За місяць до весілля Ніка підслухала батька й нареченого в майстерні, але не дала їм договорити

Чергову сукню повернуто на кронштейн: Вероніка обережно повісила вішак, видихнула й важко плюхнулася в крісло. Вона готувалася до того, що вибрати вбрання буде непросто. Але не настільки ж.

Ілюстрація — ШІ

Весільна сукня для Ніки стояла осібно серед усіх речей, які жінці доводиться вдягати за життя. Можна вийти заміж і вдруге, і втретє, можна навіть перетворити заміжжя на професію. Та перша сукня все одно залишиться єдиною — тією самою, неповторною. Решта будуть її копіями. У день весілля вона має стати нареченій і помічницею, і порадницею, дати ту підтримку, якої більше ні від кого не дочекаєшся: досить поглянути в дзеркало й прочитати у відображенні, що ти розкішна.

Отак би й побачити себе — неперевершеною. Щоб іще багато днів, місяців і років згадували її сукню, блідли від заздрощів, порівнювали чужі весілля з її весіллям. І хтось неодмінно сказав би, згадуючи той день:

— Це ви називаєте весіллям? Мені от кілька років тому довелося на одному побувати — справжнє свято! Подробиці вже забулися, а наречену пам’ятаю. Яка ж вона була гарна!

Заради такої сукні дівчата тижнями й місяцями ходять по салонах. Чекають, шукають, нарешті знаходять щось жадане, приміряють і з радісним завмиранням дивляться в дзеркало. Та варто придивитися уважніше — надія зникає, і все починається спочатку. Ніці ж потрібно було більше, ніж вдале вбрання та підбадьорливе відображення. Вона чекала на диво: щодо власної зовнішності не мала ані найменших ілюзій.

Артем сказав їй тоді:

— Вероніко, виходь за мене. Я тебе кохаю.

Перш ніж погодитися, вона встигла й здивуватися, і засумніватися, зрадіти й злякатися. Помучила і себе, і свого нареченого, але, наважившись, майже відразу взялася готувати весілля. Усе хотілося організувати самій. Хто, крім неї, міг знати, яким має бути цей день?

Наречений охоче залишив їй повну свободу — просто злякався й покинув наречену сам на сам із передвесільними клопотами. Утім, саме цього від нього й варто було чекати.

— Нікусю, сонечко, ну який із мене помічник? — лукавив Артем. — Я ж у всьому цьому нічого не тямлю. І смаком похвалитися не можу. Ти ж пам’ятаєш, я дальтонік: бузкові квіти на білому, помаранчеві на блакитному — для мене ніякої різниці. Роби, як вважаєш за потрібне, я тобі цілковито довіряю. У найкращої дівчини й весілля вийде найкращим. З мене оплата, а ще я зобов’язуюся знемагати від нетерпіння.

Ніка махнула рукою: чого чекати від недолугого нареченого, повівся як звичайнісінький чоловік. Організацією та оформленням вона взялася займатися з усією рішучістю, не розуміючи, що лізе в бурхливе море без рятувального круга, ледве вміючи триматися на воді.

Море це безжально пошарпало її утлий кораблик. Його носило безкраїми просторами весільної підготовки, аж поки не витрусило з нареченої зайву самовпевненість і не викинуло її на прибережне каміння. Там і знайшлася мудра чарівниця, що ховалася під подобою менеджерки шлюбної агенції. Звали чарівницю Лариса.

З появою Лариси лавина передвесільних відомостей не стала меншою, але перестала разом валитися на Ніку. Менеджерка розклала все на окремі потоки, і в них нарешті можна було не захлинутися, а потроху розібратися. Лариса виявилася справжньою професіоналкою. За пару тижнів вона допомогла нареченій освоїтися навіть із такими мудрованими речами, як тема та концепція святкування: Ніка вже не просто хотіла «чогось особливого», а починала розуміти, що саме збирається влаштувати.

Потроху, без тиску, менеджерка відмовила її міняти палац одружень на чисте поле зі стогами сіна. Слідом відпали кінна ферма, корабель із відкритою палубою, пляж. А вершиною Нічиної фантазії залишався кошик повітряної кулі — тут політ уяви сягнув найвищої точки ще й у буквальному сенсі.

— Ніко, усе-таки подумайте про звичніше свято, — терпляче пояснювала Лариса. — Незвичайних розваг ми для вас доберемо досить, вашу любов до оригінального неодмінно врахуємо. А саму реєстрацію та бенкет я пропоную влаштувати в заміському ресторані. Захочете — будуть там і кінь, і стіг сіна, навіть повітряну кулю знайдемо. Тільки доставити корабель буде важкувато.

Лариса добродушно посміювалася, а Ніка кивала, вдячна за чужу розважливість: власна на деякий час від неї втекла.

Пізніше, залишившись наодинці зі своїми витівками, вона й сама дивувалася їхній безглуздості. Взяти хоча б корабель. Припустімо, з погодою їм би навіть пощастило. Та Ніка чудово знала, як її рідня відзначає родинні події і скільки міцного при цьому випиває. Хитавиця на хвилях лише додала б веселощів, яких і без того було досить. Від самої думки про таке свято ставало ясно: добре, що Лариса вчасно втрутилася…