Батьки вигнали 18-річну Іру з новонародженою донечкою, але біля дитячого будинку до неї підійшов незнайомець із пропозицією

Павло теж нічого не говорив. Іноді Іра помічала його погляд, спрямований на неї, поки він думав, що вона не бачить. Варто було їй помітити — він одразу відводив очі.

У жовтні, незадовго до другого дня народження Ніни, на Іру почали дивитися інакше. Ще в університетському гардеробі вона помітила шепіт дівчат зі своєї групи: коли вона наближалася, вони замовкали. На біохімії довготелесий сусід по парті, як завжди розпатланий, без слів посунув до неї телефон.

На екрані була сторінка без імені власника, з нічого не значущою картинкою замість фотографії.

Фотографія.

На знімку Іра виходить із машини Павла біля головного входу до університету. Знімали здалеку, проте обличчя було добре видно. Підпис гласив: «Студентка другого курсу лікувального факультету І. Б. У вісімнадцять років народила невідомо від кого, мало не здала дитину в дитбудинок, а тепер живе на утриманні в багатого вдівця. Ось хто нас лікуватиме».

Коментарів набралося понад двісті. Прочитавши перші п’ять, Іра закрила сторінку. Досиділа лекцію, залишилася до кінця семінару, відповіла викладачеві, жодного разу не збившись. Після занять Павло чекав на неї біля машини, але вона не пішла до нього. Зателефонувала й сказала, що затримується в бібліотеці.

Годину вона провела в порожньому туалеті на третьому поверсі. Дивилася в каламутне дзеркало на своє відображення. Утриманка. Живе на утриманні. Тим часом вона працювала, щомісяця складала плату за житло в бляшану банку — хоч Павло й не брав ні копійки. Договір і довідка про доходи в неї були. Тільки Іра сумнівалася, що хтось читатиме ці довідки. Двісті коментарів, двісті людей уже визначили, хто вона. І знову Лариса: «Ти для нього заміна дружині».

Увечері Іра прийшла до флігеля.

— Я з’їжджаю.

Вона чекала заперечень і приготувалася пояснювати: їй необхідно довести, що вона впорається сама, нестерпно, коли на неї дивляться як на утриманку. За два роки вдалося накопичити гроші; кімнату в комуналці вона вже винайняла, за десять хвилин від університету. Галина Михайлівна обіцяла приїжджати до Ніни, а з листопада для доньки було місце в університетському садочку.

Павло не перебивав. Відклав пінцет на зелене сукно, довго дивився на неї.

— Добре.

Іра розгубилася. Суперечки не було, і всі підготовлені доводи раптом виявилися непотрібними.

— Більше нічого? Ти навіть нічого не скажеш?

— Скажу. — Після паузи він узяв маленький механізм, покрутив між пальцями. — Годинники частіше ламаються не тому, що старі. Їх перекручують. Хочеться, щоб довше йшли, швидше, — заводять до краю, а потім додають ще трохи. От пружина й лопається. З годинниками не можна поспішати, Іро. Завів — і чекай. — Він повернув механізм на стіл. — Я почекаю.

Переїхала вона в суботу. Павло відвіз речі, підняв коробки на третій поверх старого будинку й зібрав Нінине ліжечко — біле, з різьбленими бортиками.

— Я куплю інше, своє, — сказала Іра.

— До цього Ніна звикла.

Він пройшовся кімнатою, перевірив батареї, розетки, вікна. На підвіконні поставив ту саму білу радіоняню із зеленим вогником.

— А приймач заберу, — сказав Павло. — Жартую. До дому сорок кілометрів, сигнал не дійде.

У дверях він кивнув і пішов. Ні обіймів, ні дотику. Іра довго дивилася з вікна: машина виїхала з двору, розвернулася біля сміттєвих баків, зникла за рогом. Ніна стояла в ліжечку, тримаючись за бортик, і махала зачиненим дверям долонькою.

Перші два тижні Іра трималася. Удень університет, уночі підробіток санітаркою в дитячій лікарні; Ніна — у садочку. Через день приїздила електричкою Галина Михайлівна, привозила термос і банку варення. Іра спала по чотири години, схудла, але поки давала собі раду.

— Учора в нього була, — зронила якось увечері Галина Михайлівна, розливаючи чай із термоса. — Просила лампочку в передпокої замінити. У мене ж драбини немає.

Іра промовчала, удавши, що зайнята конспектом.

— Тепер він жодного ранку не залишає годинників незаведеними, — продовжила Галина Михайлівна, уникаючи її погляду. — Обходить увесь дім із ключиком, до кожного добирається. Я йому кажу: «Павле Миколайовичу, чому так часто? Раніше ж заводили через день». Він відповідає: «Зупиниться бодай один — це означатиме, що я більше не чекаю. Але я й далі чекаю».

Іра схилилася над конспектом так низько, що літери почали розпливатися…