Галя переплутала поверхи в лікарні, але випадково почула розмову свекрухи з лікарем

Від листопадового вітру було більше користі, ніж від кави. Світлана скривилася, ковтнувши несмачної кави з паперового стаканчика, і широко позіхнула. Назустріч поспішали люди — до школи, на роботу, в інститут. Вітер наче бурчав їм услід: «Жвавіше, жвавіше! Повзете, як черепахи». Вона охоче поспішила б разом із ними куди завгодно, аби тільки не до лікарні. Приємні справи рідко приводять туди, а після ночі за прилавком продуктового магазину йти туди було особливо важко. Залишки кави Світлана з жалем вилила до урни, тугіше обмотала шию шарфом і прискорила ходу.

Учорашній дзвінок доньки з травмпункту ледь не довів її до сивини: закритий перелом руки. Світлана відразу спробувала піти зі зміни, але начальниця й слухати не захотіла.

— Руку зламала, не народжує ж. Закінчиш зміну, тоді й підеш. Уранці.

Заперечити Світлана не наважилася. Усю ніч вона чекала новин і нервувала, але залишилася в магазині: цю роботу їй і так дали неохоче. Вищої освіти немає, досвіду теж. Після двадцяти років удома вона мало що вміла поза звичним господарством і боялася знову виявитися нікому не потрібною працівницею.

Раніше заробітку Віктора родині вистачало, і ніщо не змушувало Світлану шукати роботу. Тепер негаразди навалилися разом. Експерти обстежили їхній старий будинок, і виникла цілком реальна загроза, що будівлю визнають аварійною. Мешканців у такому разі мали переселити, тільки ні строків, ні майбутнього місця ніхто не знав. Можна було отримати вартість квартири й купити житло самим, проте хитрі розрахунки перетворювали цю вартість на сміховинну суму. На неї хіба що перекошений флігель на околиці дістався б — анітрохи не кращий за той будинок, з якого пропонували виїхати. Світлана з Віктором вирішили не чекати й потроху відкладати на переїзд.

Гроші могли знадобитися й Жанні. До вступу лишалося не так багато часу, а донька мріяла про кінологічне відділення, про роботу зі службовими собаками. Батьки сподівалися на безкоштовне навчання, але впевненості не було: якщо балів не вистачить, виручать заощадження.

До цих турбот додалася робота Віктора. Інженер-будівельник, який донедавна був на доброму рахунку, припустився помилки в проєкті, через яку компанії довелося добряче понервувати. Звільняти його не стали, зате попередили: ще один такий промах — і з кар’єрою можна попрощатися. Відтоді він недосипав, мучився й по 20 разів перевіряв кожну цифру.

Удома теж усе напружилося. Зібратися разом майже не вдавалося: Вітя йшов рано й повертався пізно ввечері, Світлана працювала ночами, потім спала до обіду, а Жанна після школи вирушала на додаткові заняття. Коли невістки не було, іноді приходила Раїса Петрівна й допомагала по господарству.

Свекруха, побожна жінка старого гарту, визнавала правильним лише власну думку. Водночас найменший неспокій викликав у неї голосіння: краще перебдіти, ніж недобдіти. Віктор заборонив рідним розповідати матері, чому вони вже кілька місяців крутяться як білки в колесі. Хотів уберегти її від зайвих тривог, але вона однаково відчувала недобре. І все ж родина потроху звикла навіть до такого розпорядку — до вчорашнього дзвінка.

Світлана тоді перераховувала товар на вітрині.

— Мамо, не лякайся, добре? Я зараз у лікарні, — почала Жанна.

Зошит із ручкою випали у Світлани з рук.

— Що сталося? Ти як?

— Та нормально… Не зовсім. Здається, праву руку зламала. Ми з Дениском у травмпункті, чекаємо на рентген, — плутано пояснювала донька.

— Господи, донечко… Як це сталося? Тато знає?

За словами Жанни, вона посковзнулася й при падінні вдарилася рукою. Спершу здавалося, що вона лише забилася: рука боліла, але вони з Денисом сяк-так дісталися додому. Там була бабуся. Побачивши онуку, вона перелякалася й наказала негайно їхати до лікаря, проте від хвилювання в самої підскочив тиск. До лікарні підлітки вирушили без неї.

— Татові не дзвонила, — винувато зізналася Жанна. — Його на роботі й так смикають. Тобі теж не стала б, але лікар наказав. Мені ж іще немає вісімнадцяти, потрібна батьківська згода на якісь процедури.

— Я зараз приїду, зайченя. Негайно.

Виконати обіцянку не вдалося. Після відмови начальниці Світлана зателефонувала чоловікові: поїдь, підпиши все, що потрібно. Віктор побував у лікарні, оформив документи й дізнався, що додому доньку сьогодні не відпустять. Лікар помітив на її руці сліди укусів, схожих на собачі. Жанні наклали гіпс, відразу зробили щеплення від сказу й залишили на ніч під наглядом чергового лікаря…