Батьки вигнали 18-річну Іру з новонародженою донечкою, але біля дитячого будинку до неї підійшов незнайомець із пропозицією

— Забирай. Педіатрія, неонатологія, фізіологія. Я їх сорок років берегла, збиралася онукам віддати. Та обоє в програмісти пішли. Може, тобі знадобляться.

Іра підвела на неї очі.

— Ви самі вирішили принести? Чи хтось попросив?

— Мені сімдесят два роки, дівчинко, ніхто мною не командує. Сама бачу, що до чого.

Старенька хмикнула, але перед тим, як піти, аж надто швидко глянула на флігель.

Перед Новим роком у Ніни знову почалися кольки. Третьої ночі без сну, близько другої, Іра сиділа на краю ліжка з донькою, яка кричала, й відчувала: ще трохи — сама закричить. У двері постукав Павло.

— Дай мені її. Лягай хоч на годину.

— Вона не перестане.

— Не перестане. Але нехай кричить у мене на руках. Тобі треба поспати, інакше завтра впустиш її у ванночку.

Іра передала дитину, лягла й заснула відразу, ніби її вимкнули.

На початку шостої вона прокинулася в тихому домі, схопилася й вибігла в коридор. У вітальні світився один торшер. Павло повільно ходив від вікна до підлогового годинника й назад. Ніна спала, притиснувшись животиком до його плеча, а він тримав її вертикально. Схоже, за ніч йому так і не вдалося присісти.

Побачивши Іру у дверях, він кивнув на диван: сідай, тільки тихо. Зробив ще одне коло й обережно опустився в крісло, не віднімаючи дитину від плеча.

— Наталія теж мріяла так носити, — неголосно сказав він, дивлячись повз Іру. — Казала: триматиму його на руках, поки не набридне. А потім додавала, що ніколи не набридне.

Вона сіла на край дивана й не перебивала.

— Наталія реставрувала меблі, рами, старі скриньки. Ми познайомилися через годинник її діда: принесла до мене розбитий ущент. Пів року збирав. За цей час ми встигли одружитися. — Він помовчав. — Вагітність легка, аналізи хороші. До пологів два тижні залишалося, коли батько попросив злітати в інше місто. У нього там об’єкт, замовник хотів до відкриття відновити старий годинник на вокзальній вежі. Контракт великий, хороший. Батько запевняв: два дні, туди й назад, вона ще не скоро народить. Я полетів.

Ніна завовтузилася. Павло машинально погладив її по спині, і вона затихла.

— Уночі почалися перейми, — продовжив Павло. — Наталія зателефонувала: усе нормально, її везуть, я встигну. Взяв квиток на перший рейс, о третій ночі вже сидів у літаку. О 4:40 її серце зупинилося. Емболія навколоплідними водами. Потім я прочитав про це все. Рідко трапляється, передбачити неможливо, врятувати майже ніколи не вдається. Ніхто не винен. А син прожив двадцять хвилин… О 6:10 я приземлився, увімкнув телефон. Сорок пропущених.

У тиші вітальні Іра виразно чула камінний годинник: цок, цок, цок.

— Повернувся з похорону й зупинив усі годинники, — продовжив Павло. — На четвертій сорок. Навіщо — не знаю. Мабуть, хотів, щоб хоч тут час перестав іти. Безглуздо.

— Не безглуздо, — тихо заперечила вона.

— Безглуздо, — повторив Павло. — Із батьком відтоді майже не розмовляю. Він нічого не знав, не винен. Я теж не знав. Але три роки не можу пробачити ні йому, ні собі.

Уперше за всю розповідь він подивився на неї.

— Пам’ятаєш, на лавочці ти запитала, звідки я вмію поводитися з дітьми? — продовжив Павло. — Я готувався. Потім готуватися стало ні до чого.

Іра довго мовчала. Потім підійшла й взяла сонну Ніну — не тому, що хотіла забрати доньку, а тому, що руки в Павла тремтіли. Сам він цього не помічав.

— Ідіть поспіть. Хоча б до дев’ятої. Я все зроблю сама.

Він кивнув і рушив до сходів. На середині зупинився, обернувся.

— Іро.

— Що?

— Дякую, що не сказала, ніби все буде добре.

У середині січня на порозі з’явилася жінка років п’ятдесяти, у пуховику, зі шкіряною текою під пахвою. Про приїзд ніхто не попереджав. Вона показала посвідчення й назвалася:

— Інспекторка Шульга, опіка. Ви Бондар Ірина Степанівна, мати Ніни?

— Так.

— Ми отримали повідомлення, що життя і здоров’я вашої дитини можуть бути в небезпеці. У ньому йдеться про те, що ви намагалися залишити доньку в дитячому закладі, а тепер живете разом із нею в чоловіка, який не є вашим родичем. Я маю перевірити, в яких умовах перебуває дитина. Ви можете не впустити мене, але тоді доведеться приїхати повторно, вже з поліцією…