойся. Подумати тільки, скільки років ми не бачилися…

Після обіду Павло провів Любов до лазні, наказав їй як слід помитися й невдовзі приніс чистий одяг. Вона лишилася за дверима, хлюпалася в мисках, а він звідти говорив, що речі старі, зате добротні й однаково кращі за її лахміття. Любов слухала й розуміла: вбрання, яке мало переконати Ковальчуків у її скрутному становищі, тепер зникає разом із брудом.

— Одяг ношений, зате міцний. Усе ж таки кращий за те, у чому ти прийшла.

Чорт, усе маскування коту під хвіст. Утім, зійде й так. Якщо знадобиться, Паша підтвердить, якою вона з’явилася біля його хвіртки.

На веранді на неї вже чекав чай. Любов вийшла у витягнутому светрі й спортивних штанах, обмотавши голову рушником.

— З легким паром! — Павло помахав їй. — Присідай, поговоримо.

Вона з острахом подивилася на собаку, що бурчав у будці.

— Жужа лише на вигляд страшна, — розсміявся він. — Насправді добра, не зачепить.

— Як ти тут опинився? — Любов сіла біля нього й узялася за чашку.

— Спершу про тебе. Ти викладала, стільки всього було в тебе попереду. Успішна, дім — повна чаша. Про смерть чоловіка я зрозумів. Але щоб рідний син виставив за двері… Невже так виховали?

— Це його дружина мене вигнала, не він.

Знову збрехавши, Любов переказала підготовлену ними з Мариною історію.

— Ох… Від дітей такого не чекаєш, — озвався Павло. — Хоча я тут за ці роки всякого надивився. Люди приходять до Ковальчуків із тяжким багажем: нещастя, зрада, гіркота. Один сам собі життя зіпсував, іншого близькі покинули; хтось через кохання збився з дороги, хтось від ненависті, хтось через пляшку. Але ж ти раніше не пила. Як почала? Зараз що, продовжуєш? Пробач, на алкоголічку ти все-таки не схожа.

— Уже три місяці ані краплі, — скривилася Любов.

— Це добре. А йти, виходить, нікуди. Тож зараз підемо до сусідів, їм потрібна жінка на пташник. Оселитися можеш у мене, місця вистачає. Та й нам із тобою є що обговорити.

— Пашо, може, не варто? — зніяковіла вона.

— І куди ж тебе відпустити? Знову бродяжити? Ні, Любове. Після всього, що між нами було, після мого тодішнього вчинку я не можу дозволити тобі піти.

— А що між нами було? — раптом скинулася вона. — Ти мене покинув, от і все! Чому б тобі знову не покинути? Хоч би пояснився тоді, попрощався по-людськи. Натомість утік, підібгавши хвоста. Я чекала на тебе, збиралася розлучатися. І розлучилася б, і жили б ми добре. Може, не довелося б мені тепер у лахмітті світом ходити, просити милостиню, принижуватися.

— Зачекай, — Павло підняв руку. — Не сердься, Любо. Ти не знаєш, як усе сталося. Я пішов, так, хоча й не слід було йти. Але мені було страшно.

— Кого ж ти так злякався? Чи чого? — всміхнулася вона.

— Я за тебе боявся, — відповів він, опускаючи очі.

— За мене? Про що ти?

Любов завмерла. Павло тяжко зітхнув, подивився вдалину.

— Я кохав тебе, Любо. Справді кохав. Тільки ти була заміжньою жінкою…

— Ну то й що? Ти чудово знав, що я хочу розлучитися. Тобі хоча б відомо, через що я потім пройшла? Кажи вже прямо: награвся, зрозумів, що гра зайшла надто далеко, і втік. Так, ховатися по кутках було підло. Мені хотілося свободи, життя з коханим, і наслідки мене не лякали. А ти брехав, водив мене за ніс, користувався мною — і поїхав. Мені ж залишалося жити зі своєю зрадою, мучитися провиною та відводити очі від чоловіка. Чи, може, в тебе самого була сім’я? У цьому причина?

— Ні тоді нікого не було, ні тепер немає, — зітхнув він. — Пізно, мабуть, казати, але за все життя я кохав одну жінку.

— Пропонуєш повірити? Ще назви цією жінкою мене.

— Тебе, — кивнув Павло. — Можеш сумніватися, але це правда. Тому я тебе з дна витягну, усе для цього зроблю. Сам там побував, знаю.

— Яке ще дно? — пирхнула Любов. — Доктор наук, талант, майбутнє світило! Не повірю, що твоя наукова кар’єра пішла під укіс. Такого бути не могло.

— Але сталося, — цокнув він язиком. — Мабуть, час розповісти. Хоч стільки часу минуло.

— Що ти ще розкажеш? Для мене давно все ясно. Минуле ворушити ні до чого, нового я не почую. Самі безглузді виправдання. Запевняєш, що кохав, а хіба з коханими так поводяться?

Павло взяв чайну ложку, покрутив її в пальцях.

— Він знав, Любо, — тихо промовив він.

— Хто знав? Що?

— Твій чоловік. Ми поводилися безтурботно, наче забули, хто він такий і що може зробити. Віктор від самого початку був у курсі.

— Ні! Ти вигадуєш. Вітя б мене знищив, якби дізнався правду. І тебе теж.

— Мене він знищив, — Павло подивився їй у вічі. — Жити залишив, а душу, людину в мені знищив. Пам’ятаєш, ти чекала на мене в готелі? Того дня він і зупинив мене на вулиці.

— Ви зустрічалися?

— Ще й як. Я відразу здогадався, хто переді мною. Він наказав сісти в машину. Спокійний до жаху, а в руці ствол. Сказав, що знає про нас від першої зустрічі. Показав звіт: де бачилися, коли, скільки часу були разом. Жодної дрібниці не пропустив, Любо. За тобою стежили.

— Ні…

— Я сказав, що мені це неважливо, ти однаково вирішила розлучитися. А потім опинився в камері. Мені приписали те, чого я не скоював. Майже рік в ізоляторі, поки тягнулося слідство. Віктор домагався, щоб докази проти мене сфабрикували, і домігся. Не стану розповідати, що я там пережив. Закінчилося судом: десять років, колонія суворого режиму.

— Ти брешеш, — промовила зблідла Любов.

— Заради чого мені брехати? — примружився він. — Хочеш побачити довідку про звільнення?

— Вітя був чесний, порядний. Невинного він би не підставив.

— Для нього я невинним не був. Мабуть, у цьому й річ. Він так кохав тебе, що ревнощі затьмарили йому розум. Пішов на службовий злочин, аби тільки зламати мені життя. Моя провина була іншою, але розплатився я за неї страшно. Коли зрозумів, до чого він осліп, здався. Не відразу. Мене стримував страх за тебе. Віктор пригрозив: не відмовлюся від тебе, спробую написати, зустрітися — він відправить тебе на той світ. Він казав серйозно, Любо. І ось що найжахливіше, аж майже смішно: усі десять років приїздив до колонії, привозив світлини вашого сина. А я дивився на хлопчика й бачив власне відображення. Адже це моя дитина?

— Ні, — сказала вона, відвернувшись.

— Любо, не треба, я знаю. Тим болючіше чути, що він тебе вигнав. Мабуть, батько зробив його таким самим жорстоким і цинічним, виростив за своїм образом і подобою.

— Ти помиляєшся, Пашо. Усе не так.

— Усе ж таки виправдовуєш, захищаєш, — усміхнувся Павло. — Що ж, розумію. Ти мати.

— А після звільнення? Чому тоді мене не знайшов?

— Із чим би я до тебе прийшов? Ти жила щасливо, нічого не знала. Залишити тебе в цьому невіданні — кращого я запропонувати не міг. Віктор тим часом здобував усе нові звання. Капітан так прибрав мене з дороги, а що зробив би полковник? З одного боку — шанована людина з впливом, з другого — колишній зек, без імені, без можливостей. Сили нерівні. Рідні відвернулися, на науці жирний хрест, нічого в мене не залишилося. Навіть іти було нікуди. Занесло сюди, жив випадковими заробітками, багато пив, опускався дедалі нижче. Потім зустрів Оксану Ковальчук. Вона витягла мене з болота. Двадцять років тому вони зі Степаном щойно відкрили ферму й шукали працівників. Я погодився — який у мене був вибір? За цей рятівний круг і вхопився. Світового світила з мене не вийшло, зате живий залишився. Це головне. Так і осів тут.

— У них справді настільки добре йдуть справи?

— Добре. Хоч усякого вистачало: заздрісники вставляли палиці в колеса, траплялися працівнички — запеклі негідники. У відповідь на добро то обкрадуть, то підпалять. А Ковальчуки продовжували працювати. Не здаватися ж, це було б нерозумно. Я від самого початку поруч, тепер наче свій у родині. І цей будинок був їхній, поки нового не збудували. Потім віддали мені. Заслужив.

— А яка в тебе робота? — ніяково запитала Любов.

— Допомагав тим, хто потрапив у біду, вибратися з ями. Показував, як працювати на фермі. Тепер наче керівник. Оксана зі Стьопою працюють без кінця. Святі люди, хоч і найзвичайнісінькі, часом різкі, грубуваті. Життя в них таке. Оксана, буває, розлютиться — та й відлупцює того, хто вже зовсім знахабнів. Стьопа на міцне слівце щедрий. Але без батога й пряник не солодкий, тут інакше важко.

— І працівників це влаштовує? — насторожилася вона.

— Сама побачиш. Коли довкола стільки несправедливості, завдяки таким людям ще віриш у добре. Якщо не боїшся праці, приймуть із радістю. Захочеш піти — ніхто тримати не буде, маєш право. Тут можна знайти щастя. Просте, грубе, а все ж щастя. Відчути, що ти потрібна, піднятися з колін. Розумію, після твоїх бід важко довіряти людям. Але разом упораємося, тут усі друзі, рідні. У Ковальчуків є донька, Іра, чудова дівчина. Уже доросла, звісно, поїхала до міста, закінчила юридичний. Вона відразу до мене прив’язалася, коли я до них потрапив, була мені як донька. Я їй розповідав про себе, про те, що зробив твій чоловік. Вона й вивчилася, щоб працювати слідчою. Казала: такої несправедливості більше не допустить, хоч кількох людей урятує, якщо потраплять у біду, як я. Добре її батьки виростили. Майбутньому чоловікові заздрю, а от тим, хто стане їй на шляху, не позаздриш.

— Отже, ось як… — Любов заплющила очі.

— Документи відновимо, тут не хвилюйся. Знадобиться — і в суді допоможемо. Невістку твою треба приборкати. Тільки сама подумай, чи варто повертатися до будинку, звідки тебе виставили. Залишайся тут, я дам хорошу кімнату. Ну що, підемо? Розумію, нелегко відразу зважитися на ферму. Але раз уже прийшла, подивися господарство, познайомся з Ковальчуками. Вирішуватимеш потім. Згодна?

Вона кивнула, відчуваючи, як червоніє.

З подвір’я вони вийшли до сусідніх воріт. Павло штовхнув хвіртку — і Любов побачила двір, повний зайнятих справою людей. Хтось рубав дрова; під навісом двоє чоловіків вовтузилися з трактором. Жінки чистили картоплю й весело сміялися, а старенька вибирала реп’яхи з шерсті білосніжної кози.

Що далі вони заходили в господарство, то більше ставало людей. Усі працювали, але ні змучених, ні нещасних облич Любов не помітила. Навпаки, здавалося, робота приносила їм задоволення.

— Оксано! — гукнув Павло, махнувши жінці біля комори. — Підійди, я до тебе з гостею.

Від комори до них попрямувала невисока засмагла жінка років 50. Широко всміхаючись, вона струшувала з рук тирсу.

— Привіт, Пашо! Ми тут із чоловіками майстрували лавки. Завтра віднесемо до церкви, батюшка вже зачекався. Здрастуйте, — додала господиня, з цікавістю дивлячись на Любов.

— Це Люба, Оксано. Ми давно знайомі. Моє давнє кохання.

— Та сама? Дружина полковника? — Оксана спантеличилася; у погляді майнула зневага.

— Уже вдова, — поправила Любов.

— Перепрошую, — всміхнулася господиня. — І на фермі тепер працювати не соромно?

— Пізніше про це, Оксано, — перебив Павло. — Любу життя викинуло на узбіччя, треба допомогти. Робота знайдеться? Я їй казав про пташник.

— Там якраз потрібні руки. Легко не буде, зате без хліба з маслом і без даху над головою не залишитеся. Минулого не згадуємо, всяке трапляється. Головне — залишатися людиною.

— Жити вона може в мене, — сказав Павло. — Нагорі щойно відремонтував спальню.

— Ось як… Тоді я вам господарство покажу. Паша вас хоч нагодував?

— Так, дякую, — Любов знову почервоніла.

— Не соромтеся. Усяке в житті буває. Із фермерською роботою знайомі?

— Ні.

— Розберетеся, тут немає великої хитрості, — засміялася Оксана. — Тільки спочатку все болітиме: і спина, і руки, і ноги. Нашою лазнею полікуємо. За добру роботу добре заплатимо. Справи йдуть непогано, скарг немає. Що незрозуміло — допоможемо, пояснимо. А поки знайомтеся з людьми. Трохи згодом звільнюся й усе покажу.

Любов ходила фермою, розмовляла з працівниками, слухала, як кожен із них опинився в Ковальчуків. Їй відповідали без скарг і без страху: усі сходилися в одному — тут їхнє життя повернуло на краще. Одні говорили про роботу, інші — про те, що їм допомогли піднятися після тяжких часів. Її теж підбадьорювали, радили не триматися за колишні нещастя й залишитися. Що більше вона слухала, то боліснішим ставав сором за власні підозри.

Скориставшись миттю, коли ніхто не дивився, вона вислизнула за ворота й побігла геть.

Їй було соромно за підозри, якими вона образила цих порядних людей. Та ще дужче мучила гіркота: кохану нею людину згубив її чоловік, а вона навіть не здогадувалася. Віра в щасливий шлюб розбивалася на сотні уламків і витікала слізьми. Ґрунтовою дорогою Любов бігла, намагаючись не озиратися.

Перевести подих вдалося лише біля магазину, у власній машині. Тут у шибку постукали. За вікном стояв Павло й дивився з німим запитанням.

— Я… — Любов уткнулася обличчям у кермо й розридалася.

За кілька хвилин Павло вже знав про її обман. Любов розповіла, навіщо приїхала до Ковальчуків, як вирішила перевірити батьків Ірини й чому вбралася бездомною. Зізналася й у тому, що вся історія про сина, чоловіка, пияцтво та втрату дому була вигадкою. Павло вислухав її до кінця. Осуду в його погляді не було — лише тепла гіркота за тим, що не здійснилося.

— То Іра — твоя невістка?

— Ще ні, — всміхнулася Любов. — Але зверхньо на неї я більше не дивитимуся. І за Дениса тепер не хвилююся: добру дівчину вибрав. А я дурепа. Лицемірка. Усе життя ховалася за мундиром чоловіка, а сама приховувала від нього найголовніше. Ось чим це обернулося. Пашо, пробач мені. За все. Я постараюся жити інакше — чесно, без брехні та снобізму.

— Переді мною тобі нема в чому каятися, — він обійняв її. — Нема за що прощати. Їдь додому, а потім приїжджайте всі разом, обов’язково. Оксані поясню. Вона зрозуміє, не ображатиметься, радше посміється. Ще й потішиться з такої винахідливої майбутньої сваті. Ірі привіт і Денисові. Хто знає, може, колись він дізнається, хто насправді його батько. Хоча, мабуть, краще нічого не змінювати. Мені вже добре від того, що він не покидьок, яким ти його описала. І пішов моїми слідами.

— Ти теж приїжджай до нас, — сказала Любов, поклавши голову йому на плече. Усередині здіймалася хвиля тепла.

Потім у дзеркалі заднього виду вона бачила його самотню постать біля магазину. Чоловік, якого вона колись кохала, усміхався й махав їй услід. Здавалося, ця зустріч допомогла йому скинути з душі давній тягар.

Любові теж стало легше. Залишився гіркий осад від вчинку Віктора, його сліпих ревнощів, від її власної підлості щодо нього. Треба було тоді піти, не мучити його. Можливо, усе склалося б інакше. І все ж зараз доля ніби давала їм ще один шанс.

«Приїду, Павлусю, — думала вона. — Обов’язково приїду. Може, у нас іще щось вийде».