Капітан літака вийшов до пасажирів і попросив уваги

Андрій подивився у вікно на новенький трактор, виграний у змаганні між селами.

— Залишайся в нас, — продовжив голова. — Виділю тобі хату, добротну. Чув, із Ларискою гуляєш? Одружитеся — вже буде де жити. Потім господарство, діти… Ну, що скажеш?

У його голосі було стільки надії, що Андрій після короткої паузи відповів:

— Я ж і не збирався їхати.

— Любий ти мій! — Борис Петрович знову схопився.

— Та все добре, — сміявся Андрій.

Він старався, щоб усе було зроблено як слід. Так його виховали: кожній речі — своє місце, усе має працювати й приносити користь.

Лариса прибігала до нього в ангар і дивувалася:

— Ти з машинами панькаєшся, як із малими дітьми!

— Підійди, покажу тобі дещо.

Він брався пояснювати, показувати. Лариса мало що розуміла, та слухала: хотілося довше побути з коханим. Пояснення закінчувалися поцілунками.

Одного разу, коли вони лежали на солом'яних тюках, Андрій запропонував:

— Давай зіграємо весілля наприкінці вересня?

— Давай. Якраз із роботами впораємося.

— Отже, вирішили.

Не знадобилося ані каблучки, ані ставання навколішки. Вони кохали одне одного.

За сукню взялося все село: одні дістали білий атлас, інші принесли мереживо. На фату пішли фіранки. Убрання вийшло гарним.

Чекаючи молодих на реєстрацію, Борис Петрович сяяв, як новий карбованець. Тепер-то, думав він, Андрій звідси вже точно не поїде.

— Оголошую ваш шлюб зареєстрованим! — нарешті закінчив голова.

Молодята поцілувалися, і гості рушили до хати нареченого. Там столи вже ломилися від їжі та випивки.

— За молодих!

— Гірко!

Вигуки лунали з різних боків, і подружжю доводилося знову вставати. Втомлена, щаслива Лариса ховалася за фатою.

Уночі вони вперше лягли в одне ліжко.

— Якось незвично, — сказала Лариса й сховалася під ковдрою з головою.

— Ану, йди до мене. Тепер не сховаєшся!

Чоловік шукав її руками, обоє сміялися, пустували.

Голова відпустив молодят відпочивати на три дні. Вранці Андрій заговорив про поїздку:

— Може, виберемося до міста?

— А що там робити?

— Я куплю запчастини, деталі. Ти по магазинах пройдешся.

Лариса стояла перед дзеркалом; їхати їй не хотілося.

— Якщо треба, поїдемо. А без потреби навіщо?

— Тоді не будемо. Потім із чоловіками замовлю.

Він обійняв дружину й покружляв її. Ні бід, ні нещасть у їхньому житті ще не було; усе здавалося прекрасним, і молодята раділи одне одному…