Ірина місяцями оплачувала чоловікові окрему палату без діагнозу, але, приїхавши до клініки, виявила її порожньою

Від згадки про в’язницю в Гончара підкосилися ноги. Він опустився на ліжко Андрія і спробував надати обличчю спокійного виразу.

— Чому ви взагалі заговорили про в’язницю? — суворо запитав він.

Оксана знову розсміялася. Вона взялася терпляче пояснювати, що може чекати на кожного з них, і найневигіднішим виявлялося становище лікаря.

— За цю палату вам нічого не буде, Степане Петровичу. Ну зайняли її надовго для знайомого, то клініка справно отримувала гроші. З якого дива керівництву висувати претензії? А от колеги не пробачать, що ви стільки часу водили їх за ніс. Майже п’ять місяців здорову людину видавали за тяжкохвору. І всі, хто ним займався, вам повірили. Спритно у вас вийшло пошити їх у дурні. Таке рідко пробачають.

Вона говорила, не відводячи від нього очей. Гончар дедалі помітніше губився: виправдатися було нічим, жодного слушного слова він не знаходив. Краще поки помовчати й послухати, що ще відомо цій самовпевненій жінці.

— Андрійку, я давно підозрювала, що ти людина з подвійним дном, — звернулася Оксана до Андрія. — То біля тебе якісь незрозумілі люди, то справи дивні. Дружина за своїми клопотами нічого не помічала й вірила тобі беззастережно.

Ворожості до неї Андрій уже не приховував, але до неї домішувався страх. Скільки вона встигла винюхати? У нього вистачало таємниць, про які Ірина не здогадувалася, а ця всюдисуща Оксана якось до них докопалася. Вона, втім, не змусила його довго гадати й повернулася до подруги.

— Ірочко, пам’ятаєш роман Наталії з Бондарем, нашим начальником комп’ютерного відділу?

— Пам’ятаю, — озвалася Ірина.

— Вони ж близько року зустрічалися, — додала Ірина. — Ще чутки ходили, що збираються одружитися.

— Одружитися збирався Бондар, — усміхнулася Оксана. — У Наталії були інші бажання. Їй треба було, щоб він забрав програму, закінчив удома й став єдиним власником. Отримав би таку власність — отоді вона охоче вийшла б за нього заміж.

— Звідки ти це знаєш? — здивувалася Ірина.

— Від самої Наталії. Сьогодні на роботі я притиснула її фактами до стіни, і вона все виклала.

Гончар потроху заспокоювався. Усе, що Оксана могла закинути йому самому, на його думку, вже було сказано. Про палату вона розповіла, про обман колег теж; нічого іншого про нього, мабуть, не знала. Отже, тепер слід було думати, як виплутатися. Він іще не бачив виходу, але й можливості домовитися не відкидав. Ця нахаба лізла в чужі справи, проте, може, її таки вдасться вмовити. Найбільше йому хотілося, щоб розмова не дійшла до колег із лікарні. Якщо Оксана погодиться не розкривати їхньої з Андрієм таємниці, становище ще можна буде виправити.

Усі чекали від Оксани продовження — тепер, мабуть, про Андрія. Однак вона глянула на нього й зажадала зовсім іншого.

— Андрійку, далі розповідатимеш сам. Час покаятися перед дружиною. Виклади їй усю історію програми, докладно, нічого не пропускаючи. Май на увазі: Наталія мені розповіла все.

Андрій кипів від злості. Оксану він терпіти не міг і раніше, та й вона його не шанувала. Причина була йому відома: вважала невдахою, який прилаштувався за рахунок дружини. Пару разів пропонувала змінити роботу — хіба це діло, коли чоловік отримує вдвічі менше? Але Андрій не хотів чути ні про іншу посаду, ні про підробітки. На життя вистачало.

Діти, як він знав, теж вважали, що головним годувальником має бути батько. Принаймні такої великої різниці між заробітками батьків, на їхню думку, бути не повинно. Оля не раз казала, як їй шкода маму: та втомлюється на роботі, а потім іще порається з усім удома. Сама донька допомагала Ірині, й Андрій вважав, що цього цілком достатньо. Дві жінки вже можуть упоратися з господарством.

Він підозрював, що невдоволення дітей іде від Оксани. Не без неї й Максим під час останнього приїзду так зухвало розмовляв із батьком, так затято заступався за матір. А тепер цій жінці мало було втручатися в їхні сімейні стосунки: вона взялася вимагати докладний звіт про його геніальну затію розбагатіти. Напевно, заздрила, що сама не придумала нічого подібного.

Оксана втомилася чекати, поки він почне.

— Тут не розповіси — завтра те саме пояснюватимеш поліції, — спокійно сказала вона, дивлячись на Андрія. — Вирішуй сам. Мені байдуже.

— Андрійку, прошу тебе, говори зараз, — злякано попросила Ірина. — Подумаймо разом, як із цього вийти, щоб ніхто не постраждав…