Батьки вигнали 18-річну Іру з новонародженою донечкою, але біля дитячого будинку до неї підійшов незнайомець із пропозицією

Розмова урвалася. Іра стояла перед мийкою, затамувавши подих.

— І ще, — знову заговорив Микола Петрович; голос став важким, глухим. — Те відрядження в інше місто… Усі ці роки хотів сказати тобі й не міг. Пробач, сину. Я нічого не знав. Але послав тебе туди я. До смерті це пам’ятатиму.

Павло відповів лише через якийсь час.

— Я вже давно тебе пробачив, тату. Того вечора, коли ти на килимі будував Ніні вежі. Із собою ніяк не міг упоратися, себе пробачити не виходило. А тебе — давно.

До кухні долинув звук стільця, який відсували, а за ним — щось схоже на схлип: важкий, чоловічий, незвичний. Іра тихо перекрила воду й пішла до своєї кімнати. Заважати їм вона не хотіла.

Наступного дня Олена Андріївна застала її саму на кухні. Сіла за стіл, випроставши спину, як під час попереднього візиту, й подивилася на бляшану банку.

— Про той конверт він так і не дізнався?

— Ні. І не дізнається.

Олена Андріївна кивнула. Після паузи повернула обличчя до вікна.

— Я помилилася, — сказала вона коротко. — Боялася, що ви підете: думала, він знову помре. Ви пішли, а він і далі жив. Щоранку заводив годинники. Ви розумієте, про що це свідчить? Він повернувся до життя. Завдяки вам. Я цього зробити не змогла.

Іра не знаходила відповіді, але Олена Андріївна її й не вимагала. Вона підвелася, одягла пальто. Уже біля дверей обернулася.

— Якщо він запропонує вам вийти за нього й ви відмовитеся, я зрозумію, — продовжила Олена Андріївна. — А якщо приймете пропозицію, дозвольте допомогти з весіллям. Звісно, якщо самі захочете.

У новорічну ніч не було ні ресторану, ні свічок, ні каблучки, захованої в келиху. Близько одинадцятої вечора Павло піднявся на другий поверх і затримався там. Іра пішла слідом.

Двері дитячої, зачинені всі ці два роки, були навстіж відчинені. Павло стояв посеред світлої кімнати з блідо-жовтими стінами. На полицях сиділи іграшки, досі вкриті пакувальною плівкою. Білий годинник зі звірятами на циферблаті показував 4:40.

Павло завів його ключиком, потім пальцем підштовхнув маятник. Останній зупинений годинник у домі пішов.

— Якщо ти згодна, я хочу облаштувати тут дитячу для Ніни, — сказав він, ще не обернувшись. — Щоб це була дитяча кімната. Не пам’ятник.

Потім він повернувся. У маленькій коробці, яку тримав у руці, лежали каблучка й старовинний срібний кишеньковий годинник на тонкому ланцюжку, вичищений до блиску.

— Він належав моїй бабусі, — сказав Павло. — Останній рік я ночами з ним вовтузився. Сорок років працював, потім тридцять простояв. Мені вже здавалося, нічого не вийде, не змушу його йти. А вдалося. — Він помовчав. — Іро, ти вийдеш за мене?

Вона дивилася на Павла, на годинник у його долоні. Їй було двадцять, вона була на другому курсі. Внизу спала її донька, яка звала його Павлом.

— Вийду. Тільки в мене будуть умови.

— А як же інакше, — усміхнувся він. — Ти ж Іра.

— Навчання я не покину. Навіть на семестр, не кажучи про рік. І дату весілля оберу сама. Раніше не буде. Можливо, через пів року. Можливо, через рік.

— Годинникар уміє чекати, — відповів Павло.

У вітальні підлоговий годинник почав вибивати північ. Слідом озвався камінний, за ним кухонний, годинники на сходах і в передпокої. Дванадцять ударів, дванадцять голосів — одні трохи раніше, інші пізніше, а чулися всі разом. Над Павлом та Ірою тоненько, по-дитячому дзенькнув білий годинник зі звірятами.

У середині січня, за три дні до попереднього засідання, у домі зібралися на вечерю. Микола Петрович та Олена Андріївна приїхали відзначити заручини. Галина Михайлівна принесла брусничне варення й сіла на чолі столу: так захотіла Ніна. Тетяна Василівна заїхала поговорити про засідання й залишилася.

Близько восьмої вечора за вікном зупинилася біла машина. Павло помітив її й підвівся, але Іра поклала долоню йому на лікоть.

— Я сама.

На ґанок вона вийшла в домашньому светрі, без куртки. Біля хвіртки чекала Лариса: шуба, бездоганна зачіска, тільки під очима з’явилися тіні, яких Іра раніше не бачила. Оксана сиділа позаду неї в машині, на пасажирському місці, й не виходила.

— Треба поговорити без сторонніх, — сказала Лариса.

— Тут і говори.

— Гаразд. — Тітка всміхнулася. — Завтра відкликаєш позов. Я знаю своїх адвокатів. Справа в суді може затягнутися на рік. А тобі сесію складати, дитину ростити, до весілля готуватися. Навіщо тобі ще й суд? Давай забудемо. Ми дорослі люди.

— Ні.

— Ти подумай.

— Уже думала. Двічі. Після твоїх слів про те, що я замінюю йому дружину. І після того, як двісті людей під твоєю фотографією назвали мене утриманкою. Позов залишиться…