Ірина жила сама, але чужі речі з’являлися у квартирі навіть після заміни замка

Щойно взявшись до замка, він повідомив:

— Відмичкою тут, судячи з усього, не користувалися, слідів немає. Якщо чужа людина й заходила, то, найімовірніше, відчинила ключем.

Коли робота закінчилася й майстер пішов, Ірина нарешті заспокоїлася. Тепер двері захищав найскладніший і найнадійніший замок. За нагоди варто було встановити ще й сигналізацію, але про це можна було подумати пізніше.

Набагато приємніше було думати про швидке повернення Павла. Відрядження закінчиться, він знову ночуватиме в неї, як часто бувало раніше. Ірина вірила в його розум і не сумнівалася: він зуміє розібратися в тому, що сталося. З цією думкою тривога відступала. Утім, що довше вона розмірковувала про побачене, то менше значення готова була йому надавати. Можливо, ніякого незрозумілого силуету взагалі не було — здалося, та й годі. А стукіт, на який поскаржилася Ніна Василівна, зовсім не обов’язково долинав із її квартири. Адже няня сама зізналася, що не прислухалася до того, звідки йде звук. Вона цілком могла чути когось із сусідів. Будинок вважався елітним, однак подекуди чутність була такою доброю, що звуки з іншої квартири не здавалися чимось незвичайним. Ірина дедалі більше схилялася до того, що злякалася через дрібниці.

Уже в ліжку, крізь дрімоту, Ірина перебирала те, чим могла пишатися. Усі свої тридцять сім років вона йшла до такого життя. Власна студія, де вона була артдиректоркою; нова червона іномарка; дві чудові квартири в елітних житлових комплексах столиці. На банківському рахунку — чималі заощадження. Була ще двокімнатна квартира, подарована молодшій сестрі: Ірина одразу купила її на ім’я Наталії.

На думку про сестру вона скривилася. Навіть самій собі соромно було зізнатися, наскільки Наталія ускладнювала їй життя. Висіла важким тягарем, якого ніяк не вдавалося позбутися. Думати про неї зараз не хотілося.

Замість сестри їй знову хотілося думати про Павла. Ще пару років тому Ірина була переконана, що ніколи не вийде заміж. Чоловіки поглядали на неї з острахом: на людях вона трималася суворо й холодно, здавалася відчуженою. За цією маскою ніхто не помічав жінки, невпевненої у власних чарах. Павло зумів її розгледіти, і за це Ірина була безмежно йому вдячна. З ним надія на зміни в особистому житті вже не здавалася нездійсненною. Ірина закохалася, як дівчисько, — з такою силою, якої ще зовсім недавно від себе не очікувала, впевнена, що заміжжя в її житті не буде.

Два роки вони були разом, і між ними зберігалися тепло й цілковита щирість. Тепер Ірина чекала, що він ось-ось запропонує одружитися. Їй ішов тридцять восьмий рік, хотілося весілля, хотілося встигнути народити хоча б одну дитину. З цією надією вона заснула.

Рано-вранці зателефонував Павло — наче відчув, як вона скучила.

— Поки ніяк не впораюся зі справами, — сказав він. — Комп’ютери для салонів купив, нові, потужні, а з перевезенням виникли труднощі. Доведеться ще затриматися. І знаєш… Коли повернуся, нам треба буде серйозно поговорити.

Загадковий тон, яким він вимовив останні слова перед прощанням, привів Ірину в захват. Вона одразу вирішила, що йтиметься про весілля. Нарешті! Цієї розмови вона чекала давно й до неї була готова.

Вони пасували одне одному, хоча Павло любив казати, що вона для нього надто хороша. У нього було лише два комп’ютерні салони. Прибуток вони давали стабільний, але скромний — на життя вистачало, а більше дозволити собі було важко. Навіть нинішнє оновлення обладнання він оплатив грошима, позиченими в Ірини: нові комп’ютери мали замінити старі.

Коли Павло заводив про це мову, Ірина заспокоювала його: її заробітку вистачить на все. Вона не вважала гроші головною умовою щастя й казала йому про це. Увесь сьогоднішній день минув на піднесенні. Ірина була в студії, намагалася займатися справами, але зосередитися ніяк не вдавалося. Думки раз у раз поверталися до ранкового дзвінка й до обіцяної серйозної розмови. Вона давно була готова почути пропозицію одружитися й загадкові слова Павла зрозуміла саме так. При цьому Ірина дедалі сильніше відчувала, наскільки їй його бракує. Лише тиждень вони не бачилися, але вона встигла дуже скучити.

Коли Ірина нарешті втомлено закрила ноутбук і підійшла до вікна кабінету, надворі стояла ніч. Зате проєкт заміського будинку був підписаний. Три місяці студія займалася цим оформленням — складним, цікавим і добре оплачуваним. Ще на самому початку замовник оголосив, що бюджет нічим не обмежений. Дизайнери отримали свободу в роботі, а студія могла розраховувати на солідний прибуток…