Батьки вигнали 18-річну Іру з новонародженою донечкою, але біля дитячого будинку до неї підійшов незнайомець із пропозицією

Обличчя Лариси здригнулося, але лише на секунду. Вона нахилилася вперед; швидкий шепіт уже не приховував ненависті.

— Вважаєш себе переможницею? Народила у вісімнадцять і мало не віддала дитину до притулку! Я до деканату дійду. Журналістів знайду. Доб’юся, щоб тебе жодна лікарня в місті навіть санітаркою не взяла. У мене пів міста клієнток!

Позаду Іри скрипнули двері. Олена Андріївна вийшла на ґанок із келихом води, у тонкій кашеміровій сукні, спокійна.

— Добрий вечір. Ви Лариса, так? Я Олена Ковальчук. Вибачте, що втрутилася: випадково почула ваші слова про клієнток.

Лариса замовкла.

— Розумієте, — продовжила Олена Андріївна тим самим світським тоном, — половину ваших постійних клієнток я давно знаю. Разом буваємо в басейні, у філармонії, на благодійних вечорах. Останній тиждень вони обговорюють фотографію студентки й підпис до неї, опубліковані з робочого телефона салону. Їм це неприємно. Вони самі матері. Дві вже змінили салон. Гадаю, цим справа не обмежиться.

Поки Лариса дивилася на неї, її обличчя поступово блідло.

— Це погроза?

— Та що ви, — усміхнулася Олена Андріївна. — Я повідомляю про те, що вже відбувається. Погрози ми тут чули тільки від вас.

Іра ступила вперед.

— Запропоную тобі один раз. На тій сторінці й в історіях салону публікуєш спростування. Сама пишеш, що розказане про мене — брехня, і просиш вибачення. Грошей мені від тебе не треба. Встигнеш до засідання — укладемо мирову угоду, без суду. Не встигнеш — зустрінемося там. Я надам нотаріальний протокол твоєї історії, рішення за маминим позовом, акт органу опіки. І свідчення батька.

Лариса стиснула сумку так, що пальці побіліли.

— Шантажувати мене надумала? — прошипіла вона.

— Я пропоную. Ти пам’ятаєш, чим погрожувала мені за відмову від твоєї пропозиції? «Подивимося, як заспіваєш». Ну от, я співаю.

Тут Лариса вперше не стрималася. Закричала — плутано, про невдячність, про іпотеку, яку платила, про те, що Іра має бути їй вдячна. Крик перейшов у вереск. У сусідніх будинках люди визирнули з вікон, а Іра мовчки чекала.

Нарешті Лариса замовкла, задихаючись.

— Я не деталь, тітко Ларо. І не товар. Продати мене вже одного разу зуміли. Другого разу не буде.

Лариса пішла назад, рвонула дверцята машини, сіла й завела двигун. Тоді з боку пасажирського місця опустилося скло.

Оксана дивилася повз доньку, на ґанок. Там стояв Павло з Ніною на руках. Дівчинка в піжамі з ведмежатами тримала ложку варення й із цікавістю розглядала незнайому жінку в машині. Оксана довго не відводила від онуки погляду. Губи здригнулися; вона відкрила рота, але так нічого й не сказала.

— Колись. Не зараз, мамо. Колись, — тихо промовила Іра.

Скло піднялося, біла машина поїхала.

Повернувшись до передпокою, Іра зупинилася. Тільки тут помітила, як сильно тремтять руки — наче тієї ночі в комуналці. За столом ніхто не говорив. Микола Петрович дивився на неї з виразом, якого вона не могла зрозуміти, а Тетяна Василівна швидко робила записи.

Галина Михайлівна першою відсунула чашку.

— Тремтіння в руках — це нормально, — сказала вона сухо, як старша медсестра на обході. — Адреналін. Через пів години відпустить. А голова в тебе жодного разу не запанікувала. Я все чула. — Вона помовчала. — Першого дня я сказала: руки добрі, голова панікує. Пам’ятаєш? Так от, від своїх слів відмовляюся. Лікар із тебе вийде.

Через два дні, об одинадцятій вечора, спростування було опубліковане. Короткий, сухий текст, явно складений юристом: «Відомості про Ірину Бондар не відповідають дійсності. Прошу вибачення».

Тетяна Василівна оформила мирову угоду. В університеті Сашко роздрукував текст на принтері деканату й, нічого не кажучи, прикріпив його біля розкладу на дошці оголошень.

Навесні в салону Лариси залишилося дві філії: одну з трьох закрили. Казали, справа в оренді. Іра не з’ясовувала.

Другий курс вона закінчила на відмінно, після літньої сесії сама призначила дату. У липні вони з Павлом зіграли невелике весілля в саду біля дому. Запросили тільки своїх.

Галина Михайлівна вдягла ту саму брошку. Увесь вечір підносила хустинку до очей і запевняла, що винна алергія на тополю. Тетяна Василівна була без окулярів — Іра вперше бачила її такою. Прийшли Сашко із сестрою. Микола Петрович увесь вечір носив Ніну на плечах, а Олена Андріївна влаштувала все, аж до останньої серветки, жодного разу не вказавши Ірі, як слід чинити…