Батьки вигнали 18-річну Іру з новонародженою донечкою, але біля дитячого будинку до неї підійшов незнайомець із пропозицією

Вона повернулася й довго дивилася на нього. За стіною клацав дешевий годинник із новою батарейкою. Двірник у дворі відклав лопату й закурив; вогник сигарети світився в сірому ранку, мов маленький маяк.

— Раніше ти нічого такого не говорив.

— Раніше не міг. Я обіцяв тобі й батькові: у моєму домі ти працюєш, піти можеш коли завгодно. Поки житло було моїм і зарплату ти отримувала від мене, я не мав права говорити про це. Ти не могла б відповісти вільно. Тепер ти пішла. Тепер можеш.

— Але повертатися я поки не буду. Мені потрібно закінчити тут семестр. І ще одну справу довести до кінця. Самій.

— Яку?

— З’ясувати, хто написав той допис.

Знайшла автора, втім, не Іра. Через тиждень її довготелесий розпатланий сусід по парті, Сашко, підсів до неї в їдальні й мовчки виклав телефон.

— Усе думав, хто міг таке написати, — сказав він, жуючи булку. — Перевірив перші вподобайки. За перші п’ять хвилин — двадцять, і всі від акаунтів, підписаних на салон «Лариса». Подивився історії салону. Того дня вони виклали ту саму фотографію з робочого телефона, мабуть, помилилися. Через годину прибрали. Але моя сестра ходить туди на манікюр. Вона зберегла.

Іра довго розглядала екран. Знімок був знайомий, підпис — той самий. Тільки в кутку тепер виднівся логотип салону: витончена «Л» із завитками.

— Чудово, — сказала Тетяна Василівна, вислухавши її. Короткий кивок був схожий на кивок хірурга, у якого підтвердився діагноз. — Спершу до нотаріуса: фіксуємо сторінку й збережену історію, поки не видалили. Потрібен протокол огляду, інакше в суді заявлять, що картинку зробили у фотошопі. Потім позов про захист честі й гідності: поширено відомості, що ганьблять вас і не відповідають дійсності. Вимагаємо спростування в той самий спосіб, у який їх поширили, та відшкодування моральної шкоди. Неправдивість звинувачень підтвердять ваша трудова книжка, договір, акт органу опіки й рішення суду за позовом вашої матері. Усі документи в нас є.

— Грошей мені не треба, — сказала Іра. — Хочу, щоб вона сама там само написала: це брехня.

— Саме це й називається спростуванням, — відповіла Тетяна Василівна, подивившись поверх окулярів. — До цього суд і зобов’язує.

На початку грудня позов уже було подано, а попереднє засідання призначено на середину січня. За тиждень до Нового року Іра сама набрала Павла.

— Забери нас.

Через годину він приїхав. Разом із речами перевіз біле ліжечко й недорогий настінний годинник: залишати його в комуналці Іра не захотіла. Ніна всю дорогу тягнулася із заднього сидіння до Павла й вигукувала його ім’я.

— Павле! Павле!

Удома всі годинники йшли. Іра затрималася в передпокої, прислухаючись до їхніх різних голосів; їй здавалося, що повернулася вона в цей звук. Пахло хвоєю, а у вітальні стояла ялинка — прикрашена невміло, явно чоловічими руками.

Пізно ввечері, вклавши Ніну, вона зайшла на кухню. Погляд звично піднявся до полиці над столом. Банка з-під кави була там, де Іра поставила її після першого авансу й залишила, коли з’їжджала.

Вона зняла важку бляшану банку й відкрила. Купюри, які Іра щомісяця згортала трубочкою й відкладала за житло, лежали всередині всі до одної. Павло не розгорнув жодної трубочки. Поверх грошей лежав складений аркуш із його робочого блокнота: «Це все твоє. Ти тут ніколи не була квартиранткою».

Іра опустилася на підлогу біля кухонного столу, обхопивши банку обома руками. І знову заплакала. Біля зелених воріт сльози текли від страху; тепер вона плакала від полегшення й любові.

Після її повернення Микола Петрович приїхав сам, із величезним набором дерев’яної залізниці для Ніни. Збирати її взявся відразу, на килимі: сопів, бурчав, що рейки криві. Згодом Ніна заснула в нього на колінах. Він сам переніс її в ліжечко, а повернувшись до вітальні, надовго залишився біля вікна.

Іра в цей час мила посуд. Дерев’яний будинок і далі пропускав звуки між кімнатами, і розмову батька із сином було чути на кухні.

— Я збираюся зробити їй пропозицію, — сказав Павло.

Микола Петрович довго не відповідав, потім хмикнув.

— Пам’ятаєш, як я тебе тоді притиснув: не чіпай її, не дивись, це влада? Хочеш знати, чому? Коли я зустрів твою матір, мені було двадцять шість, їй — дев’ятнадцять. Вона працювала секретаркою у свого батька, я в нього працював виконробом. І мої батьки говорили мені точнісінько те, що потім говорив тобі я. Мовляв, користуєшся своїм становищем, дівчинка залежить від тебе й відмовити не зможе. Я грюкнув дверима. Цілий рік після цього з ними не розмовляв.

— Я цього не знав, — тихо озвався Павло.

— Про це ніхто не знає. Олена згадувати не любить. Я тиснув на тебе, бо хотів залишити дівчинці вільний вибір. Щоб вона не погоджувалася з вдячності чи тому, що нікуди йти. Тобі-то я вірив. — Микола Петрович помовчав. — Тепер вона обирає сама. Я бачив: у двадцять років узяла дитину й пішла від тебе в комуналку. Для такого відходу потрібна свобода. Для повернення — теж…