Ірина жила сама, але чужі речі з’являлися у квартирі навіть після заміни замка

Утома не заважала гарному настрою. Останнім часом усе складалося вдало: вдячні відгуки клієнтів, дедалі більший прибуток, працівники, на яких можна покластися і які не переставали тішити своїми ідеями. Ірина вимкнула світло, неквапом вийшла з офісу й, підійшовши до машини, задоволено всміхнулася.

Колись залякана дівчинка з маленького провінційного містечка й мріяти не сміла про таке забезпечене життя. А тепер у неї все це було. І особливо тішило, що домоглася вона всього сама: ніхто не підтримав, не допоміг. Вона сіла за кермо, увімкнула легку музику. Думати більше ні про що не хотілося — тільки дістатися до душу й лягти спати.

Додому Ірина приїхала за північ. Вийшла з машини й здригнулася від мелодійного дзвінка телефона. На екрані висвітився мамин номер. О такій порі мати навряд чи телефонувала з добрими новинами. Ірина зіщулилася, перш ніж відповісти.

— Ірино, ну як ти можеш? — обурювалася Людмила Григорівна. — Сестра в тебе одна-єдина, а турботи від тебе ніякої!

— Мамо, будь ласка, заспокойся, — попросила Ірина й відсунула телефон від вуха.

— Мені щойно Наталочка телефонувала! — голос матері гримів дедалі дужче, у ньому чулися гнів і крайнє роздратування. — Ридма ридала, ледве заспокоїла її!

— Чого ти мовчиш? — не вгавала мати.

— Мамо, я ще на роботі. Давай завтра зателефоную, — пригніченим голосом відповіла Ірина й закінчила розмову.

Гарного настрою не лишилося. У свої тридцять сім років вона твердо вірила: доля дістається людині вже при народженні. Одному випадає добре, щасливе життя, іншого вона закручує так, що щодня доводиться виживати й відвойовувати місце під сонцем. Ірині здавалося, цим вона й займалася завжди.

Наполегливості й сил вистачило, щоб не тільки вижити, а й досягти успіху. А найбажанішого — батьківської любові, визнання — вона так і не отримала. Знайти своє місце під сонцем виявилося легше, ніж розтопити жорстокі серця батька й матері.

Тата не було вже три роки. Навіть перед смертю він кликав тільки Наталію, наче старшої доньки не існувало. А Ірина ж росла слухняною, клопоту батькам не завдавала. Коли батько захворів, саме вона привезла його до столичної клініки, влаштувала в платну палату найкращої лікарні й робила все можливе для його одужання.

Він опритомнював, помічав її біля ліжка й слабким голосом запитував:

— Ірино, а де донька?

Від цього хотілося вити. Вона ж теж була його донькою, нехай старшою. Та чекав він Наталю. Ірині залишалося сидіти поруч і сподіватися: може, хоч тепер, розуміючи, що життя хилиться до заходу, батько назве донькою і її.

За місяці в лікарні він жодного разу не запитав, як вона живе, що в неї відбувається. На всі сто був упевнений: в Ірини, як завжди, усе добре. Її доля мало його цікавила. Турботу старшої доньки і він, і мати від самого її дитинства сприймали як належне, як святий обов’язок.

Зате, коли біль відступав і ставало легше, у батька знаходилися сили для настанов:

— Ти Наталочку не залишай, коли нас із мамою не стане. Вона ж від народження слабка, хвороблива. Зараз, слава богу, здорова, але без турботи нездужання можуть повернутися. Ти старша, мусиш простежити, щоб її ніщо не тривожило, не засмучувало. Щоб їла добре. І за залицяльниками приглядай: вона наївна, довірлива, ще зв’яжеться з якимось негідником.

Ірина слухала, погоджувалася, підтакувала. Чекала бодай двох теплих слів для себе. Але вся батькова ніжність діставалася молодшій, улюбленій доньці.

Вона труснула головою, ніби намагалася витрусити ці спогади й важкі думки про матір. Після недавнього дзвінка це погано вдавалося. Перед очима однаково стояла Людмила Григорівна.

Матері виповнився сімдесят один рік. У такому віці, здавалося б, час озирнутися на прожите, зрозуміти, де чинив правильно, а де помилявся. Проте роки не зробили Людмилу Григорівну мудрішою у ставленні до старшої доньки. Тепла до неї не було ніколи, і пояснення мати знаходила одне: незрозуміло, в кого Ірина вдалася. Ні на чоловіка не схожа, ні на її рідню.

Це почалося ще тоді, коли Людмила Григорівна принесла первістка з пологового будинку маленького провінційного містечка. Розгортала пелюшки, довго роздивлялася немовля й дедалі більше переконувалася: дитину підмінили. Віддали чужу, незграбну, негарну дівчинку. Серце не впізнавало рідного в згортку, що ворушився…