Ірина місяцями оплачувала чоловікові окрему палату без діагнозу, але, приїхавши до клініки, виявила її порожньою

Оксана нагадала: у ті дні, коли Наталія зустрічалася з Андрієм на вулиці й передавала папки, у неї був роман із Бондарем, начальником комп’ютерного відділу. Молодий талановитий фахівець не лише керував відділом, а й викладав в інституті. Під його керівництвом там створювали унікальні програми, які застосовували в найважливіших галузях.

Саме тоді Бондаря несподівано звільнили. Причин нікому не пояснили, хоча роботу над своєю новою суперпрограмою він уже майже закінчив. Він стверджував, що вона буде абсолютно невразливою, а після тестування й сертифікації компанія зможе вторгувати за неї шалені гроші.

Звільнення всіх вразило. Бондаря знали не тільки як грамотного фахівця, а й як винятково чесну людину. Міг же зайнятися власною програмою вдома, сам, а натомість розробляв її в офісі разом із двома колегами.

Що довше говорила Оксана, то менше розуміла Ірина. Робота Бондаря, його обіцянки, звільнення — усе це вона пам’ятала, але зв’язку з хворобою чоловіка й далі не бачила.

— Ірино, невже до тебе ще не дійшло? — зловісним шепотом запитала Оксана. — Тут же все ясно як білий день.

— Що тобі ясно? — не витримала Ірина. — Поясни так, щоб я теж зрозуміла.

— Поясню, — прошепотіла подруга. — Тільки завтра. Мені треба дещо перевірити. Перевірю — і все тобі розповім.

Від Оксани Ірина пішла пригніченою. Приїхала по розраду, сподівалася хоч трохи заспокоїтися, а тепер боялася ще дужче. Вночі заснути так і не вдалося. Навіть у найстрашнішому сні вона не змогла б уявити того, що їй належало пережити наступного дня.

Зранку Ірина могла думати тільки про обіцяне пояснення. Щойно діставшись офісу, вона попрямувала до відділу Оксани, але з непроникного обличчя подруги нічого зрозуміти не вдалося.

— Пробач, зараз у мене термінова справа, — холодно сказала Оксана. — Я перевірила все, що хотіла. Сьогодні ввечері поговоримо, але вчотирьох: ти, я, Андрій і лікар Гончар. Після роботи поїдемо до лікарні разом. Тоді все й дізнаєшся. А зараз мені треба працювати.

Отже, нічого втішного Оксана не дізналася. Ірина знала подругу: якби знайшлася хоч якась добра новина, та не змусила б її мучитися до вечора. Попереду була важка розмова, і залишалося лише чекати. День тягнувся наче в тумані. Ірина не розуміла, як Оксана зуміла дізнатися про Андрія більше, ніж вона сама. Адже подружжя весь час було одне в одного на очах.

Коли робочий день нарешті закінчився, Ірина зайшла по подругу. До лікарні вони вирушили машиною Ірини. У палаті Андрій сидів на ліжку з ноутбуком і працював.

— Привіт, — сказала Ірина, насилу всміхнувшись. — Де Гончар? Ми з Оксаною хотіли поставити йому пару запитань.

Андрій зателефонував Степанові й попросив зайти. Щойно розмова скінчилася, Оксана присіла до нього на ліжко. Усміхалася вона бадьоро, говорила голосно.

— Ну, як ти почуваєшся? Тільки не здумай скаржитися на біль. Це Іра тобі вірить, а мене не переконаєш.

Ірина з жахом глянула на подругу. Що вона каже? Досить було одного погляду на Андрія, щоб зрозуміти: людина тяжко хвора й страждає. За ці місяці він дуже схуд, обличчя прорізали глибокі зморшки, у ньому не лишилося ні кровинки. Зараз він заплющив очі й безсило відкинувся на подушку, але подругу це не збентежило.

Оксана вже збиралася продовжити, коли зайшов Гончар. Привітавшись, він тривожно подивився на Андрія, а тоді перевів погляд на Ірину.

— Йому зле? Що тут сталося? Я заходив хвилин п’ятнадцять тому, він був у чудовому стані.

— Степане Петровичу, з ним і тепер усе гаразд, — зі сміхом озвалася Оксана, лукаво поглядаючи на лікаря. — Тільки хвилюється. Завершити такий дорогий проєкт — тут будь-хто розхвилювався б.

— Що за нісенітниці ти верзеш? — Андрій підскочив на ліжку.

— Не треба нервувати, — усміхнулася вона. — Ми з Ірою все знаємо, більше немає навіщо прикидатися. Якщо ви обоє поводитиметеся як слід, ми промовчимо. Ніхто нічого не дізнається, відбудетеся легким переляком.

Ірина сиділа на стільці й намагалася втриматися, не впасти. Сили покидали її. Помітивши це, Оксана вирішила, що годі затягувати пояснення, і швидко підійшла до неї.

— Ірочко, заспокойся. Усе добре. Ми встигли втрутитися вчасно, тож усе владнається якнайкраще. Усі будуть щасливі, і саджати нікого не доведеться…