Батьки вигнали 18-річну Іру з новонародженою донечкою, але біля дитячого будинку до неї підійшов незнайомець із пропозицією

— Варення їж, — сказала Галина Михайлівна. — Смородинове. Залізо тобі потрібне, зовсім зелена стала.

Про Павла того вечора вона більше не згадувала. Йдучи, затрималася біля дверей і поправила радіоняню на підвіконні, хоча біла коробочка із зеленим вогником і так стояла рівно.

Ніна триматися не могла. Щовечора, щойно мати вкладала її, вона сідала в білому ліжечку й учіплювалася в бортик.

— Павло де?

— Павло вдома. Спи.

— Павло вдома, — повторювала Ніна, але лягати не хотіла. — Павло де?

На третьому тижні, у ніч із четверга на п’ятницю, температура в Ніни за пів години різко піднялася майже до сорока. Іра діяла так, як учили на лекціях і показувала Галина Михайлівна: роздягла доньку, обтерла теплою водою, дала жарознижувальне відповідно до ваги. Стежила за диханням, кольором шкіри, пальцями на руках і ногах, заносила в зошит час і цифри.

Через дві години жар почав спадати. Через три Ніна заснула — мокра, знесилена, зате спокійна. Іра сиділа на підлозі біля ліжечка й дивилася на руки, що дрібно, неприємно тремтіли, наче чужі. Вона знала, як діяти, усе зробила правильно. Майбутня лікарка. А тремтіння не припинялося.

За вікном світало. Іра підвела очі до настінного годинника над дверима: дешевого, з господарського магазину, купленого першого дня за двісті. Він зупинився десь о пів на одинадцяту. Мабуть, батарейка сіла ще ввечері.

Телефонувати лікареві їй не хотілося. Галині Михайлівні — теж. Хотілося набрати один-єдиний номер, почути сонний низький голос і промовити: «У нас тут годинник зупинився». Вона дістала телефон, відкрила контакт Павла. Палець затримався над екраном, але натиснути вона не встигла: телефон задзвонив.

— Я внизу. Відчини.

Як спустилася через три поверхи, Іра не пам’ятала. Тільки холод сходинок під босими ногами й важкі двері під’їзду, що не відразу піддалися. На ґанку стояв Павло: неголений, із червоними очима, у куртці, накинутій поверх светра. Біля тротуару за ним стояла машина з увімкненим двигуном, світили фари.

— Галина Михайлівна зателефонувала о третій годині, — пояснив він. — Ти вночі написала їй про Нінину температуру. Вона прокинулася, побачила повідомлення й набрала мене. Я приїхав і чекав у машині. Тобі телефонувати не став: думав, захочеш — сама зателефонуєш.

— Тридцять сім і два, — сказала Іра. — Усе зробила правильно. Я знаю, що правильно.

Нагорі Павло затримався у дверях, подивився на Ніну, що спала в білому ліжечку. Потім перевів погляд на стрілки над дверима, застиглі на пів на одинадцяту, і дістав із куртки маленьку круглу батарейку.

— Ти їх із собою носиш? — запитала Іра й нервово засміялася крізь сльози, які самі текли по обличчю.

— Я годинникар, — серйозно відповів він. — У кожній кишені знайдеться батарейка.

Знявши годинник із цвяха, Павло замінив батарейку, виставив час і повернув його на стіну. Почулося неголосне пластмасове клацання. У його домі годинники звучали зовсім інакше. Цей теж пішов.

На спільній кухні було холодно й порожньо. Іра поставила чайник, Павло вмостився на табуреті біля вікна. Надворі сірів світанок; двірник шкреб лопатою перший сніг.

— Можна запитати? — Вона й далі стояла обличчям до плити. — Тільки відповідай правду, навіть якщо мені буде боляче.

— Запитуй.

— Я для тебе заміна їй? Ти втратив дружину й дитину, а біля воріт зустрів мене з дитиною. Просто поставив нас туди, де більше нікого не було?

Відповідь пролунала не відразу. Чайник зашумів, клацнув і вимкнувся. Іра не оберталася.

— Це тітка тобі сказала?

— Неважливо, чиї слова. Я хочу знати, чи це правда.

— Наталію замінити неможливо. — Павло підвівся й підійшов, залишивши між ними крок. Говорив повільно. — Я любив її, любитиму й не збираюся тобі брехати. Сина теж ніхто не замінить. Ніна — не замінник. Не ліки й не латка. Вона Ніна: кличе мене, розкидає по дому кубики. Характер у неї твій, неймовірна впертість. Наталія за все життя нічого не розкидала.

Іра мимоволі усміхнулася.

— І ти потрібна мені не для того, щоб заповнити внутрішню порожнечу, — продовжив Павло. — Три роки я жив серед зупинених годинників. До дитячого будинку їхав по дитину: думав, хтось плакатиме в домі — стане легше. Потім побачив тебе на лавочці. Спершу це був навіть не жаль, він прийшов пізніше. Спершу в мені щось пішло, наче маятник, випадково зачеплений ганчіркою. Хотів зупинити — не зміг. — Він помовчав. — Замінити й почати заново — різні речі, Іро. Я не замінював. Я почав…