За місяць до весілля Ніка підслухала батька й нареченого в майстерні, але не дала їм договорити

Чергову сукню повернуто на кронштейн: Вероніка обережно повісила вішак, видихнула й важко плюхнулася в крісло. Вона готувалася до того, що вибрати вбрання буде непросто. Але не настільки ж.

Весільна сукня для Ніки стояла осібно серед усіх речей, які жінці доводиться вдягати за життя. Можна вийти заміж і вдруге, і втретє, можна навіть перетворити заміжжя на професію. Та перша сукня все одно залишиться єдиною — тією самою, неповторною. Решта будуть її копіями. У день весілля вона має стати нареченій і помічницею, і порадницею, дати ту підтримку, якої більше ні від кого не дочекаєшся: досить поглянути в дзеркало й прочитати у відображенні, що ти розкішна.

Отак би й побачити себе — неперевершеною. Щоб іще багато днів, місяців і років згадували її сукню, блідли від заздрощів, порівнювали чужі весілля з її весіллям. І хтось неодмінно сказав би, згадуючи той день:

— Це ви називаєте весіллям? Мені от кілька років тому довелося на одному побувати — справжнє свято! Подробиці вже забулися, а наречену пам’ятаю. Яка ж вона була гарна!

Заради такої сукні дівчата тижнями й місяцями ходять по салонах. Чекають, шукають, нарешті знаходять щось жадане, приміряють і з радісним завмиранням дивляться в дзеркало. Та варто придивитися уважніше — надія зникає, і все починається спочатку. Ніці ж потрібно було більше, ніж вдале вбрання та підбадьорливе відображення. Вона чекала на диво: щодо власної зовнішності не мала ані найменших ілюзій.

Артем сказав їй тоді:

— Вероніко, виходь за мене. Я тебе кохаю.

Перш ніж погодитися, вона встигла й здивуватися, і засумніватися, зрадіти й злякатися. Помучила і себе, і свого нареченого, але, наважившись, майже відразу взялася готувати весілля. Усе хотілося організувати самій. Хто, крім неї, міг знати, яким має бути цей день?

Наречений охоче залишив їй повну свободу — просто злякався й покинув наречену сам на сам із передвесільними клопотами. Утім, саме цього від нього й варто було чекати.

— Нікусю, сонечко, ну який із мене помічник? — лукавив Артем. — Я ж у всьому цьому нічого не тямлю. І смаком похвалитися не можу. Ти ж пам’ятаєш, я дальтонік: бузкові квіти на білому, помаранчеві на блакитному — для мене ніякої різниці. Роби, як вважаєш за потрібне, я тобі цілковито довіряю. У найкращої дівчини й весілля вийде найкращим. З мене оплата, а ще я зобов’язуюся знемагати від нетерпіння.

Ніка махнула рукою: чого чекати від недолугого нареченого, повівся як звичайнісінький чоловік. Організацією та оформленням вона взялася займатися з усією рішучістю, не розуміючи, що лізе в бурхливе море без рятувального круга, ледве вміючи триматися на воді.

Море це безжально пошарпало її утлий кораблик. Його носило безкраїми просторами весільної підготовки, аж поки не витрусило з нареченої зайву самовпевненість і не викинуло її на прибережне каміння. Там і знайшлася мудра чарівниця, що ховалася під подобою менеджерки шлюбної агенції. Звали чарівницю Лариса.

З появою Лариси лавина передвесільних відомостей не стала меншою, але перестала разом валитися на Ніку. Менеджерка розклала все на окремі потоки, і в них нарешті можна було не захлинутися, а потроху розібратися. Лариса виявилася справжньою професіоналкою. За пару тижнів вона допомогла нареченій освоїтися навіть із такими мудрованими речами, як тема та концепція святкування: Ніка вже не просто хотіла «чогось особливого», а починала розуміти, що саме збирається влаштувати.

Потроху, без тиску, менеджерка відмовила її міняти палац одружень на чисте поле зі стогами сіна. Слідом відпали кінна ферма, корабель із відкритою палубою, пляж. А вершиною Нічиної фантазії залишався кошик повітряної кулі — тут політ уяви сягнув найвищої точки ще й у буквальному сенсі.

— Ніко, усе-таки подумайте про звичніше свято, — терпляче пояснювала Лариса. — Незвичайних розваг ми для вас доберемо досить, вашу любов до оригінального неодмінно врахуємо. А саму реєстрацію та бенкет я пропоную влаштувати в заміському ресторані. Захочете — будуть там і кінь, і стіг сіна, навіть повітряну кулю знайдемо. Тільки доставити корабель буде важкувато.

Лариса добродушно посміювалася, а Ніка кивала, вдячна за чужу розважливість: власна на деякий час від неї втекла.

Пізніше, залишившись наодинці зі своїми витівками, вона й сама дивувалася їхній безглуздості. Взяти хоча б корабель. Припустімо, з погодою їм би навіть пощастило. Та Ніка чудово знала, як її рідня відзначає родинні події і скільки міцного при цьому випиває. Хитавиця на хвилях лише додала б веселощів, яких і без того було досить. Від самої думки про таке свято ставало ясно: добре, що Лариса вчасно втрутилася.

З кінною фермою виходило анітрохи не розумніше. Коней вона обожнювала все життя, милувалася їхньою красою, грацією та кмітливістю — щоправда, завжди здалеку. А тут раптом, от тобі й маєш, уявила себе амазонкою. Сама думка про те, що доведеться не дивитися на коня, а триматися на ньому перед гостями, тепер здавалася їй дивною. А політ на кулі з Артемом, який із дитинства боявся висоти й бліднув навіть дорогою на верхній поверх, узагалі не вартий був обговорення. У голові в неї коїлося щось неймовірне.

І все ж головне було не в цих вигадках. Те, про що Ніка спершу боялася подумати, а потім ніяк не наважувалася повірити, тепер підтвердилося. Цілком точно. Сьогодні ж вона скаже Артемові, інакше її розірве від радості. А коні, теплоходи й повітряні кулі нехай залишаться в спокої.

Ніка вже розуміла: весілля в незвичайних місцях, або, як вона тепер зі знанням справи казала, локаціях, особливо гарні на чужих фотографіях. Найкраще — з тропічного раю, де сонце світить цілий рік. Де немає раптового холоду й хмар, комарів і мошок, яким начхати на всі обробки території. Де за лічені хвилини блакитне небо не перетворюється на обіцянку кінця світу, а вітер не зриває квіти з арок і з голів нещасних наречених.

Поступово їхнє з Артемом весілля набувало обрисів: спокійне, традиційне, але все-таки особливе. Ідеальне. По-науковому — з концепцією, щоб і вашим, і нашим. Усе складалося напрочуд вдало.

Ресторан заміського клубу благородно вдавав із себе старовинний, хоча лишався цілком сучасним. Там обіцяли зручність гостям будь-якого віку, з різними інтересами та звичками. Бенкетне меню досить було лише прочитати, щоб ковтнути слину й прислухатися до нетерплячого бурчання в животі. Для реєстрації знайшлася чудова крита тераса: соковита зелень довкола, над нею блакитне небо — якщо, звісно, небо погодиться потішити молодят. Ніка встигла уявити собі цю картину й відразу згадала, як швидко гарна погода вміє передумувати. Зате маленький оркестр підкорив її з перших звуків.

Серед цієї розкоші лишалося розмістити тих, заради кого все й затівалося. З нареченим завдання вирішилося швидко. Примірявши другий чи третій костюм, Артем поправив лацкани й перевірив кишені. Без кишень він не вважав одяг одягом.

— Беремо цей. Сидить добре, колір підходящий. Більше мені нічого не треба.

Ніка лише заздрісно зітхнула. Добре бути чоловіком, особливо таким ставним, як Артем. Не треба годинами переконувати себе в примірювальній, що річ тобі пасує: отут би трохи ширше, там трохи вужче, відтінок темніший чи світліший… Тут стирчить, зате не надто помітно, а тут закоротке — теж можна пережити. Щоб зрештою визнати: ні, усе не те, доведеться шукати далі.

Як не дивно, шукати їй теж не довелося. У розкішному весільному салоні з вішаків наче обвалилася ціла гора гарних суконь, придавивши і волю, і здатність зважитися. Кожна просила приміряти саме її, а після примірки поруч уже чекала інша — не гірша, а часом і краща. Сьогодні Ніка знову перебрала десяток убрань, дивилася на себе в дзеркало й знову нічого не вибрала. Одна здавалася надто пишною, друга — майже досконалою, третя раптом вабила деталлю, якої вона раніше не помітила. Зупинитися на якомусь одному не виходило.

Довга вузька сукня з парчі відливала сріблом. Вдягнеш — і відразу почуваєшся героїнею чорно-білого німого кіно початку минулого століття, фатальною, загадковою й неодмінно трагічно нещасною. Лишалося звести руки до підборіддя, заламати їх у відчаї та закотити очі. Гарно, нічого не скажеш, але вже надто театрально. І віку додає два-три роки. До того ж через місяць це тісне, облягаюче вбрання навряд чи їй пасуватиме. Ні, про це вона подумає ввечері.

Значно звичніше виглядала сукня з бісерним корсетом. Прозорі рукави, пишні складки неосяжної, таки чарівної спідниці — тут одразу зрозуміло, хто йде: наречена, жодних сумнівів.

Наступна наче примиряла перші дві. Не робила Ніку надто дорослою й не вбирала легковажною принцесою. Пасувала дівчині, яка знає і свої чесноти, і вади: усе потрібне є, нічого зайвого. Довга спідниця зберігала пишність, але не перетворювала господиню на ляльку на чайнику. Крізь рукави просвічували руки, на тонких зап’ястях тканина збиралася в тугі манжети.

Ніка пожвавішала — і відразу знітилася. Ця сукня прекрасна, але чим гірша сусідня? Вона наче чатувала в засідці: по подолу й краю шлейфа поблискував сріблястий візерунок, а сам повітряний шлейф тягнувся за нареченою легкою прозорою хмаринкою.

Так вона ніколи нічого не вибере. Хіба що пронумерувати сукні, написати номери на папірцях, перемішати й витягнути один навмання.

Усі ці ігри з убраннями й відображеннями закінчувалися однаково. Ніка повертала сукні на кронштейни примірювальних, ще раз окидала їх поглядом і йшла з невеселою усмішкою. Що довше тяглися пошуки, то сильнішими ставали сумніви. Впору скасовувати весілля через одну сукню.

Та десь глибоко вона знала: справа зовсім не в тому, що неможливо вибрати. Це вона сама тягнула час. Знайшла такий безглуздий спосіб відсунути весілля, не думати про нього. У сліпуче гарному вбранні вона боялася мати дурний вигляд, бо сама була негарною.

Адже давно змирилася. Визнала, що зовнішності їй не змінити, навчилася спокійно жити й без особливої потреби не зазирати в дзеркало. А останніми тижнями із сукнями вона крутилася перед ним більше, ніж за все попереднє життя. То поправляла тканину на плечах, то вдивлялася у відображення, то відверталася від нього, не бажаючи дивитися далі. І вся весільна метушня, і головне — те, що вона виходить заміж, — досі здавалися їй чимось несправжнім. Жартом. Міражем. Вона — і раптом наречена.

Колись Ніка вже вирішила, що родинне життя їй не судилося: жоден при здоровому глузді чоловік не захоче провести з нею всі свої роки. На менше вона й сама не збиралася погоджуватися.

Вероніка Гончар справді була негарною. Тут не допомагало звичне застереження про дівчину, якій далеко до супермоделі, зате вона миловидна. Миловидною Ніка не була; навіть симпатичною її важко було назвати. Вона знала про це з дитинства, але ходити з опущеною головою не звикла й гідності не втрачала.

Одиначкою, замкненою на своїх переживаннях, вона теж не стала. Друзів завжди вистачало, і її зовнішність була їм байдужа. Звісно, траплялися й інші однолітки — у школі, спортивній секції, всюди, де збиралися діти. Глузливі погляди й дурнуваті прізвиська давно перестали бути несподіванкою. Як і жалість, яку делікатніші люди намагалися від неї приховати.

Мама не раз обіймала заплакану доньку й переконувала:

— Нікусю, тобі треба навчитися пропускати ці дурниці повз вуха. Коли людина каже гидоту, вона виставляє себе в поганому світлі. Тебе її слова гіршою не роблять.

Малій Ніці такі втішання мало допомагали. Пізніше чи то витримки додалося, чи то вона звикла й перестала надавати значення чужим думкам, не вартим її сліз. У всьому іншому вона була анітрохи не гірша за тих, хто її оточував, а дечим помітно їх перевершувала.

Алгебру й геометрію, від яких більшість школярів готова була тікати, Вероніка опановувала без труднощів. Завдання старших класів вона клацала, мов насіння, і міцно завоювала повагу однокласників. А після перемоги в олімпіаді, де змагалися школярі з усієї країни, її на весь голос назвали гордістю школи. Тут-таки знайшлися й заздрісники. Їхнє безсиле шипіння про ніс, «як дзьоб у чаплі», мало що важило.

Удома Ніка зростала серед розумних, інтелігентних людей, які любили й поважали одне одного. Її мати Оксана, струнка вродлива жінка, працювала дільничною лікаркою районної поліклініки. Для всього багатоквартирного будинку вона була місцевою знаменитістю й останньою інстанцією в питаннях здоров’я.

Сама Оксана від такого всезнання добряче потерпала. Відмовити в пораді чи допомозі вона не вміла, і в Гончарів постійно товклися сусіди: крізь сльози просили то оглянути, то обмацати, то щось поміряти. Приносили призначення — хай прочитає, що там їм виписали. Або питали, куди тепер іти зі своїми болячками.

Володимира в будинку знали не гірше, тільки зверталися до нього з іншими бідами. Інженер-механік за освітою й технар від народження, він умів розібратися з будь-якою автомобільною несправністю. Часом вистачало звуку мотора: ще не торкнувшись машини, Володимир уже розумів, що з нею сталося. Серед автомобілістів його слово мало неабияку вагу.

Сусіди жили небагато. Кому пощастило, ті їздили на старих машинах, що лишилися від попереднього покоління; вони ламалися вже через поважний вік. Тут без Володимира Гончара не обійтися. Багато років він пропрацював на автобазі, а потім вирішив пустити своє вміння в діло й відкрив маленьку ремонтну майстерню.

Клієнтів вистачало від самого початку: зароблена за роки репутація й далі працювала на нього. Однак справа так і лишалася невеликим ремонтним боксом. Підприємницького запалу й бажання організовувати чужу роботу Володимир не мав зовсім — йому подобалося все робити самому.

Сім’ї заробленого вистачало. Оксану влаштовувала трикімнатна квартира, дача зі старими яблунями й вишнями, які ламалися від віку, та машина — ще жвава, хоча на поворотах уже поскрипувала. Але головне — поруч була кохана людина. Так, він їв приготовану нею їжу й блаженно сопів на дивані, вдаючи, ніби дивиться телевізор, хоча засинав після вступних титрів. Та цим їхнє спільне життя не вичерпувалося. Володимир і Оксана любили одне одного, їм було добре поруч, і ні більша квартира, ні новіша машина, ні повніші шафи й холодильник не зробили б їх щасливішими. Обоє це ясно розуміли.

Для повного щастя їм бракувало тільки одного — дитини.

З появою Ніки тиша й спокій із квартири зникли назавжди. Здорова, діяльна, кмітлива малеча стала центром родинного життя. Навіть Барсик, який доти вважав себе господарем дому й єдиною істотою, гідною загальної турботи, з подивом виявив, що його правління скінчилося.

Ставши впевнено на ноги, Нікуся швидко лишила позаду непевні перші кроки й знайшла живу іграшку. Приголомшений такою безцеремонністю кіт спочатку дозволяв тягати себе за загривок. Потім отямився, спробував захищатися, а зрештою махнув лапою. Маленька істота, схожа на господиню, виявилася напрочуд тямущою: невдовзі дівчинка засвоїла, що за смикання можна дістати лапою, а часом і подряпину.

З віком її цікавості не поменшало, енергії теж, тільки тепер усе це діставалося навколишньому світу. Старіючий Барсик міг радіти: замість чіплятися до нього Ніка займалася безліччю інших справ. Танцювала в ансамблі народного танцю для малюків, розмальовувала фломастерами аркуші на маленькому мольберті, завзято брякала по клавішах напівіграшкового синтезатора. Без діла не сиділа.

Поступово одні заняття відпадали, інші ставали ближчими. У музиці дівчинка швидко розчарувалася й від інструментів категорично відмовилася. Від танців із часом лишилися фотографії: маленька Ніка в чешках і біло-зеленому сарафані старанно зображала берізку.

Мати з батьком дозволяли їй обирати те, що подобалося. І коли почалася школа, підхід не змінився. За відмінними оцінками її не гнали, за приклад інших дітей не ставили, жити не повчали. Любили й намагалися дати все необхідне для щастя.

Вона відповідала їм такою самою любов’ю. І все-таки одна образа лишалася. Ніка розуміла її безглуздість: батьки ні в чому не винні. Та інакше пояснити свою зовнішність не могла й мимоволі звертала жаль до них. Це було майже єдине, що затьмарювало її щасливі дитячі та юнацькі роки.

Некрасивою вона побачила себе рано. На випадок, якби сама не здогадалася, у школі завжди знаходилися охочі підказати:

— Довгоносику, ану дай потриматися за дзьоб!

І це ще було одне з невинних дражнилок. Сили й жвавості Вероніці Гончар вистачало, тож кривдникам перепадало — коли вдавалося наздогнати. А вдома вона знову підходила до дзеркала й розглядала себе. Ні, таки не пощастило.

Лоб займав пів обличчя; у класі його прозвали аеродромом. Саме обличчя — вузьке, довге, мов огірок. Тонкі губи, бліді брови, що вічно норовили піднятися кудись угору. І волосся до пари: ріденькі пасма, крізь які видно шкіру. Було б воно хоч світліше, можливо, це не так упадало б у вічі.

З кольором вийшла окрема нісенітниця. У тата русяве волосся, у мами — насиченого медово-пшеничного відтінку. Від цього поєднання Ніці дісталося щось темно-сіре й непоказне. А найгіршим був ніс: довгий, із горбинкою, що взялася невідомо звідки. Безнадійно.

Вона дорослішала, і разом із нею зростали розчарування й мимовільна образа. Чому вони народили її такою? Єдиній дитині — й нічого не передати з власної зовнішності! Батьки ж були симпатичними людьми, хоч сліпучою красою не вирізнялися. А мама й узагалі гарненька.

Батько міг похвалитися світло-русявим волоссям, великими карими очима й темними віями. У матері — ніжний овал обличчя, м’які тонкі риси, акуратний носик, високі вилиці. Шкіра гладенька, чиста, з легким рум’янцем. Генетику вони саме почали проходити на біології, і Ніці здавалося: за всіма її законами в такої пари мала народитися гарна дитина.

Натомість вийшла вона — родинне опудало. Наче зібрала в собі все, що інші люди намагалися приховати, не взявши від них нічого доброго.

— Мамо, ну як так вийшло? — нарікала Ніка, намагаючись надати волоссю хоч трохи пишності. — Не схожа ні на тебе, ні на тата. Це ж несправедливо. Ось волосся: його ні до ладу не зачесати, ні вкласти. Чому мені не дісталося твоє? Густе, гладеньке, фарбуй у який заманеться колір. Та й мій колір звідки взявся? Тато світло-русявий, ти блондинка, а я сіра миша. У кого така?

— Нікусю, я не надто добре розуміюся на спадковості, — відповідала Оксана. — Ознаки ж не завжди відразу дітям передаються. Можуть через покоління перескочити.

— Оце вже дякую за такі стрибки. Зі мною можна було й без них обійтися. Пробач, мамо, але це дивовижно: у мені немає ані краплинки від вас обох.

— Є, неправда! — хвилювалася Оксана. — І від тата, і від мене. Нікусю, хіба зовнішність — головне?

— Знаю, знаю, — рішуче перебивала Ніка. — Про внутрішню красу я все чула й пам’ятаю. Та зовнішньої мені теж хотілося б. Хоч трішечки.

— Уже не знаю, що й робити, — тихо жалілася Оксана давній подрузі, чия донька вчилася з Нікою в одному класі.

— Ніка так переживає через свою зовнішність. В іншому випадку можна було б подумати про операцію, щось виправити. Але ти ж знаєш: у Вероніки від народження алергія на ліки, а особливо на анестетики. Їй не можна давати наркоз. Як же тут оперувати?

— Оксано, та не муч себе, — заходилася втішати її подруга. — На мою думку, ти уявляєш її відчай значно сильнішим, ніж він є. Ще невідомо, хто більше страждає: донька чи ти сама. Світлана мені постійно переказує, як Вероніка пояснює охочим поговорити про красу: у моделі всім не податися, комусь доведеться й головою попрацювати. І, наскільки я чула, заперечувати їй зазвичай не беруться.

Подруга засміялася. Оксана теж усміхнулася, але на душі й далі шкребли кішки. За доньку вона, звісно, раділа: та не дозволяла ні хамству, ні жорстокості змусити себе похилити голову. Навіть відповідала часом, на материнський розсуд, гостріше, ніж слід було. Вчилася Ніка добре, а вже в точних науках із нею мало хто в школі міг зрівнятися.

Повернулося до неї й дитяче захоплення хореографією: два роки поспіль вона щодня займалася в студії сучасного танцю. Щоправда, після кількох прань наскрізь мокрих футболок Оксана переглянула своє уявлення про ці заняття. Те, чим захопилася донька, значно більше скидалося на спорт із ґрунтовним навантаженням, ніж на танці, якими їх уявляла мати. Тіло стало сильним, гнучким, струнким; довгі м’язисті ноги й тонка талія цілком заслуговували на гарне вбрання.

Вбрання вистачало. Володимир на той час перетворив свій ремонтний бокс на невелику автомайстерню, і заробіток дозволяв добре утримувати сім’ю. Ніка могла модно одягатися; не доводилося їй обходитися й без інших речей, із якими підліткові легше почуватися впевнено.

— Якби дозволялося ніколи не показувати людям обличчя, успіх мені був би забезпечений, — спокійно жартувала Вероніка, хоча гіркота в цьому жарті все-таки лишалася.

Після школи вона обрала архітектурний інститут. Улюблені алгебра з геометрією, цікава професія з добрими перспективами — усе це її приваблювало. Але була ще одна причина: технічний виш видавався їй місцем особливої серйозності. Серед вищої математики, інженерії та об’ємної графіки людям, мабуть, буде ніколи розглядати чужі носи й лоби, оцінювати, чи досить пишно лежить волосся.

Загалом надія справдилася. Повагу однокурсників Вероніка завоювала швидко, навчання давалося їй успішно й приносило задоволення. А поруч вирувало інше життя, за яким вона потай спостерігала: хтось упадав, хтось закохувався, за палкими зізнаннями йшли такі самі бурхливі сварки та розставання. Траплялися навіть поспішні ранні весілля. Саму Ніку все це оминало, і дивуватися вона не збиралася.

Один по одному заводили сім’ї колишні однокласники, хлопці з інституту, сусіди зі старого будинку, де Гончарі прожили багато років, діти батьківських друзів. Одружувалися й виходили заміж, здавалося, всі. Ну й нехай. Подумаєш! Не дуже-то їй хтось і потрібен.

Це зрозуміле, передбачуване, часом трохи нуднувате життя раптом змінилося. Почалося все з давньої мрії — навчитися водити.

У машині Ніку приваблювала далеко не лише можливість швидко дістатися куди треба. Свобода, незалежність, а головне, упевненість у собі — ось чого їй бракувало. Вона уявляла, як невимушено підійде до автомобіля, граційно сяде, підбере ноги, відкине волосся. Потім опустить на обличчя темні окуляри, змусить двигун ефектно загарчати й рвоне з місця.

Ще підліткою вона заздрісно проводжала поглядом жінок за кермом. Їм, на її переконання, зовсім не була потрібна краса: вистачало сміливості й упевненості. Ось вискочила з яскраво-червоної іномарки стильна брюнетка, зникла в магазині, а дівчинка все дивилася їй услід. Виросте — неодмінно навчиться водити й стане такою самою.

За кілька хвилин жінка повернулася, і виявилося, що обличчям вона зовсім негарна. Для Ніки це стало ще одним підтвердженням: автомобіль наділяє свою господиню особливим сяйвом, за яким уже не розгледіти її вад. Вирішено. Коли виросте, неодмінно сяде за кермо.

Щойно дозволив вік, Вероніка записалася на курси. З теорією розібралася, перейшла до практики — і тут відкрилася істина, задля якої більшості людей зовсім не треба було вчитися. Одним водіння дається від природи, іншим чогось для нього не додали.

Набір у всіх начебто однаковий: голова, руки, ноги, очі, вуха й решта органів чуття. Тільки одні за кермом устигали почути, побачити, оцінити обстановку, ухвалити рішення й зробити все необхідне. Інші наче водночас втрачали і зір, і слух. Або ще гірше: звуки з картинками збиваються в кашу, а скутий страхом мозок не здатен нічого в ній розібрати. Де вже йому змусити напружені до судом руки й ноги рухатися як слід.

У такій ситуації розумніше було б поступитися місцем водія тим, хто з ним дає собі раду, і безтурботно користуватися вигодами вічного пасажира. Але Ніка, яка, вочевидь, належала до обділених, від своєї мрії не відступалася. Урок за уроком вона сідала за кермо, а інструктор із терплячою, вже стомленою іронією заводив звичне:

— Нікусю, усе приготували? Нічого не пропустили?

Вероніка перелякано ойкала, починала навіщось мацати волосся й розгублено кліпати. Інструктор стражденно зітхав. Лише тоді до неї доходило, що слід було пристебнути пасок і налаштувати дзеркало заднього виду.

Немовби водійське сидіння в кілька десятків разів відбирало в неї розум. За межами машини та сама дівчина закінчувала четвертий курс архітектурного факультету, успішно опановувала нарисну геометрію, методологію проєктування, композиційне моделювання й економіку будівельних рішень. Без просторового мислення, вищої математики, швидких і складних розрахунків там не було чого робити.

Зовсім недавно вона блискуче захистила курсову, присвячену проєкту багатоповерхового житлового будинку, де використовувалися енергоефективні технології та параметричний дизайн складних архітектурних форм. А в машині переставала розрізняти праве й ліве, плутала педалі з важелями й навіть через тиждень практики раз у раз тиснула на газ, не ввімкнувши передачу. Якщо ж про передачу вдавалося згадати, автомобіль однаково залишався на місці. Про ручне гальмо вона забувала напевно.

Інструктор здивовано хитав головою, зітхав і єхидничав:

— Вероніко, скажіть-но, який знак залишився позаду? Недобре… Доведеться вам припаркуватися, вийти й подивитися. На знаки належить звертати увагу, шановна.

Останнє слово звучало відвертим глузуванням. Ніка зупиняла машину, відліплювала від керма спітнілі долоні й приречено пленталася розглядати пропущений знак.

— Ніко, кинь ти це діло, — вмовляли батьки, які переживали кожну невдачу разом із нею. — Навіщо так себе мучити? Ну не дається тобі водіння.

У відповідь вона лише вперто хитала головою й далі ламала свою невдалу долю. Теоретичний іспит склала з першої спроби, без зусиль. Натомість практичний перетворився на нерівний бій.

Перескладання йшли одне за одним. Інспектори, що змінювалися, вже зустрічали Вероніку Гончар як рідну, усміхалися їй і щиро вболівали за неї. Вона навіть червоніти від сорому перестала. Залишалося сподіватися, що велика подія все ж станеться раніше, ніж вона доживе до віку, у якому права, чого доброго, за законом уже не можна буде видавати.

І одне з перескладань раптом виявилося вдалим. Жодного разу Ніка не заглухла, на розмітку не наїхала, у потрібний ряд перебудувалася вправно. Навіть увімкнула правий поворот, хоч руку так і тягнуло ввімкнути лівий.

— Нікусю, вітаю! — Інспектор дорожньої поліції радів від душі; у широкій усмішці відчувалося чимале полегшення. — У нас у всіх сьогодні знаменний день.

Омріяний прямокутник пластику нарешті дістався їй. Вероніка трохи заспокоїлася, але зазнаватися не стала: до справжнього вміння водити їй було як до місяця пішки. Вчитися належало саме тепер.

— Тату, допоможеш мені? Хочу ж не лише права мати, а й водити як слід.

— Іще питаєш, донечко! — Володимир розплився в усмішці. — Сонечко, після моїх уроків ти так поїдеш, що нинішнім автошколам залишиться тільки бліднути від заздрощів.

Бліднути, однак, довелося учениці. Щойно Володимир сідав на пасажирське місце, як добрий, м’який, усміхнений батько ставав зовсім іншою людиною. Недосвідченість і нетямущість доньки змінювали його на очах. Через подібну науку проходило чимало автомобілісток-початківиць, які довірилися чоловікам, батькам, братам та іншим родичам-чоловікам.

Ніка через недосвідченість відпускала педаль газу, машина смикалася, а разом із нею здригався й Володимир. Він сердито сопів, бурчав, а тоді, розігрівшись разом із двигуном, уже на весь голос обурювався. Діставалося і Нічиній нетямущості, і всім жінкам, яким, за його словами, водіння взагалі не давалося.

— Ти куди її ведеш?! — волав він, щойно автомобіль трохи йшов убік. — Та що ж ти виробляєш! Коробку мені угробиш!

— Дякую, тату. Далі вже я сама, — ввічливо сказала перелякана, оглухла від крику донька й обережно зачинила автомобільні дверцята.

— І кому спало на думку дати тобі права! — долинуло їй услід.

Вона сиділа у своїй кімнаті й ображено сопіла, коли у дверях несміливо з’явилася батькова голова. Володимир глянув на неї, немов просив дозволу, увійшов і сів поруч. Обійняв за плечі.

— Нікусю, сонечко, не сердься на старого дурня. Сам не збагну, що на мене найшло, — пробурмотів він. — Слухай, придумав. Дам-но я тобі машину. У гаражі одна стоїть, старенька, зате легка в керуванні, жвава — вважай, на місці розвертається. Завтра прижену, їздитимеш не поспішаючи, вправлятимешся скільки треба. Підійде? Чи хочеш ще раз зі мною спробувати? Обіцяю тобі, я…

— Ні, татусю, дякую! — Ніка здригнулася, а тоді всміхнулася. — А от із машиною ти гарно придумав. Краще я сама, спокійно.

Наступного дня їй урочисто вручили спершу ключі, а потім автомобіль. Іномарка була заслужена, але бадьора. Ніці навіть примарилося, ніби та підморгує фарою й беззвучно підбадьорює: «Не бійся. Ми з тобою впораємося».

Рано-вранці, у прохолоді, поки вулиці ще були порожні, автоледі-початківиця виїхала за місто. На старому занедбаному автодромі вона провела весь вихідний. Терпляче відпрацьовувала рушання з місця, зупинку точно перед позначеною лінією, правий і лівий поворот із правильним сигналом. І нарешті впіймала за хвіст вислизну впевненість: вийде в неї, неодмінно!

Тепер залишалося зробити те саме на міських вулицях. Отоді всі дізнаються, хто така Вероніка Гончар! Пожвавішала Ніка глянула на вечірнє сонце — воно й само наче втомилося за день — і всілася на своє цілком законне місце водійки. Зараз вона з шиком підкотить до під’їзду. Ще й посигналить, щоб декому, хто не надто вірив у її здібності, стало соромно.

Вона радісно хмикнула, повернула ключ і здивовано нахилила голову. Звичного бурчання не пролунало: машина видала кілька глухих дивних звуків і замовкла. Ніка спробувала знову, потім іще. Її губи заворушилися, наче й так можна було допомогти автомобілю отямитися. У відповідь — тиша.

— От і влипла, — підсумувала вона, дивлячись на згаслий телефон: заряд геть скінчився.

Страх поки був не надто сильним, але вже відчутним; він немов повз по щоці, лоскочучи й поколюючи. Татові вона навіть не сказала, куди збирається. Може, він стривожиться, почне міркувати й здогадається, де шукати непутящу доньку, яка вирішила побути незалежною автоледі. Але й на таку здогадку потрібен час.

А вона сиділа посеред величезного автодрому, крізь старе покриття якого пробилися трава й маленькі деревця. З кожною хвилиною місце здавалося дедалі глухішим і занедбанішим. У густих літніх сутінках непомітні вдень речі росли й ставали загрозливими. По краях майданчика височіли темні дерева, а тіні від них повзли до машини, наче живі.

У руїнах цегляної споруди щось шаруділо й рухалося. Іржава естакада посеред автодрому тепер нагадувала звіра, що причаївся. З її живою уявою недовго було відчути себе посеред світу після катастрофи. Велике місто було зовсім поряд, траса — за кілька кілометрів, але ані міського гулу, ані шуму дороги чомусь не долинало.

Годі вигадувати жахіття. Треба замкнути машину й іти до дороги. Ніка взялася здійснювати власний сміливий задум і встигла відійти добрих 50 кроків.

За кілька хвилин вона вже метнулася назад. Забилася в салон, заблокувала двері, зіщулилася в клубочок і слухала важкий, збивчастий стукіт свого серця. Вистачило кількох тіней, що майнули в кущах: їй здалося, ніби вони тільки на неї й чекали.

Господи, що ж тепер робити? Як страшно… От і навчилася їздити. Схоже, скористатися цим умінням більше не доведеться.

Вона не знала, скільки часу просиділа так, заплющивши очі й не сміючи підвести голову. Усе чекала: ось зараз постукають у скло просто над нею, а потім туди зазирне хтось жахливий.

І постукали.

Не так голосно, як їй ввижалося, навіть делікатно. Зате наполегливо. Стук повторювався, і Ніка все-таки змусила себе поглянути вгору. За вікном справді було людське обличчя. Вона примружилася: ні перекошеної гримаси, ні вищиреного рота, ні витріщених очей. Звичайне обличчя, мабуть, навіть симпатичне. Незнайомець усміхався — спокійно, доброзичливо.

Перевівши подих, Ніка прочинила вікно.

— Ви там гаразд? А то я вже хвилюватися почав, усяке буває. Чого сидимо? Відпочиваєте чи як?

— Радше «чи як», — випалила вона. — Не можу звідси поїхати. Машина не заводиться, щось зламалося, мабуть.

— Тоді відкривайте капот. Якщо, звісно, ви не збиралися тут до ранку залишатися, — весело запропонував незнайомець.

— Та ні, зовсім не збиралася, — пробурмотіла Ніка.

Після пережитого страху почуття гумору, схоже, їй відмовило. Зате в незнайомця з ним усе було чудово. Він схилився над капотом:

— От уже не чекав у такій глушині зустріти таке диво! А ім’я у дива є?

— Ой, модель я точно не пригадаю. Іномарка… — розгубилася вона.

Стара машина, місцями вкрита рудою іржею, аж ніяк не тягнула, на Нічину думку, на диво.

— Взагалі-то я мав на увазі господиню, а не автомобіль.

Він поглянув на неї поверх машини, збентежено всміхнувся й знову зник у її нутрощах. Звідти невдовзі почулося:

— Неймовірно, нічого подібного ще не зустрічав! От би з’ясувати, скільки їй років.

— 22, — чомусь радісно повідомила Ніка.

Такий неприховано лицемірний комплімент ще треба було перетравити. Хлопець явно перестарався зі своїми захватами. Але тут над капотом знову з’явилося його здивоване обличчя.

— Та бути такого не може, — він похитав головою. — Менше тридцяти тут ніяк не даси, а радше й усі 35. Одразу ж видно.

Цього стерпіти Вероніка вже не могла. Хай вона й не красуня, але заявляти їй просто в обличчя, ніби вона виглядає вдвічі старшою! До такого хамства ніхто досі не доходив.

— Ви що собі дозволяєте? Я взагалі-то на четвертому курсі навчаюся! І знаєте…

— Та я ж про автомобіль, — м’яко перебив він і розсміявся.

За кілька хвилин вони вже сиділи поруч на старій естакаді. Підсохлий бутерброд чесно поділили навпіл і жували, розмовляючи про все водночас і ні про що конкретне. Уперше, розмовляючи з молодим чоловіком, Ніка не добирала слів і не думала про те, який має вигляд.

Незрозуміло як, але вона відчувала: вона йому подобається. Така, яка є, — із довгим носом, волоссям, що за день злиплося в бурульки, та бровами, які недоречно злітають угору. Незнайомця, який випадково помітив її на автодромі й підійшов до машини, звали Артем.

На автодромі він опинився випадково: проїжджаючи повз, побачив посеред порожнього простору самотню машину. Її фари ледь світилися.

— Ти розрядила акумулятор, от і вся несправність, — пояснив Артем. — Зараз трохи підзарядимо тебе… твою машину, хотів сказати, і можна їхати. Тільки, Вероніко, давай я тебе проведу. По-перше, не доведеться за тебе хвилюватися, а по-друге… — Він запнувся, витримав паузу й уже твердо закінчив: — По-друге, мені хочеться дізнатися твою адресу.

— А навіщо тобі моя адреса? — здивувалася Ніка.

— Оце запитання! — Тепер здивувався він. — Зустрів нарешті дівчину, яка сподобалася з першого погляду. Хочу ще з нею побачитися. А чи сподобався їй сам, гадки не маю. Може, вона ані телефона, ані адреси мені не дасть. Ну не кретин же я — змарнувати можливість дізнатися, де її шукати!

Ніка всміхнулася, все ще невпевнено, й озирнулася: наче дівчина, про яку він говорив із таким захватом, була десь поруч.

Артем сів у свою машину й усю дорогу тримався позаду, не наближаючись упритул. Ніка вела стареньку машину додому й усміхалася, сама не розуміючи, чому їй так легко. Випадкова зустріч на автодромі, слова Артема, його несподіване зізнання — усе це змішалося з новим, незвичним відчуттям. Зазвичай за кермом вона пам’ятала лише власні помилки: як плутає передачі, вмикає не той поворотник, губить габарити й знову опиняється на розмітці. Тепер же ні про що таке вона навіть не згадала.

До будинку вона долетіла стрілою, не вагаючись поставила машину біля краю тротуару й випурхнула з-за керма. Зазвичай навіть вибратися з водійського місця їй вдавалося якось незграбно, а тут — така легкість.

— То це ти називала «погано воджу»? — Артем теж вийшов і тепер усміхався їй. — Зрозуміло, кокетувала. Вирішила прикинутися невмійкою, щоб я допомагав. А я ж одразу запідозрив! Для початківиці ти водиш чудово. І це не комплімент невігласа: я кандидат у майстри з автоспорту, дещо тямлю. Схоже, тобі взагалі не потрібен учитель. Мені теж. Сумно, звісно… Виходить, завтра нам нема чого зустрічатися.

— Це ще чому? Нічого не скасовується! — випалила Вероніка й, схаменувшись, почервоніла.

Про завтрашню зустріч вони встигли домовитися ще на автодромі. Дізнавшись, навіщо вона забралася туди й як просиділа до пізнього вечора, Артем запропонував дати їй пару уроків. Відмовлятися від цієї домовленості Вероніка зовсім не збиралася.

— Отже, побачимося? Чудово. Тільки ж можна обійтися без автодрому. Підеш зі мною в кіно? Або в кафе, до клубу… Та куди захочеш.

Куди йти й чим займатися, Артемові, схоже, справді було байдуже. Вероніка швидко це помітила: у кіно, в кафе, у клубі він наче не бачив нікого, крім неї. Він слухав кожне її слово, дивився на неї так, ніби все довкола існувало лише десь на периферії. А коли Вероніка замовкала, Артем не поспішав заповнювати паузу — просто залишався поруч зі спокійним обличчям, наче осяяним зсередини.

Перевірити свою здогадку вона вирішила після кіно.

— Артеме, а що там наприкінці вийшло?

— Наприкінці чого? — Він подивився на неї здивовано.

— Фільму. Ми ж щойно його дивилися, — серйозно пояснила Вероніка.

Він озирнувся туди, куди вона показувала, усміхнувся й знизав плечима.

— А, фільму… Хтозна. Мабуть, до фіналу в них усе налагодилося.

— Той, головний, темноволосий, мабуть, одружився з тією білявкою? — єхидно підказала вона.

— Саме так! З білявкою. Одружилися й зажили так щасливо, що далі нікуди. Як я. Особливо якщо ти погодишся стати моєю дружиною.

Артем дивився на неї досить довго. Вероніка не відразу зрозуміла, що розмова вже не про героїв фільму: щойно заміж покликали її.

Володимир та Оксана прийняли його без жодних застережень. Цей поспіх навіть трохи зачепив Вероніку.

— Чого ви в нього відразу вчепилися? — бурчала вона. — Уже першого дня рідним оголосили. Так і чекали, кому б мене якнайшвидше збути? Прийшов перший охочий — і ви розтанули?

— Вгадала! — охоче підхопив батько. — Збудемо тебе з рук і нарешті поживемо з мамою для себе.

— Для такого задоволення мені радше тебе збути треба, дорогий, — засміялася Оксана. — А якщо без жартів, Вероніко, Артем хороший. І любить тебе. Тут нема чого роками придивлятися, досить одного погляду. Твій батько, між іншим, коли упадав за мною, теж довго не церемонився.

— Вероніко, можеш не сумніватися, чудовий він хлопець, — підтримав Володимир. — А в машинах тямить — вундеркінд! Мені, буває, треба все до самісінького нутра розібрати, перш ніж зрозумію, у чому річ. А цей шибеник — мов рентген, наскрізь просвічує. І який він гонщик! Він погодився виступати за наш автоклуб, братиме участь у перегонах. Як тобі?

— Знайшов чому радіти, — сердито озвалася Оксана. — Я ще спробую його відмовити. У нас, між іншим, весілля намічається. Хотілося б отримати до нього нареченого цілим і неушкодженим.

Тож із батьками все владналося без труднощів. Та куди важливішим було інше: самій Вероніці поруч з Артемом було напрочуд добре.

А із сукнею вона тепер вирішила вчинити простіше. Завтра приведе його до салону, хай покаже пальцем, яку купувати. Йому ж доведеться дивитися на це вбрання значно довше, ніж їй. От хай і вибере — таке, щоб перед людьми не соромно було.

Задоволена знайденим виходом, Вероніка зазирнула до батькової майстерні. Останнім часом Артема там можна було застати мало не постійно. Батьків помічник Ромко, вічно чимось зайнятий, діловито розмазав по обличчю якийсь бруд і махнув у бік кабінету. Сам себе Ромко величав заступником генерального директора, але урочистий титул до нього не приставав. Та й кабінетик Володимира називали офісом винятково жартома.

Двері лишалися прочиненими. Підійшовши, Вероніка почула Артема:

— Володимире Степановичу, мені треба обговорити з вами дещо важливе. — Перші слова далися йому невпевнено, та голос швидко зміцнів. — Я все зважив, довго думав. Усе-таки доведеться відмовитися.

Виявляється, у них із татом є якісь справи, про які вона не знає. Вероніка здивовано взялася за ручку, збираючись увійти, але наступні слова її зупинили.

— Розумію, це непорядно. Підводжу і вас, і решту, та й себе теж. Може, ви вважатимете мене зрадником. Але вже краще зараз, поки ще можна щось змінити. Вибачте, я не згоден. Сам не розумію, куди дивився, коли в усе це вплутувався. Брати участь у всьому цьому я не буду. Пробачте й не тримайте зла.

— Ти серйозно? Менше місяця лишилося! — Від батькової відповіді Вероніка ледь устояла на ногах. — Ти тямиш, що тепер усім нам робити? Чи для тебе це забава? Гарний же ти, зятечку! — Останнє слово Володимир особливо виділив. — Поясни хоча б, що сталося. Чим вона тебе не влаштовує? Ну так, не красуня. Чого вже вдавати.

— От і не будемо вдавати, Володимире Степановичу. «Не красуня» — надто м’яко. Причому зовнішність тут іще не найважливіше. У неї й стан так собі.

— З глузду з’їхав? — здивувався батько. — Як це — так собі? Та вона ж дівчинка!

— Ну, майже дівчинка! — скрикнув Артем. — Знаєте що, Володимире Степановичу, зі своєю майже дівчинкою вовтузьтеся самі.

— Зачекай, не гарячкуй, — Володимир явно намагався його заспокоїти. — Ти ж від самого початку все бачив, усе знав. Стільки часу приділив, усім був задоволений. Навіть захоплювався, я пам’ятаю. Сам напросився, а тепер відступаєш? Про що раніше думав, коли погоджувався?

— Дурнем був, от і все. І ви, шановний Володимире Степановичу, мені добряче запаморочили голову, якщо вже начистоту. Тепер отямився. Дурниця це. Для серйозної справи потрібен інший варіант — новіший і цікавіший, щоб перед людьми не соромитися. Та я з вашою красунею лише осоромлюся! Мені моя репутація дорога. І знаєте що…

Продовження Вероніка не почула. Обережно відступаючи, вона вибралася з майстерні й причинила за собою двері.

На лавці Вероніка намагалася зрозуміти, що з нею відбувається, перебирала власні відчуття — і нічого не знаходила. Ні думок, ні почуттів: у голові стояла цілковита порожнеча. Тільки руки раптом почали мерзнути так сильно, наче липневе тепло зникло, вдарив тріскучий мороз, а вона вийшла без рукавиць. Вероніка притиснула змерзлі долоні до гарячих щік і від цього різкого контрасту потроху отямилася.

Найближчі, найдорожчі їй люди зрадили її. Від цієї думки було страшно. А ще страшніше — згадати, якими словами батько й Артем перебирали її чесноти. Точніше, вади.

Прийняти цього вона не зможе. І не намагатиметься, інакше збожеволіє. Але й сидіти мовчки, страждати, ковтати сльози теж не буде. Зараз повернеться й скаже обом в обличчя все, що думає. Особливо батькові. Артем усе-таки чужа людина — хоч як важко було тепер називати його чужим. Але тато… від нього вона такого не могла чекати.

Вероніка рішуче підвелася, хитнулася й одразу сіла назад. Ноги підкосилися, наче з них вийняли всі кістки.

— А ти чого тут влаштувалася? — Знайомий голос боляче озвався в ній.

Артем сів поруч, узяв її руку обома долонями. Вероніка різко висмикнула її й схопилася на ноги. Він здивувався.

— Вероніко, тут же сиро. Он як руки змерзли. Ще застудишся, а навіщо мені соплива наречена?

— І справді, навіщо? — Вероніка звела брови й криво всміхнулася. — Не красуня, стан так собі, а тут ще й з носа потече. Картина олією! Знаєш, не треба мучитися. Я тебе звільняю.

— Від чого звільняєш? — не зрозумів Артем.

— Від усього! — крикнула вона. — Від мене. Від весілля. Чи ти кажеш «від участі в усьому цьому»? За репутацію не хвилюйся. Червоніти перед людьми тобі не доведеться.

— Вероніко, я не розумію, про що ти, — розгублено сказав він.

— Що за крики? — почувся голос Володимира Степановича. — Першу подружню сварку репетируєте? Не зарано взялися? Втім, правильно, заздалегідь спробувати корисно. Краще до весілля, ніж після.

— А ось і головний порадник! — Вероніка круто обернулася до батька. — Ну що, вже приглянув когось замість своєї потворної доньки? Знайшов варіант новіший і цікавіший? Не знала, татусю, що в тебе ще й талант звідника.

— Артеме, ти хоч щось зрозумів? — Володимир розгублено подивився на майбутнього зятя. Той був вражений не менше.

— Та годі вам удавати! — Вероніка махнула рукою, гірко всміхнувшись. — Я пів години тому чула, про що ви говорили в майстерні. Як ви могли?

Чоловіки глянули один на одного — і водночас розреготалися. Сміх був такий гучний, що у вікнах нижніх поверхів з’явилися цікаві обличчя. З найближчої берези, обурено ґелґочучи, злетіла ціла пташина зграя.

— Вам весело? — Вероніка дивилася на них здивовано.

— Ще й як, — вимовив Артем, витираючи сльози, що виступили.

Батькові, вочевидь, було анітрохи не легше. Нарешті сміх почав стихати. Володимир ще раз схлипнув.

— Ну й вигадниця ти, доню! Треба ж було до такого додуматися. Вероніко, Вероніко… За такі думки про мене та за те, що Артемка мерзотником оголосила, варто б тобі добряче всипати ременем. Як це тобі в голову спало?

Вона розгубилася. Батько мав би згоріти від сорому, а натомість дорікав їй. Але ж вона все чула — на власні вуха! Чула, як вони обговорюють її сумнівні чесноти. Вероніка безпорадно подивилася на нього, і Володимир зрозумів невисловлене запитання.

— Чула, вірю. А чому вирішила, що йшлося про тебе? Завжди ж розумницею була, Вероніко. І раптом таке про нас подумала!

— А про кого ще мені було думати? Кого ви називали не красунею? У кого стан так собі?

— У машини! — Він ледь стримався, щоб знову не розреготатися. — Я вмовив Артемка виступити на міських змаганнях. На машині нашого автоклубу. До перегонів лишилося зовсім мало, а цей піжон дає задній хід: машина йому не до смаку! Боїться всіх нас осоромити. Багато він розуміє, салага. Кузовщина, згоден, не дуже, зате двигун…

Володимир із запалом розписував переваги машини й мимохідь продовжував чесати майбутнього зятя. Вероніка заплющила очі. Тієї ж миті на її плечі лягли Артемові руки, і вона відчула: йому неважливо, який у неї ніс, у якій сукні вона вийде заміж і куди заведе його нелегка доля нареченого під час весілля. Він був поруч із нею — і цього виявилося досить. Вероніка відчула щастя.

— Артеме, пробач мені, — прошепотіла вона. — Хоча мені, мабуть, є виправдання. Кажуть, жінки іноді дурнішають, коли в них…

Вона зніяковіла. Артем здригнувся, на мить завмер, потім підхопив її в обійми й закружляв.

— Ура! У нас буде малюк! — кричав він так, що сусіди, які встигли відійти від вікон, знову з’явилися за шибками.

— Так, Артеме, слухай сюди, — заговорив батько. — Із змагань я тебе знімаю. Сам. Зятем ще міг би ризикнути, хай уже так. Але батьком мого майбутнього онука — вибач!