Світлана лише сміялася, коли мати переоформила їїній котедж на батька, аж поки випадково не підслухала розмову

Віктор Петрович затримався на лікарняному ґанку. Уже сутеніло; після денної спеки нарешті повіяло прохолодою, і можна було постояти в тиші, нікуди не поспішаючи. Літо почалося спекотно, а у відділенні була така гарячка, що пацієнти наче змовилися: ішли суцільним потоком. Апендицити, ниркові коліки, варикоз, та ще й дорожні лихачі, яких везли до них, у хірургію. Сьогодні на одного мотоцикліста пішло кілька годин. За його життя довелося поборотися, але тепер, схоже, усе мало обійтися.

Ілюстрація — ШІ

Спустившись на сходинку, Віктор Петрович обернувся й відшукав поглядом вікно операційної.

— Ну, до завтра.

До стоянки він закрокував упевнено. Понад 30 років дорога додому починалася однаково: лікарня, машина, знайомий шлях. І все ж це коло йому не набридло. Робота не давала розслабитися, а вдома чекали кохана дружина й донька. Щоправда, Світлана тепер жила окремо: поїхала працювати до столиці, стала лікаркою жіночого здоров’я. Медична династія тривала.

Лише Люда не мала стосунку до медицини — викладала математику. Але саме на неї Віктор Петрович спирався всі ці роки. Вона була тим стрижнем, який утримував його, коли можна було занепасти духом. А колись їх ледь не розлучили.

За кермом він думками повернувся до іншого початку літа. Вони з Людою вже захистилися й чекали на дипломи — молоді, красиві, щасливі. Зустрілися поглядами й так і дивилися одне на одного, не в змозі відвести очей. Першим підійшов він. Познайомилися, і відтоді більше не хотіли розлучатися.

У батьків Віктора, заслужених столичних лікарів, професорів медицини, були інші уявлення про його майбутнє. За першої ж зустрічі Зоя Федорівна дала Люді зрозуміти: мила дівчина, але їхньому синові не пара. Роман Андрійович дивувався, що молодий хірург, який подає надії, знайшов спільне з якоюсь учителькою. Їхньої освіченості й виховання цілком вистачило, аби сказати це дівчині просто у вічі.

Люда спалахнула й вийшла з дому. Віктор пішов слідом. Батьків така поведінка обурила, і в хід пішли погрози.

— Не відмовишся від своєї провінціалки — про кар’єру можеш забути. До найкращих клінік тобі дорогу перекриємо. І спадщини не отримаєш.

Та Віктор купив два квитки на поїзд. Разом із Людою він поїхав до її рідного міста, за пару сотень кілометрів від столиці, й оселився в старенькому будинку, що дістався їй від покійної матері. Він знайшов роботу в лікарні, вона — у школі. Потім одружилися.

Батьків Віктора запрошували, та вони не приїхали. За весільним столом зібралися кілька Людиних друзів дитинства й двоє нових колег нареченого. На ній була проста літня сукня, на ньому — джинси й сорочка. Весілля вийшло майже студентським, і щасливіших за себе вони тоді нікого не знали.

Роки підтвердили, що тоді вони не помилилися. У Віктора Петровича й Люди народилася Світлана; другу дитину вони теж хотіли, але не склалося. Залишений Люді матір’ю старий будинок поступово відремонтували — з часом він став добротним особняком. Віктор Петрович багато років очолював хірургічне відділення міської лікарні, Людмила Петрівна доросла до директорки школи. А Світлана без будь-чиєї допомоги вступила до інституту на бюджет.

Тільки бабусі й дідуся у житті Світлани майже не було. Вони так і не визнали шлюб сина, а тому не бажали бачити й його дитину. Переїхавши до столиці, Світлана сама спробувала налагодити стосунки. У відповідь почула від Зої Федорівни майже те саме, що колись її мати:

— Ти безпородна дворняжка. На твоїй матері мій син одружився — і наш рід на цьому урвався.

Після такого Світлана більше зустрічей не шукала. Однак на похорон діда прийшла разом із батьком. Зою Федорівну це не пом’якшило: смерть чоловіка вона вважала своїм горем, лише своїм. Згодом Віктор Петрович знову намагався помиритися з матір’ю, але вона знову зайняла глуху оборону.

Люда давно спостерігала за цим збоку. Чоловікові було важко, і їй боляче було бачити його переживання, але впертість свекрухи залишалася нездоланною.

Уже біля будинку Віктора Петровича від спогадів відволік телефонний дзвінок. Телефонувала донька.

— Тату, привіт. Бабусі зле, — схвильовано сказала Світлана.

— Звідки ти дізналася?

— Її лікар зателефонував. Просив приїхати, каже, вона хоче мене бачити. А я розгубилася. Вона ж мене на дух не переносить… Навіщо тепер кличе?

— Усе-таки поїдь, — відповів він після роздумів. — Я теж приїду…