Жінка переплутала поверхи в лікарні, але випадково почула розмову свекрухи з лікарем

Від листопадового вітру було більше користі, ніж від кави. Світлана скривилася, ковтнувши несмачної кави з паперового стаканчика, і широко позіхнула. Назустріч поспішали люди — до школи, на роботу, в інститут. Вітер наче бурчав їм услід: «Жвавіше, жвавіше! Повзете, як черепахи». Вона охоче поспішила б разом із ними куди завгодно, аби тільки не до лікарні. Приємні справи рідко приводять туди, а після ночі за прилавком продуктового магазину йти туди було особливо важко. Залишки кави Світлана з жалем вилила до урни, тугіше обмотала шию шарфом і прискорила ходу.

Учорашній дзвінок доньки з травмпункту ледь не довів її до сивини: закритий перелом руки. Світлана відразу спробувала піти зі зміни, але начальниця й слухати не захотіла.

— Руку зламала, не народжує ж. Закінчиш зміну, тоді й підеш. Уранці.

Заперечити Світлана не наважилася. Усю ніч вона чекала новин і нервувала, але залишилася в магазині: цю роботу їй і так дали неохоче. Вищої освіти немає, досвіду теж. Після двадцяти років удома вона мало що вміла поза звичним господарством і боялася знову виявитися нікому не потрібною працівницею.

Раніше заробітку Віктора родині вистачало, і ніщо не змушувало Світлану шукати роботу. Тепер негаразди навалилися разом. Експерти обстежили їхній старий будинок, і виникла цілком реальна загроза, що будівлю визнають аварійною. Мешканців у такому разі мали переселити, тільки ні строків, ні майбутнього місця ніхто не знав. Можна було отримати вартість квартири й купити житло самим, проте хитрі розрахунки перетворювали цю вартість на сміховинну суму. На неї хіба що перекошений флігель на околиці дістався б — анітрохи не кращий за той будинок, з якого пропонували виїхати. Світлана з Віктором вирішили не чекати й потроху відкладати на переїзд.

Гроші могли знадобитися й Жанні. До вступу лишалося не так багато часу, а донька мріяла про кінологічне відділення, про роботу зі службовими собаками. Батьки сподівалися на безкоштовне навчання, але впевненості не було: якщо балів не вистачить, виручать заощадження.

До цих турбот додалася робота Віктора. Інженер-будівельник, який донедавна був на доброму рахунку, припустився помилки в проєкті, через яку компанії довелося добряче понервувати. Звільняти його не стали, зате попередили: ще один такий промах — і з кар’єрою можна попрощатися. Відтоді він недосипав, мучився й по 20 разів перевіряв кожну цифру.

Удома теж усе напружилося. Зібратися разом майже не вдавалося: Вітя йшов рано й повертався пізно ввечері, Світлана працювала ночами, потім спала до обіду, а Жанна після школи вирушала на додаткові заняття. Коли невістки не було, іноді приходила Раїса Петрівна й допомагала по господарству.

Свекруха, побожна жінка старого гарту, визнавала правильним лише власну думку. Водночас найменший неспокій викликав у неї голосіння: краще перебдіти, ніж недобдіти. Віктор заборонив рідним розповідати матері, чому вони вже кілька місяців крутяться як білки в колесі. Хотів уберегти її від зайвих тривог, але вона однаково відчувала недобре. І все ж родина потроху звикла навіть до такого розпорядку — до вчорашнього дзвінка.

Світлана тоді перераховувала товар на вітрині.

— Мамо, не лякайся, добре? Я зараз у лікарні, — почала Жанна.

Зошит із ручкою випали у Світлани з рук.

— Що сталося? Ти як?

— Та нормально… Не зовсім. Здається, праву руку зламала. Ми з Дениском у травмпункті, чекаємо на рентген, — плутано пояснювала донька.

— Господи, донечко… Як це сталося? Тато знає?

За словами Жанни, вона посковзнулася й при падінні вдарилася рукою. Спершу здавалося, що вона лише забилася: рука боліла, але вони з Денисом сяк-так дісталися додому. Там була бабуся. Побачивши онуку, вона перелякалася й наказала негайно їхати до лікаря, проте від хвилювання в самої підскочив тиск. До лікарні підлітки вирушили без неї.

— Татові не дзвонила, — винувато зізналася Жанна. — Його на роботі й так смикають. Тобі теж не стала б, але лікар наказав. Мені ж іще немає вісімнадцяти, потрібна батьківська згода на якісь процедури.

— Я зараз приїду, зайченя. Негайно.

Виконати обіцянку не вдалося. Після відмови начальниці Світлана зателефонувала чоловікові: поїдь, підпиши все, що потрібно. Віктор побував у лікарні, оформив документи й дізнався, що додому доньку сьогодні не відпустять. Лікар помітив на її руці сліди укусів, схожих на собачі. Жанні наклали гіпс, відразу зробили щеплення від сказу й залишили на ніч під наглядом чергового лікаря.

Тепер Світлана нарешті дісталася лікарні, але знайти доньку виявилося непросто. У реєстратурі на неї грубо гримнули через відсутність бахіл. Поки вона розшукувала їх і взувала, поки отримувала перепустку, з голови вилетіло, на який поверх її направили. Знову пробиратися до віконця крізь чергу, що гуділа наче вулик, не хотілося.

Вона махнула рукою й пішла до сходів. Четвертий поверх, шоста палата — чи шостий поверх, четверта? Дорогою можна було б запитати когось, де лежать діти, та жодного білого халата не траплялося. Довелося вибирати навмання.

На четвертому поверсі Світлана знайшла шосту палату й обережно прочинила двері. На неї здивовано подивилися чоловіки.

— Пробачте, — квапливо пробурмотіла вона.

Отже, вище. Тепер Світлана без вагань піднялася на шостий поверх і підійшла до четвертої палати. Уже простягнула руку до ручки, та зупинилася: за дверима розмовляли. Спочатку вона побоялася ненароком зачепити когось дверима, а потім упізнала голос свекрухи.

— Надіє, ви ж лікарка. Невже самі не розумієте? Повертається пізно, одяг брудний, очі бігають. А тепер ще й перелом, ці сліди на руці… Боюся я, що Жанночка зв’язалася з поганою компанією. А може, й щось гірше. Ви ж пам’ятаєте, у наш час усяке траплялося.

— Раїсо Петрівно, підстав для таких підозр немає, — терпляче відповіла лікарка. Вона говорила рівно, спокійно. — Закритий перелом, найзвичайнісінький. Після ожеледиці в нас половина лікарні з такими травмами. Сліди на руці на 100% від укусу тварини, до ін’єкцій вони не мають жодного стосунку. І аналіз крові не показав, що дівчина щось уживає. Самих ваших побоювань для діагнозу недостатньо.

— А як вона поводиться? — не поступалася Раїса Петрівна. — Нічого не розповідає, усе приховує, з цим дружком невідомо де пропадає. Батьки зайняті, їм до неї байдуже. З цього все й починається! Я ще замолоду надивилася, як пристойні дівчата звертають не туди.

Світлана згадала, як одного разу застала доньку над випраним одягом. Жанна прискіпливо розглядала речі, наче щось у них шукала. Та й відповідала останнім часом так, що до пуття нічого не зрозумієш. На розпитування, де була, з ким і як минув день, відбувалася коротким: «Школа, підготовка до іспитів, із Денисом гуляли. Усе нормально».

Раніше ці відповіді губилися в круговерті справ. Тепер же Світлані стало гірко: вона справді давно не знала, чим живе її донька. Бачилися уривками, перекидалися кількома словами — й знову розбігалися. За нескінченною гонитвою за заробітком вона занедбала власну дитину.

За дверима почали прощатися. Світлана здригнулася й метнулася за кут, сама не розуміючи, чому ховається. Увійти до палати вона наважилася лише тоді, коли трохи заспокоїлася й осмислила почуте.

Жанна дрімала, а Денис спав поруч на стільці: лікоть стояв на тумбочці, щока спочивала в долоні, чулося тихе сопіння. Дивлячись на це сонне царство, Світлана мимоволі усміхнулася. Мабуть, ніч видалася такою важкою, що навіть розмови Раїси Петрівни не завадили обом заснути.

Вона безшумно підійшла до ліжка й торкнулася долонею щоки доньки.

— Мамо… — Жанна впізнала її, навіть не розплющивши очей.

— Я, зайченя. Завадила спати?

— Та який тут сон, усе одно не дають, — озвалася донька й, розплющуючи очі, потягнулася здоровою рукою.

Денис щось нерозбірливо промимрив. Його лікоть зісковзнув із тумбочки, він почав завалюватися й від несподіванки прокинувся.

— Ой… Добрий день, тітко Світлано, — пробурмотів він, розтираючи пом’яте обличчя й ніяково озираючись.

— Здрастуй.

Спочатку Світлана розпитувала доньку про всілякі дрібниці, нарікала на лікарів, але потім заговорила суворіше:

— Жанночко, тобі ж не просто так щеплення від сказу зробили. Поясни, звідки укус?

Донька швидко перезирнулася з Денисом.

— Біля школи був бездомний собака. Я хотіла його погодувати, а він перелякався й цапнув, — сказала Жанна, опускаючи очі. — Думала, крізь куртку не прокусить.

Світлана з жахом похитала головою.

— Хіба можна так легковажно до цього ставитися? Це ж небезпечно. Тепер думай, чого боятися більше: зламаної руки чи того, що собака міг бути скаженим.

— Не було в нього сказу, — чомусь ображено пробурчала Жанна.

— Я, мабуть, додому, — Денис підвівся зі стільця. — Пізно вже… Тобто рано. Гаразд, Жанночко, я тобі зателефоную.

Хлопець вийшов, і Світлана перепитала:

— Жанночка?

— Ну так. Він у нас Тимур, я — Жанночка, — неохоче пояснила донька. — Зараз так модно.

— Домодилися до перелому, — пожурила її Світлана, але тут згадала розмову за дверима й похмурніла. — Донечко, тільки чесно: ми з татом про тебе все знаємо? Нічого не приховуєш?

Жанна закотила очі, стиснула губи й невдоволено цокнула язиком. Такої відповіді на своє запитання Світлана не чекала.

— Мамо, ну хоч ти не починай! Бабця зранку примчала, майже годину виносила мозок і мені, і Денисові. Потім пішла тітці Оксані дзвонити: ваш синок мою онуку по задвірках водить, вжийте заходів. Уже мало не зібралася заяву до поліції нести. Так, упала, руку зламала. На льоду з кожним буває! Так, вкусив собака, то мені щеплення зробили. Навіщо з цього влаштовувати цирк вселенського масштабу?

Світлана від такого напору навіть рота прочинила. Донька ніколи не вирізнялася особливою поступливістю, але такого вона від неї все-таки не чекала.

— Оцінки мої подивися, якщо не віриш, — додала Жанна вже тихіше. — Коли всякою сумнівною дурнею займаються, вчитися ніколи.

— Пробач. Я за тебе хвилююся, — Світлана опустила очі. — Ми з батьком тільки й робимо, що працюємо. Про тебе зовсім забули.

— Я ж не маленька, мамо. Уже пельмені собі зварити зумію, — добродушніше відповіла донька.

— Мені здалося… Та гаразд, — Світлана нахилилася обійняти її. — А додому коли відпускають?

— Наче сьогодні, якщо нічого не зміниться, — Жанна знизала плечима. — Я автобусом дістануся, не хвилюйся. Тобі б краще виспатися.

Світлана відразу позіхнула, наче підтверджуючи її слова. Та й без того було ясно: на ногах вона трималася насилу.

— Добре. Тільки дзвони, якщо щось знадобиться.

Замість відповіді Жанна підняла великий палець здорової руки.

Віктор поїхав на роботу рано. Коли Світлана прокинулася, поруч лишилися прим’ята подушка й скинута ковдра: отже, вночі чоловік таки лягав. Додумати цю думку не дав дзвінок у двері. Вона накинула халат, сяк-так влучила ногами в капці й поквапилася відчиняти.

— Раїсо Петрівно? Доброго ранку. У вас щось сталося? — Світлана трохи здивувалася, побачивши свекруху на порозі.

— Здрастуй, Світлано, — відповіла та, заходячи до передпокою. — Жанна вже повернулася? Дзвоню їй, дзвоню — не відповідає.

— Вона ще в лікарні. Учора лікар вирішив потримати її додаткову добу, — розсіяно пояснила Світлана, пропускаючи гостю. — Після щеплення трохи піднялася температура. Мабуть, спить, ранок же ранній. Якби було щось небезпечне, нам би повідомили.

Свекруха невдоволено скривилася. За кілька хвилин вони сиділи на кухні перед завареним Світланою чаєм і тарілкою пиріжків.

— Коли Жанночку відпустять, неодмінно передай їй це. Нехай прочитає, — Раїса Петрівна вийняла із сумки маленьку книжку й поклала на стіл.

— Не думаю, що Жанні потрібне таке читання, — Світлана покрутила книжечку, оглянула обкладинку. — Вона нічого з того, що тут засуджують, не робить.

— Однаково дай. Нинішні діти живуть своїм розумом, нас слухати не хочуть. Може, хоч совість озветься. Я вранці в церкві була, батюшка порадив.

— Я вас поважаю, Раїсо Петрівно, але це вже занадто. — Світлана відсунула книжку. — Доньку я виховую як належить. У вас немає підстав її підозрювати.

Прозвучало впевнено. Шкода, сама вона не могла повірити власним словам із такою самою твердістю.

— Світо, тобі що, байдуже, що буде з донькою? — Свекруха вирішила достукатися до совісті невістки. — Чекаєш, поки вона знову щось собі зламає? Або через рік-другий узагалі бозна-що? Пристойна дівчина ввечері в брудному лахмітті не заявиться, від старших не відмовчуватиметься й брехати їм теж не буде.

— Чому ви взагалі вирішили, що Жанна вам бреше? — За обуренням Світлана намагалася приховати страх.

— Бо я дивлюся й помічаю. Ти ночами працюєш, а я тут допомагаю. Вітенька попросив підхопити господарство, мені й самій приємно. Так-от, Жанночка пізно повернулася раз, потім два, потім три. Питаю, де була. Відповідає: у репетитора. Тільки після репетитора, Світо, земля на колінах і бруд під нігтями не залишаються. У новинах таких учителів показують: пошлють дітлахів по задвірках нишпорити, а поліція й розбиратися не стане, кого саджати.

Від цього недвозначного натяку Світлані стало холодно.

— Може, ти вважаєш, що я стара дурепа й усе вигадую? — вела далі Раїса Петрівна. — Нічого подібного. Наступного дня я зателефонувала до школи, спитала, хто додатково займається з Жанночкою. Класна керівниця дала телефони всіх учителів, які готують випускників. Так от, вона ні до одного з них у ті дні не приходила. Ти розумієш, Світо?

Відповіді не було. Світлана мовчала, приголомшена цією перевіркою. Тепер від підозр свекрухи вже не можна було так легко відмахнутися.

— Учора я й до лікарні дісталася, з лікаркою поговорила, — додала Раїса Петрівна. — Виявилося, вона моя знайома, Надія, ми раніше сусідками були. Вона теж уперлася: у дівчинки все чисто. А в мене серце не на місці. Відчуваю, з онукою щось негаразд.

— Пробачте мені, Раїсо Петрівно. Я навіть не подумала…

Соромно було перед обома — і перед донькою, і перед свекрухою. Що вона за мати, якщо очевидного не побачила, нічого не перевірила? У нескінченній гонитві за заробітком заглушила навіть власне чуття.

— Я з нею поговорю, обов’язково, — палко запевнила Світлана. — Зараз же до лікарні поїду. І книжку відвезу.

Телефон весело задзеленчав, наче підслухав цю обіцянку. Телефонувала сама Жанна.

— Привіт, мамо! Через годину мене відпускають! — радісно повідомила вона.

— Привіт, зайчику. Мені приїхати по тебе? — Світлана притиснула телефон до вуха.

— Не треба, Денис доведе. Ще до уроків встигне. Лікарка веліла тиждень удома посидіти, а потім дозволила до школи. Тільки як я лівою рукою писатиму — не уявляю.

— А як же навчання? — протягнула Світлана, наче лише тепер збагнула, наскільки все ускладнилося.

— Класна надішле те, що пропущу. І тести Денисові віддасть для мене. Там майже не треба писати, хрестик у клітинці я й лівою зможу поставити.

— Ну добре, зайчику. Тоді чекаю, — мати трохи повеселішала. — Зараз суп і пиріжки розігрію.

— Тоді бігом побіжу! — засміялася Жанна. — Аби тільки знову не гепнутися й другу руку не зламати.

— Тьху на тебе! — мимоволі вихопилося у Світлани.

Розмова закінчилася, і майже відразу задзвонив телефон свекрухи. Сусід згори повідомив, що влаштував невеликий потоп.

— Мені час, Світо. Ще бракувало, щоб Федір Андрійович і мою квартиру залив, — почала збиратися Раїса Петрівна. — А з Жанночкою краще разом із Віктором поговоріть. Книжку теж не забудь. — Вона постукала пальцем по обкладинці.

— Обіцяю, усе зроблю, — запевнила її Світлана.

Невдовзі Жанна прийшла додому з невеликою сумкою, притримуючи загипсовану руку. Денис був поруч. Ще в передпокої обоє сміялися: навперебій згадували безглуздого лікаря, потім якусь кумедну жінку в під’їзді. Після лікарні донька мала втомлений вигляд, але голос у неї лишався таким самим жвавим, і Світлана не стала перебивати цю балаканину запитаннями, що зранку не давали їй спокою. Вона посадила підлітків за стіл, поставила перед ними їжу. Жанна з Денисом і далі перемовлялися та хихотіли, а Світлана слухала, дивлячись на доньку. Важка розмова могла зачекати: надто теплим був цей момент повернення додому.

Вона дивилася на сміхотливу доньку — і почуте від Раїси Петрівни здавалося неймовірним. Сумніви мучили, не відпускали. За спинами дітей, на хлібниці, лежала тоненька релігійна книжка.

— До побачення, тітко Світо, — Денис уже натягував черевики, поспішаючи на другу зміну. — Жанночко, про алгебру дізнаюся й зателефоную, які там тести. А решту поки зроби, бо Олена Степанівна озвіріє.

Діти обійнялися, і він пішов.

— Мамо, я піду до себе доспати, можна? Сьогодні в лікарні вдосвіта розбудили, — поскаржилася Жанна. — Потім сяду за уроки, почитаю, що задали.

— Іди, зайчику. Якщо щось знадобиться, поклич. Я до вечора вдома, потім на роботу.

Широко позіхнувши, донька дістала смартфон і зникла у своїй кімнаті, прикривши двері. Світлана ще якийсь час дивилася туди. Радість від того, що Жанна повернулася додому, змішувалася з тривогою, яку поселила свекруха, й важко було зрозуміти, яке почуття сильніше.

Поговорити з Жанною того дня так і не вдалося. Спершу донька відсипалася після лікарні, потім зайнялася своїми справами й уроками. Світлану теж зморило: перед нічною зміною їй самій треба було поспати хоча б кілька годин. Прокинувшись, вона відразу взялася збиратися на роботу. До виходу лишалося дедалі менше часу, і розпитувати Жанну було вже ніколи.

За пів години до її виходу прийшов Віктор, пом’ятий і явно сердитий. Світлана несміливо привіталася, обійняла його й раптом відчула на одязі жіночі парфуми.

— Вітю, одеколон змінив? — спитала вона, радше здивовано, ніж насторожено.

— На твою думку, мені більше нема на що гроші витрачати? — Він зі злістю кинув портфель у крісло.

— Запах якийсь незвичний. Наче жіночий, — сказала Світлана, смикаючи гребінець, який хотіла покласти до сумки.

Чоловік недобре глянув на неї й пройшов до ноутбука в кутку кімнати. Втомлено сів. Волосся стирчало безладно, припухлі очі мали такий вигляд, наче він довго тер їх кулаками.

— Світо, припини верзти нісенітниці. Краще дай поїсти, голодний, як пес.

Підібгавши губи, Світлана пішла на кухню. Наклала гуляш у першу-ліпшу тарілку, поставила грітися. Ні, їй не примарилося: то були жіночі парфуми, важкі, терпкі, для вечірнього походу до ресторану чи театру. У неї таких ніколи не було. У свекрухи теж — та взагалі не переносила парфумерії, скаржилася, що від різких запахів у неї незмінно болить голова.

З мікрохвильовки долинув тріск. По тарілці побігли іскри: у розсіянні Світлана не помітила тоненьку золотаву облямівку.

— Світо, ти взагалі міркуєш?! — Віктор влетів на кухню й розчахнув дверцята. — Вирішила хату спалити?

Він вихопив тарілку, обпік пальці й голосно вилаявся. Посуд вислизнув із рук. По плитці розлетілися уламки, поміж ними розповзлася картопля з м’ясом.

— Вітю, відповідай мені чесно. У тебе хтось є?

Світлана не зрушила з місця. Чоловік лаявся й дмухав на обпечені пальці.

— Алло, гараже! — остаточно вибухнув він. — Ти сьогодні до тями прийдеш? Ледь пожежу не влаштувала, а тепер стоїть як стовп! Годі дурницями займатися, позбирай уламки, поки хтось ногу не порізав. Зовсім з глузду з’їхала.

Відвернувшись, він пішов до ванної по мазь від опіків і пластир, що лежали в аптечці у шафці. Світлана лишилася стояти. І без того виснажена всім, що навалилося останнім часом, вона вже не могла впоратися ані з грубістю чоловіка, ані з його незрозумілою поведінкою.

Отямилася Світлана лише від дзвінка власниці магазину. Та попросила прийти раніше. Світлана почала збиратися машинально, вийшла в під’їзд і потім не могла б до пуття згадати, як натягнула одяг, узяла сумку й зачинила за собою двері. На вулиці вона таки не витримала. Йшла темною, погано освітленою дорогою й плакала. Холодний вітер підсушував сліди сліз на щоках і наче знущався: звідкись знову долинув той самий запах парфумів.

Уранці вона поверталася геть розбита: наче всю ніч тягала вантажі з вагонів під лайку вантажників. На душі шкребли кішки. Уперше за багато років додому не хотілося.

У квартирі було тихо. Годинник показував дев’яту ранку; Жанна ще спала, а з ванної ледь долинав шум води — Віктор приймав душ. Світлана поставила на кухонний стіл сумки й почала бездумно перекладати покупки на стільницю: макарони, банку скумбрії, прив’ялі огірки, яблука, молоко.

За спиною грюкнули двері, запахло милом.

— Поснідаєш? — ніяково спитав Віктор, відчиняючи холодильник.

— Не хочеться, — відповіла вона, не обертаючись.

— Світо, послухай. — Чоловік повернувся до неї. — Учора я був неправий. Пробач. Робота, потім ще ця клята тарілка… Зірвався.

— Ти тепер постійно зриваєшся, — Світлана дістала сітку цибулі.

— Знаю. Пробач мені. Жахливо втомився. — Він провів рукою по маківці, по лобі, по обличчю.

— А я не втомлююся? Тільки на вас із Жанною не кидаюся.

Вона все ще не дивилася на чоловіка. Біль від нерозуміння накочувався хвилею. Віктор важко, винувато зітхнув, підійшов ззаду й обійняв її. Обережно поклав підборіддя їй на плече.

— Парфуми були бухгалтерки. Нашої.

— Любові Василівни? — Світлана розгубилася. — Але ж їй уже понад 60!

— Я тобі навіть зраджувати ніколи не збирався, — сказав Віктор, дбайливо повертаючи дружину до себе й дивлячись їй у вічі. — Якби таке сталося, я б собі не пробачив. Давай присядемо. Розповім, як було.

Світлана кивнула. На стільці лежав порожній пакет з-під продуктів, але вона цього навіть не помітила. Чоловік присунув табурет до кухонного гарнітура й сів навпроти.

— Козаче, моє терпіння не безмежне! — розносив Віктора начальник у своєму кабінеті. — Через твої помилки я маю виглядати дурнем перед замовником?

— Винен, Анатолію Михайловичу. Пробачте. Я зараз же все перероблю.

— Аякже, переробиш. — Начальник відкинувся на спинку стільця. — Працюватимеш, доки не отримаю потрібну мені суму. Можеш хоч корінням у цей проєкт врости, мені байдуже. У понеділок покладеш сюди нові креслення, розрахунки й кошторис. Одна помилка, одна крапка не на місці — вилетиш з усім своїм начинням. Геть звідси!

До свого кабінету Віктор дістався з головою, що гуділа від крику. Сів за комп’ютер. Сором і провина хлюпали всередині: невже він настільки дурний, що не здатен виконати доручену справу? Знову підводить усіх — фірму, чию репутацію псує, родину, яка йому довіряє. І самого себе як фахівця. Чоловіки так не роблять. Це доля слабаків, ганчірок.

Він поклав голову на стіл, накрив її руками. Захотілося неможливого: щоб, як у дитинстві, прийшла бабуся, пожаліла, подмухала на розбите коліно — і всі біди зникли. Віктор заплющив очі, притулившись щокою до прохолодної стільниці. Підводитися не хотілося. У цій прохолоді наче лишалася мала дещиця спокою, а кожен рух загрожував розірвати натягнуті нерви.

Та спокій порушили ззовні. Двері відчинилися, увійшла невисока повна жінка з кумедною зачіскою. Вона дивилася в папери, які тримала перед собою.

— Бухгалтерія вітає інженерів! Вікторе, підпишеш зарплатні відомості? Ой… — Нарешті підвівши погляд, Любов Василівна побачила його, що лежав на столі, й урвалася. Обличчя й голос одразу змінилися. — Що сталося?

— Добрий день, Любове Василівно. — Він випростався, потер відлежану щоку. — Нічого особливого. Кінець світу поки не настав. Тільки вакансія тут, схоже, незабаром з’явиться.

— Знову Михайлович накинувся? — Вона співчутливо схилила голову. — Зовсім міру втратив. Ти тут найбільше за всіх знаєш. Нікуди тебе не відпустять.

Віктор невесело хмикнув. Тітку Любу, як бухгалтерку називали поза очі, любила вся фірма. Вона здавалася добрим промінчиком серед робочих турбот, феєю, в якої в кабінеті знаходилися і чай з булочками, і докладнісінькі відомості про зарплату за цілий рік.

— Ну, сину, розкажи, чого зажурився. — Любов Василівна прикрила двері, сіла поруч і жваво закинула ногу на ногу; у модному брючному костюмі це було зручно.

— Скаржитися недобре. У сорок п’ять років чоловікові й поготів, — Віктор опустив очі.

— Так, про цю дурницю забудь, — удавано суворо наказала вона. — Розкладай усе по поличках. Раптом усе зовсім не так погано?

Умовляти його довго не довелося. Напруга накопичувалася давно, недосипання й понаднормова робота допомагали їй розростатися, а поговорити не було з ким. Світлану він боявся засмутити, друзі могли вважати слабаком, мати — боягузом і скиглієм. З тіткою Любою, доброю, своєю в дошку, нічого такого не боявся. Їй і виклав усе, що тиснуло на плечі: роботу з начальником-самодуром, тривогу за дім, вічну нестачу часу на рідних, зламану руку доньки.

— Отак і живу, — закінчив він за якийсь час. — Не второпаєш, що потрібніше: ще пів години поспати чи в дурдом подзвонити, щоб забрали й прокапали.

— Туди радше Михайловича відправити б. Людей зовсім перестав жаліти. Хоча чого дивуватися: дружина з ним розлучається, майно ділять. Тільки це страшна таємниця.

Віктор здивовано звів брову. Начальник на кожному святі вихваляв сімейні цінності, не втомлювався розповідати, яка в нього розумна й гарна дружина. Виходить, вихвалявся даремно. Тепер на підлеглих зривається.

— І через дім заздалегідь себе не накручуй, — вела далі Любов Василівна. — Місцевій владі невигідно визнавати його аварійним і розселяти людей, такі справи швидко не вирішують. Простіше капітально відремонтувати й на кілька років про нього забути. А ви, якщо вирішили переїжджати, поки назбираєте.

З кишені штанів вона дістала карамельку в яскравій обгортці й простягнула Вікторові, наче пригощала онука. Він мимоволі всміхнувся.

— Без сну й нормального життя краще працювати не почнеш, — сказала бухгалтерка. — Може, і помиляєшся тому, що голова вже не міркує. Найцінніше ж у нас ось тут. — Зігнутим пальцем вона постукала себе по лобі. — Берегти треба, а не ганяти без перепочинку.

Віктор зітхнув. Має рацію тітка Люба, таки має рацію. У руках зашурхотіла цукеркова обгортка.

— А дівчинка в тебе розумна, вступить, — перейшла Любов Василівна до наступної турботи. — Не вийде в цей інститут — знайде, де буде місце. Тепер умілих людей цінують, диплом — не головне. Нехай вчиться робити справу, тоді й заробіток буде. Ким вона хоче стати?

— Кінологинею. З дитинства від собак не відірвеш.

— Чудова професія! У Жанночки все вийде, обіцяю, — вона хитро підморгнула. — І рука загоїться. Кісткам належить зростатися. Ми ж самі де тільки не лазили: і будівництвами, і смітниками, і буреломами. Виросли ж здоровими, живими! — Дитячі пригоди вона згадувала з явним задоволенням. — Годі сумувати, синку. Ні до чого це. Все налагодиться.

— Дякую вам, Любове Василівно. Чесне слово, після розмови легше стало.

— Зараз іще обійму тебе як слід — зовсім повеселішаєш.

Вона розкрила обійми й міцно стиснула Віктора. Він був удвічі більший за неї — і вищий, і ширший, — але від сили цих обіймів навіть розгубився. Разом із розмовою вони подіяли, мов ковток свіжого повітря.

Коли бухгалтерка вийшла, Віктор виявив, що піджак наскрізь просяк її терпкими старомодними парфумами.

Мабуть, у такому доброму настрої він і повернувся б додому, якби не затор, пробите в дорозі колесо й чергові претензії начальника телефоном — просто перед дверима квартири.

Слова тітки Люби згадалися лише після того, як явно ображена Світлана пішла на роботу. Віктор нарешті охолов. Стало соромно: злість і роздратування, яких, здавалося, ще вранці вдалося позбутися, знову взяли над ним гору.

Вислухавши Віктора, Світлана встала й, нічого не кажучи, обійняла його. Він так і сидів навпроти її спорожнілого стільця.

— Пробач мені, — шепотіла вона. — Я ж не уявляла, як тобі важко. Навіщо ти мовчав? Я б не стала тебе засуджувати, не відвернулася б.

— Для тебе я завжди був відмінником. За що не візьмуся — все виходить. Не хотілося тебе розчаровувати… А досяг рівно того, від чого намагався втекти.

— Ви чого це обіймаєтеся від самого ранку? — До кухні зайшла Жанна, ще в піжамі, й позіхнула.

— Нам можна, — відповів Віктор, миттєво перейшовши в батьківський режим. — А ти чому вже на ногах?

— У лікарні звикла. — Дівчинка позіхнула ще раз, зняла зі стільця пакет і плюхнулася на сидіння. — Чим годуватимете? Можна мені, покаліченій, молочну кашу з варенням? Кальцій же потрібен.

— Зварю, зайчику. Зараз на всіх вистачить.

Світлана квапливо звільняла стіл від покупок. Після розмови з чоловіком її губи все ще ледь усміхалися.

За пів години вони втрьох сиділи за сніданком. До кожної з трьох тарілок із вівсянкою щедро додали варення; поруч стояли чайник з апельсиновим чаєм і блюдце нарізаних яблук. Світлана раділа цьому незвичному спільному сніданку — давно такого не було.

По хліб підвелася Жанна й натрапила на бабусин подарунок.

— Мамо, а це що за фігня? — Вона крутила книжечку здоровою рукою, розбираючи назву. — До нас приходили ці дивні сектанти? Які по поштових скриньках листівки пхають?

— Світлано, ти навіщо взагалі їх впускаєш? — Віктор зневажливо скосився на тоненьку книжку й скривився. — Привадимо, потім зачастять і гроші випрошувати почнуть.

— Її Раїса Петрівна залишила, — ніяково пояснила Світлана. — За Жанну тривожиться. Та й я теж.

Батько з донькою перезирнулися.

— Мамо, ну висновок ти читала. Рука зростеться, щеплення вже зробили. Не хвилюйся, все гаразд.

— Я про інше, зайчику, — м’яко зупинила її Світлана. — Чому ти бабусі неправду кажеш? Чому повертаєшся в брудному одязі? І поводишся незрозуміло.

Ложка з кашею завмерла в руці Віктора. Допрацювався: у нього під носом таке відбувалося, а він нічого не помічав.

— Доню, якщо тебе чимось спокусили, не думай, що все минеться без наслідків, — вела далі Світлана. — Або тебе змушують, тиснуть на тебе…

— Мамо, зупинися! — Жанна замахала лівою рукою, не даючи розмові піти вже зовсім не туди. — Ніхто мене ні до чого не примушує. І нічого такого я не роблю. Будь ласка, заспокойтеся.

Цього разу перезирнулися батьки.

— Хоча один секрет є, — зітхнула Жанна. — Я вам справді не все казала. Після школи ми з Дениском працюємо в притулку. Доглядаємо тварин: миємо вольєри, вигулюємо собак, граємося з ними. Допомагаємо їм звикнути до людей, шукаємо колишніх господарів або нових.

Світлана завмерла, лише вії розгублено здригалися. Ще одне зізнання увірвалося в їхній ранок.

Місяцем раніше Жанна сиділа із зошитом на підвіконні шкільного вестибюля й старанно щось писала. З підвіконь учнів зганяли і вчителі, і прибиральниці. Малечу ще можна було налякати дзвінком додому, старшокласники ж до таких погроз лишалися байдужими.

— Для жовтня погода — вогонь! — Денис підсів до подруги, із задоволенням доїдаючи шоколадний батончик. — Давай після уроків прогуляємося.

— Давай, — кивнула вона, відірвавшись від зошита. — Від задач уже голова пухне. Навіщо репетиторів так рано підключили? Зазвичай увесь клопіт починається лише після січня.

— Предки стараються. — Він витяг другу паличку батончика, розламав її й простягнув Жанні частину. — Їм аби заздалегідь кипіш зчинити.

— Якби все лише вступом обмежувалося… — Вона відкусила шоколад, несподівано засумувавши.

— Зрозуміло. Тобі терміново потрібні повітря, чай із сиропом у парку й свіжі історії. — Денис по-господарськи забрав у неї зошит і поклав до її сумки. — Зараз фізику висидимо й утечемо звідси.

Він допоміг Жанні злізти з підвіконня, і вони разом пішли на урок.

Біля паркового кіоску Денис замовляв чай, поки подруга телефонувала матері: треба було попередити, що додому вона повернеться пізніше.

— М’ятний хочеш чи журавлиновий?

— Мені такий самий, як тобі, — Жанна відволіклася від телефону.

— Ти з кимось посварилася? Степанівна мозок виносить? Що з тобою, Жанночко?

За дві хвилини Денис вручив їй гарячий стаканчик. Вони повільно пішли вздовж верб довгою алеєю; на гілках ще трималося вузьке жовте листя.

— Ні з ким я не сварилася, — відповіла Жанна, похитавши головою. — А Степанівну вже якось переживу.

— Тоді що?

Денис зупинився просто на доріжці й чекав.

— Батьків почула два дні тому, — нарешті зізналася вона зі зітханням. — Вони розмовляли. Виявляється, нас можуть виселити. І тато на роботі сильно накосячив, його, може, взагалі звільнять. Я все гадала, чому мама наприкінці літа раптом на роботу пішла. Питала, а вона мені: нудно вдома, хочу ще чимось займатися, крім господарства. Тільки ж я не сліпа. Грошей стало менше, обоє постійно хвилюються.

Вона докладно розповіла другові про підслухане. Говорила про свої страхи, про те, якою безпорадною себе почуває.

— Не вийде з мене кінологині, мабуть. Навчання дороге, безплатних місць — раз-два та й по всьому, а я ж не відмінниця. І бабуся, як і раніше, проти. Для неї поратися з собаками — дурниця, а не професія.

— Це ж вона три роки тому відмовила твого тата цуценя брати?

— Вона, — сумно підтвердила Жанна. — Мама навіть зі своєю алергією погодилася, а бабуся все в багнети. Такий галас зчинила!

Знявши кришечку, Жанна почала виловлювати з дна стаканчика розім’яті ягоди.

— У нас теж усе шкереберть, — заговорив Денис після паузи. — Батько за кордон змотався, аліментів більше немає. Мама на швидкій зашивається, хапає додаткові зміни. Коли я востаннє нормальний суп їв, уже не пам’ятаю. А за квартиру ще три роки іпотеку платити. Про те, як далі вчитися, краще й не думати.

Наприкінці алеї вони звернули до старих глядацьких трибун. Майданчик пустував: сезон завершився тиждень тому, сухе листя лежало на дошках. А влітку тут відбувалися змагання з ОКД. Вівчарки, тер’єри, лабрадори й інші собаки показували дива дресирування поруч зі своїми господарями. Жанна не пропускала жодного виступу, стежила за кошлатими спортсменами палаючими очима, а потім подовгу розмовляла з учасниками. Багато хто вже знав її на ім’я.

Сухе листя вкривало трибуни. Жанна сіла на дошки, підперши щоку, й сумно побовтала залишками чаю. Денис плюхнувся поруч, дивлячись, як над ними повзуть розірвані хмари.

Вечірній вітер ніс запах грибів і прілої трави, підхоплював травинки, кружляв листя. До ніг підлітків прибило папірець. Денис зібрався прибрати сміття, але раптом зацікавився надрукованою картинкою.

— Жанночко, глянь! — Він штовхнув подругу ліктем.

Вона виринула зі своїх думок і повернулася. Денис тримав пом’яту листівку, роздруковану на чорно-білому принтері.

На листівці було надруковано: «Притулку для бездомних тварин терміново потрібні помічники. Робочий час і оплату обговоримо; приймаємо з шістнадцяти років».

Під оголошенням були емблема, адреса й телефон господині. Підлітки водночас подивилися одне на одного, а тоді знову на папірець.

Невдовзі вони вже поспішали до притулку — великого приватного домоволодіння всього за двома провулками від школи. Зустріла їх повна усміхнена жінка років 40, назвалася Тетяною й повела показувати територію.

— Уже десять років працюємо. Чоловік із братом відкрили, обидва раніше прикордонниками були. Не могли спокійно дивитися на собак, яких через старість списували з утримання. Додому ж не кожен візьме. А тут тепло, корм є, люди поруч. Потім почали приймати і знайдених, і тих, від кого господарі відмовилися. Лікуємо, виховуємо, допомагаємо оговтатися після всякого, добираємо сім’ї.

Жанна натхненно слухала, зазираючи до вольєрів. Десятки собачих очей просили уваги.

— Нам допомагають кілька зоозахисних організацій, люди жертвують, асоціація військових пенсіонерів підтримує, — вела далі Тетяна. — А от робочих рук відчайдушно бракує.

Біля одного з вольєрів господиня зупинилася. Жанна присіла перед ґратами; до неї відразу підбігла собака з гарною м’якою шерстю, помісь хаскі та вівчарки. Дівчинка почухала її за вухом.

— Мурка, — представила підопічну Тетяна. — Господарі від неї відмовилися. Усі щеплення є, навіть нашийник із гравіюванням зберігся.

— Яка красуня!

Жанна й Денис відразу погодилися приходити після уроків. Лишалося виконати прохання Тетяни — принести дозволи від батьків. Але обоє були певні, що вдома таку роботу не схвалять. Тому розписалися за матерів самі: підробляти підписи в шкільних щоденниках їм уже доводилося. Так вони й стали помічниками в притулку.

Спочатку приховувати нову роботу вдавалося без зусиль. Вони брали із собою змінний одяг, приходили у зручний час, а завдання від репетиторів робили на перервах або просто в роздягальні притулку, влаштувавши зошити на колінах. Батьки нічого не помічали.

Жанна швидко заприятелювала із собаками й душі не чула у хвостатих підопічних. Особливо вона прив’язалася до Мурки. Та зустрічала дівчинку так бурхливо, наче визнала в ній господиню. Жанна навчила її кількох команд, а на прогулянках Мурка зразково йшла поруч на повідку.

— Забрала б я тебе додому… — казала Жанна, почухуючи собаці вухо.

— То забирай, — озвалася Тетяна, яка прибирала вольєр навпроти. — За місяць вона до тебе так прив’язалася!

— Батьки не дозволять. А бабуся й чути не хоче, — зітхнула дівчинка.

— Вони цих очей не бачили, — розсміялася господиня. — Подивляться — й одразу розтануть.

Мурка наче зрозуміла: сіла, схилила голову набік. Жанні лишалося тільки сумно всміхнутися.

Того дня діти прийшли після школи, вже ближче до вечора. Напередодні йшов дощ, за ніч уперше вдарив мороз, і вулиці місцями вкрилися льодом. Виконавши доручені справи, вони вивели на повідцях двох собак погуляти.

— У когось свято, — зауважила Жанна, кивнувши на чоловіка попереду: над ним пливла хмара яскравих повітряних кульок.

Собаки спокійно дріботіли попереду дітей на вільно провислих повідцях, обнюхували кущі та паркани. Денис хмикнув, хотів відповісти, але перехожий раптом послизнувся. Руки злетіли вгору, немов у балерини в па, і чоловік гепнувся на асфальт. Кульки рвонулися за ним, зачепили гілки куща; кілька оглушливо луснули.

Перелякана Мурка загавкала й так смикнулася, що повідець вислизнув у Жанни з руки. Собака помчала вперед.

— Стій!

Жанна кинулася слідом, мало не збивши приголомшеного чоловіка, який іще сидів на льоду. За секунду повз нього промчав Денис з іншим собакою.

— Казна-що розвели, — бурчав перехожий, насилу підводячись і потираючи забиті місця.

Кросівки ковзали але Жанна відчайдушно гналася за Муркою. Налетіла на незнайому жінку, перепросила. Уже здавалося, що собаку не наздогнати, коли та сама втрапила в пастку: шмигнула під сітку-рабицю, що оточувала будівництво, й повідцем зачепилася за штир.

— Ну куди ж ти…

Задихана Жанна потягнулася до повідця — не дістати.

— Жанночко, зачекай! Я перелізу! — крикнув Денис, який наздоганяв її.

Дівчинка вже дерлася ненадійною огорожею. Перенесла через верх одну ногу, потім другу, зібралася стрибнути. Але носок кросівка застряг у вічку розтягнутої сітки, й вона звалилася вниз, наче мішок картоплі.

Упавши, Жанна на мить побачила перед очима темряву. Праву руку відразу обпекло болем і жаром. Вона скривилася, але підвелася й усе одно потягнулася до повідця Мурки, що застряг.

Собака хрипіла від страху. Чи то злякалася ще дужче, чи то Жанна незграбно поворухнула рукою, але Мурка раптом уп'ялася в уже травмовану кисть. Жанна зашипіла, на очі набігли сльози, проте повідець розплутала й собаку звільнила.

Лише коли Мурка опинилася на волі, Жанну затрясло. Пошкоджена рука пульсувала, усе перед очима розпливалося. Денис зрозумів, що з нею відбувається щось недобре: допоміг перелізти назад через огорожу й узяв обох собак на короткі повідці.

— Треба до лікарні, поїхали!

— Спершу повернемо Мурку з Дружком. Потім займемося мною.

Денис давно знав: уперту подругу суперечкою не переконаєш. Лишалося поспішати.

Розповідаючи це, Жанна сиділа перед недоторканим сніданком. Світлана теж не торкнулася своєї тарілки: почуте відгукувалося в ній тривогою. Віктор мовчав і дедалі більше хмурнів.

— Господи, зайчику… Чи вартий був цей підробіток того, що ти пережила?

— Мамо… — Жанна опустила очі, але майже відразу випросталася. — Я бачила, що вам дуже важко, і не знала, чим допомогти. Тому й пішла працювати: хотіла мати власні гроші, хоч якусь копійку приносити в сім'ю. А потім прив'язалася до собак. Поруч із ними мені легше. Вони нічого не кажуть, але все розуміють.

Батьки мовчки подивилися одне на одного, вражені її словами.

— А якби я одразу сказала, ви б нізащо не дозволили! — палко вела далі Жанна. — І бабуся ще б додала. Вона собак узагалі не любить, а мене до них тягне. Вони лікують, слухають, вірять у тебе.

Після таких слів Світлана вже не могла далі звинувачувати доньку. Вона підвелася з-за столу й відвернулася до вікна. Виходило, Жанні були потрібні розуміння та підтримка, а мати цього не помітила. Вони з Віктором так загрузли в тривозі за майбутнє, що втратили з уваги найдорожче.

— Доню, ти вчинила неправильно, але поганим твій вчинок я не назву, — заговорив Віктор. — Не можна обманювати нас із бабусею, пропускати заняття з репетиторами. Зате ти сама вирішила допомогти сім'ї, обрала гідну справу, хай і платять небагато. За це можу тебе похвалити. — Він ледь усміхнувся й поплескав її по спині. — Тільки надалі без таких витівок. Принаймні до вісімнадцяти років.

Жанна винувато закивала: стало зрозуміло, що прочуханки не буде.

— Пробачте. Більше нічого приховувати не буду, обіцяю. А коли рука загоїться, можна знову до притулку?

Віктор зітхнув.

— Можна, зайчику, — відповіла Світлана. — Але в мене дві умови: не пропускаєш репетиторів і бережеш себе.

Дівчинка схопилася з табурета, обхопила маму здоровою рукою. У її очах сяяла вдячність.

— Треба б туди з'їздити, подивитися, — задумливо сказав Віктор, почухавши підборіддя.

— Тетяна вам усе покаже, вона буде рада! Я зараз їй зателефоную.

— Зачекай. Спершу мені треба поговорити з Оксаною.

Світлана вийшла до кімнати й зателефонувала матері Дениса. Пояснення вийшли плутаними, незручними. Виявилося, Оксана також гадки не мала про заробітки сина.

— Оксано, тільки не лай його. Вони з Жанною не зі зла приховували. Краще давай домовимося: не встигаєш удома — відправляй Дениса до нас. Нагодую, напою. І нехай із репетитором онлайн разом займаються, на очах. Нам так спокійніше: поїли, вчаться, а не вештаються невідомо де. Ні, мені не важко. Та годі, нема за що дякувати. Усе, бувай.

Того ранку кожен інакше поглянув на те, що давно мучило. У сім'ї стало тепліше, вони знову відчули себе ближчими одне до одного.

Три місяці потому Віктор розглядав знаки біля перехрестя.

— Коли Жанна сьогодні звільняється? Не запізнимося?

— О другій годині, — відповіла Світлана із сусіднього сидіння. — Учителька фізкультури захворіла. Ти, до речі, усе купив?

— Ще вчора ввечері. Прибрав на балкон, щоб не знайшла.

Світлана всміхнулася. До дня народження доньки, який припадав на кінець лютого, вони потай готували подарунок — той, про який вона давно мріяла.

— Ну як тобі нове місце? — згадала дружина.

— Казка, а не умови. Якби раніше знав, який Михайлович гад, давно б пішов. А тітці Любі за допомогу з нас могорич.

Перед Новим роком з'ясувалося, що Віктора навмисно виживали з попередньої роботи. Анатолій Михайлович хотів звільнити місце для брата своєї нової жінки — тієї самої, заради якої розлучився з дружиною. Однак причепитися до сумлінного інженера з бездоганною репутацією виявилося непросто, тому проти нього вирішили діяти нишком.

Правду допомогла дізнатися Любов Василівна. Вона випадково помітила, як інший працівник за вказівкою Анатолія Михайловича змінював значення в кресленні, щоб виставити Віктора винним. Бухгалтерка відразу передала йому все, що побачила.

— Іди, сину, поки тобі тут остаточно нерви не вимотали.

— Та куди йти? — розгубився він.

— Зараз дам номер, — діловито сказала Любов Василівна, дістаючи записник. — Це мої знайомі. Подзвони, спитай щодо роботи. Може, платитимуть трохи менше, зате за їхню чесність і прозорість я ручаюся.

Віктор зателефонував того ж дня. Його охоче погодилися взяти будівельним експертом: перевіряти вже готові об'єкти, оцінювати їхню безпечність і відповідність проєктній документації.

Першим завданням на новому місці несподівано стала перевірка власного будинку. Будівля виявилася старою, але міцною та надійною: керівна компанія сумлінно за нею доглядала.

Пізніше Вікторові по секрету розповіли, ніби землю приглянув якийсь багатій під магазини. Міська влада з цим не погодилася й запросила незалежного експерта повторно обстежити будинок. Це лишалося почутою історією; зате результати перевірки сумнівів не викликали.

Мешканці нарешті перестали чекати на виселення. Навіть звернулися до комунальників, щоб оновити частину комунікацій і пофарбувати фасади.

Дізнавшись, що будинку ніщо не загрожує, Світлана відразу звільнилася з остогидлого магазину. Віктор не заперечував: він бачив, як нічні зміни виснажили дружину. Та вдома вона довго не всиділа. Через місяць Світлана влаштувалася до крамниці посуду при фабриці й виявила, що знання видів тарілок і кухлів у торгівлі зовсім не зайве. На нову роботу вона ходила із задоволенням, не виснажувала себе колишнім графіком і вже о 7 вечора поверталася додому.

Рука Жанни, на загальну радість, добре зрослася. Вона повернулася до звичного життя й улюбленої роботи в притулку. Денис став частим гостем у них удома: разом із Жанною вони готувалися до вступу й наминали Світланину випічку. Оксана була вдячна за допомогу, про яку раніше соромилася попросити.

За майбутнє навчання Жанни більше ніхто не боявся. Накопиченого на іншу квартиру з надлишком вистачило б на освіту. Світлана запропонувала Оксані позичити частину грошей, якщо зі вступом Дениса виникнуть труднощі, але та рішуче відмовилася: це вже занадто, вона сама знайде вихід.

Біля маленької крамниці тканин Віктор зупинився забрати матір. На пенсії Раїса Петрівна захопилася рукоділлям: і час минав швидше, і нерви заспокоювалися. Ще за десять хвилин до них сіли Жанна з Денисом, наввипередки розповідаючи про контрольну з геометрії.

На парковці біля притулку Жанна раптом перестала веселитися.

— Мамо, тату, ви ж скажете, що давно знали про нашу роботу?

— Зараз же здамо вас із потрохами, — пожартував Віктор. — Вилазьте, змовники.

До воріт ішли, розмовляючи й посміюючись.

— Добрий день! Раді вас бачити, — зустріла їх Тетяна. — Ціла делегація, нечасто таке буває.

Тетяна охоче повела гостей притулком. Собаки пожвавилися: щойно хтось поглядав на вольєр, як його мешканці починали крутитися й несамовито махати хвостами. Денис непомітно відстав від інших і затіяв гру з одним із найбільших псів — літнім метисом ротвейлера.

— Оце сміливий! — зауважила Раїса Петрівна. — Такої махини й не боїться.

— Денис у нас із багатьма хвостиками ладнає, — озвалася Тетяна. — Йому ветеринаром треба йти. У цього старого хворий зуб миттю знайшов, а ми вже не розуміли, що з ним сталося.

— Бути лікарем — добра справа, — схвально закивала бабуся.

Правду про Жаннину травму Раїса Петрівна дізналася останньою. Рідні переповідали все хором, доповнюючи одне одного, щоб не проґавити жодної подробиці. Зрештою бабуся визнала: до онуки й Дениса вона поставилася надто категорично та підозріло, даремно здійняла паніку й зателефонувала Оксані зі звинуваченнями.

До її ніг підбігла маленька чорна собачка — незграбна, схожа на ковбаску. Хвіст привітно рухався.

— Це Жужа. Минулого тижня прийшла, ледь лапи не відморозила, — пояснила Тетяна. — Уже одужує.

— Яка ж славна дівчинка, — неохоче визнала Раїса Петрівна й нахилилася почухати собаку за вухом.

Жужа всім своїм виглядом просила продовження.

Мурка чекала біля свого вольєра. Вона явно скучила; здавалося, все ще пам'ятала той укус і почувалася винною.

— Привіт, подруго! — Жанна потріпала її по шиї.

Мурка застрибала на огорожу, замахала хвостом і вгамувалася, лише коли дівчинка зайшла всередину й обійняла її.

— Бачите, мамо, тату? Нічого тут страшного немає, — Жанна повела рукою в бік вольєрів.

— І щеплення ми обов'язково робимо всім, — поспішила додати Тетяна.

Світлана й Віктор, які майже всю екскурсію мовчали, подивилися одне на одного.

— Яка ж вона розумниця! Тоді вона вкусила не зі злості. Хороша моя…

Жанна взялася за пухнасті щоки Мурки й почала жартома її чухати. Та відразу перекинулася на спину, підставила живіт і від задоволення висолопила язика.

— Тоді їй нема чого тут більше жити, — промовив Віктор.

Жанна підвела голову. Вона недовірливо дивилася на батька, наче просила повторити.

— Так, зайчику, — усміхнулася Світлана й кивнула. — Ми ж не лише подивитися приїхали. Мурку додому забираємо.

Дівчинка схопилася, кинулася обіймати батьків і заверещала від радості.

— Дякую, дякую! Я вже й сподіватися перестала!

Денис усміхався трохи осторонь. Тетяна розчулилася до сліз; ніхто не лишився байдужим. А Раїса Петрівна несподівано звернулася до господині:

— Вам для собак попони після операцій потрібні? Чи щось таке?

— Ще й як потрібні!

— Я нещодавно шити почала. Із складним поки що не впораюся, зате старих речей, тканини — повнісінько. Для моєї забавки за машинкою цілком підійде.

— Така забавка багатьом нашим собакам допоможе відновитися після операцій, — сказала Тетяна.

Домовилися вони без зусиль. Збори Мурки зайняли ще трохи часу.

— Початківцю-кінологу практика необхідна, — Віктор обійняв доньку за плечі. — А тут така підхожа собача кандидатура.

Мурка вдоволено гавкнула.

— Ой, нам же корм потрібен! І миски, і повідець! Треба до магазину!

— Усе вдома приготовлено, — заспокоїла її Світлана.

— Ах ви секретники! — Жанна примружилася й розсміялася.

— Не лише вам із Дениском фортелі викидати, — весело відповів Віктор. — Давайте вже до машини.

Він поквапив інших, але Денис їхати відмовився — вирішив лишитися попрацювати. Побажав Жанні з новою подругою удачі. Раїса Петрівна теж затрималася: їм із Тетяною треба було обговорити розміри попон для різних собак.

Невдовзі машина від'їхала від притулку. На колінах Жанни лежала кошлата голова Мурки. Дівчинка дивилася у вікно й думала, що запам'ятає цей день як один із найкращих у житті.

Світлана спостерігала за донькою в дзеркалі заднього виду. Очі Жанни світилися таким щастям, що мати пообіцяла собі більше не дозволяти обставинам віддаляти їх одну від одної. Хай би що сталося, підтримку, увагу й чесність вона тепер знала цінувати понад будь-які негаразди.