Галя переплутала поверхи в лікарні, але випадково почула розмову свекрухи з лікарем

Тепер Світлана нарешті дісталася лікарні, але знайти доньку виявилося непросто. У реєстратурі на неї грубо гримнули через відсутність бахіл. Поки вона розшукувала їх і взувала, поки отримувала перепустку, з голови вилетіло, на який поверх її направили. Знову пробиратися до віконця крізь чергу, що гуділа наче вулик, не хотілося.

Вона махнула рукою й пішла до сходів. Четвертий поверх, шоста палата — чи шостий поверх, четверта? Дорогою можна було б запитати когось, де лежать діти, та жодного білого халата не траплялося. Довелося вибирати навмання.

На четвертому поверсі Світлана знайшла шосту палату й обережно прочинила двері. На неї здивовано подивилися чоловіки.

— Пробачте, — квапливо пробурмотіла вона.

Отже, вище. Тепер Світлана без вагань піднялася на шостий поверх і підійшла до четвертої палати. Уже простягнула руку до ручки, та зупинилася: за дверима розмовляли. Спочатку вона побоялася ненароком зачепити когось дверима, а потім упізнала голос свекрухи.

— Надіє, ви ж лікарка. Невже самі не розумієте? Повертається пізно, одяг брудний, очі бігають. А тепер ще й перелом, ці сліди на руці… Боюся я, що Жанночка зв’язалася з поганою компанією. А може, й щось гірше. Ви ж пам’ятаєте, у наш час усяке траплялося.

— Раїсо Петрівно, підстав для таких підозр немає, — терпляче відповіла лікарка. Вона говорила рівно, спокійно. — Закритий перелом, найзвичайнісінький. Після ожеледиці в нас половина лікарні з такими травмами. Сліди на руці на 100% від укусу тварини, до ін’єкцій вони не мають жодного стосунку. І аналіз крові не показав, що дівчина щось уживає. Самих ваших побоювань для діагнозу недостатньо.

— А як вона поводиться? — не поступалася Раїса Петрівна. — Нічого не розповідає, усе приховує, з цим дружком невідомо де пропадає. Батьки зайняті, їм до неї байдуже. З цього все й починається! Я ще замолоду надивилася, як пристойні дівчата звертають не туди.

Світлана згадала, як одного разу застала доньку над випраним одягом. Жанна прискіпливо розглядала речі, наче щось у них шукала. Та й відповідала останнім часом так, що до пуття нічого не зрозумієш. На розпитування, де була, з ким і як минув день, відбувалася коротким: «Школа, підготовка до іспитів, із Денисом гуляли. Усе нормально».

Раніше ці відповіді губилися в круговерті справ. Тепер же Світлані стало гірко: вона справді давно не знала, чим живе її донька. Бачилися уривками, перекидалися кількома словами — й знову розбігалися. За нескінченною гонитвою за заробітком вона занедбала власну дитину.

За дверима почали прощатися. Світлана здригнулася й метнулася за кут, сама не розуміючи, чому ховається. Увійти до палати вона наважилася лише тоді, коли трохи заспокоїлася й осмислила почуте.

Жанна дрімала, а Денис спав поруч на стільці: лікоть стояв на тумбочці, щока спочивала в долоні, чулося тихе сопіння. Дивлячись на це сонне царство, Світлана мимоволі усміхнулася. Мабуть, ніч видалася такою важкою, що навіть розмови Раїси Петрівни не завадили обом заснути.

Вона безшумно підійшла до ліжка й торкнулася долонею щоки доньки.

— Мамо… — Жанна впізнала її, навіть не розплющивши очей.

— Я, зайченя. Завадила спати?

— Та який тут сон, усе одно не дають, — озвалася донька й, розплющуючи очі, потягнулася здоровою рукою.

Денис щось нерозбірливо промимрив. Його лікоть зісковзнув із тумбочки, він почав завалюватися й від несподіванки прокинувся.

— Ой… Добрий день, тітко Світлано, — пробурмотів він, розтираючи пом’яте обличчя й ніяково озираючись.

— Здрастуй.

Спочатку Світлана розпитувала доньку про всілякі дрібниці, нарікала на лікарів, але потім заговорила суворіше:

— Жанночко, тобі ж не просто так щеплення від сказу зробили. Поясни, звідки укус?

Донька швидко перезирнулася з Денисом.

— Біля школи був бездомний собака. Я хотіла його погодувати, а він перелякався й цапнув, — сказала Жанна, опускаючи очі. — Думала, крізь куртку не прокусить.

Світлана з жахом похитала головою.

— Хіба можна так легковажно до цього ставитися? Це ж небезпечно. Тепер думай, чого боятися більше: зламаної руки чи того, що собака міг бути скаженим.

— Не було в нього сказу, — чомусь ображено пробурчала Жанна.

— Я, мабуть, додому, — Денис підвівся зі стільця. — Пізно вже… Тобто рано. Гаразд, Жанночко, я тобі зателефоную.

Хлопець вийшов, і Світлана перепитала:

— Жанночка?

— Ну так. Він у нас Тимур, я — Жанночка, — неохоче пояснила донька. — Зараз так модно.

— Домодилися до перелому, — пожурила її Світлана, але тут згадала розмову за дверима й похмурніла. — Донечко, тільки чесно: ми з татом про тебе все знаємо? Нічого не приховуєш?…