Нова дружина приїхала разом із Романом забрати останнє в його колишньої дружини

Склянка вдарилася об стіну, впала й лише тоді розбилася. Кухнею розлетілися три великі уламки й кілька дрібних, майже непомітних. Роман устиг подумати, що недарма взув капці. Він через силу всміхнувся, ступив до Ліди й розкинув руки.

— Лідо, ну чого ти? Заспокойся. Нічого страшного не сталося. Тобі зараз узагалі не можна хвилюватися.

Він міцно притиснув дівчину до себе, не даючи їй дотягнутися до чогось іще.

— Можна! — зірвавшись на фальцет, вигукнула Ліда крізь сльози й спробувала вдарити його рукою. — Ще й як можна! Я не хочу цієї вагітності, не хочу народжувати. Усе одно доведу себе!

Роман важко зітхнув. Скандали не вщухали вже три дні. Він сподівався, що Ліда поступово заспокоїться, навіть освідчився їй, а напередодні вони подали заяву до РАЦСу. Та наречена відступати не збиралася: щойно дізнавшись про вагітність, вона зажадала переривання.

Роман намагався переконати її взагалі не робити переривання. Він обіцяв, що стане дитині добрим батьком і в усьому допомагатиме коханій Лідочці. Але Ліда не слухала: кричала, ніби вагітність і пологи зіпсують їй фігуру, ніби вона помре під час пологів, і наводила ще безліч доводів, які здавалися Романові безглуздими. З кожним днем у нього лишалося дедалі менше сил і бажання її заспокоювати. Мир наставав тільки вночі, а вранці сварка починалася знову.

— Гаразд, Лідо. Хочеш зробити переривання — буде по-твоєму. Але спершу ми разом підемо до лікаря.

— Навіщо? Щоб ви вдвох узялися мене переконувати? Я все одно не піддамся.

— Лікар має тебе оглянути й узяти аналізи. Ти ж розумієш, що без цього нічого не зроблять.

Ліда раптом завмерла: слова Романа подіяли. Вона кивнула, і крізь сльози на її обличчі проступила усмішка.

— Як же добре, що поруч зі мною така доросла, спокійна й розсудлива людина.

Просто з консультації Ліду швидка відвезла до лікарні. Романові сказали лише, що з вагітністю щось не так, проте до пуття він нічого не зрозумів. Щойно дівчину доправили до стаціонару, її одразу поклали на операційний стіл.

Через два дні Роман приїхав її провідати. Ліда вийшла до нього щаслива, з усмішкою.

— Кохана, як ти? Я так радий, що ми вчасно звернулися до лікаря й усе минулося.

— А я як рада! Тепер мені більше нічого боятися. Коли ти забереш мене звідси? Я додому хочу.

Коли Ліда повернулася з лікарні, Роман нарешті зміг зітхнути з полегшенням. Втрата дитини все ж засмучувала його, але він переконував себе: вони ще постараються, і в них буде інше маля. Ліда ж, здавалося, зовсім не переживала через те, що сталося. У домі знову запанували мир і кохання, а сама вона стала колишньою — веселою дівчиною, в яку він зовсім недавно закохався.

Через деякий час після весілля Роман заговорив про дитину. Ліда здивовано знизала плечима.

— Хіба я тобі не розповідала? Лікарі попередили, що після тієї операції в мене більше не буде дітей.

Вона сказала це так буденно, що Роман не відразу вловив сенс. Усвідомивши почуте, він насупився й докірливо подивився на дружину.

— Ні. Ти мені нічого такого не казала.

— Та ти забув! Звісно, казала, — поспішно мовила Ліда. — Одразу після виписки. Пам’ятаю, ти лише плечима знизав і промовчав.

Роман силкувався відновити в пам’яті ту розмову, але був певен: нічого подібного між ними не відбувалося. Ліда пригорнулася до нього.

— На мою думку, тут немає через що так переживати. Я знаю, як сильно ти хочеш дитину, і сама хочу нашого спільного малюка. Чесно-чесно. Я завжди боялася вагітності й пологів, а коли дізналася, що цього більше не буде, мені одразу стало легко й спокійно. Сусідки по палаті вирішили, ніби я засмутилася, почали втішати й підказали вихід. Зараз же є сурогатне материнство. Так, це недешево, зате з грошима в нас усе добре, ти багато заробляєш. А якщо ми не хочемо впускати в сім’ю чужу жінку, можна всиновити немовля. Мені не доведеться народжувати, а дитина від самого народження буде нашою.

«Нашою? Нічого подібного», — подумав Роман, проте вголос заперечувати не став. Він усміхнувся й схвально кивнув.

— Яка ж ти в мене молодець. Усе чудово придумала.

Він серйозно взявся за пошуки сурогатної матері, але тепер уже запротестувала Ліда.

— А якщо вона потім не захоче віддавати дитину?

— Ми укладемо контракт.

— Я читала в інтернеті, що такі контракти все одно не допомагають і суд залишає малюка жінці, яка його виносила. А раптом вона вирішить забрати його собі? А ти вирішиш, ніби це твоя дитина, і підеш до неї. Не потрібна мені вдома стороння тітка з животом. І дивитися, як ти навколо неї танцюєш, я теж не збираюся.

— Гаразд. Тоді підемо й дізнаємося щодо усиновлення.

Представниця служби опіки суворо подивилася на Романа.

— У вас уже є дитина від першого шлюбу.

— Так, — трохи зніяковівши, підтвердив він. — Син живе з матір’ю.

— А ви в його вихованні участі не берете, — жінка не запитувала, а стверджувала. — Як ми можемо довірити вам немовля, якщо власну дитину ви вже покинули? Спершу налагодьте стосунки з рідним сином та його матір’ю. Потім приходьте.

З кабінету подружжя вийшло пригніченим. Відмова служби опіки не йшла Романові з голови: він поринув у похмурі роздуми, і навіть балаканина Ліди не могла його відволікти. Вона поводилася так, ніби нічого особливого не сталося. А Романові дедалі дужче здавалося, що розмови дружини про дітей так і лишаються розмовами.

Увечері його осяяло.

— Лідко, я придумав! Та жінка зі служби опіки правильно сказала: у мене вже є син. Рідний. Отже, ми заберемо його до себе. Він живе з матір’ю в селі, напевно, у якійсь розвалюсі без води й каналізації. Якщо колишня там працює, то отримує копійки. А в нас розкішна квартира в місті й усі зручності. Наймемо няню, щоб ти не втомлювалася. От і вийде, що в нас із тобою є дитина.

— Ти що? Він увесь час плакатиме й проситиметься до мами, — надула губи Ліда.

Задум чоловіка їй явно не сподобався, але Роман уже був ним одержимий.

— Йому ще й чотирьох років немає. Швидко до нас звикне, називатиме тебе мамою, мене — татом, а справжню матір невдовзі забуде. Ось побачиш. Поїдемо й скажемо колишній, що забираємо сина. Думаю, вона сама зрадіє, що ми позбавимо її зайвого рота. Напевно, дитина лише заважає їй крутити романи. Не погодиться — пригрозимо судом. Там подивляться, в яких умовах живе вона і в яких — ми. Вона одинока мати, а в нас повна сім’я.

Ліда неохоче кивнула.

— Якщо вже в нас буде дитина, то хай твоя. І мені не доведеться її народжувати. Раз ти налаштований серйозно, з’їздимо. Вона побачить, які ми щасливі, й зрозуміє, що хлопчикові з нами краще. Упевнена, до суду справа не дійде: сама його віддасть, їй же легше стане. Потім знайде собі якогось сільського Бориса й народить ще одного. Коли їдемо?

— Завтра.

Роман кілька секунд подумав, потім похитав головою.

— Ні, завтра мені неодмінно треба бути на роботі. Давай на вихідних.

Що далі машина звертала з головної платної траси на південь, то помітніше змінювався краєвид за вікнами. Уздовж дороги потяглися пірамідальні тополі, підлісок став густішим, а засіяні поля траплялися дедалі частіше. Більшість машин продовжувала шлях трасою, тоді як Кам’янка лежала осторонь. Роман то дивився на мапу навігатора, то переводив погляд на дорогу; серед розв’язок, в’їздів і з’їздів він ледь не пропустив потрібний поворот. Навіть для досвідченого водія ці дороги виявилися непростими.

Коли він нарешті виїхав у потрібному напрямку, йому спало на думку, як непросто було б знайти дорогу без навігатора. Тепер лишалося не проскочити Кам’янку. Утім, невдовзі стало ясно: не помітити поворот сюди майже неможливо.

Ще до того, як навігатор повідомив: «Через півтора кілометра поверніть праворуч», попереду з’явилася висока біла стела. Біля її підніжжя великими бетонними літерами було викладено назву: «Кам’янка». Нижче стояла скульптура трійки, а після повороту Роман розгледів над об’ємними літерами ще один напис — кінний завод «Світанок».

Роман здивувався: вона ніколи не розповідала йому, що в її селі розводять коней. Утім, можливо, розповідала, а він не запам’ятав. Роман з усмішкою подивився на Ліду.

— Майже приїхали.

Він натиснув на газ. Під колесами лежав рівний, добрий асфальт.

Задовго до цього Віктор, зустрівши Валентину, укотре запропонував їй зазирнути років на двадцять уперед.

— Валю, а давай одружимо мого Дениска з твоєю Світланкою. Денисові зараз шість, а Світлані наступного місяця рік виповниться. Різниця підходяща. Наші сім’ї одна одну кілька поколінь знають. Може, ми з тобою тому й не одружилися, що нашим онукам судилося створити сім’ю?

— Та ну тебе, Вікторе. Хто про що, а вшивий про лазню. Не судилося нам стати однією сім’єю. Навіщо тепер минуле ворушити?

— Я минулого не ворушу, а далеко вперед дивлюся.

Про цю розмову знали і старожили Кам’янки, і новосели. Історію переказували як приклад того, що добросусідські стосунки можна зберегти, попри життєві обставини.

У сімдесяті роки Віктор і Валентина по-справжньому кохали одне одного. Він упадав коло неї, приносив квіти, співав під гітару. Односельці давно вважали їх нареченим і нареченою та чекали на запрошення на весілля. Проте Степан Григорович мав інші плани щодо онука. Суворий голова родини якось вирушив до батьків Валентини, недовго з ними поговорив, і після цього вони заборонили доньці зустрічатися з Віктором.

Незабаром зіграли весілля. Дружиною Віктора стала Оксана, донька головного конюха господарства, яким керував Степан Григорович. Дівчина була вродливою, але її краса здавалася тутешнім людям незвичною: розкосі очі й чорне, мов смола, волосся виказували азійське коріння.

— Зате на конях вони розуміються краще за Вітька, — розсудив Степан Григорович. — І його навчать. Хто тут усім керуватиме, коли я помру?

Так дід у буквальному сенсі наставив онука на путь. Сусіди гадали, скільки місяців протримається шлюб і на який день після весілля Віктор знову прибіжить до колишньої коханої. Але прорахувалися. Валентина відмовилася приймати одруженого залицяльника: тепер їхні дороги розійшлися, і ходити до неї більше не слід було.

Цілий місяць Віктор старанно пив самогон, мабуть, намагаючись змиритися зі своєю долею. Потім односельці помітили, що він майже весь час проводить на кінному заводі. Після роботи йшов просто додому, не зустрічався з колишніми приятелями й перестав з’являтися на танцях у клубі.

Невдовзі Оксана завагітніла, а через два роки після весілля народила красуню Ірочку, у якій поєдналися козацькі й азійські риси. Саме донька принесла в родину Віктора справжнє кохання. Заради своїх жінок він був готовий гори звернути, море переплисти й дістати з неба зірку.

Майже все це Віктор і робив на кінному заводі діда. Працював від зорі до зорі, переймав досвід, намагався стати гідною зміною Степанові Григоровичу. Праця приносила йому і гарну зарплату, і премії за місцевих рисаків, які перемагали на виставках.

Через пів року після весілля колишнього нареченого Валентина вийшла заміж за Павла, учителя з Кам’янки, який був старший за неї на десять років. Вона давно йому подобалася, але раніше Павло вважав, що змагатися з Віктором марно. Подружжя жило душа в душу. Через дев’ять місяців у них народився Артем — ще до того, як поява Ірини змінила родину Віктора.

Минуло понад двадцять років. Ірина вийшла заміж і подарувала батькам онука Дениса. Хлопчик ріс бешкетником, уже з чотирьох років тримався в сідлі й щосили намагався допомагати в стайні, де працювали його родичі.

Коли Денисові виповнилося п’ять, одружився Артем. У його родині народилася Світлана. Проте, на відміну від рідні Віктора, яка й далі жила в Кам’янці, Артем після школи поїхав навчатися до міста й залишився там. Матір він навідував лише в рідкісні вихідні та свята, тому односельці вперше побачили її онуку, коли дівчинці було вже дев’ять місяців.

За кожної зустрічі Віктор посміювався й знову пропонував Валентині одружити онуків. Вона лише хитала головою.

— У тебе пам’ять відбило? Забув, як Степан Григорович начхав на наші почуття й одружив тебе з Ксюшею?

— Та я не скаржуся. Скільки років разом живемо — душа в душу. Може, старшим і справді видніше?

— А як ти після весілля безпробудно пив, теж забув?

— Хто в молодості не п’є? Тільки виразники, — розсміявся Віктор. — Ти все-таки подумай, Валю. Я серйозно. А раптом хоча б так породичаємося.

— Ой, та ну тебе.

Валентина махнула рукою й звернула до сільмагу. Віктор провів її поглядом, милуючись гордовитою ходою, яку пам’ятав іще змолоду, але відразу ж схаменувся й попрямував на роботу — до найвідомішого кінного заводу області.

Історія Кам’янки налічує понад 300 років, однак по всій імперії про колишнє козацьке поселення заговорили лише в середині 19 століття. На тутешніх просторах заснували один із перших в імперії кінних заводів. Величезній країні потрібно було багато коней, і Кам’янка взялася розводити орловських рисаків — породу, створену в країні. Місцеві козаки вміли доглядати тварин, готувати упряж і навчати їзди трійкою. Ці знання передавалися з покоління в покоління.

Навіть революція не похитнула авторитету кам’янських конярів. Після приходу більшовиків частина керівників господарства поспіхом виїхала, але робітники залишилися. Учорашні конюхи почали керувати стайнями, їхні дружини вивчилися на ветеринарів, і Кам’янка перетворилася на передове конярське господарство молодої країни Рад.

Залізниці давно перетнули країну, паровозів і машин ставало дедалі більше, та передбачення особливо завзятих прихильників технічного прогресу не справдилися: потреба в конях не зникла. Радянському Союзу потрібно було брати участь у міжнародних виставках і показувати світові свої досягнення. Кінний завод «Світанок» став одним із предметів гордості країни.

Предки Віктора працювали там іще до революції. На початку тридцятих років його діда Степана, тоді молодого чоловіка, направили на партійне навчання, після якого він обійняв посаду директора головного підприємства Кам’янки. Повноваження йому надали такі широкі, що навіть голова колгоспу часом не наважувався з ним сперечатися.

Степан Григорович поставився до призначення відповідально. Він днями й ночами пропадав на кінному заводі та багато вимагав від працівників. У Кам’янці навіть з’явилося прислів’я: директор любить коней дужче, ніж людей.

— Неправда, — заперечував Степан Григорович. — Вони безсловесні й без нашої допомоги не обійдуться. Хочете, щоб коні вас слухалися, — добре годуйте їх, лікуйте й доглядайте за ними.

Односельці погоджувалися: суворий Степан Григорович чи ні, а свою справу він знає й славу місцевих рисаків лише примножує.

Під час війни завод евакуювали в глибокий тил. Вагони, якими везли коней, були старими й холодними. Степан Григорович не спав три доби: обходив своїх підопічних, обіймав їх і з кожним розмовляв. За довгий переїзд загинули два коні. Втрата могла здатися невеликою, але директор оплакував їх, як близьких родичів.

Після перемоги кінний завод повернувся до рідних місць і знову став флагманом радянського конярства. По досвід сюди приїздили з усіх куточків величезної країни. Особливо часто фахівці прибували з далеких східних районів і Середньої Азії, де коней споконвіку любили й розводили. Тамтешні породи були низькорослими й могли швидко пересуватися горами, однак для кінного туризму, що розвивався, підходили погано. Охочих їздити верхи ставало дедалі більше, і господарства почали відряджати своїх працівників до Кам’янки.

Володимир Матвійович приїздив на кінний завод не раз і не два, а потім остаточно оселився тут із дружиною та донькою Оксаною, чия незвична краса зачарувала односельців. Він став головним помічником Степана Григоровича. Саме з його донькою директор і одружив Віктора, знехтувавши бажанням онука та його коханням до Валентини.

Постарівши, Степан Григорович передав знання й досвід подорослішалому онукові, а згодом тихо, без жодної помпи пішов із життя. За Віктора кінний завод почав вирощувати коней переважно для туризму й розваг, а не для важкої роботи. Та кам’янські корінники в трійці, як і раніше, високо цінувалися. Їх бронювали ще при народженні з різних куточків країни й платили заводу чималі кошти за утримання та навчання майбутніх вихованців.

Родина Валентини з’явилася в Кам’янці вже після війни. Її батьки були вчителями й відгукнулися на заклик їхати працювати до села. У місті вони тулилися в одній кімнаті комунальної квартири, а на новому місці їм запропонували великий будинок, спеціально відремонтований до їхнього приїзду.

Житло й справді виявилося просторим. Попри труднощі звикання до розміреного сільського життя, батьки Валентини та їхня маленька донька невдовзі перестали думати про повернення до міста. Мати навчала молодших школярів, батько викладав відразу кілька предметів: історію, працю й фізкультуру.

До родини вчителів Мельників односельці ставилися з повагою. Подружжя дало знання багатьом дітям і певною мірою виховало їх, поки батьки учнів працювали на кінному заводі. І все ж Валентина з батьком і матір’ю, як і решта жителів Кам’янки, не пов’язаних із кіньми, трималися трохи осторонь від родин, чиї предки століттями займалися конярством.

Можливо, ця обставина також вплинула на вибір Степана Григоровича. Родина нещодавно прибулого чоловіка, який розумівся на конях, здалася йому ближчою та зрозумілішою, ніж учителі з того самого села.

Згодом країна змінилася, Степан Григорович давно спочивав на сільському кладовищі, а колишні межі між жителями Кам’янки майже зникли. Тепер кожен більше дбав про себе та свою родину, і навіть серед односельців уже не лишилося колишнього духу колективізму.

Валентина пішла батьківською стежкою: закінчила в місті педагогічний інститут і повернулася до села, що стало рідним, де працювала вчителькою. Артем, навпаки, осів у місті й навідувався до матері зрідка. Лише після народження Світлани він та його дружина почали частіше приїздити до Валентини всією родиною.

Свіже повітря та сільська їжа йшли маленькій Світлані на користь.

У Дениса дитинство складалося інакше. Безтурботним його можна було назвати лише доти, доки справа не стосувалася школи. Уроки приносили йому тривоги та клопоти, зате останній дзвінок одразу звільняв від усього. Щойно він замовкав, хлопчина зривався з місця й біг до кінного заводу «Світанок».

Догляд за кіньми Денис роботою не вважав. Він знав усіх своїх підопічних, розрізняв їхні звички, пам’ятав кожну кличку, але найбільше за всіх любив кобилу Жужу. Колись дід Віктор подарував її Ірині, матері Дениса.

Народилася Жужа від жеребця Барсика з місцевим родоводом і привезеної з гір кобили на прізвисько Рижик — її назвали на честь рідкісної гірської квітки. Для лошати такого незвичного імені вже не вигадали, тож вона лишилася Жужею.

Кобилу збиралися продати до далекого туристичного господарства, але вона так сподобалася Вікторові, що він зумів її викупити. За документами Жужа стала подарунком улюбленій доньці, а насправді залишилася в Кам’янці. Тепер турбота про неї перейшла до Дениса.

Після школи він приходив до стайні за будь-якої погоди. Вичищав стійло, наводив лад, розчісував Жужу щіткою й лише тоді вмощувався поруч на теплому сіні. У такі хвилини школа зникала з його майбутнього. Денис уявляв себе дорослим: щоранку він, як батько й дід, приходить до коней, займається з ними, а потім осідлує найкращого жеребця та мчить через поле далеко на захід, туди, де сідає сонце.

— Дениску, ти чого тут байдики б’єш? — голос Віктора обірвав чергову таку мрію. — Уроки вже зробив? Марш додому. Мені потім перед вашою Валентиною Андріївною червоніти?

Сперечатися з дідом не було сенсу. Денис подумки вилаяв учительку, через яку його виганяли з улюбленої стайні, підхопив портфель і понуро поплентався додому.

«Валентина Андріївна, Валентина Андріївна… Ябеда-колупеда. Нащо мені та література! Краще б конярства навчали», — бурчав він подумки.

Утім, хлопчина чудово знав, що кривить душею. Учителька російської мови та літератури стала однією з його улюблених іще в п’ятому класі. Вона не кричала й не сварилася, а розмовляла рівно та спокійно — зовсім не так, як учителька математики.

Улітку показна суворість узагалі зникала. До Валентини Андріївни приїздила онука, і вчителька перетворювалася на добру, гостинну бабусю не лише для Світлани, а й для всієї навколишньої дітвори.

Зі Світланою Денис познайомився, коли їй було п’ять років. Він біг зі стайні додому обідати й раптом почув гучний плач. На центральній вулиці стояла маленька дівчинка з бантами й розмазувала сльози по щоках.

Денис підійшов до неї з упевненістю старшої та досвідченої людини, а щоб здаватися соліднішим, навмисне заговорив басом:

— Ти чого ревеш?

Побачивши перед собою незнайомого великого хлопця, дівчинка перелякано витріщилася на нього й замовкла.

— Я питаю, чого плачеш?

Вона судомно зітхнула й заридала ще голосніше.

— Я заблукала!

Денис оглянув центральну вулицю Кам’янки. Був розпал дня, тож людей довкола не було: дорослі працювали. Але обабіч дороги стояли будинки, зеленіли сади, по подвір’ях гуляли кури, перегукувалися собаки. Хлопець ніяк не міг збагнути, як тут узагалі можна заблукати.

— Як тебе звати? — спитав він перше, що спало на думку, аби лише мала перестала плакати.

— Світлана Мельник.

— Мельник?

Дівчинка кивнула.

— От і добре. А я Денис. Де ти живеш?

— У бабусі.

З усіх жителів Кам’янки з таким прізвищем Денис знав одну Валентину Андріївну. Він узяв Світлану за руку й повів до великого, нещодавно відремонтованого будинку вчительки.

Побачивши на порозі зарьовану онуку й сусідського хлопця поруч із нею, Валентина Андріївна сплеснула руками:

— Світочко, що сталося?

— Ба… бабусю, я заблукала! — знову заридала дівчинка.

— Де?

— У Кам’янці.

Валентина Андріївна повернулася до Дениса.

— Так і було, — підтвердив він, чомусь почуваючись винним. — Стояла на центральній вулиці й плакала.

— А нічого було виходити за хвіртку, — без жодного жалю до втікачки сказала вчителька й суворо погрозила їй пальцем. Потім подякувала Денисові: — Почекай трохи, я принесу тобі компоту. Спека така, а ти ще й цю втікачку ловиш.

Вона повернулася зі склянкою прохолодного напою. Денис із вдячністю взяв її та почав пити. Світлана перестала хникати й здивовано спостерігала за сусідським хлопцем: виявляється, не весь світ крутився довкола неї. Їй самій бабуся чомусь компоту не запропонувала.

Відтоді щоліта Денис бачив через паркан, як учителька грається з онукою на траві, поливає город або щось збирає на грядках. Іноді він заходив до Валентини Андріївни в гості. Світлана, зустрічаючи його на вулиці, вже не лякалася, а радісно віталася.

— Привіт, Денисе! Ми з бабусею йдемо до магазину по морозиво. Бабусю, давай і Денисові купимо.

— Не треба, мені до стайні пора, — намагався відмовитися він.

Та Валентина Андріївна однаково брала його із собою. Біля магазину діти чекали на неї вдвох, а виходила вона вже з двома вафельними стаканчиками — по одному кожному.

Одного літа на Кам’янку налетіла особливо сильна злива. Дах у будинку Валентини Андріївни продірявився так, що вода вже не крапала, а лилася. На підлозі довелося розставити відра й тази, поміж якими ходила Світлана, знову привезена батьками до бабусі на канікули.

Випадково зазирнувши до вчительки, Денис побачив, що робиться в будинку. Він відразу повернувся до своїх і розповів про все Вікторові. Той зібрав сільських чоловіків, і невдовзі вони вже ремонтували дах.

Віктор не забув правила, запровадженого ще Степаном Григоровичем. Колишній директор кінного заводу казав, що майбутнє залежить від дітей, а отже, навчати їх слід як годиться. Він запрошував до Кам’янки педагогів і вважав, що їхнім родинам потрібно допомагати з житлом та ремонтом.

Степана Григоровича давно не було серед живих, у селі з’явилося чимало нових і приїжджих людей, однак Віктор і далі дотримувався старих порядків легендарного директора кінного заводу. Валентині Андріївні він намагався допомагати ще й заради їхньої давньої дружби.

Закінчивши з покрівлею, чоловіки взялися за вікна, а потім вирішили, що будинку не завадить і внутрішнє оновлення. Після недовгої наради Валентину Андріївну зі Світланою переселили до великого готелю при кінному заводі, а самі взялися за капітальний ремонт учительського житла.

Готель був майже біля стайні. Денис і Світлана почали бачитися значно частіше, і одного разу підліток запропонував їй подивитися на коней. Дівчинка охоче погодилася. Невдовзі вони вже пропадали разом за кожної нагоди.

— Ех, у нас у місті коней зовсім немає, самі машини, — журилася Світлана. — А тут так чудово.

— Тоді залишайся. Не повертайся до міста, — запропонував Денис.

— Як же я залишуся? Там мої батьки, а тут лише бабуся. І мені треба до школи ходити.

Денис розсміявся:

— У Кам'янці теж є школа. Твоя бабуся, між іншим, там працює.

— Ні, батьки не дозволять.

— Хочеш, я попрошу Валентину Андріївну? Вона з ними поговорить, і вони погодяться.

Світлана замислилася, але невдовзі похитала головою:

— Не треба. Я сумуватиму за мамою й татом. Улітку я рідко їх бачу, а вже сумую. Що ж буде, якщо я залишуся тут на весь рік?

Дім учительки тим часом змінювався до невпізнання. Чоловіки працювали на совість: провели воду й каналізацію, встановили нагрівальний котел, щоб у господині завжди була гаряча вода.

— Ну от і все, Валю, тепер у тебе не сільська хата, а справжні хороми, — усміхнувся Віктор, коли Валентина Андріївна зі Світланою поверталися додому. — Тут ще Світланчині онуки житимуть і ні на що не нарікатимуть.

— Ой, Вікторе, сам себе не похвалиш — ніхто не похвалить, еге ж? — відмахнулася учителька.

Віктор образився:

— Ти спершу все перевір і подивися. Ми зробили на совість.

Він казав правду. Валентина Андріївна довго не могла повірити, наскільки зручним став її дім. Із кранів текла холодна й гаряча вода, з'явився справжній унітаз, а варто було ввімкнути котел, як у кімнатах одразу ставало тепло. У дощове й холодне літо це стало особливо доречним.

Учителька думала про покійного Павла. Шкода, що він не дожив до цих змін. Зате тепер Артем із дружиною зможуть залишатися в неї довше: зручності тут такі самі, як у міській квартирі, а місця значно більше.

Наприкінці серпня Артем приїхав по доньку й не відразу впізнав дім, у якому виріс.

— Так, мамо, краса в тебе тепер. Навіть їхати не хочеться.

Він оглянув стіни, зазирнув до туалету, прицмокнув язиком і схвально похитав головою, помічаючи, як добре продумано кожну дрібницю.

— То не їдь, — розсміялася Валентина Андріївна.

— Не можу. Сама розумієш: у нас робота, а Світланці треба вчитися.

— Уже з навчанням онуки я впораюся, — сумно всміхнулася мати.

Через пів року її слова справдилися. Саме через роботу Артемові довелося відвезти Світлану до Кам'янки, щоб вона там закінчувала четвертий клас. Його відряджали в закордонне відрядження, дружина збиралася їхати разом із ним, а доньку батьки брати не хотіли.

— Сама знаєш, посеред навчального року зривати дитину з місця не годиться, — пояснив Артем матері. — До того ж там зараз неспокійно. Ми спершу облаштуємося, а потім заберемо її.

Після зимових канікул Денис помітив біля сусіднього класу знайоме обличчя й від несподіванки зупинився.

— Світлано, привіт! Ти чому тут? До бабусі прийшла?

— Я тепер тут навчаюся й живу в бабусі, — усміхнулася вона.

Денис і сам не зрозумів, чому так зрадів. Тепер він міг бачити її набагато частіше.

Відрядження, розраховане на пів року, розтяглося на чотири роки. За цей час Денис устиг закінчити школу й здобути фах. Зі Світланою вони спілкувалися вже не так часто: вона витягнулася, подорослішала й почала трохи соромитися старшого друга.

У дев'ятому класі Світлана повернулася довчатися до міста — довгострокове відрядження батьків нарешті закінчилося. Односельці встигли до неї звикнути й запитували Валентину Андріївну, куди зникла онука. Учителька відповідала, що у Світлани все добре: вона закінчує школу, готується вступати до інституту й тому більше не приїздить до Кам'янки.

Згодом Денис повертався з міста на батьковій машині. Туди він возив ветеринара, а на зворотному шляху хотів купити солі й одразу вирушити на кінний завод. Але щойно від'їхав від магазину, як різко загальмував.

Узбіччям ішла русявоволоса дівчина. Денис бачив її лише зі спини, проте вже вирішив, що незнайомка напевно красуня. Він під'їхав ближче й зупинив машину поруч.

— Привіт. Сідай, підвезу.

Денис очікував, що дівчина почне відмовлятися, ніяковіти або набивати собі ціну. Вона ж спокійно кивнула, відчинила двері й сіла на пасажирське місце.

— Привіт, Денисе.

Він мало не вдавився. Виходить, вони знайомі. Денис уважніше подивився на супутницю. Манери, очі, усмішка — усе здавалося знайомим. Може, пам'ять зачепилася за завиток волосся праворуч над чолом.

— Світлана? — розгублено промовив він, не довіряючи ані очам, ані дитячим спогадам.

— Ти мене не впізнав? А навіщо тоді запропонував підвезти?

— Чому не впізнав? Упізнав, звісно. Ти просто… стала зовсім дорослою дівчиною. Куди тобі?

— До бабусі, звісно. Ми поїдемо чи так і сидітимемо?

Світлана поглядом указала на важіль перемикання передач.

— А, так… Давно тебе в Кам'янці не було.

Денис рушив з місця, потроху оговтуючись.

— Це правда, — погодилася Світлана, оглядаючи вулицю, якою вони їхали. — Я вже скучила за тутешніми місцями. Спершу треба було закінчити школу, потім я вступала до інституту. От нарешті вибралася. Як ви тут?

— Нормально. Працюємо, все як завжди: стайня, кінний завод. Сьогодні ветеринара до міста відвозив, тепер повертаюся.

— Зрозуміло. А Жужа як?

— Померла два роки тому.

— Шкода.

— Мені теж було шкода. Ти в якому інституті навчаєшся?

— Зараз уже ні в якому. Я вступила вчитися на ветеринара, проте після першого курсу зрозуміла, що це не для мене, забрала документи й пішла на бухгалтерські курси. Тепер навчаюся там. Така професія скрізь потрібна.

— Це точно. У нас на заводі бухгалтери чомусь надовго не затримуються, хоча я не розумію, чим вони невдоволені. Робота ж непильна, не те що на стайні.

Денис розсміявся, Світлана теж. Біля дому Валентини Андріївни він заглушив двигун і вийшов. Ще не зайшовши на подвір'я, гукнув у відкрите вікно:

— Валю, я вашу онуку привіз!

— Як це так? — долинув здивований голос учительки.

Невдовзі вона з'явилася на ґанку.

— Світланко, чому не подзвонила? Я б тебе зустріла. Чи це ти, Денисе, із самого міста її віз? — Валентина Андріївна примружилася, розглядаючи молодого чоловіка.

— Майже. Від магазину.

Світлана підійшла до бабусі й поцілувала її.

— Привіт, бабусю.

— Здрастуй, моя хороша. Заходь. І ти, Денисе, заходь.

— Не можу, Валентино Андріївно. На роботі чекають.

— Тоді ввечері зазирни.

— Домовилися. Бувай, Світлано.

— Бувай, Денисе.

Усю другу половину дня Денис ходив у чудовому настрої. На роботі він муркотів собі під ніс пісні, усміхався, згадуючи несподівану зустріч, і раз у раз дивився на годинник. Йому кортіло закінчити всі справи з чистим сумлінням і вирушити в гості до Валентини Андріївни.

Однак увечері на нього чекало розчарування: Світлана вже поїхала.

— Чому так швидко? — засмутився Денис. — Я думав, ми посидимо, поговоримо, минуле згадаємо.

— Їм, міським, вічно ніколи, — махнула рукою літня учителька.

— Тоді навіщо вона приїжджала?

— Навіщо, навіщо… На весілля мене запрошувала.

— На весілля? — обличчя Дениса витягнулося. Такої підступності він не очікував. — Вона заміж виходить?

— Виходить. Каже, що зустріла своє кохання. Я спитала, чи не поквапилася вона, але Світлана запевняє: усе зважила, а він — той самий, єдиний. Ех, гріхи мої тяжкі… Наприкінці вересня доведеться їхати до міста. Ще треба придумати молодятам подарунок. Денисе, може, ти знаєш, що потрібно вашому поколінню?

— Те саме, що й усім, — Денис вимучено всміхнувся, намагаючись не показати засмучення. — Краще подаруйте гроші.

— Гроші? — Валентина Андріївна короткозоро примружилася, потім кивнула. — Мабуть, ти маєш рацію. У молодій сім'ї вони зайвими не бувають.

Тієї ночі Денисові снилися сни, хоча зазвичай це траплялося рідко. Картини були такими виразними, ніби все відбувалося наяву.

В одному сні він приїхав на весілля разом із Валентиною Андріївною, взяв Світлану за руку й просто в робочому комбінезоні повів наречену в білій сукні до вівтаря. Там Денис не віддав її нареченому, а відсунув суперника й сам одружився зі Світланою.

Потім усе змішалося. Денис знову стояв у дверях РАЦСу, але тепер лише кричав нареченій, яка чекала біля вівтаря:

— Не погоджуйся! Ти ж виходиш не за мене, а ми любимо одне одного з дитинства!

Наречена обернулася, і замість Світлани він побачив зовсім чуже обличчя. Денис подумав, куди ж вона зникла, — і тут помітив її за вікном. Світлана щасливо обіймала іншого чоловіка, а впіймавши погляд Дениса, похитала головою.

Сенсу цього жесту він так і не зрозумів. Можливо, вона шкодувала, що він запізнився. А може, просила не заважати її щастю.

Похмурий дощовий ранок лише посилив важкий настрій. Прокинувшись, Денис довго сидів на ліжку й хитав головою, намагаючись позбутися побаченого уві сні.

«А може, й справді поїхати до неї та відмовити?» — раптом подумав він, але відразу себе обсмикнув. Хто він для Світлани? Усього лише конюх, із яким вона гралася в дитинстві. Ні, треба забути. Не по Сенькові шапка.

Денис насилу підвівся й, човгаючи, мов старий, пішов умиватися.

Роман ще в старших класах гранично ясно уявляв своє майбутнє. Він неодмінно працюватиме з фінансами — економістом чи аналітиком, не так уже й важливо. Головне — добре заробляти й ні від кого не залежати.

В інституті в нього сталася коротка інтрижка з донькою професора. Захоплення швидко минуло, зате залишило по собі корисні знайомства. Користуватися такими можливостями Роман умів як ніхто інший.

До захисту диплома Романові вже знайшли місце у відділі фінансового аналізу ринків одного з найбільших банків. Через пів року роботи, отримавши новорічну премію, він придбав свою першу машину.

Ще через чотири роки він умовив батьків розміняти житло на дві окремі квартири. Роман додав чималу суму й обрав собі квартиру просторішу за ту, що дісталася батькові з матір’ю.

Життя молодого фінансиста було розплановане на роки. Сім’ю він збирався завести років через п’ять — сім: знайти молоденьку секретарку й зробити пропозицію, від якої вона не зможе відмовитися. Через пару років мав народитися первісток, неодмінно син, а слідом — дівчинка. Сам Роман на той час бачив себе керівником.

Цей чіткий план ледь не зруйнувався, коли Роман несподівано закохався. Заради своєї обраниці він уже був готовий покинути роботу й місто — досить було б легкого натяку чи єдиного жесту з її боку.

Світлану він зустрів на вечірці в колишнього однокласника. Той зібрав давніх однокурсників, і Роман не відразу зрозумів, як серед них опинилася молоденька дівчина з гарним ім’ям. Її привела подруга, яка викладала на бухгалтерських курсах, де навчалася Світлана.

За спільним столом дівчина сиділа сама й явно нудьгувала. Роман підсів до неї й заходився розважати. Світлана відповідала на компліменти та жарти усмішкою, проте трималася дещо відсторонено.

«Оце так снігова королева», — подумав Роман і вирішив будь-що розтопити її крижане серце.

Інтерес лише посилився, коли приятель пошепки сказав, що батьки Світлани надовго їздять у відрядження й заважати зустрічам нікому. Роман зумів зачарувати холодну красуню, проте й сам непомітно для себе теж був охоплений коханням.

На кожному побаченні його мучило одне й те саме запитання: Світлана справді кохає його чи лише терпить поруч? І все ж він зробив пропозицію. До цього кроку Романа підштовхнуло не одне лише почуття. Сім’я дівчини могла дати йому знайомства поза фінансовою сферою, а для подальшого кар’єрного зростання такі зв’язки були корисними.

Світлана погодилася, але навіть її згода здалася нареченому загадковою й неоднозначною.

«Нічого, одружимося — і тоді я розгадаю твою таємницю», — вирішив Роман, міцно обіймаючи кохану.

Протягом першого року сімейного життя він усе ще намагався зрозуміти, чому дружина зовні залишається холодною. Відповідь, як йому здалося, прийшла після смерті Валентини Андріївни.

Світлана тяжко переживала втрату: плакала, уникала розмов, замкнулася в спальні й не впускала навіть чоловіка. Дві ночі Романові довелося провести на дивані у вітальні.

Тоді він уперше визнав, що річ, імовірно, в ньому. До близьких Світлана ставилася з теплотою, любила їх і глибоко за них переживала, а Роман так і не став для неї по-справжньому рідним. Чи розуміла це вона сама, він не знав. Можливо, Світлана була впевнена, що кохає чоловіка, але Роман надто добре відчував різницю.

Зазвичай будь-яка перешкода лише підігрівала його, однак тепер уперше захотілося відступити. Одного разу дорогою на роботу Роман упіймав себе на думці, що шлюб нічого йому не дав. Мабуть, варто було поговорити зі Світланою про розлучення.

Того ж вечора дружина зустріла його сяйливими очима й оголосила про вагітність. Думки про розставання одразу зникли. Тепер Роман не сумнівався: з появою дитини все неодмінно налагодиться.

Коли стали зрозумілими терміни народження первістка, він запропонував:

— Давай продамо твою квартиру, а мою обміняємо на більшу з доплатою.

— Навіщо? — здивувалася Світлана.

— Скоро в нас з’явиться малюк. Він швидко підросте, йому знадобиться окрема кімната, отже, потрібно більше місця.

Після весілля доньки батьки Світлани остаточно перебралися за кордон, залишивши їй невелику квартиру: перед самими пологами вони закінчили ремонт свого нового житла й переїхали туди назавжди.

Після народження Кирила Світлана змінилася. Роман дедалі частіше помічав у ній ту м’якість, якої раніше не бачив: вона дбала про малюка, налагоджувала домашній побут і раділа поверненню чоловіка. Давати собі раду самій було важко, Світлана втомлювалася, але намагалася цього не показувати.

Саме тоді, коли Роман нарешті переконався, що вдома його люблять і чекають, з’ясувалося: таке життя йому не потрібне. Поки Світлана трималася відсторонено, він із захопленням долав її холодність, намагався зрозуміти, що за нею ховається. Тепер жодної таємниці не лишилося. Усе стало ясним, звичайним, як у всіх.

Пристрасть вщухла. Майже весь час Світлани займав маленький Кирило, а на Романа як на чоловіка їй уже не вистачало ані уваги, ані сил. Повертатися після роботи до дружини й дитини ставало йому нестерпно нудно. Він затримувався в офісі, вирушав на вечірки з друзями — аби лише довше не їхати в тихий сімейний затишок, від якого зводило вилиці.

Одного разу на вечірніх посиденьках Роман поскаржився приятелям на своє життя.

— Навіщо тобі мучитися? Заведи коханку: буде і дружина, і син, і жінка для відпочинку з розвагами. Просто як у справжнього мужика.

Ця думка й раніше спадала Романові на думку. Особливо часто — відтоді, як в офісі з’явилася молоденька секретарка Лідія, яка теж мала звичку працювати допізна.

— Лідіє, мій земний компасе, — казав він, підходячи до її столу, і залишав чергове доручення.

Потім Роман повертався до кабінету й раз у раз поглядав на телефон, чекаючи потрібного дзвінка.

— Романе Олеговичу, документи готові. Принести їх вам? — лунав у слухавці дзвінкий голос Лідії.

— Не треба, ти ж зустрічаєш гостей із банку. Я сам зайду.

Поклавши слухавку, Роман усміхався, прискіпливо розглядав себе в дзеркалі на внутрішньому боці дверцят шафи й спускався сходами до входу.

— Лідочко, ти стільки для мене робиш. Дозволиш на знак вдячності запросити тебе на вечерю?

Лідія опускала очі.

— Романе Олеговичу, але ж це моя робота.

— І ти виконуєш її чудово. Краще за всіх. Виписати тобі премію я не можу — грошима розпоряджаюся не я. Зате пригощу вечерею й чесно проведу її як представницькі витрати.

Лідія виявилася цілковитою протилежністю Світлани. Саме таку жінку Роман шукав у дружині — й не знайшов за їхнє недовге спільне життя.

Того дня Світлана попросила його лише про чверть години.

— Романе, побудь із Кирилком. Мені треба збігати на молочну кухню, вона скоро зачиниться.

Вона дивилася майже благально, але Роман уже збирався їхати до Лідочки.

— Ти що, зовсім з глузду з’їхала? Я ще вчора сказав: по мене хлопці заїдуть, ми їдемо на риболовлю.

— Нехай почекають 15 хвилин. Кирило всю ніч хникав, мабуть, животик болів. Там дають добрий кефір — після нього він одразу заспокоюється й добре спить.

— То одягни його й іди разом із ним. Заодно повітрям подихає.

— Ми не встигнемо. Поки одягнемося, поки дійдемо — через 15 хвилин усе вже зачиниться.

Роман знизав плечима.

— Отже, не так уже й треба. Один раз обійдеться без кефіру. А то виросте не мужиком, а маминим синочком.

Він зло подивився на Світлану з дитиною, швидко вдягнувся й вийшов, грюкнувши дверима.

Хвилин через п’ять замок знову клацнув. Світлана подумки усміхнулася: відійшов. Вона завжди вважала Романа незлопам’ятним.

Та Роман повернувся. Зупинився перед Світланою й подивився їй просто в очі.

— Забув сказати. Я кохаю іншу жінку й іду від вас. До наступних вихідних звільни мою квартиру.

— Що означає — ідеш? А ми з Кирилком?

— Чудово проживете без мене. Тільки не тут.

— Зачекай. У цій квартирі є й моя частка. На доплату пішли гроші від продажу мого житла. Ти не можеш нас вигнати.

— Ще й як можу. Спробуй доведи, що твої гроші взагалі були. За документами квартира моя, ти не маєш на неї жодних прав. А якщо мене спитають, я скажу, що нічого такого не було. Даю вам тиждень.

— Романе, ми ж твоя сім’я. Кирило — твій син. Ти виганяєш нас на вулицю. Де нам жити? На що?

— Пам’ятається, у твоєї бабусі був будинок у селі. Ти так його розхвалювала, усе вмовляла мене з’їздити. Добре, що я тоді не повівся. Якщо там чудово, то й живіть там із Кирилом.

— Але на що нам жити?

— Не моя турбота. Ти бухгалтерські курси закінчила — кудись влаштуєшся. А то сіла мені на шию й ніжки звісила.

— Як я працюватиму? Кирилко ще зовсім маленький.

— А сільські баби раніше як працювали? Няньок у них не було. Знайшла проблему. На землі все виростити можна, гроші не знадобляться. І годі соплі розпускати. Не тисни на жалість, рішення я не зміню.

Двері грюкнули вдруге. Кілька хвилин Світлана сиділа в дзвінкій тиші, приголомшена тим, що сталося. Потім у ліжечку заворушився й захникав Кирило, який прокинувся. Вона витерла непрохані сльози, підвелася й пішла до сина.

Відчинена хвіртка біля будинку Валентини Андріївни здивувала Дениса. Після смерті його улюбленої вчительки тут ніхто не з’являвся. Невже в Кам’янці завелися злодії? Чи забралися чужинці? Він рішуче зайшов на подвір’я.

Двері будинку теж виявилися прочиненими. Піднявшись на ґанок, Денис почув дитячий плач, переступив поріг і завмер. На знайомому з дитинства дивані сидів сам маленький хлопчик і схлипував.

— Ти хто такий? Чому плачеш? — Денис присів поруч навпочіпки. — І чому тут сам?

Побачивши незнайомця, дитина спершу затихла, а потім заревіла ще голосніше. Тут відчинилися двері вбиральні, і за спиною Дениса пролунав знайомий жіночий голос.

— Кирилку, перестань!

Він обернувся.

— Ой, Світлано! А ти як тут?

— Денисе! — зраділа вона, витираючи обличчя.

Йому здалося, що очі в неї заплакані.

— Ми з Кирилком приїхали сюди трохи пожити. Я хотіла розібрати речі, вкласти його спати, а потім сходити до тебе — раптом ти вдома. Але ти сам прийшов.

— Іду повз, бачу: хвіртка навстіж. Після Валентини Андріївни тут зроду нікого не було. От і вирішив перевірити, що сталося, — пояснив Денис з усмішкою, радіючи зустрічі, проте відразу ж насупився. — Що означає «пожити»? Ви на літо приїхали?

— Не знаю.

Світлана зітхнула, якось зовсім по-баб’ячому повісила рушник на двері, підійшла до дивана й узяла сина на руки.

— Не знаю, Денисе.

В її очах знову з’явилися сльози. Світлана відвернулася, намагаючись їх приховати.

— Так, давай-но малюка мені.

Денис обережно забрав у неї дитину.

— Як тебе звати, здорованю? Кирило? Ну що ж, будемо знайомі. Я дядько Денис.

Хлопчик насторожено подивився на матір, потім на незнайомого чоловіка, знову на матір — і раптом довірливо обхопив Дениса за шию, сховавши обличчя в комірі його сорочки.

— От і добре, визнав свого, — усміхнувся Денис. — Розповідай, Світлано. Що сталося?

— Та що тут розповідати… Чоловік сказав, що кохає іншу, розлучився й відправив нас із Кирилком куди подалі.

— Як це — відправив?

— Вигнав із квартири. Сказав, що житло його й бачити там мене з дитиною він не бажає.

— З дитиною? Але ж Кирило — його син?

Світлана докірливо подивилася на друга дитинства: наче навіть він міг у ній засумніватися.

— Звісно, його. Тільки Кирило йому не потрібен. У Романа тепер кохання на стороні. Я спробувала нагадати, що в квартирі є моя частка, а він відповів: «У тебе будинок у селі, ти сама ним хвалилася. От і забирайся туди». Я подумала й вирішила, що, мабуть, так буде краще. Тут є ти, сусіди, які пам’ятають і мене, і бабусю. Не дадуть пропасти.

— Звісно, не дамо. Ми вам тут таке життя влаштуємо, що він ще позаздрить.

Коли машина Романа в’їхала до Кам’янки, Лідія взялася здивовано розглядати будинки, більше схожі на заміські котеджі.

— Нічого собі. Я й не думала, що бувають такі села.

Центральна вулиця вразила й Романа.

— Я теж.

— То ти тут раніше не бував?

— Звісно, ні. Навіщо мені це? Сільське життя мене ніколи не цікавило.

— А адреса в тебе є? Де тепер живе твоя колишня із сином?

— Ні. Я думав, це занепале сільце з трьох хат.

— І як ми їх знайдемо?

— Побачимо похилену хатину — значить, приїхали.

Проте жодної такої халупи їм не трапилося. Навіть старі будинки були добротно відремонтовані; з-за свіжопофарбованих парканів весело дивилися чисті вікна з розчахнутими віконницями. Роман почав сумніватися, чи та це Кам’янка й чи ту Світлану вони шукають.

Вихід знайшовся швидко: запитати в магазині. Там напевно знали і місцевих, і приїжджих.

— Звісно, знаю, — кивнула огрядна продавчиня. — Світлана в усіх на очах виросла. Із місцевою дітворою по дворах ганяла, гусей розганяла. Вона ж онука вчительки, яка половину села в люди вивела. Валентина Андріївна й мене вчила. Толку, щоправда, вийшло небагато, але невідомо, де б я без неї тепер була.

Відповідаючи, жінка уважно розглядала приїжджих: представницького чоловіка та мініатюрну, вбрану з голочки дівчину з точеною фігурою й примхливо підібганими губами.

— То де живе Світлана? — запитав Роман.

Яких би висновків продавчиня не дійшла щодо цієї парочки, вигляду вона не подала. З професійною усмішкою жінка вказала вперед.

— До другого перехрестя прямо, потім повернете ліворуч і їдьте до старої криниці. Там побачите великий будинок зі світлої цегли. Сьогодні в них дитяче свято. На хвіртці є дзвінок — подзвоните, вам відчинять.

Цегляний будинок і дзвінок на хвіртці ніяк не в’язалися з тим, що уявляв собі Роман. Він дедалі більше переконував себе: сталася помилка, це інша Кам’янка й інша Світлана.

Після його дзвінка хвіртка запищала, немов міський домофон. Роман потягнув її на себе, увійшов і остовпів.

Ділянку вкривав доглянутий газон. Ні грядок, ні сараїв, ні курей, що гуляли подвір’ям. Клумби оточували декоративні огорожки, доріжки були вимощені каменем. Під навісом розташовувалася велика зона для барбекю, а за нею — парковка на три машини, де не залишилося жодного вільного місця.

Поруч стояли візочки, велосипеди та інші дитячі засоби пересування. За ними сиротливо притулився позашляховик, наче й сам не розумів, що він тут робить.

З-за рогу виднілася частина облаштованого ігрового майданчика. Звідти долинали дитячі голоси; дітлахи часом вибігали на доріжку й, не помічаючи гостей, знову зникали на задньому подвір’ї.

Зустрічати приїжджих ніхто не вийшов. Роман узяв дружину за руку й повів туди, де вирувало життя.

Продавчиня попереджала про свято, але побачене однаково застало їх зненацька. На галявині зібралася ціла компанія дітлахів — від малюків, які щойно навчилися ходити, до дітей років п’яти. Одні вже бігали навколо аніматора в костюмі ведмедя, інші ходили за ним по п’ятах, найменші повзали по траві. Вони радісно верещали, кричали, плескали в долоні й гупали долонями по ведмежій шкурі. Неподалік, на лавках, сиділи жінки й спокійно стежили за цією галасливою грою.

Роман став шукати серед дітлахів Кирила, потім вдивився в обличчя жінок, сподіваючись побачити Світлану. У цю мить за його спиною пролунав знайомий голос.

— Романе? Що ти тут робиш?

Світлана тримала в руках два глечики з напоєм і з непідробним подивом дивилася на непроханих гостей.

— Привіт. Приїхав подивитися, як ти живеш, — пробурмотів він, усе ще не встигнувши осмислити побачене. — Може, допомога потрібна?

— Потрібна, — кивнула Світлана й простягнула йому глечики. — Віднеси на стіл. Діти набігаються й захочуть пити.

Роман без заперечень узяв скляні посудини. Щойно він поставив їх на стіл, дітлахи покинули ведмедя й кинулися по напій.

Аніматор зняв ведмежу голову й запитально всміхнувся Світлані.

— У нас гості?

— Так. Денисе, познайомся: це мій колишній чоловік і його дружина.

Денис привітався кивком, але підходити до приїжджих не став.

— А це мій теперішній чоловік, — з ноткою злорадства додала Світлана.

У Романа здригнулося серце: з боку дітей долинув крик: «Тату!», і Кирило помчав просто до них. Невже такий маленький син усе-таки впізнав його?

Надія виявилася марною. Не затримавшись біля Романа ані на мить, Кирило промчав повз нього й стрибнув до Дениса, усе ще вбраного в ведмежий костюм.

— Так, синочку, — легко підхопив його Денис. — На кониках обов’язково покатаємося. Тільки спершу треба тут усе прибрати.

— Добре, — кивнув Кирило.

Він одразу спустився на землю й побіг до друзів.

— Тато сказав, що ми поїдемо!

Просторий огороджений майданчик для поні містився трохи осторонь від манежу, призначеного для великих коней. Малюки за допомогою матерів і батьків упевнено, явно не вперше, сідали в сідла. Незабаром вони вже погойдувалися, мов справжні маленькі вершники, на поні, що повільно ходили колом.

Роман дивився на Кирила, а потім — на стороннього чоловіка, якого його син називав татом. Бачив, як легко й звично вони спілкуються.

Нарешті він узяв Лідію за руку й мовчки повів до машини. Вона щось запитувала, та Роман не чув. Забрати Кирила не вийде — це він зрозумів. Іншої дитини в нього вже не буде. І все ж Роман думав: чи не попросити в Світлани дозволу хоча б іноді приїжджати й бачитися із сином?

Перш ніж сісти за кермо, Роман востаннє озирнувся на веселий гурт дітей і батьків. Потім завів машину й плавно рушив з місця.

Світлана краєм ока помітила, як від’їжджає автомобіль. Вона приклала долоню до лоба, придивилася, потім зрозуміла, хто поїхав, і здивовано знизала плечима: навіщо приїжджав?

Вона повернулася до інших. Денис і Кирило вдвох сиділи на поні, причому ноги дорослого чоловіка волочилися по землі. Світлана подивилася на них і щасливо розсміялася.