Ірина місяцями оплачувала чоловікові окрему палату без діагнозу, але, приїхавши до клініки, виявила її порожньою

— Лікарю, з нервами в тата все гаразд? — запитав Максим. — Я ніколи не бачив, щоб він так нервував.

— Цілком гаразд, — запевнив Гончар. — Йому не подобається, коли заважають працювати за ноутбуком.

— А чим він зайнятий? Що це за робота?

— Хіба він вам не розповідав?

Максима здивувало, як змінився лікар після цього простого запитання. Очі в нього забігали; він то потирав руки, то ховав їх у кишені. Приховати знервованість не вдавалося. Було зрозуміло, що говорити про роботу пацієнта йому неприємно.

Насупившись, Максим кивнув на прощання й мовчки попрямував до виходу. Після відвідин він став іще рішучішим. Переляк батька й розгубленість лікаря спантеличували: здавалося, цих двох пов’язувало щось спільне, якась недобра таємниця.

Увечері Ірина зайшла до чоловіка, але застала його міцно заснулим. Не поговоривши, повернулася додому, до сина.

— Назад я завтра ввечері лечу, — повідомив Максим.

Максим не став розповідати, як минули його відвідини батька. Мати не дізналася ні про поспіхом захлопнутий ноутбук і переляканий погляд Андрія, ні про те, як розгубився Гончар після запитання про роботу. Про сварку син теж промовчав: не переказав ні батькових криків, ні звинувачення в невдячності. Він не хотів додавати матері переживань. За останні місяці вона й без того дуже здала, і тепер, удома, Максим особливо виразно бачив, як батькова хвороба змінила її. Навіть вираз обличчя став іншим. Колишня Ірина була життєрадісною, впевненою в собі; зараз перед ним сиділа втомлена, розгублена жінка. Йому здавалося, що вона стала майже жалюгідною — наче людина, яка завинила, відчуває власне безсилля й ніяк не може зрозуміти, як упоратися з бідою. Це була його мама, але такою він її раніше не бачив.

Він усе ж вірив, що до завтра батько заспокоїться й визнає: діти мають рацію. Можна погодитися на загальну палату, можна спробувати пожити вдома, залишаючись під наглядом лікарів. Мама вже робить усе, що в її силах. Час і про неї подумати.

А в батьковій палаті світло не гасло до глибокої ночі. Чергова медсестра, обходячи хворих, зазирала й туди, проте нагадувати про режим не наважувалася. Поруч з Андрієм сидів лікар Гончар; вони про щось тихо перемовлялися.

Наступного ранку Ірина з Максимом знову прийшли до клініки. Андрій зустрів їх без учорашніх спалахів, але в очі синові не дивився. Говорив мало, усім своїм виглядом показуючи, як погано почувається.

— Тату, я сьогодні відлітаю, — Максим суворо подивився на нього. — Будь ласка, обміркуй те, що я сказав. Від тебе зараз залежить, як далі житиме вся сім’я. Не забувай про це.

Ображено глянувши на сина, Андрій зібрався відповісти, але передумав. Відвернувся до стіни.

— Гаразд, Андрійку, більше втомлювати тебе не будемо, — усміхнулася Ірина. — Увечері проведу сина на літак, а завтра тебе навідаю. Відпочивай.

З матір’ю Максим теж повернувся до розмови про лікування, тільки говорив куди м’якше, ніж із батьком.

— Мамо, Оля та її колеги вважають, що зміна обстановки може йому допомогти. Спробуймо забрати його додому. Якщо стане гірше, завжди можна знову лягти в лікарню. Тільки вже в загальну палату, а не в окрему платну.

Умовляти довелося довго, перш ніж Ірина поступилася.

— Гаразд, синку. Але лютий тільки почався, давай до кінця місяця я все-таки оплачу йому цю палату. А в клініці заздалегідь скажу, що з березня ми її звільняємо.

— Уже добре, мамо, — зрадів Максим. — Краще б на себе трохи витратила. Давно ти в косметичному салоні була?

— Який тепер салон, синку? Ти ж бачиш наше становище.

Максим не думав, що так рано почне жаліти матір із такою гостротою, що стискатиметься серце. Їй же лише сорок три роки. Він звик бачити її сильною, розумною, рішучою, а тепер вона розгубилася перед бідою, що звалилася на неї, й опустила руки. Невпевненість і слабкість з’явилися в ній наче раптом; важко було бачити маму такою й розуміти, як тяжко їй доводиться. Вона залишилася сама, а вони з Олею навчалися в іншому місті й допомогти їй не могли. Підробляли, забезпечували себе, але їхніх заробітків вистачало лише на власне життя. На більше не лишалося ні грошей, ні часу: треба було багато вчитися, у сестри ще була практика…