Ірина місяцями оплачувала чоловікові окрему палату без діагнозу, але, приїхавши до клініки, виявила її порожньою

Батькові знайомі теж не могли її підтримати. Приятелів в Андрія вистачало, але справжніх друзів він так і не завів — надто був закоханий у себе. З одними разом святкував, з іншими розважався, з третіми зустрічався на спортивних змаганнях. Розраховувати на дружню підтримку цих людей не доводилося. Мати залишилася з бідою сам на сам.

Найгірше було те, що світла в кінці тунелю не видно. Ніхто не міг пояснити, на що хворий батько, чому не вдається встановити діагноз і скільки ще триватиме лікування.

Увечері Ірина провела Максима до аеропорту. Далі знову потяглися звичні дні: робота, відвідини лікарні, повернення додому. Разом із ними нікуди не зникали тяжкі думки, страх перед майбутнім і боязнь утратити чоловіка. Тішили її лише спогади про дітей та їхні дзвінки — після них знаходилися сили жити далі.

За кермом Ірина думала, як сьогодні знову нагадає чоловікові про необхідність ухвалити рішення. Лютий добігав кінця; разом із ним спливав оплачений термін перебування в окремій палаті. Андрієві належало вибрати: повертатися додому чи залишатися в цій клініці, але вже із сусідами, по троє-четверо в палаті.

Нагадувати про це ставало важче з кожними відвідинами. Ірина бачила, як чоловік дедалі більше худне; обличчя в нього зблідло, руки часто тремтіли. Їй було шкода Андрія. Хотілося допомогти, але що ще вона могла для нього зробити, Ірина не знала. Від лікарів, як і раніше, не було певної відповіді — вони лише розводили руками. Не додавав їй упевненості й Гончар. За час перебування чоловіка в клініці вона встигла поспілкуватися з іншими лікарями, і серед них були фахівці, які здалися їй набагато обізнанішими. Степан такого враження не справляв: Ірина не могла сказати, що вважає його компетентним лікарем. Однак саме йому Андрій довірив своє лікування, і думка дружини нічого тут не змінювала.

Проте чоловік від самого початку не залишив їй вибору.

— Консультувати мене можуть різні лікарі, — заявив тоді Андрій. — Але лікуватися я буду тільки в Степана. Своє життя я довіряю йому.

Сьогодні Ірина поспішала ще й тому, що везла улюблені чоловікові млинці з начинкою. Вона сама їх напекла, і вони поки не охололи. Хотілося пригостити Андрія теплими, тому до палати вона дісталася швидко — і зупинилася перед порожнім ліжком.

Уже пару місяців він не виходив звідси. Казав, що ходити зовсім немає сил; навіть на процедури його возили в кріслі. Мабуть, і зараз повезли туди, вирішила Ірина, хоча зазвичай у цей час чоловік відпочивав. Вона присіла біля вікна й стала чекати.

Минула година. Андрій не повертався. Жодна з його звичайних процедур не тривала довше ніж п’ятнадцять-двадцять хвилин, і пояснювати відсутність лише цим уже не виходило. Ірина вийшла в коридор. Ішла тихо, прислухалася до розмов, зазирала в кожні відчинені двері, але чоловіка ніде не побачила.

Залишалося запитати чергову медсестру. Дорогою до неї Ірина проминула прочинені двері запасного виходу й почула голоси на сходах. Один здався знайомим — ніби говорив Гончар. Уже він мав знати, куди подівся його пацієнт. Вона вийшла на майданчик.

Розмовляли нижче. Ірина спустилася до середини сходового прольоту й несподівано впізнала чоловіка. Самого Андрія звідси ще не було видно, зате голос лунав виразно: тихий, але зовсім не такий, як у палаті, — твердий. Іноді він переходив на шепіт. Ірина завмерла, намагаючись розібрати слова.

— Мені потрібен іще місяць, — жорстко говорив Андрій. — А може, впораюся набагато раніше. Майже все вже зроблено: проведу тестування й візьмуся за оформлення.

— Андрійку, можеш не розповідати мені про сертифікацію та ліцензію, — неголосно озвався Степан. — Я в цьому все одно нічого не тямлю. Краще поясни, коли ми отримаємо гроші й скільки їх буде. Я ж тебе прикриваю, власною кар’єрою ризикую.

— Назву суму — не повіриш, — усміхнувся Андрій. — Захочеш — викупиш цю клініку з усім персоналом. І після купівлі в тебе ще купа грошей залишиться.

Він тихенько розсміявся. Ірина стояла нерухомо, слухаючи, як сміється її чоловік.

— Не потрібна мені клініка, — відповів лікар так само тихо. — А от гроші потрібні, і дуже.

— Тоді забезпеч мені тут іще місяць. На сімейних рахунках уже порожньо, тепер тобі доведеться розщедритися.

— Гаразд, домовилися. Тільки розраховуй на місяць, не більше. Потім я вже нічим тобі не допоможу. Тож закінчуй якнайшвидше…