Жінка врятувала старого коня, але на лісовій дорозі він уперто завмирав в одному й тому самому місці

— Тут раніше з’їжджали до піщаного кар’єру. Лісгосп брав там пісок. Я ще хлопчаком туди лазив.

До Березняка пробиралися, провалюючись по коліна. Через 100 кроків далі йти стало нікуди: перед ними була чорна вода, корчі, іржаві латаття. Струмок упоперек перегороджувала стара боброва гребля завтовшки 2 м. Бобри оселилися тут близько дванадцяти років тому, підперли струмок, і виробіток затопило до краю дороги.

Оксана зрізала жердину й почала промацувати дно біля берега. Мул прийняв її на два людські зрости, а до твердого жердина так і не дістала.

— Якщо щось і лишилося, воно під цим мулом, — сказала вона. — Із берега не побачиш, собака теж не знайде.

Увечері Оксана взялася за заяву дільничному. Микола Юрійович Дубровський служив у Луговому другий рік; про зниклого завгоспа йому трапився лише рядок у довідці. Він двічі перечитав написане й стомлено подивився на відвідувачку.

— Кримінальне провадження закрито. Його шукали, потім визнали безвісно відсутнім. Ви мені коня за свідка пропонуєте?

— Я принесла документи. Ось інвентарна картка, кінь закріплений за зниклим. А ось акт вибуття. Ви на дату погляньте.

Вона поклала папку перед ним. Дубровський подивився: від дня зникнення минуло всього 11 днів. Пошуки ще тривали, а єдиного, хто повернувся з дороги, уже списали й продали на сторону. Під актом стояли три підписи; першим — Віктора Степановича Бондаря.

Дільничний довго стукав ручкою по столу, перш ніж відповісти.

— Оксано Петрівно, я розумію. Але для перегляду потрібні підстави. Коня й старого паперу недостатньо.

Усю осінь, потім усю зиму вона шукала ці підстави сама. Між годівлею тварин, дровами й доглядом за хворою козою вибиралася до Каменки: автобус відходив о 6 ранку, назад вона діставалася затемна, везла папки в целофановому пакеті.

В архіві зберігся другий примірник накладної за день зникнення. У ній значилися 40 кубів дров, дальній кордон; одержувачем був лісник Бондар. Для Оксани це означало: Денис Романович віз йому і папір, і гроші. А з села на дальній кордон можна було потрапити лише лісовою дорогою через піщану гриву. Слідство цього не знало — усі три тижні пошуки велися на тракті, де його нібито бачили.

Районний лісничий Євген Федорович Козак вислухав Оксану ввічливо.

— Підніму в нас усе, що лишилося. Зателефоную вам.

Дзвінок пролунав через тиждень.

— Позаминулої весни підвал затопило. Частину підшивок довелося здати в утиль. Нічого не знайшлося…