Світлана лише сміялася, коли мати переоформила їхній котедж на батька, аж поки випадково не підслухала розмову

Віктор Петрович затримався на лікарняному ґанку. Уже сутеніло; після денної спеки нарешті повіяло прохолодою, і можна було постояти в тиші, нікуди не поспішаючи. Літо почалося спекотно, а у відділенні була така гарячка, що пацієнти наче змовилися: ішли суцільним потоком. Апендицити, ниркові коліки, варикоз, та ще й дорожні лихачі, яких везли до них, у хірургію. Сьогодні на одного мотоцикліста пішло кілька годин. За його життя довелося поборотися, але тепер, схоже, усе мало обійтися.

Спустившись на сходинку, Віктор Петрович обернувся й відшукав поглядом вікно операційної.

— Ну, до завтра.

До стоянки він закрокував упевнено. Понад 30 років дорога додому починалася однаково: лікарня, машина, знайомий шлях. І все ж це коло йому не набридло. Робота не давала розслабитися, а вдома чекали кохана дружина й донька. Щоправда, Світлана тепер жила окремо: поїхала працювати до столиці, стала лікаркою жіночого здоров’я. Медична династія тривала.

Лише Люда не мала стосунку до медицини — викладала математику. Але саме на неї Віктор Петрович спирався всі ці роки. Вона була тим стрижнем, який утримував його, коли можна було занепасти духом. А колись їх ледь не розлучили.

За кермом він думками повернувся до іншого початку літа. Вони з Людою вже захистилися й чекали на дипломи — молоді, красиві, щасливі. Зустрілися поглядами й так і дивилися одне на одного, не в змозі відвести очей. Першим підійшов він. Познайомилися, і відтоді більше не хотіли розлучатися.

У батьків Віктора, заслужених столичних лікарів, професорів медицини, були інші уявлення про його майбутнє. За першої ж зустрічі Зоя Федорівна дала Люді зрозуміти: мила дівчина, але їхньому синові не пара. Роман Андрійович дивувався, що молодий хірург, який подає надії, знайшов спільне з якоюсь учителькою. Їхньої освіченості й виховання цілком вистачило, аби сказати це дівчині просто у вічі.

Люда спалахнула й вийшла з дому. Віктор пішов слідом. Батьків така поведінка обурила, і в хід пішли погрози.

— Не відмовишся від своєї провінціалки — про кар’єру можеш забути. До найкращих клінік тобі дорогу перекриємо. І спадщини не отримаєш.

Та Віктор купив два квитки на поїзд. Разом із Людою він поїхав до її рідного міста, за пару сотень кілометрів від столиці, й оселився в старенькому будинку, що дістався їй від покійної матері. Він знайшов роботу в лікарні, вона — у школі. Потім одружилися.

Батьків Віктора запрошували, та вони не приїхали. За весільним столом зібралися кілька Людиних друзів дитинства й двоє нових колег нареченого. На ній була проста літня сукня, на ньому — джинси й сорочка. Весілля вийшло майже студентським, і щасливіших за себе вони тоді нікого не знали.

Роки підтвердили, що тоді вони не помилилися. У Віктора Петровича й Люди народилася Світлана; другу дитину вони теж хотіли, але не склалося. Залишений Люді матір’ю старий будинок поступово відремонтували — з часом він став добротним особняком. Віктор Петрович багато років очолював хірургічне відділення міської лікарні, Людмила Петрівна доросла до директорки школи. А Світлана без будь-чиєї допомоги вступила до інституту на бюджет.

Тільки бабусі й дідуся у житті Світлани майже не було. Вони так і не визнали шлюб сина, а тому не бажали бачити й його дитину. Переїхавши до столиці, Світлана сама спробувала налагодити стосунки. У відповідь почула від Зої Федорівни майже те саме, що колись її мати:

— Ти безпородна дворняжка. На твоїй матері мій син одружився — і наш рід на цьому урвався.

Після такого Світлана більше зустрічей не шукала. Однак на похорон діда прийшла разом із батьком. Зою Федорівну це не пом’якшило: смерть чоловіка вона вважала своїм горем, лише своїм. Згодом Віктор Петрович знову намагався помиритися з матір’ю, але вона знову зайняла глуху оборону.

Люда давно спостерігала за цим збоку. Чоловікові було важко, і їй боляче було бачити його переживання, але впертість свекрухи залишалася нездоланною.

Уже біля будинку Віктора Петровича від спогадів відволік телефонний дзвінок. Телефонувала донька.

— Тату, привіт. Бабусі зле, — схвильовано сказала Світлана.

— Звідки ти дізналася?

— Її лікар зателефонував. Просив приїхати, каже, вона хоче мене бачити. А я розгубилася. Вона ж мене на дух не переносить… Навіщо тепер кличе?

— Усе-таки поїдь, — відповів він після роздумів. — Я теж приїду.

Вдома Віктор Петрович зв’язався з лікарнею, попередив, що на роботу не вийде, і зібрався до матері. Люда поїхала з ним. Їх ніхто не кликав, але чужою людиною Зоя Федорівна для них не була.

До столиці вони дісталися вже глибокої ночі. Дорога до селища, де стояв котедж батьків Віктора Петровича, остаточно виснажила обох. Він залишив машину біля паркану, і вони з Людмилою вийшли до воріт. Майже в усіх вікнах двоповерхового будинку горіло світло. Віктор Петрович застиг, дивлячись на нього: від думки, що могло статися найстрашніше, ставало не по собі.

— Вітю, ходімо, — Людмила обережно торкнулася його руки.

Чоловік кивнув і натиснув кнопку на залізній огорожі.

— Хто там? — озвалася Світлана.

— Це ми, донечко, — схвильовано відповіла Людмила Петрівна.

— Мамо! Тату! Заходьте!

Ворота відчинилися. Подвір’я зустріло їх колишнім добробутом: охайні клумби вздовж кам’яних доріжок, альтанка під плющем, невеликий басейн. Усе залишалося таким, яким було за батька. За прислугою й порядком Зоя Федорівна стежила сама.

З прочинених дверей будинку різко війнуло ліками. У передпокої назустріч батькам кинулася Світлана, стомлена, розгублена.

— Де вона? — спитав Віктор Петрович, обіймаючи доньку.

— Нагорі, у спальні. На другому поверсі, другі двері…

Світлана вказала на сходи й урвалася. Навіщо пояснювати батькові дорогу в будинку його батьків, якщо він і так пам’ятав тут кожну кімнату? Він підбадьорливо стиснув її тонкі плечі й поспішив нагору. Багато років Віктор Петрович сюди не приїздив, але нічого не забув.

Біля ліжка Зої Федорівни стояв чоловік середніх років у білому халаті. Вона сама лежала із заплющеними очима, до руки була підведена крапельниця. Віктор Петрович підійшов до лікаря, тихо назвався.

— Що з нею?

Відповідь пролунала таким самим пошепки. Віктор Петрович слухав, і обличчя його витягувалося.

— Тоді чому вона вдома? Її треба до лікарні, — заговорив він голосніше. — Так залишати не можна. Зараз викличу бригаду.

— Навіть не думай, — неголосно, але твердо сказала мати. — Помирати я хочу тут, удома. Не в лікарні.

Вона розплющила очі й подивилася просто на сина. Він кинувся до ліжка.

— Мамо, чому ти нічого не сказала? Діагноз же ще рік тому поставили!

— Тому й не сказала: вже тоді знала, що допомогти неможливо, — стомлено прошепотіла Зоя Федорівна. — Я колись за цією хворобою докторську захищала.

— Але ж мені могла сказати…

— Якби хотів дізнатися — сам зазирнув би в базу.

У її голосі не чулося ні образи, ні докору — лише спокійна констатація. Віктор Петрович опустив голову. Рік видався для нього таким важким, що він випустив матір із поля зору. Раніше він стежив за її станом за медичними базами, а весь останній рік жодного разу туди не заглянув.

— Пробач мені, мамо.

— Не треба себе мучити. Ти ж не гірше за мене розумієш: і рік тому рятувати було вже запізно. Усе йде своєю чергою. А я втомилася. Добре хоч онуку перед смертю побачила. Дарма я так із нею… Дівчина в нас хороша, лікаркою стала, династію продовжує. І твоя Люда нічого з того, що я їй наговорила, не заслужила, — вона перевела подих. — Ти правильно влаштував своє життя, сину. Це ми з батьком тебе не зрозуміли. Тепер уже не переробиш. Я в усіх вас хочу попросити пробачення. Люда приїхала з тобою?

— Так, вони зі Світланою внизу.

— Поклич їх до мене.

Невдовзі біля ліжка стояли всі троє. Лікар залишив родину наодинці, тактовно вийшовши зі спальні.

— Рідні мої, пробачте, що стільки років не підпускала вас до себе, — тихо почала Зоя Федорівна. — Ми з батьком, сину, завжди знали про твої успіхи. У столиці ти міг би досягти більшого, звісно. Але й без неї не здався, не пропав. Ми тобою пишалися. Тільки гординя не дозволяла заговорити першими. Людо, ти й дружина хороша, і вчителька чудова. Наш син із тобою щасливий, ми це знали. Світлано, Світланочко… Єдина наша онучка. Не дали ми тобі любові, пробач нас. Дурні були ми з Романом — самі себе такого щастя позбавили. А ти пішла за нами в медицину. І так схожа на батька. Соромно мені за ті слова, які я тобі сказала.

Вона замовкла й слабко простягнула вільну від крапельниці руку. Світлана схлипнула, присіла поруч на ліжко й узяла бабусину долоню.

— Бабусю, я зла не тримаю. Це вже позаду, не мучся. Ми тепер поруч, упораємося разом. Ти ще одужаєш.

— А сама віриш? — Зоя Федорівна ледь усміхнулася й зітхнула. — Кілька днів мені лишилося, Світлано, щонайбільше. Хочу встигнути виправити хоч щось. Усе, що маю, подарую тобі. Сину, ти не ображайся. Мені здається, так справедливо. Онучка в столиці живе, квартиру винаймає, а матиме свій особняк.

— Я згоден, мамо. Тільки не говори про себе так, наче тебе вже немає.

— Я тверезо дивлюся на речі. Завтра запроси нотаріуса й кого ще знадобиться для оформлення. Хочу, щоб із документами все було правильно. І щоб онучка могла згадати мене добрим словом.

Світлана була так приголомшена рішенням бабусі, що не відразу знайшла відповідь.

— Я ж уже сказала: поганого не пам’ятаю. Навіщо зараз дарча? Тобі треба берегти сили.

— Для чого мені їх берегти? — знову слабко всміхнулася Зоя Федорівна. — Ідіть відпочивати, дорогі мої. Вітю, ти знаєш, кого в якій кімнаті влаштувати.

Обійнявши її по черзі, вони вийшли. Лікар сказав:

— Покличу доглядальницю, вона внизу. Я поїду додому, а вранці повернуся, подивлюся, як Зоя Федорівна.

Віктор Петрович погодився. Він був хірургом, а матері тепер потрібна була інша допомога. Родина розмістилася в сусідніх кімнатах. Усі заснули з тривогою.

Уранці Зої Федорівні стало трохи легше. Чекаючи на юристів, вона попросила доглядальницю допомогти привести себе до ладу. Запрошені Віктором Петровичем фахівці приїхали близько полудня; оформлення дарчої та решти документів почалося того ж дня, а тривало кілька днів.

Віктор Петрович і Людмила Петрівна повідомили на роботі, що будуть відсутні, і весь цей час залишалися поруч із Зоєю Федорівною. Світлана приїжджала, коли була потрібна, хоча роботу в клініці ніхто за неї не скасовував. На незручності вона не скаржилася. Про спадщину дівчина майже не думала: їй хотілося провести з бабусею стільки часу, скільки ще залишалося. Світлана щиро тривожилася за неї й розуміла, що кінець близько.

Вони часто проводили вдвох довгі години у спальні. Вмостившись вище на подушках, Зоя Федорівна згадувала своє життя, розповідала про роботу. Світлана слухала з цікавістю — скільки ж бабуся знала! Ділилася й своїми випадками з практики, а та часом давала слушну пораду.

Якось розмова перейшла на особисте життя онучки.

— Вчимося ми, лікарі, без кінця, а на себе часу не лишається, — сказала Зоя Федорівна. — Досі дивуюся, як ми з Романом при цьому зуміли познайомитися.

— І як же?

— На науковій конференції. Він випадково перекинув на мене склянку води. Я страшенно розсердилася, потім заспокоїлася. З конференції Роман мене вже проводжав. Пізніше зізнався: спершу вирішив, що йому трапилася мегера. А за пів року ми одружилися. Обоє лікарі… Це наш Вітя знайшов свою долю поза медициною. А в тебе, Світланочко, хтось є?

— Є, — усміхнулася Світлана. — Нещодавно познайомилися.

— Як звати?

— Максим.

— Теж лікар?

— Ні, у нього автобізнес. Точніше, салон належить батькові, а Максим ним керує.

— Торгаш, виходить, — хмикнула бабуся.

— Ну чому відразу торгаш? — Світлана ніяково засміялася. — Він продажем автомобілів займається.

— Тобі вирішувати, — стомлено кивнула Зоя Федорівна. — Головне, щоб ти була задоволена. Я більше не втручатимуся у ваше життя. Досить, і так накоїла справ. Допоможи мені влягтися, онученько, та йди. Спати хочу.

Світлана прибрала зайві подушки, допомогла бабусі вмоститися зручніше й побажала доброї ночі. Біля самих дверей її зупинив тихий голос:

— Познайомиш мене хоч?

— З ким? Із Максимом? — обернулася Світлана.

— Із ним. Хочеться подивитися, що він за людина.

— Тоді завтра після роботи приїдемо разом. Побачиш, він тобі сподобається.

Та на світанку Зоя Федорівна уві сні пішла до свого Романа Андрійовича. Доглядальниця, яка ночувала поруч, виявила, що вона вже не дихає.

Після смерті Зої Федорівни почалися клопоти й прощання. На похорон приїхав Максим — підтримати Світлану. Знайомитися з її батьками в такий день було зовсім недоречно, але сталося саме так: високий, кремезний молодик з’явився вже на кладовищі, тримався біля Світлани й коротко висловив Вікторові Петровичу співчуття.

Віктор Петрович кивнув. Обличчя здалося знайомим: десь він уже бачив цього хлопця. Проте за подальшими подіями ця думка забулася.

Роботу в столиці Світлана не покинула. Потроху облаштовувалася в успадкованому красивому котеджі. Тримати цілий штат прислуги вона не звикла, тож усіх відпустила, залишивши лише приходящу хатню робітницю. Водій теж більше не знадобився: Світлана давно хотіла їздити сама, а від бабусі залишилася чудова іномарка. Максим оцінив машину. У Світлани були права, водила вона добре, тож за кермо сіла сміливо. Тепер їздила з котеджу до клініки й назад.

Максим іноді залишався ночувати у Світлани. Будинок, що дістався їй від бабусі, приводив його в захват, а сама Світлана звикала до нього насилу. Батьки жили непогано, але тут багатством дихала кожна річ. Навіть сидячи на дорогому шкіряному дивані, вона почувалася приживалкою.

— Світо, годі соромитися, — усміхаючись, казав Максим. — Це все твоє.

— Знаю. А звикнути не виходить. Усе життя вони й знати мене не хотіли, а потім раптом залишили стільки… Наче вкрала, розумієш?

— Побільше б таких совісних злодюжок, — усміхався він.

Максим і сам не бідував: батько купив йому хорошу квартиру, дав роботу. Та до статків Світлани йому було далеко, до того ж автосалон приносив не надто великі прибутки. Водночас не можна було сказати, ніби його привабила спадщина, що звалилася на дівчину. Він дивився на неї з обожнюванням. Познайомилися вони ще до того, як Світлана отримала маєток у дорогому селищі.

Познайомилися вони біля лікарні, де працювала Світлана. Після зміни вона купила стаканчик кави й ішла до зупинки, коли назустріч їй поспішив хлопець. Він випадково штовхнув її, і кава бризнула на світле пальто. Незнайомець одразу почав вибачатися, пропонував провести її до хімчистки.

Світлана так втомилася, що нікуди більше йти не збиралася. Вдома відітре. Та незнайомець наполягав і простягнув візитівку.

— Візьміть. Якщо все-таки віддасте пальто в хімчистку, неодмінно зателефонуйте. Я заплачу.

Світлана машинально сунула візитівку до кишені й поспішила до маршрутки, що під’їхала. Вдома вона зрозуміла, що переоцінила себе: пляма від кави була невеликою, але з пальта не сходила. До хімчистки все ж довелося звернутися, проте Максиму — так звали хлопця — вона не зателефонувала.

Знову зустрілися на тій самій зупинці. Цього разу Світлана була без кави, а Максим нікуди не мчав стрімголов. Він помітив її здалеку, підійшов привітатися, ще раз попросив вибачення й запросив випити кави.

Після роботи вона знову почувалася втомленою, до того ж була голодна. Поїсти могла й сама, але їй хотілося побути з Максимом. Від тієї першої зустрічі вона постійно про нього думала. Кілька разів набирала номер — зовсім не заради грошей за хімчистку, хотілося почути його голос, поговорити. І щоразу в останню мить стирала цифри.

У кафе з Максимом виявилося легко й весело. Він розповідав цікаві історії, виявився хорошим співрозмовником, і за цей вечір Світлана навіть відчула, що відпочила. Потім він провів її додому й запропонував побачитися знову через кілька днів. Вона не відмовилася. Так почався їхній роман, який на той час тривав уже кілька місяців.

З батьком Максим познайомив Світлану після смерті Зої Федорівни. До цього вона лише чула від нього, що мати померла, батько виховував сина сам і постійно був зайнятий: бізнес забирав майже весь час.

Під час зустрічі Геннадій Олегович здався їй бізнесменом до мозку кісток. Про що б не заходила мова, усе зводилося до грошей. Чи достатньо платять Світлані в клініці? Ким працюють її батьки, який у них будинок? Чи не збирається вона продати успадковане майно?

Світлана відповідала спокійно, не шукаючи в запитаннях прихованого сенсу. Такий уже в Максима батько. Жити їй належало з Максимом, а не з Геннадієм Олеговичем. У тому, що вони житимуть разом, вона щодня переконувалася дедалі більше.

Коли Максим простягнув Світлані каблучку з гарним камінчиком, відповідь у неї вже була готова.

— Так.

Тепер слід було ближче познайомитися з її батьками. Зустріч на похороні мало що дала: там було не до розмов. Наприкінці серпня Світлана й Максим вирушили до Віктора Петровича та Людмили Петрівни, заздалегідь попередивши про приїзд.

До суботнього вечора стіл був накритий, у духовці допікалася улюблена всіма мамина шарлотка. Віктор Петрович вибирав зі своїх запасів вино й коньяк. Сьогодні можна дозволити собі відпочити — аби тільки з лікарні не викликали.

— А ось і вони! — радісно долинуло з кухні.

Слідом за дружиною він вийшов зустрічати гостей. Біля воріт стояла бабусина машина, що дісталася Світлані, з-за керма вибирався Максим. Подружжя перезирнулося: мабуть, так навіть краще. У доньки досвіду поки небагато, траса — справа ризикована.

Світлана увійшла на подвір’я, тримаючи нареченого за руку, й, усміхаючись, потягнула його до батьків.

— Мамо, тату! Нарешті вас обійму, скучила! А Максима ви ж пам’ятаєте?

Вона обійняла обох, а з Максимом батьки потиснули один одному руки.

— З дороги, мабуть, їсти хочеться? — усміхнулася Людмила Петрівна. — Мийте руки, будемо вечеряти.

Від частувань стіл аж угинався: поряд із м’ясом і рибою стояли фрукти, достигла й шарлотка. Для Максима Віктор Петрович дістав найкращий коньяк, а дружина з донькою обрали вино. За невимушеною розмовою Світлана раптом загадково усміхнулася.

— У нас для вас важлива новина, — почала вона. Батьки на мить завмерли, а донька, так само усміхаючись, поглянула на Максима. — Ми вже подали заяву. Через місяць одружимося.

Людмила Петрівна ахнула; на її обличчі з’явилася розгублена усмішка. Чоловік лише стримано кивнув.

— Якщо ви все обміркували й вирішили, ми не станемо заважати.

Дружина згідно закивала. Поки що вибір доньки здавався їм вдалим: Максим був недурний, знав, чого хоче, та й зовнішністю не обділений. А на Світлану досить було глянути — закохана, як кішка.

Пізніше того самого вечора встигли і шашлику поїсти, і до лазні сходити, і знову зібратися за столом. Тоді батьки почали помічати в нареченому дивину. Він ніжно обіймав Світлану, привітно розмовляв із ними, але щойно вирішував, що за ним ніхто не спостерігає, у погляді проступало щось недобре. Віктор Петрович знову намагався згадати, де зустрічав це обличчя.

Розмова про маєток додала обом незручності.

— Донечко, дорога тебе не виснажує? — спитала Людмила Петрівна. — До клініки тепер далеко. Може, продати будинок, а вам узяти хорошу квартиру в центрі?

— Мені зручно, мамо, — відмахнулася Світлана. — Максим відвозить, я всюди встигаю. І з будинком розлучатися не хочеться: мені там так само добре, як тут, у вас. Щоправда, Максим теж радить продавати. Каже, навіщо нам така громадина.

— Я хотів би зберегти батьківський будинок, — озвався Віктор Петрович.

— Ми ще думаємо, як вчинити, — сказав Максим.

Подружжя мимоволі поглянуло одне на одного. Так, по-господарському, можна було міркувати про власний будинок, але ж господарем був не він. Світлана цієї інтонації не вловила й усміхнулася нареченому. Той відповів усмішкою, тільки помітно напруженою.

Уночі батьки, лежачи в ліжку, пошепки заговорили про гостя.

— Ніби й хороший хлопець, а розрахунку забагато, — сказала Людмила. — Світлана перед ним крутиться: то їжі покладе, то серветку подасть. А він сидить паном і нашим будинком розпоряджається. Чув: «Ми ще думаємо, як вчинити»? Уже «ми». Швидко він господарем себе відчув. Раптом обдурить її? — Вона зітхнула. — Донька від кохання всьому вірить.

— Давай поки що придивимося, — прошепотів Віктор. — А раптом це звичайні батьківські ревнощі?

Людмила погодилася й повернулася на бік. Заснути, однак, не вдалося. Вона підвелася й пішла по воду на кухню, але зупинилася, помітивши, що у вітальні хтось є.

— Так, усе за планом. Більше не набирай, я й без дзвінків знаю, що робити, — казав Максим.

Людмила Петрівна ніби приросла до стіни. Який ще план? Кому він шепоче це серед ночі? Максим відвів телефон від вуха й пішов до спальні, де спала Світлана. Майбутньої тещі він не побачив. Про воду вона забула: повернулася до чоловіка й переказала почуте.

— От гад! Усе-таки надумав її обдурити! — обурився Віктор Петрович. — Що ж нам робити… Людо, поговори з донькою. Хай знає, що ти чула.

Світлана вислухала матір, але її тривога здалася їй марною.

— Мамо, у нього бізнес. Цілком могли зателефонувати у справі.

— Уночі? Припустімо, таке буває. Але це дивно, Світо. І якийсь план… З’ясуй у нього сама, інакше ми з татом спитаємо, — жорстко зажадала Людмила.

— Не втручайтеся в наші стосунки! — роздратовано відповіла донька. — Хочете нас посварити? Не вийде. Я радше з вами посварюся. Ви ж маєте пам’ятати, як це, коли батьки проти твого вибору.

— Ми не проти, донечко, — м’якше заговорила мати. — Просто дещо нас тривожить. Скажімо, цей будинок. Умовить він тебе продати його, а потім сам розпоряджатиметься грошима.

— Ти даремно таке йому приписуєш, — усміхнулася Світлана. — Ви з татом вигадали про Максима безглузду історію й тепер хочете, щоб я в неї повірила.

— Обережність не завадить, Світо. Відчуваю, щось тут не так. Ми з батьком думали, як перевірити, чи чесний він із тобою. Якщо любить, то відсутність маєтку нічого не змінить.

— Але ми почали зустрічатися, коли в мене ще не було ніякого котеджу!

— Це я пам’ятаю. Все ж таки давай перепишемо будинок на тата. Максиму одразу не кажи, придивися. А потім розкажеш і побачиш, як він до цього поставиться.

— Мамочко, які ж ви хитруни! — розсміялася Світлана. — Ні, я на таке не піду. Ми кохаємо одне одного, у нас незабаром весілля.

Вона обійняла матір і побігла до Максима. Він гуляв подвір’ям, оглядаючи ділянку. Людмила Петрівна дивилася на доньку з вікна; тривога не минала.

У неділю ввечері гості поїхали. Батьки залишилися в розгубленості: чи не зв’язалася їхня дівчинка з аферистом і хапугою? Зустріч із Геннадієм Олеговичем теж не принесла полегшення. Між собою вони говорили про майбутнього родича: у нього самі гроші в очах.

Та Світлана була закохана по вуха, і подружжя вирішило залишити вибір за нею. З ким жити, донька повинна вирішити сама. Людмила Петрівна все ж при нагоді поверталася до пропозиції передати власність батькові. Світлана відповідала жартами, відмахувалася — материнські страхи здавалися їй надуманими.

Задля підготовки до весілля вона взяла відпустку. Треба було вибрати сукню й ресторан, подбати про гостей, знайти фотографа й тамаду; від безлічі клопотів голова йшла обертом. Максим допомагав, коли дозволяла робота.

А от пропозиція нареченого оплатити святкування бабусиними грошима трохи збентежила Світлану.

— Маленька, зараз вільних грошей немає, усе вкладено, — пояснював він. — Батько замовив чергову партію машин, як на зло невчасно. Але я тобі все відшкодую, до останньої витрати.

Максим говорив із такою щирістю, так переживав, що переклав витрати на її плечі, що Світлана йому повірила. Зате мати, почувши телефоном, хто платить за весілля, була приголомшена.

— Донечко, та поглянь же, що коїться! Він тобою користується. Забере гроші й покине тебе, ось побачиш!

— Мамочко, заспокойся. Я знаю Максима й вірю йому. А тобі було б приємно, якби на початку вашого з татом життя про нього таке казали?

— У нас усе було інакше. Твій батько за мій рахунок не жив.

— Але ж оселилися ви в будинку, який тобі залишила бабуся.

— Світо, це порівняння нікуди не годиться.

— Чому? Він теж прийшов у твій будинок. Міг же потім переписати його на себе, а тебе вигнати.

— Що за нісенітниця! — обурилася Людмила Петрівна. — Тато — інша людина. А твій Максим — темна конячка. Не забула, що я чула вночі? Ти хоч з’ясувала, з ким він розмовляв?

— Навіть не збиралася. Упевнена, говорили про роботу. Ти все неправильно витлумачила.

Зопалу Людмила Петрівна обірвала розмову. Наступного дня, однак, зателефонувала знову й знову заговорила про котедж.

— Добре, — несподівано поступилася Світлана. — Переоформлю все на тата.

— От і добре! — зраділа мати. — Принаймні не боятимемося, що залишишся ні з чим.

— Тільки зрозумій: я Максиму довіряю. Це заради вашого спокою. І йому поки що ані слова. Не хочу ображати його, ніби я в ньому сумніваюся.

— Мовчи поки що, правильно. Далі буде видно.

За п’ять днів до весілля все майно Світлани перейшло до Віктора Петровича. Собі вона залишила лише рахунок із грошима: на святкування мало напевно вистачити.

Під час реєстрації Людмила Петрівна милувалася молодими. Від чарівної нареченої та такого ж вродливого нареченого очей не відвести. Може, дарма вона підозрювала зятя? Він із обожнюванням дивився на їхню з Віктором доньку — хіба можна настільки переконливо вдавати? З грошима молодята й самі розберуться.

Навіть Геннадій Олегович тепер не здавався їй колишнім циніком і хапугою. Солідний чоловік; запрошені з боку нареченого — ділові, шановані люди. А щастя Світлани видно за версту, і це найважливіше.

У ресторані веселилися від душі. Весілля вдалося, гості залишилися задоволені, батьки нареченої теж заспокоїлися. Потому молодята полетіли на тиждень у весільну подорож, а після повернення остаточно оселилися в котеджі.

Сімейне життя складалося рівно. Вранці Світлана вирушала до клініки, Максим — до автосалону; увечері вони зустрічалися й або вечеряли в ресторані, або, що траплялося частіше, їхали додому. Удвох їм було добре. Світлана вже замислювалася про дитину. Навіщо відкладати, коли вони молоді, здорові, забезпечені й так добре ладнають?

Обіцяних грошей за весілля вона й через кілька місяців не отримала, та анітрохи не засмучувалася. Тепер вони одна сім’я, навіщо рахувати, хто скільки витратив?

У грудні вдома вже стояла прикрашена ялинка. Подружжя обговорювало святкування Нового року, а на початок січня Максим запропонував поїздку на гірськолижний курорт. Світлані ця затія сподобалася.

Геннадій Олегович зателефонував несподівано: повідомив, що незабаром заїде.

— Приїжджайте, тату, будемо раді, — відповів Максим.

Світлана відразу взялася до вечері, щоб смачно нагодувати свекра. Готувати вона любила сама; приходяща помічниця зазвичай займалася лише прибиранням. Та гість з’явився значно раніше, ніж вона розраховувала.

— Добрий вечір, — з розгубленою усмішкою зустріла його Світлана. — Максим у бібліотеці, проходьте. Ще пів години — і будемо їсти печеню з печерицями.

Свекор похмуро кивнув. Привітно всміхнутися він спробував, але майже безуспішно. Світлана помітила його поганий настрій і провела до бібліотеки, звідки назустріч вийшов Максим. Залишивши чоловіків розмовляти, вона повернулася до плити.

До печені пасували б мариновані огірочки, а на кухні їх не виявилося. Довелося спускатися по банку до підвалу. Вхід туди був поруч із бібліотекою. Світлана безшумно пройшла сходами, знайшла огірки й піднялася назад. На верхній сходинці до неї долинули слова із сусідньої кімнати.

Чути було напрочуд добре. Раніше підвал сполучався з бібліотекою безпосередньо; потім, за бажанням бабусі й дідуся, той прохід перекрили тонкою перегородкою.

— Схоже, вона щось запідозрила. Ти вважав дружину дурепою, а вона виявилася розумнішою, — говорив Геннадій Олегович.

Світлана завмерла з банкою в руках. Потім ступила до забитого отвору.

— Тату, ця новина мене анітрохи не засмутила, — відповів Максим. — Навіть потішила. Так вийде цікавіше. Вже тепер я зможу сповна насолодитися своєю помстою.

— Але ж ти збирався інакше, Максиме.

— Завести її в гори й там покинути? — зареготав він. — Потім домогтися, щоб її визнали померлою, і отримати будинок, машину, решту? Добре, звісно, тільки ризик є. Десь та й проколешся. А зараз майже нічого робити не треба. Наївні вони: записали котедж на хірурга й вирішили, що далі житимуть приспівуючи. Віктор Петрович сам подарує мені все, що донька йому передала. Усе до останнього. А Світлана залишиться ні з чим. Легко дісталося — легко втратила.

— Не розумію, яким чином ти отримаєш будинок. Нам гроші потрібні терміново, не забувай. Останній контракт із тріском провалився, кредитори ось-ось вимагатимуть повернути борги.

— Та я й не маю наміру відкладати. Нема чого чекати свят. Завтра тесть отримає мої вимоги. Не віддасть усе — всі дізнаються, що він за людина. Ніхто тоді його не захистить, відповість як належить.

— А з дружиною що збираєшся робити?

— Зі Світланою? Нудно мені вже з нею. Прісна вона. Не зрівняти з Іриною — її я кохав.

— Вона ж теж дізнається.

— Хай! Хай знає, який у неї татусь і кому завдячує таким коротким сімейним життям.

Максим ненадовго замовк, а потім продовжив:

— Турбує мене лише одне: аби не завагітніла. Діти від неї мені ні до чого.

— І цього тебе вчити, Максиме?

— Сам упораюся. Але вона вже кілька разів заводила мову про дитину. І на сайтах для мам сидить, я помічав. Ти маєш рацію, тату, завтра треба з цим закінчувати.

— Сьогодні що заважає?

— Сьогодні повечеряти хочу. От готує вона добре, тут не посперечаєшся.

Обидва гидко захихотіли. Світлану пересмикнуло. Жахливі думки змінювали одна одну, вона зовсім розгубилася.

— Тихо, Світлано, тихо, — прошепотіла вона собі. — Зараз нічим себе не виказуй. Ніби ти їх не чула й нічого не знаєш. А завтра вирішиш, що робити.

Вона обережно вибралася з підвалу, поквапилася на кухню й закінчила приготування. Незабаром двері бібліотеки відчинилися: батько із сином пішли до вітальні. Дорогою Максим зазирнув до дружини.

— Кохана, допомогти тобі?

— Не треба, любий, упораюся, — якомога спокійніше сказала Світлана й навіть усміхнулася. — Ідіть до столу.

Якби вона не почула все власними вухами кілька хвилин тому, не повірила б, що чоловік здатен так брехати. За вечерею він хвалив її стряпню, лагідно всміхався, закохано дивився. А вона не могла забути: «Завести її в гори й там покинути». Саме туди вони й збиралися. Отже, там він хотів її позбутися. Незрозумілою залишалася лише ненависть до її батька.

Усередині вирувала буря, та зовні Світлана була спокійна: підкладала чоловікам їжу, усміхалася обом.

— Час мені додому, побачилися, — сказав Геннадій Олегович, підводячись. — Світланочко, дякую, чудова вечеря. Знову переконався, як синові пощастило. Максиме, вийди зі мною.

Зі Світланою він попрощався тепло, навіть обійняв, наче рідний батько. Та вона пам’ятала розмову в бібліотеці. Тривога не відпускала: треба було щось робити.

З вікна вона спостерігала, як чоловіки прощаються — обіймаються, сміються, дружньо перемовляються. Вони вже придумали, як знищити її та її родину. Тепер вона цього не дозволить.

Максим повернувся веселий, розчервонілий від морозу.

— Ну що, дружино, тепер і для нас час знайдеться?

Він підморгнув, наблизився й обійняв її. Світлана тяжко зітхнула, потерла скроні.

— Любий, голова розболілася. Іди, я тут приберу.

— Давай допоможу?

— Ні, мені не важко. Таблетку я вже випила.

Вона вигадувала на ходу. Тепер навіть уявити було страшно, як розмовляти з цією людиною, робити щось разом.

— Точно без мене впораєшся?

— Авжеж. Ще чаю заварю, біля каміна посиджу, полегшає. Ти не чекай.

— Дивися сама.

Максим знизав плечима й піднявся нагору. Світлана чула, як він наспівує у ванній, потім влаштовується в спальні. Прибравши посуд, вона справді сіла біля каміна з трав’яним чаєм. Треба було вирішити, як діяти далі.

Ніч Світлана провела в бібліотеці: задрімала на дивані й так проспала до раннього ранку. Зазирнувши до спальні, побачила Максима — той солодко сопів, навіть усміхався уві сні. Схоже, душу його не тривожило те, що він задумав, хоча вона ще не до кінця розуміла його наміри.

Тепер Світлана дивилася на чоловіка інакше. Що вона взагалі про нього знає, крім розказаного ним самим? Він говорив про дитинство без матері, про вічно зайнятого батька, і їй було його шкода. Про колишні стосунки розповідав мало: романи траплялися, нічого серйозного. Раніше вона вважала таку стриманість ознакою порядності. Він же не лаяв жодної дівчини — щоправда, і доброго ні про кого не говорив.

А хто така Ірина? Світлана навіть фотографій Максима з іншою жінкою ніколи не бачила. Як мало, виявляється, вона знала про людину, за яку вийшла заміж.

Безшумно спустившись, вона накинула куртку, взяла сумку й ключі. Вийшла на морозне повітря. Тепер рішення було ухвалене.

Незабаром Світлана вже їхала трасою до рідного міста. Тішило, що сьогодні вихідний: із клініки не потурбують, можна спокійно поговорити з батьками. Як же мала рацію мама, застерігаючи її від довіри до Максима.

Батьки зустріли доньку на порозі з подивом. У суботній ранок вони її не чекали.

— Він тебе скривдив? — відразу запитала Людмила Петрівна.

— Гірше, мамо. Я таке почула… Не знаю тепер, що робити.

За чаєм Світлана передала батькам усю вчорашню розмову чоловіка зі свекром.

— Вітю, ви з Максимом раніше були знайомі? — нарешті запитала Людмила Петрівна. Вона ніяк не могла збагнути почуте, а чоловік усе сидів, схиливши голову, й думав.

— Мені давно здавалося, що я десь його зустрічав, — Віктор Петрович підвів голову. — Та все не надавав значення. Тепер ось намагаюся згадати… Може, справа в невдалій операції? Та за всю мою практику таких випадків було два. Старий із перитонітом, який до останнього не йшов до лікарів. Дотягнув, поки допомогти вже стало неможливо.

— Пам’ятаю. Ти тоді ледве почав працювати.

— Так. Рідні й самі розуміли: не лікарі винні, надто пізно звернулися. Ще була жінка, років десять тому, з ножовим пораненням. Пам’ятаєш, Людо? Коханець приревнував. Там теж урятувати не могли, і до лікарні в родичів претензій не було.

Він урвав себе. Обличчя раптом витягнулося.

— Вітю, згадав? — насторожилася Людмила Петрівна.

— Так. Тепер згадав, звідки знаю Максима. Розмовляти нам не довелося, я мигцем побачив його в приймальному відділенні. Він стояв там серед інших людей.

— Що тоді сталося?

— На трасі сталася велика аварія. Якийсь лихач пішов на обгін вантажівки. Постраждалих доправили до нас: ми були найближче. П’ятеро людей — дівчина з однієї машини й сім’я з чотирьох осіб з іншої. Чергував Богдан Маркович. Він тільки починав, але вже брався за складні операції й давав собі раду. Викликали й мене. Ми працювали на двох столах, двома бригадами, буквально збирали постраждалих по шматочках. Чотирьох удалося врятувати. Дівчина, яка лежала в Богдана Марковича, померла: травми були надто тяжкими. Казали, що аварію спричинила вона. Я міг би взятися за неї сам, але довго займався хлопцем. Утім, і я тут нічого б не змінив. А для Богдана Марковича це була перша смерть на операційному столі. Він наче заціпенів.

Віктор Петрович тяжко зітхнув. У приймальному відділенні вже зібралися родичі, і комусь належало вийти до них. Але в молодого хірурга тремтіли руки, тремтіли губи, він ледь не плакав. Віктор Петрович намагався пояснити йому, що в їхній професії таке, на жаль, трапляється й до цього доводиться звикати — хоч би якими страшними звучали такі слова. Однак люди за дверима чекали на звістки. Тоді завідувач пішов до них сам.

Більшість присутніх чекали звісток про сім’ю. Почувши, що всі четверо живі, вони зітхнули з полегшенням. Лише двоє молодих людей трималися осторонь; один несміливо запитав про дівчину.

— Мені шкода. Ми не змогли її врятувати. Прийміть співчуття, — відповів їм тоді Віктор Петрович.

Хтось із рідних урятованої сім’ї зауважив, що не треба було гнати на такій швидкості: сама винна. Решта схвально закивали. Двоє хлопців мовчали. Той, що поставив запитання, підійшов до приятеля. Другий стояв білий як крейда. Друг потягнув його за руку до виходу, і вже біля дверей він обернувся до лікаря — наче вовк блиснув очима.

— Оце й був Максим, — сказав Віктор Петрович. — Тепер старший, змужнів, виглядає інакше. Але я певен.

— Невже стільки років минуло, а він досі так це переживає? — прошепотіла Світлана. — Тільки тобі за що мститися? Оперувала ж інша людина.

— Оперував Богдан. Я вийшов як завідувач і оголосив результат. Між іншим, скаржитися на лікарню тоді ніхто не став.

— Отже, роками жив помстою, — задумливо промовила Людмила Петрівна. — А винуватця призначив сам.

— Схоже, тому й вирішив зі мною поквитатися, — кивнув Віктор Петрович. — Хоча лікарської провини там не було. Тепер ми хоча б приблизно уявляємо, чого від нього чекати. Поки зачекаймо, дівчата.

Обидві кивнули на знак згоди.

Приблизно за пів години після цієї розмови зателефонував Максим.

— Ти де взагалі? — незвично грубо запитав він.

— До батьків приїхала, — спокійно відповіла Світлана.

— Навіщо? Так скучила? Чому поїхала, нічого мені не сказавши?

— Раптом захотілося, от і поїхала, — хмикнула вона.

Розмовляти з ним без колишніх почуттів виявилося напрочуд легко. Почуте в бібліотеці перекреслило все.

— Тоді і я незабаром приїду, — поміркувавши, сказав Максим. — Із твоїм батьком треба поговорити.

— Він теж збирався з тобою поговорити.

— Отакої? — усміхнувся чоловік. — Про що це?

— Приїдеш — поговорите. Навіщо зараз загадки одне одному загадувати?

Світлана першою завершила дзвінок. Від його голосу лишилася сама огида. Вона пам’ятала ту посмішку в бібліотеці, слова про гори й дитину, зневагу, з якою чоловік відгукувався про неї. Чекати зустрічі лишалося недовго.

Максим їхав тією самою трасою, якою кількома годинами раніше проїхала дружина. Він не зводив уваги з дороги й виглядав спокійним. Лише в голові вирувала буря: знову поверталося те, що роками не давало йому спокою.

Ірина була його однокласницею, їхнім першим коханням — взаємним. Після школи вони навіть спробували жити разом. Дівчина росла в простій родині, і Геннадій Олегович вважав, що вона не пара синові. У стосунки він не втручався: думав, Максим награється й покине її. Та Максим купив Ірині каблучку, а вони вже мріяли про весілля.

Домашня, мила Ірина кохала його й була готова піти за ним на край світу. Він відповідав їй взаємністю, хоча увагою інших дівчат не нехтував. За такими хлопцями із золотої молоді дівчата табунами ходять.

Тоді Максим захоплювався нічними перегонами. Ірину вони лякали до жаху, однак сперечатися з коханим вона не наважувалася й часом навіть їздила з ним. Того вечора перегонів не було: він запропонував покататися подалі від міста.

Їхали довго. Максим підрізав машини, різко перебудовувався; поруч раз у раз верещала Ірина, затуляючи долонями обличчя. Він лише поблажливо всміхався: з ним боятися нічого, він майже професійний гонщик, свою справу знає.

Під час обгону все мало вийти. Завадила та бляшанка з болтами — стара машина. І куди їх усіх понесло вночі? Удар, дзвін скла, скрегіт металу, вереск гальм. І ще один крик — Ірини, що сиділа поруч.

Він побачив, що в Ірину влучив великий уламок скла, й одразу подумав: відповідати доведеться йому. Батько, звісно, допоможе, але наскільки? Максим називав це інстинктом самозбереження. Він миттю збагнув, що буде, якщо перетягти Ірину на водійське місце, а самому перебратися на пасажирське. Якимось дивом він так і зробив.

Люди, що підбігли, застали за кермом дівчину. Кричали, лаялися: якого біса баба сіла за кермо! Та, розгледівши її стан, побігли по аптечку — намагалися хоч чимось допомогти. Максим лишався в заціпенінні.

Після приїзду швидкої та поліції він зателефонував Ярославові, коротко повідомив про аварію. Вони добре дружили, разом ганяли містом. Ярослав пообіцяв приїхати до лікарні. У самого Максима виявилися тільки садна, з приймального відділення його відразу відпустили. Там його й знайшов друг.

Максим пошепки зізнався, що помінявся з Іриною місцями.

— Правильно зробив, — так само тихо схвалив Ярослав. — Вона дівчина, з неї менше спитають. Якщо що, викрутиться.

— Якщо… — Максим зблід.

Друг не відповів. Потім вийшов лікар, і стало зрозуміло, що сталося.

Та винним у всьому Максим себе не вважав. Поїздка скінчилася погано — так. Тільки чому лікарі не врятували Ірину? До швидкої її забирали живою.

Він пам’ятав, як метався й плакав, а Ярослав його заспокоював.

— Я ж підставив кохану дівчину! — кричав Максим. — Лише зараз зрозумів. На неї все повісять. Піду до слідчого й розповім!

— Дурнем будеш, — спокійно відповідав Ярослав. — Їй уже нічим не допоможеш. В іншій машині всі вижили. Минеться.

Так і сталося: для Максима все минулося. Ірина лише снилася йому — спочатку часто, потім дедалі рідше. Іноді снилася й тепер. Думку про власну провину він відганяв: її згубили лікарі.

Близько трьох років тому йому випадково трапилася в інтернеті замітка про талановитого хірурга зі звичайної районної лікарні. Знайоме обличчя. Та сама лікарня. Максим вирішив, що впізнав лікаря, який оперував Ірину, і захотів з’ясувати про нього все.

Зібрав ціле досьє на Віктора Петровича, докопався навіть до історії багаторічної сварки з батьками. Що більше дізнавався, то дужче злився. Успішний хірург, кохана дружина, красуня-дочка. Живе собі, а сумління за Ірину, виходить, анітрохи не мучить.

Домагаючись своєї правди, Максим з’їздив до того міста й обережно розпитував людей. Там йому пощастило зустріти Ларису. Раніше вона була операційною медсестрою, працювала з Віктором Петровичем, а після звільнення з клініки мила підлогу.

— Це він влаштував, щоб мене вигнали, — з образою розповідала вона. — Сам і п’яним оперував, і з похмілля. Усі знали, тільки заплющували очі. Спробуй щось скажи! Лікар же чудовий, та ще й батьки — професори. Без блату в нас нікуди. Я якось на зборах висловила все як є, от мене й звільнили.

Згадала вона й Ірину. За словами Лариси, тієї ночі Віктор Петрович приїхав напідпитку.

Максим заплатив за відомості; у нього лишився запис розмови. Лариса клялася, що підтвердить усе в суді, якщо він захоче домагатися правди.

Спочатку Максим справді хотів домагатися суду. Потім засумнівався: минуло надто багато років, а отже, виграти навряд чи вийде. Відмовляв його й Ярослав. Друг тепер жив за кордоном, спілкувалися вони рідше, але про ту аварію обоє пам’ятали. Почни Максим розгляд справи — могли виплисти й інші обставини. Геннадій Олегович, посвячений у все, запропонував інший шлях. Грошей у хірурга було не так багато, а його мати тоді ще була жива. Тоді Максим вирішив ударити по найболючішому — по дочці Віктора Петровича. Нехай закохається, а потім він її покине.

Згадуючи початок роману, Максим знав: випадкову зустріч влаштував він сам. Усе вдалося. Світлана ні в чому не завинила, та тут було не до сентиментів.

Потім усе склалося ще вдаліше. Бабуся померла, залишивши дівчині майно. Можна було спочатку обібрати Світлану — підсунути потрібні папери, — а вже потім піти. У родині саме виникли грошові труднощі.

Дурепа сама заплатила за весілля. Почалося сімейне життя. Дружина з неї вийшла добра, але Ірина продовжувала снитися, а мститися хотілося не менше. Максим злорадно уявляв, як покинута Світлана, обібрана до нитки, ридає на плечі татка. Тому лишиться переживати, що так безглуздо позбулися батьківського спадку.

Пізніше прийшов інший задум: нещасний випадок у горах. Хороші юристи знайдуться, майно дружини дістанеться йому, а хірург нарешті дізнається, як це — втрачати близьку людину.

Та жінка виявилася не такою вже й дурепою. Напевно, батьки надоумили переписати все на батька. Що ж, це навіть легше: заради свого чесного імені лікар сам віддасть майно. Упереться — здобуде таку славу, що позбудеться роботи. Колеги відвернуться, може, ще й зап’є.

Максим усміхався за кермом, передчуваючи, як вискаже ворогові все просто в обличчя. Той почне вивертатися, виправдовуватися. Хочеш жити спокійно — плати сповна. А Світлана… Та чорт із нею, набридла.

Біля будинку батьків дружини він помітив рух фіранки. Чекають, подумав злорадно.

У передпокої стояла Світлана. Погляд у неї був холодний.

— Привіт, Максиме. Уже встиг скучити? — усміхнулася вона.

— У мене інша справа, — відповів він тим самим тоном.

— Здається, знаю яка. Я вчора чула вас у бібліотеці, — вона подивилася йому в очі.

— Що ти маєш на увазі?

— Багато чого. Наприклад, твої плани позбутися мене.

— Дуже ти мені потрібна.

— Тепер тобі тато потрібен.

— Швидко міркуєш, — хмикнув Максим.

Із вітальні з’явився Віктор Петрович. Він дивився на зятя холодно й зневажливо.

— Добридень, дорогий тестю, — із сарказмом промовив Максим. — Світлана має рацію, нам є що обговорити. До будинку пустите чи так і залишите біля дверей?

— Заходь.

Віктор Петрович знизав плечима, вказав на вітальню й повернувся туди. Максим пішов слідом. У кімнаті сиділа Людмила Петрівна.

— Усі зібралися, чудово, — хмикнув він. — Довго мучити не буду. Будинок, де я зараз живу, оформлюєте на мене. Інакше спокою вам не буде. Саме вам, дорогий тестю.

— З якого дива я маю віддавати тобі свій будинок? — Віктор Петрович здивовано підняв брови.

— З того, що інакше про професію забудете. Ірину пам’ятаєте? Дівчину, яку п’яним оперували? — Максим примружився. — Не чекали? Так, ви були п’яні. Свідки знайдуться.

— Цікаво, — усміхнувся хірург. — І хто готовий це підтвердити?

— Лариса, операційна медсестра.

— Лариса? — Віктор Петрович насупився. — Чи не та Лара, яку звільнили за крадіжки? Вона тягала з операційної.

— Тепер в офісах підлогу миє, — підтвердила Людмила Петрівна.

— Ну й що? — Максим задер підборіддя. — Вона про вас усе знає.

— За гроші вона тобі ще й не таке розповість, — усміхнувся Віктор Петрович. — А дівчину я згадав. Тільки оперував її не я, а молодий колега, Богдан Маркович. Він досі в нас працює, за потреби сам розповість. Врятувати її було неможливо.

— Брехнете! — вигукнув Максим. — Це ви вийшли до нас і розповідали про операцію!

— Вийшов, бо Богдан Маркович не зміг. Молодий був, не впорався із собою. То ти з нею їхав? Навіщо ж так гнали, молодий чоловіче? — Віктор Петрович не зводив із нього очей.

— Вона сиділа за кермом.

— Отакої? Я встиг дещо дізнатися. Друг служить у дорожній поліції, підняв стару справу. Виявляється, слідство дуже сумнівалось, що за кермом була Ірина. У неї ж навіть прав не було. Чи не ти згубив дівчину?

Поглядом Віктор Петрович наче свердлив зятя.

— Старий дурню, брешеш! — прошипів Максим. — Нічого ти не доведеш. А не зробиш по-моєму — я тебе ославлю!

— Нічого тобі доводити не стану, підкорятися теж. Тепер знаю: у справі підчистили. Схоже, твій батько подбав, — відмахнувся Віктор Петрович. — Хочеш ославити мене — спробуй. Нічого не доб’єшся.

Максим рвучко підвівся з крісла. У дверях стояла Світлана, і він зустрівся з нею поглядом.

— Це все через Ірину? — тихо запитала вона. — Звідки стільки злості, ненависті? Ні тато, ні я не зробили їй нічого поганого. А ти взявся нам мститися, захотів забрати наші гроші… Господи, я ж зовсім тебе не знала.

— Бідна овечка, — усміхнувся Максим. — Не захотіли по-доброму — буде по-поганому.

Він вийшов і грюкнув дверима.

Після цього в інтернеті поповзли брудні чутки про Віктора Петровича. Протрималися вони недовго: люди не повірили звинуваченням, і пересуди припинилися.

Світлана розлучилася з Максимом. Деякий час про нього нічого не чула, а потім дізналася, що його поклали до психіатричної клініки з гострим психозом. Геннадій Олегович збанкрутував і поїхав кудись далеко.

Через два роки після цієї історії Світлана знову вийшла заміж — за свого колегу Артема. Він працює кардіологом, молодий і подає великі надії. Зараз Світлана в декретній відпустці. Незабаром у них народиться донька; дівчинку вирішили назвати Сонечкою.

Будинок та решту майна Віктор Петрович повернув доньці, переоформивши документи на неї. Тепер вони з Людмилою Петрівною спокійні: обоє певні, що Світлана щаслива. Випадково почута фраза часом розплющує людині очі на того, кого вона любила. А помста здатна затьмарити розум і передусім зруйнувати життя того, хто розставляє пастки іншим, особливо якщо винен був він сам.