Ірина місяцями оплачувала чоловікові окрему палату без діагнозу, але, приїхавши до клініки, виявила її порожньою

— Усе-таки ти, Іро, велика дурепа. Скільки я тобі казала: не можна на нього покластися. А ти стояла на своєму — надійний, тільки лінькуватий. От, мабуть, і надумав на чомусь розбагатіти. Тобі, звісно, ні слова.

— Нехай розбагатіє, — кволо промовила Ірина. — Мені б тільки його вилікувати.

Їй було так страшно й зле, що здавалося: ще трохи — і серце перестане битися. Оксана дивилася на неї зі злістю. Обличчя подруги червоніло, лють ставала дедалі помітнішою; тепер вона сердилася дужче, ніж годину тому.

— Та я тобі всоте повторюю: не хворий твій Андрійко! — вигукнула вона, дивлячись Ірині в очі. — Удає він, а ти йому потураєш!

Ірина промовчала, не бажаючи сердити її ще більше. Підозри з’явилися в Оксани тижнів через три після того, як Андрія забрала швидка. Щоразу, запитуючи про його здоров’я, вона чула, що остаточного діагнозу досі немає, і дедалі впевненіше говорила про симуляцію. Намагалася переконати Ірину, що чоловік удає хворого. Тільки пояснити, навіщо йому це знадобилося, сама не могла.

— Він у тебе завжди був якийсь темний, — із запалом продовжила Оксана.

Вона стала пригадувати випадки, коли поведінка Андрія здавалася дивною й не піддавалася поясненню. Ірина не заперечувала: траплялося й таке. Оксана мала підстави згадувати ці історії, й відмахнутися від її слів як від вигадок Ірина не могла. Але раніше за незрозумілими вчинками чоловіка не ставалося нічого поганого. Не траплялося лиха, яке змусило б її надовго запам’ятати черговий випадок, і невдовзі він забувався. До того ж дім, діти й власна робота настільки займали Ірину, що вона часто взагалі не звертала уваги на дивні чоловікові справи.

Оксана раптом завмерла. Примружившись, подивилася на Ірину, ніби намагалася дістати щось важливе з найвіддаленіших глибин пам’яті.

— Здається, я навіть можу сказати, з чого це почалося, — сказала Оксана.

— Що почалося?

— Уся ця незрозуміла історія з його хворобою. Що далі, то страшнішою вона здається. Пам’ятаєш наш літній корпоратив?

Ірина згадала той вечір. Свято було в розпалі; вона сиділа поруч із чоловіком і вже кілька хвилин розглядала його гарний, мужній профіль. У її погляді була насмішка, якої розслаблений Андрій зовсім не помічав. Уся його увага дісталася танцмайданчику. Там молоді колеги в коротких спідницях намагалися перевершити одна одну: кожна показувала, що рухається граційніше за решту. Добряче випивши, вони танцювали особливо старанно, виставляючи напоказ стрункі постаті й довгі ноги. Андрій був поглинутий цим видовищем. Він ніби на якийсь час випав із реальності: дружина сиділа зовсім поруч, спостерігала за ним, а він забув, що сьогодні прийшов сюди з нею.

Зазвичай Ірина не відвідувала таких вечорів. Вони з Андрієм працювали в одній компанії, і вона знала, як пристойний початок свята іноді обертався кінцем, після якого працівники тижнями уникали дивитися колегам в очі. Знати подробиці їй не хотілося. Чоловікові вона не заважала відпочивати з улюбленими товаришами по роботі, але сама воліла залишатися вдома.

На ювілей компанії Оксана вмовляла її прийти майже тиждень. А перед цими вмовляннями була розмова, яка спочатку не здалася Ірині серйозною. Згодом, однак, вона стала дедалі частіше до неї повертатися.

Того дня вона перевіряла проєкт договору з підрядником: укласти його збиралися найближчими днями. Робота в керівниці юридичного відділу була складна, термінова, й Ірина, втомившись, вийшла до холу по каву з автомата. Туди ж підійшла Оксана. Подруга явно була не в гуморі.

— Що в тебе? — співчутливо запитала Ірина. — Може, допомогти?

Вона не сумнівалася, що неприємності пов’язані з роботою. Але Оксана подивилася на неї дивно, і тон, яким вона заговорила, нічого доброго не віщував.

— Іро, вибач мені. Є одна неприємна річ, яку я мушу тобі сказати.

— Тільки давай швидше.

Ірина чекала повідомлення про помилку в документах чи якийсь промах на переговорах із клієнтами.

— Іринко, я давно чула розмови, але не надавала їм значення. Не вірила. А тепер знаю: це не плітки. Твій чоловік усерйоз захопився Наталією, секретаркою нашого боса.

Ірина здивовано подивилася на неї.

— Дурниці. Саме плітки, — спокійно заперечила вона. — Замолоду Андрійко був ловеласом, не сперечаюся. Але одружився, став батьком і взявся за розум. Я своєму чоловікові вірю…