Прибиральницю попросили виступити на концерті після парі з інвестором

Максим шумно видихнув і одним різким рухом послабив вузол краватки. Та цього виявилося замало: він стягнув краватку зовсім, зім’яв і жбурнув на стіл. Директор і співвласник фірми мусив дотримуватися дрескоду суворіше, ніж будь-хто зі співробітників. Максим Лісовський представляв компанію, а отже, бездоганний вигляд мав зберігати завжди, без знижок на настрій. Одяг був частиною цього бездоганного образу.

Замолоду він любив вільні футболки та джинси, але більшу частину життя проводив у класичних сорочках і піджаках. Розпорядку підкорялося все, аж до того, що він надягав уранці. Утім, нарікати на діловий гардероб було б несправедливо: такий стиль йому личив. Ліза повторювала це постійно, а до думки дівчини з дипломом спеціаліста варто було дослухатися. Та й власним очам Максим довіряв. Скромничати щодо своєї зовнішності він ніколи не вважав за потрібне.

Старі фотографії батьків підтверджували те, про що досі із захватом говорили друзі родини: пара була напрочуд гарна. Від батька Максимові дісталися зріст і статура, від матері — тонкі правильні риси, чітко окреслені брови, гарна шкіра. Вона й сама лишалася красунею до самого кінця та жартувала, що передала синові все найкраще, а от батько трохи зіпсував її роботу рудуватим волоссям і ластовинням.

Дівочі погляди рано пояснили Максимові, що він вродливий. Та довгий час це його мало цікавило. Значно важливішим було визнання хлопчаків, а серед них за чисту шкіру та гарне обличчя авторитету не здобудеш. Там цінувалися витривалість, сила, спритність — і всього цього йому вистачало. Невгамовну енергію сина батьки ще в дитинстві намагалися спрямувати в мирне русло: віддали його в спорт. Характер для цього в нього виявився підхожий.

До випускного класу першість Максима Лісовського в школі вже ніхто не заперечував. За привабливою зовнішністю стояли цілком гідний атестат і добрі перспективи. Чималу роль у цих перспективах відігравали й можливості батька, який за кілька років устиг разюче змінити своє становище.

Раніше старший Лісовський був скромним науковцем: викладав у виші інформатику й таку саму нудну для сина математику. Проте за цією скромністю ховалися чималі наукові здобутки. Павло звів докупи накопичені знання та напрацювання, написав комп’ютерну програму — і нею зацікавилися відразу кілька великих банків. Викладач несподівано став фахівцем, якому були готові добре платити. Він оформив авторські права на розробки, продовжив працювати й за кілька років уже володів великою, солідною фірмою.

Синові разом із батьковим ластовинням математичний хист не дістався. Для Павла це було справжнім засмученням. Максик відверто не любив точних наук, а його тверда четвірка з алгебри виглядала мало не глузуванням із батька — доктора фізико-математичних наук.

— Телепень ти, бездар! Ганьба на мою сиву голову, — починав умовляти його Павло. — Як ти гадаєш, заради кого я стараюся? Не вічно ж мені працювати. Постарію — кому тоді фірму залишати?

— Звісно, мені, — кивав син із нахабною впевненістю. — Програміста з мене не вийде, математика теж, але яке це має значення? Капіталом можна управляти й без твоїх улюблених систем числення, логарифмічних функцій та всіляких гігатерів, омег, кіло. До речі, усе забуваю тебе спитати: терабайт більший за мегабайт чи навпаки?

— Щоб мої очі тебе не бачили, нетямущий! — сердився батько, не цілком серйозно. — До управління капіталами він уже доріс! Ти спершу зароби їх, потім зумій не розгубити, недороблений капіталісте.

Наприкінці школи Максим усе ж узявся підтягувати точні предмети: попереду був економічний виш. Шкільне навчання йому добряче набридло, але відмовлятися від подальшої освіти він не збирався. Розбещеним мажором він не виріс — родина зажила заможно, коли він був уже досить дорослим. Просто звикнути до зручного життя виявилося легко, а розлучатися з ним не хотілося. До того ж одного разу, після чергової вечірки, батько зустрів його цілком серйозним попередженням.

— Максиме, запам’ятай одну річ. Якщо розраховуєш безтурботно жити й гуляти на мої заробітки, краще відразу викинь це з голови.

Сидіти на батькових грошах син і без того не збирався. За його мірками, грошей тих, до речі, було не так уже й багато. Студентські роки він провів весело, проте навчання не занедбував: учився досить добре, щоб ні в кого не виникало підстав для претензій. Здобувши диплом, відразу влаштувався менеджером до великої, серйозної компанії давнього батькового клієнта.

Ось тут Павло й занепокоївся. Йому весь час здавалося, що легковажність Максика неодмінно дасться взнаки, причому в найневідповідніший момент. Кілька місяців він чекав неприємностей, аж поки знайомий, у якого працював син, не заговорив із ним сам. Замість очікуваних скарг Павло почув те, від чого тривога змінилася гордістю.

— Чудовий у вас хлопець, Павле Петровичу. Кажу як людина з досвідом. Стільки цих дітей із пристойних родин через мене пройшло! Попросить хтось — не можу відмовити, така вже слабкість. Дивуюся, як я ще з моєю сентиментальністю не пішов по світу. Але ваш Максим — зовсім інша річ. Голова працює, як комп’ютер. Мабуть, родинне. Схоплює швидко, рішень не боїться. Запальності йому б поменше, звісно, та й сперечальник відчайдушний. Тільки обережність і витримка з роками з’являться, стане розважливішим. А сміливість, здорова ділова нахабність — це або дано, або ні. Переговори веде — пісня! Ми його поки стримуємо, особливо розвернутися не дозволяємо, але це тимчасово. Фінансист із нього може вийти чудовий. Якщо, звісно, не схибнеться чи не загуляє… Ох, пробачте! — Чоловік урвався, наче лише тепер згадав, з ким обговорює молодого співробітника.

Ні того, ні іншого з Максимом не сталося. Заробітки зростали: спочатку їх можна було назвати пристойними, згодом — вельми пристойними. Але він не почав смітити грошима й пускати пил в очі, не пропадав у ресторанах і нічних клубах, не обзаводився вервечкою випадкових приятелів. Хоча з його характером стати душею веселої компанії було б нескладно. На таке життя не залишалося часу: робота давала йому уроки справжнього бізнесу, яких не здобути в жодному інституті.

Чотирьох років вистачило, щоб зі звичайного менеджера фінансової служби вирости до начальника відділу. Ще через два роки Максима призначили заступником фінансового директора. Молодість нікого довго не бентежила: він швидко показав, що відповідає посаді. Кар’єра склалася вдало, а за кілька років з’явилися власна справа, квартира й далекосяжні плани. Тоді він вирішив зайнятися й родинною фірмою.

— Тату, треба серйозно поговорити. Тільки спочатку прошу: не ображайся, навіть якщо почуєш щось неприємне. Роки минають, молодшим ти не стаєш. Пробач, що кажу так прямо. Я тебе люблю, поважаю, але ж із цим ти не сперечатимешся?

Павло, приголомшений таким початком, знизав плечима. Заперечувати тут не було чого.

— Отже, твоя… гаразд, наша фірма, — виправився Максим, помітивши, як батько сіпнувся від слова «твоя», — потребує серйозних змін. З банківською програмою ти тоді чудово влучив у струмінь. Розробка була геніальна, старт вийшов чудовий, і кілька років ми спокійно жили на дивіденди. Але той час минув. Ринок змінюється, технології розвиваються, увесь світ рухається вперед. Програма, написана десять років тому, сьогодні безнадійно застаріла.

— Тобто застарів я, — кивнув Павло.

— Тату, ну ти ж розумієш! Тепер ти… ми вже не витримуємо конкуренції. Сам ти більше не створиш нічого настільки видатного. Поки що фірма тримається на плаву завдяки колишнім запасам і парі старих контрактів. Але скоро клієнти підуть до інших розробників, повір. Таке життя.

— Може, годі вже змішувати мене з пилом? — Павло важко зітхнув.

Слухати сина було боляче, хоча з головним доводилося погоджуватися: справи йшли кепсько. Павло втомився, здоров’я дедалі частіше підводило. Працювати цілодобово, обходячись без вихідних і відпусток, як раніше, він уже не міг. А два роки тому тихо пішла Оксана, його кохана дружина, і з її смертю навколо наче згасло світло. Речі, раніше необхідні й захопливі, перестали цікавити. Життя більше не тішило.

У важкі часи його завжди рятувала наука. Павло був науковцем за самою своєю природою й любив свою роботу. У формулах, функціях, похідних і матрицях, серед цифр, чужих для більшості людей, він почувався впевнено. Тут усе підкорялося логіці, було зрозумілим і надійним; тут він лишався сильним, потрібним, щасливим. Із життям за межами науки його пов’язував один магніт — Оксана. Потім з’явився другий, маленький, але анітрохи не слабший: Максик. Дружини, сина й математики Павлові Лісовському вистачало для щастя.

Коли з’ясувалося, що улюблене заняття здатне приносити добрі гроші, це здалося нагородою за багаторічне віддане служіння науці. Служіння, сенсу якого інші часто не розуміли. Навіть Оксана, вірна й любляча, часом дивувалася. Збираючи по кімнаті розкидані аркушики, списані літерами, знаками й формулами, вона зверталася до чоловіка:

— Пашо, тобі справді все це цікаво? Треба ж було мені вийти заміж за божевільного професора!

Дитина в них народилася пізно. Можливо, тому обоє так жадібно милувалися своїм міцним, здоровим, жвавим малюком. Син зростав, засмучував їх, тішив, примушував замислюватися й давав підстави пишатися — утім, радощів і гордості було помітно більше. Ще малим він виявляв незалежність і силу характеру. Наполегливість легко переходила у впертість, а сперечатися Максик був готовий завжди.

— Уявляєш, що сьогодні було? — розповідала ввечері Оксана чоловікові. — Максик цілу годину переконував виховательку, що Земля зовсім не кругла.

— І правильно, — підтримував сина Павло. — Нехай вчиться обстоювати свою думку. Він же, по суті, має рацію. Підросте, візьметься за математику — з такою наполегливістю ще велике відкриття зробить. Теорему Ферма, щоправда, йому вже не залишили: таки довели через 350 років, — посміювався він. — Зате гіпотеза Рімана досі ниє в математиків, наче хворий зуб. Може, саме Максик і докопається до істини.

— Наш син — науковець? Сумніваюся, — сміялася Оксана. — Він, поки шнурки зав’яже, тричі з місця схоплюється. Та й одного генія вдома мені цілком вистачає.

Інтересу до математики в активного, спортивного Максима так і не виникло. Павло це бачив, однак надії не полишав: нехай син не продовжить науку, то хоча б родинну справу. А потім усе, що здавалося важливим, враз утратило значення.

Оксана захворіла раптово. Хвороба виявилася тяжкою й невиліковною, і чималі гроші нічого не змінили. Вона сама невдовзі заборонила чоловікові та синові витрачатися, розуміючи марність цих спроб. Згасаючи, вона наче забирала із собою світильник, що весь цей час наповнював життя Павла м’яким теплом.

Максим тяжко переживав смерть матері, але доволі швидко повернувся до звичного життя. Для Павла все виявилося набагато важчим. Він наново вчився існувати без Оксани — жінки, яка, здавалося, була поруч завжди. Це не могло не позначитися на роботі.

Основну частину програм фірма розробляла його силами. Павло був її мозковим центром, а власними задумами наче заряджав кількох тямущих співробітників, відібраних серед найталановитіших учнів. За роки роботи в місті навіть виникло особливе означення — «системники Лісовського». Так називали молодих комп’ютерних геніїв, які починали в професора. Але двоє-троє сильних фахівців не могли замінити того, хто приводив у рух усю компанію. Без Павла серйозна робота не йшла, а в нього часом уранці не було сил навіть на звичайні справи, не кажучи вже про творчість.

Тепер син зі звичною прямотою бив по найболючішому. Вочевидь, гіркі думки відбилися на обличчі Павла: Максим нарешті перервав свій безжальний розбір.

— Тату, ми ж домовилися, що ти не ображатимешся. Адже я маю рацію, і ти це знаєш.

— Гаразд, маєш рацію, — кивнув батько. — І який у тебе вихід?

— Продати фірму, поки за неї ще дають гроші. Будемо тягнути — втратимо твій… наш бізнес і залишимося ні з чим.

Сам Максим майже не помічав, як замість «наш» у нього знову вихоплювалося «твій». Павло Петрович щоразу болісно мружився. Усе-таки справу, якій він віддав стільки років, син своєю не вважав. І відсутність здібностей до програмування тут була ні до чого: Максим навіть не намагався втримати батькову фірму на плаву. Здавалося, йому тільки й треба було якнайшвидше скинути успадкований тягар.

З фірмою були пов’язані найкращі роки Павла. З фірмою — і з Оксаною. Тепер Ксюші не стало, скоро не стане й справи. Він не розумів, заради чого тоді все продовжувати.

— Тату, ти мене чуєш? Чому мовчиш? Згоден?

Павло здригнувся, вирваний зі своїх думок.

— Що? Ну… якщо вважаєш, що так треба, продавай. Якщо вже зовсім не шкода.

— Шкода? Я навіть не розумію, про що ти, тату, — перебив Максим. — У справах жалість ні до чого. Почнеш розпускати нюні — нічого не досягнеш. Або працюєш, розраховуючи на себе, або слухаєш сонати, нюхаєш квіточки, усіх жалієш і кожному віриш. Пробач, але це не для мене. Я вже підрахував: виручки за фірму має вистачити на акції одного чудового холдингу. Давно до нього придивляюся. Якщо отримаю частку, маю намір стати там комерційним директором. От після цього можна буде не тривожитися за майбутнє — ні тобі, ні мені.

Син вів далі про розрахунки й блискучі перспективи. Павло дивився на нього й думав: виходить, рішення ухвалено давно. Навіть місце для грошей, яких іще не виручили, Максим уже знайшов. Схоже, батьковою думкою поцікавився лише з увічливості, заздалегідь знаючи, чим закінчиться розмова.

— А мені що робити, сину? — нарешті перервав він виклад планів. — Справи в мене більше не буде. Як ти уявляєш моє життя? Купити вудку й податися на берег?

— За комп’ютером тобі ніхто сидіти не забороняє, — знизав плечима Максим. — Пиши скільки хочеш і що хочеш: програми, спогади про те, як починалася інформатика. Між іншим, вудка — теж непогана думка. Вигляд у тебе нездоровий, треба частіше бувати на свіжому повітрі. Гаразд, обміркуй усе, що я запропонував, і зі згодою не зволікай. Добре? Ти ж згоден? А мені час, справ по горло.

— Максиме, зачекай. Ми ж із тобою вже зовсім не розмовляємо. Ти весь час поспішаєш, кудись біжиш… Я розумію, турбот вистачає. Але коли ми востаннє говорили по душах? Я ж навіть не знаю, як ти живеш.

— По душах? Ну, тату, ти ще запропонуй разом музику послухати, — озвався Максим із незвичною для нього розгубленістю. — Які зараз розмови, якщо в мене за пів години переговори? Важливі, між іншим. Та й новин, про які ти не знаєш, у мене немає. Живу нормально. У мене все нормально… Слухай! — Він ляснув долонею по лобі. — Тобі, може, гроші потрібні?

— Знову гроші, — зітхнув Павло. — У тебе, схоже, й думок інших не лишилося. Справи, заробітки… Є ж у житті щось іще. Через два дні річниця мамчиної смерті. Ти хоч пам’ятаєш? З усього видно, що ні. Не можна так, Максиме. Ти зовсім зачерствів. Давай цього разу разом до неї з’їздимо, удвох. Ти ж уже понад рік у мами не був.

— Післязавтра не вийде, я буду у відрядженні, — поспішив відповісти Максим. — Тату, ну ми ж це вже сто разів обговорювали! Не терплю я цих дурнуватих звичаїв: відзначати якісь умовні річниці, їздити на кладовище без кінця. Я пам’ятаю маму й без поїздок, ти знаєш. За могилою доглядають, я спеціально плачу людині, щоб там був порядок. А приїжджати й витирати скупу чоловічу сльозу — це, вибач, не для мене. Але машину тобі пришлю, якщо поїдеш. Далеко ж добиратися.

— Не присилай, — Павло рішуче похитав головою. — Сам доїду. Мені хочеться побути з Ксюшею стільки, скільки мені потрібно. А в твого водія все, як у тебе: справи, поспіх, ані хвилини спокою. Буде навколо ходити, голосніше зітхати та на годинник поглядати, щоб я помітив. Дякую, обійдуся. І гроші мені не потрібні, можеш не хвилюватися. Усім забезпечений.

Максим знизав плечима. Він уже виклав батькові плани на майбутнє, окреслив рішення щодо фірми, запропонував допомогу й навіть нагадав, що Павлові варто берегти здоров’я. Чого ще від нього хочуть? Продовжувати розмову не було про що, та й він справді запізнювався. Не хоче батько приймати допомогу — його право. На нема й суду нема.

— Тоді до зустрічі, тату. Бувай.

Кивнувши, Максим поплескав батька по плечу й пішов.

Батькові претензії лишалися для нього незрозумілими. Утім, жодних вимог Павло не висував — просто дивився так, що Максим мимоволі почувався винним. А в чому його провина? Він не обіцяв бути сентиментальним і не вмів удавати іншу людину. Зате вмів заробляти, перетворювати гроші на ще більші гроші й не залежати від чужого жалю. Були люди, які це розуміли й цінували, хай батько до них і не належав.

Ліза, наприклад. Хоча при ній слід було казати «Єлизавета»: скорочень власного імені вона не терпіла. Майже два роки її вважали дівчиною Максима, його подругою, а часом і нареченою. Знайомі пояснювали відсутність пропозиції знаменитою впертістю Лісовського й не сумнівалися, що до заручин справа дійде. Він і сам вважав Лізу чудовою партією, проте чомусь зволікав.

Обручку тим часом було куплено: величезний діамант, оточений меншими каменями. Лізочка заслуговувала на такий подарунок. Максим не збирався пояснювати їй чи будь-кому іншому свої погляди, але вважав, що жінка спершу має відповідати певному рівню, а вже потім розраховувати на належні знаки уваги. Тут усе збігалося: і обручка, і Єлизавета цілком були гідні одне одного.

Краса Єлизавети була майже зухвалою. Варто їй було увійти до клубу чи ресторану, підійти до стійки реєстрації в аеропорту, як чоловіки починали реагувати по-різному: найнахабніші захоплено зітхали, ті, хто скромніший, посилено кліпали й квапливо опускали очі. Жінки трималися інакше. На обличчях з’являлася ретельно відрепетирувана нудьга, наче їх щиро дивувала загальна увага до чергової ляльки: подумаєш, нічого особливого. Але за цією байдужістю читалося зовсім інше — і досада через її волосся, і подив перед бездоганно підведеними очима, і заздрісне захоплення ногами від вух. Кожній із них хотілося хоча б трохи такого «нічого особливого».

До гарненьких дуреп Єлизавета не мала жодного стосунку. Освіти й розуму їй вистачало: вона закінчила школу стилістів із пишною назвою — Французький інститут моди. Утім, школа була в Парижі й мала право на таку назву. За два роки у світовій столиці моди Ліза бездоганно опанувала французьку й сама перетворилася на взірець стилю. З її природними даними це поєднання збивало з ніг.

Своє ставлення до нього Ліза пояснила відразу, щойно вони познайомилися:

— Ти мені подобаєшся, Лісовський. На супутника життя цілком годишся. Особливо якщо скоро розшириш справу: поки що бізнес у тебе доволі скромний.

У життя Максима вона ввійшла недавно, але влаштувалася в ньому впевнено й так міцно, що часом йому здавалося: Ліза була поруч завжди. Увесь час, якого раніше не забирала робота, тепер належав Єлизаветі. Навіть за її відсутності він відчував її незриму присутність. Краватка, кинута на стіл, теж нагадувала про неї: вранці Ліза сама її зав’язала й наказала не знімати до самого вечора. Вони збиралися до ресторану, і їй хотілося бачити супутника в пристойному вигляді.

Останнім часом її наполегливість трохи обтяжувала Максима. Але це були дрібниці, а причину нинішнього роздратування він знав достеменно. Ні батькові, на його думку, дитячі образи, ні сумніви щодо Лізи, дивні для майбутнього нареченого, ні навіть набридла краватка тут не були винні. Усе зіпсувала безглузда суперечка з інвестором фірми.

Про любов Лісовського до суперечок знали всі близькі. Друзі навіть добродушно розважалися, підкидаючи йому теми для чергової дискусії. Максим одразу гарячкував, кидався доводити свою правоту, бився об заклад — і тоді від його звичної стриманості, розважливості та холоднокровності нічого не лишалося. Одна добра знайома з дипломом психолога якось пояснила йому це по-своєму:

— Ти так розряджаєшся. Ну яка тобі медитація, які тихі прогулянки лісом! Тобі треба спершу вихлюпнути все, а вже потім заспокоїтися, прийти до тями. Сам же помічав: посперечався, покричав, часом когось за грудки схопив — і відпустило. Між іншим, у такого способу є психологічне обґрунтування, його дію доведено. Щоб зняти стрес, навіть клуби крику влаштовують. Але ж ти не станеш сидіти й кричати на самого себе, от і сперечаєшся до хрипоти. Тільки гляди, Максимчику: з твоїм азартом можна якось через дрібницю все програти в суперечці.

Вона, звісно, перебільшувала, але суперечка часом заводила Максима далеко за розумні межі. Сьогодні він знову попався — безглуздо, несподівано. І тепер не уявляв, як вибиратися.

Роман Олегович того дня зазирнув до фірми у справі. Давній знайомий Максима, людина значно старша за нього й вельми заможна, він уже кілька років вкладав у його бізнес чималі суми. Роман Олегович беззастережно визнавав талант молодого партнера: Максим умів заробляти й примножувати капітал. Між ними склалися довіра та порозуміння, а без сторонніх вони розмовляли майже по-дружньому. Коли ділові питання владнали, Максим поставив звичне запитання про родину.

— Як там твоє чудове сімейство?

— Як завжди, — усміхнувся Роман. — Мирне сімейне життя, працює грошовий пилосос. — Він заходився зображати голоси домашніх, то жіночі, то дитячі: — Любий, абонемент на спорт треба оплатити, терміново! Тату, купи телефон! А чому йому можна? Мені теж треба! У цю машину я більше не сяду, сам сором, їй уже три роки! — Потім повернувся до власного голосу: — Зачекай, обкрутить тебе твоя чарівна Єлизавета, теж пізнаєш сімейне щастя. Вони мене зі своїми запитами в могилу зведуть. Або з торбою по світу пустять. От сьогодні переказав внесок за участь Світлани в конкурсі скрипалів. Уявляєш, за такі гроші можна на вечір увесь симфонічний оркестр найняти!

Світлана була його старшою донькою. Скрипкою вона займалася багато років; старанності й завзятості їй було не позичати, хоча природного таланту, як вважав Максим, дісталося їй небагато. Зате наполегливість допомогла відточити техніку: складні твори дівчина виконувала жваво й упевнено. Терпіння й праця все перетруть — у її випадку це прислів’я хоча б почасти діяло.

Максим чув її не раз і вважав, що віддавати стільки часу музиці їй ні до чого. Досі він тримав цю думку при собі, щадячи батька Світлани. Цього разу чомусь не стримався.

— Романе, навіщо ти підтримуєш у Світлані манію величі? Ти ж сам розумієш, що великою скрипалькою вона не буде. Ще пару років попілікає, можливо, вступить до музичного училища. А далі що — працювати вчителькою музики та грати вам на сімейних вечорах? Ти ж не розраховуєш серйозно на сценічну кар’єру. Мови їй чудово даються. Та й дівчина така гарненька.

— Стій, чому це сцена не для моєї доньки? — перебив Роман. — З чого ти взяв? Ти тепер у нас знавець скрипкового мистецтва?

— Ні, не знавець, — Максим похитав головою, уже шкодуючи, що почав розмову. — Я цю музику взагалі погано переношу. Вона навіває на мене тугу. Вибач, Романе, якщо зачепив, не ображайся. Але ж на більшість так званих музикантів і часу шкода.

— Світлана не «так звана», — у голосі Романа виразно бриніла образа. — Вона грає чудово. З наших спільних знайомих, у всякому разі, ніхто так не вміє.

— Ромчику, та годі. Ти знаєш, як я до тебе ставлюся. Світлана в мене на очах із підлітка виросла в чудову дівчину. Тільки люблячий батько не може бути об’єктивним. Та я у своєму офісі за п’ять хвилин знайду того, хто її переграє!

— Знайди! Давай, шукай, — відразу підхопив Роман, не збираючись спускати йому цих слів. — Не знайдеш — усе місто знатиме, який ти базіка.

— Та хоч наша прибиральниця! У неї є якась освіта зі скрипки. Упевнений, якщо знадобиться, вона зіграє краще за твою Світлану.

— Прибиральниця? Скрипалька? — Роман аж задихнувся від обурення. — Ти, Лісовський, зовсім уже… За слова відповідатимеш?

— На спір! — вигукнув Максим, не встигнувши прикусити язика.

— Давай! — гаркнув Роман і стиснув простягнуту долоню. — Умови такі: виграєш ти — я додаю до проєкту обумовлену суму й ще цілий рік сплачую всі податки з власної кишені. Програєш — річний прибуток проєкту мій, до останньої копійки. Готовий?

У Максима загуло в голові. Мозок, привчений до цифр і розрахунків, спрацював як комп’ютер: приблизні суми виникли миттєво, але видавалися цілком реальними. Вони виявилися такими величезними, що злякався навіть він, звиклий до серйозних грошових обігів. Максим спробував витягти долоню з пальців Романа Олеговича, проте той уже ввійшов у азарт і тримав міцно.

— Страшно стало? Язиком молоти — не мішки тягати. Завжди підозрював, що ти базіка. Мою Світлану з якоюсь прибиральницею порівняв! Тепер до кінця життя вибачатимешся.

— Не дочекаєшся. Парі приймаю, — закусив вудила Максим. — Твоя Світлана проти моєї прибиральниці. Через тиждень, ти знаєш, бізнес-конференція, на закритті великий концерт. Обидві вийдуть на сцену анонімно, щоб ніхто не знав, хто перед ним. Нехай слухачі без упереджень оцінять гру й порівняють. Тоді й з’ясуємо ціну твоєї золотої скрипальки. Хоча з такими вкладеннями вона, мабуть, уже платинова.

— Та пішов ти! — Роман відкинув його руку. — Скільки витрачаю, тебе не стосується. На парі домовилися, а ідіотські жарти я слухати не наймався. Краще прикинь, на що житимеш, коли я заберу весь прибуток. Може, з продажем батькової фірми зачекаєш? Знадобиться тато: купить тобі локшини швидкого приготування, туалетним папером забезпечить.

Максим іще сподівався, що Роман охолоне й вони перетворять сварку на жарт. Натомість інвестор зажадав записати умови та скріпити їх підписами обох. Перед виходом він процідив:

— Тільки без шахрайства. Підставиш професійну музикантку замість своєї прибиральниці — неодмінно дізнаюся. Спробуй, і наступний бізнес тобі доведеться відкривати далеко на півночі. Влаштувати це я зможу без зусиль.

Він погрозив Максиму кулаком і вийшов, грюкнувши дверима. Господар кабінету впав у крісло й стягнув краватку. Такого безнадійного, безглуздого парі в його житті ще не було. Чорт, треба ж було в це вплутатися.

Двері прочинилися, з’явилася молода жінка.

— Добрий вечір, Максиме Павловичу. Пробачте, вже пізно. Можна у вас підлогу помити?

— Ви? От і добре, саме вчасно. Заходьте, мені треба з вами поговорити, — поспішно сказав він.

Від несподіванки вона здригнулася й розгубилася. Пояснити раптову увагу директора до найнепомітнішої працівниці фірми було нелегко. А він іще й схопився з-за столу, почав ходити кабінетом, поглядаючи на неї, — від цього спокійніше їй не ставало.

Це й була прибиральниця, яку він щойно втягнув у суперечку з тяжкими для себе наслідками. В офісі вона опинилася на прохання старого приятеля старшого Лісовського. Той багато років підтримував стосунки з Павлом і за кожної зручної нагоди зі сміхом згадував, як маленький Максим сидів на горщику під столом. Слухати такі спогади Максиму було неприємно, та доводилося відповідати натягнутою ввічливою усмішкою: оповідач обіймав важливу посаду й регулярно перевіряв справи фірми.

Сам Максим подібними історіями не розважався. Наприклад, не нагадував шановному Тарасові Олеговичу, як кілька років тому дружина застала його з коханкою у власній спальні. А міг би. Проте саме цей любитель спогадів під час чергового візиту звернувся з проханням:

— Максиме, у тебе в офісі не знайдеться простішого місця? Без особливих вимог, але щоб і платили не зовсім уже копійки. Є знайома молода жінка, залишилася без роботи. А фах у неї такий, що інше місце спробуй знайди. Їй би поки десь перебитися, секретаркою, адміністраторкою… Дівчині нема за що жити. При цьому горда, грошей просто так не візьме. Це донька мого давнього приятеля, однокласника. Він недавно помер, і вона тепер сама-самісінька на всьому світі. Як же мені її шкода, ти б знав.

— Ви даремно думаєте, Тарасе Олеговичу, що секретаркою може бути будь-яка дівчина з вулиці, — озвався Максим, зачеплений за своїх працівників. — Це не примітивна робота. У моєї секретарки, між іншим, дві вищі освіти, три іноземні мови.

— Навіщо їй стільки? — здивувався гість. — Хоча тобі видніше. Мабуть, у тебе в їдальні працюють ресторанні шеф-кухарі, а за кермом сидить переможець «Формули-1», — розсміявся він. — Але про моє прохання подумай. Дівчина кмітлива, швидко всього навчається, розумниця — ще пошукати. І симпатична. Тільки сам її прийми, Максиме, по-людському. Даринка боязка, соромиться, навіть не розуміє, за яку роботу взятися. Ти ж звик оцінювати людей, досвіду вистачає. Справді, вона чудова. А твої кадровики відфутболять її — і край. На тебе сподіваюся.

— Нехай завтра приходить, подивлюся, що можна запропонувати, — буркнув Максим без жодного ентузіазму.

Відмовити було важко. Окрім свого становища, Тарас Олегович залишався давнім приятелем батька. Відмовиш зараз — поскаржиться Павлові, і той при нагоді знову заведе розмову про душевну черствість сина. Максим погодився без особливого бажання: прохачеві досить було нагадати батькові, що він не захотів допомогти знайомій, яка залишилася без роботи й грошей.

Наступного дня пролунав стукіт, і до кабінету ввійшла невисока темноволоса молода жінка.

— Добрий день. Вибачте, що турбую. Мені сказали, у вас можна отримати допомогу з роботою.

Для прохання голос, на думку Максима, звучав надто голосно. Можна було звернутися тихіше, скромніше. Втім, можливо, його дратувало інше: відвідувачка одразу йому не сподобалася, причому рішуче. Тяжіння між людьми не виникало, а пояснити таку неприязнь часом неможливо. Він поглянув на аркуш, де напередодні записав ім’я та по батькові.

— Дарина? Можливо, для вас удасться щось зробити.

— Для мене нічого робити не треба. Працюватиму я, — несподівано заперечила вона. — Якщо у вас є робота, я готова. Гроші мені потрібні, візьмуся за будь-яку… Майже за будь-яку, — схаменулася відвідувачка.

— Тоді розкажіть, що ви вмієте.

— Нічого з того, що могло б вам знадобитися, — випалила вона.

— Оце так! — Максим навіть розвеселився: такої відвертості він не сподівався. — І все ж якісь уміння у вас напевно є.

— Я професійна скрипалька. Граю двадцять два роки, а мені двадцять сім. Кілька років працювала… — Вона затнулася й на пару секунд замовкла. — Виступала, трохи викладала. Усе, чим я жила, пов’язане з музикою. Тепер обставини змінилися. Мені потрібна будь-яка робота. Майже будь-яка, — повторила вона уточнення.

— Цікаво, — Максим похитав головою. — Тільки в нас комерційна фірма, музикантів до штату ми не набираємо. Із пропозиціями непросто: ані економікою, ані правом ви, звісно, не володієте. Продажі також відпадають. Секретарського досвіду немає, адміністративного — теж. Залишається клінінг.

— Перепрошую, що залишається?

— Клінінг. Можна сказати, менеджерка з чистоти, а простіше — прибиральниця. Чотири години на день, робочий одяг, безкоштовна вечеря, зарплата пристойна. Царські умови, чи не так? Погоджуйтеся.

Дивлячись на Дарину з іронією, він чекав, що ця казкова пропозиція її розлютить: вона розвернеться й піде. Тим краще, від гріха подалі. А Тарасові Олеговичу варто було б потім нагадати, якого цінного працівника він прислав. Максим уже вирішив, що розмова закінчена, — скрипальці, на його уявлення, лишалося тільки обуритися.

Проте зміна на її обличчі, якщо й з’явилася, тривала лічені миті. Дарина швидко опанувала себе й подивилася Максимові просто в очі. Так трималися б на співбесіді, де пропонували крісло щонайменше заступниці генерального директора. Причому ще невідомо, чи погодилася б вона його обійняти.

Для людини без грошей і нормальної професії вигляд у неї був невідповідний — принаймні Максим уявляв собі таких людей інакше. Скрипальку він у сучасному світі не вважав серйозною професією. І сама відвідувачка здавалася прибулою звідкись із фантазійного світу: худе, тонке обличчя, величезні очі з майже дитячим виразом.

Блакитні джинси й проста біла сорочка облягали її легку, вузьку постать. Темне волосся гладеньким покривалом спадало на плечі, густий чубчик закривав лоб. Їй можна було дати років п’ятнадцять. Але ж вона сказала — двадцять сім? Максим ніяк не міг поєднати названий вік із тим, що бачив перед собою. Втім, і дитиною її не назвеш. Ніколи ще йому не траплялися такі жінки, і ця несхожість водночас притягувала й дратувала.

— Звісно, з моїм колишнім життям така робота не має нічого спільного, — перервала його роздуми Дарина. — Але вибирати мені нема з чого. Гроші потрібні, тож на клінінг я згодна.

— Оце так? Ви нас ощасливили, — озвався Максим з іронією. — Тоді приходьте завтра. Розпоряджуся, щоб вас зустріли й пояснили, що робити.

Розпорядження він віддав, а про нову прибиральницю надовго забув. І треба ж було згадати саме сьогодні, ще й про її скрипку! Тепер через власну впертість він ризикував утратити величезні гроші. Втім, роздратування вже знайшло собі іншу мішень: винна ця дівчина. Не з’явилася б вона тут — не було б і безглуздої суперечки.

— Отже, слухайте… Пробачте, ваше ім’я вилетіло з голови. Дарина, так? — Максим зупинився, важко дихаючи. — Мені потрібно, щоб ви виступили на одному заході. На скрипці ж ви грати вмієте?

— Грати вмію. Виступати не буду. Якщо це потрібно вам, вибачте, самі й грайте.

— Що? — Максим наче скам’янів.

— Просите ви вельми своєрідно. А я тут працюю прибиральницею, і концерти до моїх обов’язків не входять. Дозвольте мені зайнятися роботою.

Вона рішуче взялася за відро з водою.

— Ви хоч усвідомлюєте, кому це кажете? — приголомшено вимовив Максим. — Роботу вам дав я. Гроші теж плачу я. І зараз мені знадобилося, щоб ви трохи попілікали на скрипочці. Не безкоштовно, між іншим. Готовий доплатити, тільки назвіть суму. Вам же потрібні гроші!

— Потрібні, — кивнула Дарина. — Тільки такою ціною я їх заробляти не стану. Навіть усі ваші капітали не дають вам права принижувати мене. Ви звикли до беззаперечного послуху й, схоже, забули, як розмовляють із людьми. Якщо колись узагалі знали. Хамські розпорядження я вислуховувати не маю наміру, а вже принижуватися й «пілікати на скрипочці», як ви це називаєте, — тим паче. Мабуть, тепер ви мене звільните. Однаково скажу: на мою думку, ви взагалі не заслуговуєте на те, щоб я грала для вас на своєму інструменті.

Дарина спокійно відвернулася й почала мити підлогу.

Максим стояв посеред кабінету як дурень, стежачи за рухами її швабри. Життя й раніше завдавало йому несподіваних ударів, але позбавити дару мови не вдавалося нікому. Ні відхід близьких, ні клієнти, які втратили будь-яку совість, ні банки з податківцями та їхніми непідйомними вимогами. Навіть коли він невдало впав з улюбленого сноуборда й вивихнув ногу, то знайшов, що сказати. А тепер його збила з ніг, хай і не в прямому сенсі, худенька невисока працівниця на найнікчемнішій посаді. Напівдівчинка, напівжінка, схожа на ельфа, змусила його замовкнути.

Від її примхи, можливо, залежав бізнес — і все його подальше життя. Без прибутку йому не вибратися з боргів, не виконати зобов’язань. Він спробував заговорити, але замість гнівної відсічі виходило невиразне бурмотіння із займенників і вигуків.

— Ви… це… Загалом, ми ще повернемося до цієї розмови.

Нарешті видавивши із себе завершену фразу, Максим почервонів і поспішно покинув кабінет.

За кермом його не полишала одна думка: яка ганьба. Він утік від прибиральниці. З власного кабінету! Не знайшов відповіді на її зухвалість, розгубився й утік. Вчепившись у кермо, Максим так мучився досадою, що довелося зупинитися. Він відкинувся на зручну спинку сидіння, заплющив очі й зачекав, доки перестануть палати щоки й вуха.

Та що довше він сидів, то важче ставало списувати цей жар на обурення. Йому було соромно. За слова, за власний тон, за зверхність, із якою він поводився з Дариною. За кірку байдужості, що наросла за останні роки. Його давно ніхто не ставив на місце, а тут наче добрячого ляпаса вліпили. Від удару злетіла маска жадібного, холодного сноба, заклопотаного лише собою. І за цією маскою раптом проступило все, чого він не хотів помічати: звичка вирішувати за інших, упевненість, що гроші дозволяють вимагати чого завгодно, і готовність відмахнутися від чужої гідності, коли вона заважає його планам.

Згадався батько, сам у своєму будинку. Родинна фірма, яку Максим так охоче, так байдуже збирався продати, навіть не спробувавши врятувати. Для батька в ній було все його життя. Слідом постало мамине обличчя — гарне, ніжне, добре. За останні два роки він згадував про нього хіба що пару разів.

У тридцять п’ять років Максим міг вважати себе людиною, що відбулася. Бізнес ішов успішно, гроші були — хай і не такі, про які мріялося в цьому віці. Здоровий, у компанії його люблять, жінки не оминають увагою. Щоправда, Єлизавета останнім часом розігнала всіх претенденток. Зате він сам — наречений гарної, розумної жінки. Здавалося б, щасливий. Тільки щастям це не надто відгукувалося: навіть одяг він носив належний, а улюблений вдягти не міг.

Наступного дня секретар із подивом спостерігав, як Максим метушиться й раз у раз визирає в коридор. Нарешті з’явилася невисока жінка в темному робочому костюмі.

— Добридень, Дарино. Можна вас на хвилинку? Хочу поговорити, — він жестом запросив її до кабінету.

— Пробачте мені за те, що я наговорив вам учора, — почав він, коли вони опинилися всередині. — Ви маєте рацію: я розучився нормально спілкуватися. Мені хотілося б, щоб ви мене вибачили, якщо зможете.

— Вибачення приймаються, — кивнула вона. — Тільки, шановний босе, мені здається, ця люб’язність не зовсім безкорислива. Вам іще щось від мене потрібно?

— Та як ви… — обурився Максим і відразу знітився. Схоже, вона бачила його наскрізь. — Чесно? Так. Є справа… прохання. Але вибачення я просив щиро. Дарино, мені необхідно, щоб ви зіграли на концерті.

— То ви серйозно? — від подиву її брови майже сховалися під чолкою. — Я вирішила, що вчора це був жарт. Або ви захотіли з мене познущатися.

— Мені зараз зовсім не смішно, — зітхнув він. — Хоча вся ця історія й справді схожа на жарт, тільки поганий і надто затягнутий. Якщо ви не вийдете на сцену, я програю парі. Втрачу величезну суму, і тоді не знаю, чи зможу надалі платити хорошу зарплату. Вам зокрема.

Максим виклав, як виникла суперечка і чим загрожував йому програш. Не приховав ані власного самовпевненого базікання, ані того, що Роман Олегович змусив його закріпити парі письмово. Пояснив, що на сцені мали виступити дві скрипальки, не знаючи, задля чого їх порівнюють. Вони сиділи поруч; його рука ледь торкалася її плеча, і від цього легкого дотику він чомусь радів.

— Ви нічим не ризикуєте, — додав він, закінчивши розповідь. — Якщо ви справді серйозно навчалися, виграти буде нескладно. Світлана — чудова дівчина, але скрипалька, повірте, досить посередня. Це батьки бачать у ній мало не блискучу виконавицю. Що ж, батькам важко судити неупереджено. Вони завжди знаходять у нас більше, ніж є. Мій батько, наприклад, цілком щиро впевнений, що я добра людина.

Ці слова зависли між ними. Дарина здивовано мовчала, а Максим і сам не розумів, звідки взялася остання фраза. Він почув у своєму голосі такий гіркий біль, що йому стало боляче, й був приголомшений цим ненавмисним зізнанням.

— А ви, виходить, людина погана? — тихо запитала Дарина й, не давши йому відповісти, продовжила: — Парі ваше, звісно, дурне. Ви про мене нічого не знаєте. І зіштовхувати людей лобами на сцені, задля розваги, навіть не запитавши їх самих… Мені ця витівка не до душі.

— Отже, мені кінець. Я вклав у цей великий проєкт стільки сил і грошей, що втратити весь прибуток за рік буде важко. І відмовитися від суперечки не можна. Батько Світлани здатен мене знищити: я після цього навіть на автомийку в місті не влаштуюся, — сумно зітхнув Максим.

— Перестаньте тиснути на жалість, шановний роботодавцю, — усміхнулася вона й легенько штовхнула його плечем. — Я подумаю, як забезпечити вам перемогу в цій дурній суперечці, щоб не принизити ані дівчину, ані нещасну замухришку-прибиральницю. Дістаньте мені номер Світлани.

— Тоді вже точно програю! — Максим махнув рукою. — Цей ділок змусив мене підписатися під умовами. Ми обидва письмово пообіцяли, що ані ви, ані Світлана про парі не знатимете.

— Отже, робитимемо вигляд, що не знаємо. Мені треба лише узгодити з нею репертуар.

За кілька днів найкраща банкетна зала міста приймала найпомітніших місцевих бізнесменів. Коли урочиста частина закінчилася, з’явилися музиканти, а з ними — співачка в блискучій сукні. Щойно вона почала, Максим скривився. Меломаном він себе не вважав, та й люди довкола нього, здається, охочіше продовжили б розмову, ніж слухали б голосисту діву та її не надто зіграний оркестр.

Він давно пішов би, якби не майбутній виступ Світлани. Роман сидів лише через пару рядів і вже кілька разів виразно поглядав у його бік. Максим відповідав хмиканням і усмішкою: пам’ятає він, пам’ятає, домовленість у силі, тож нехай шановний Роман Олегович готує гроші.

На щастя, пані в сукні, що переливалася всіма відтінками синього, обрала твір ефектний, гучний, але короткий. Її проводили поодинокими оплесками. Максим знову подивився на сцену — і завмер. Ковтнувши, він учепився пальцями в спинку крісла, що стояло попереду.

Нову виконавицю облягала ледь мерехтлива чорна сукня, що робила тендітну постать іще стрункішою. Темне волосся було зібране в елегантну, трохи недбалу зачіску. Здавалося, вона не стояла на сцені, а ширяла над нею. За кілька митей жінка підняла скрипку й смичок — і Максим відчув, ніби теж кудись летить. Куди, навіщо — не мало значення. Аби лише політ не обірвався.

Пронизливі звуки наче набули видимої, відчутної форми. Променями потяглися вони до зали, підхопили за голови й плечі байдужих слухачів, повернули до сцени. Люди випростовувалися, подавалися вперед, прагнучи почути більше, зрозуміти, встигнути вловити все й зберегти бодай частинку тієї чистоти й світла, якими наповнювався величезний простір. Музика вела їх за собою, змушуючи тягнутися до неї, наче кожному хотілося втримати в пам’яті хоча б щось із того, що розливалося зі сцени.

І тоді, коли здавалося, що прекрасніше вже бути не може, збоку вийшла друга скрипалька. Музика стала розмовою: дві мрії відповідали одна одній, зустрічалися дві віри, дві надії. Любов же в них була спільною. Скрипки трохи посперечалися, чи варто, й радісно погодилися розділити її з усіма, хто слухав.

Зала наче зрозуміла цю змову й зітхнула одним щасливим зітханням. Коли музика стихла, ніхто ще довго не рухався: люди боялися злякати незнайоме відчуття. Лише потім вибухнули оплески, і чудові скрипальки вийшли вклонитися. Це були Дарина й Світлана.

Максим не приєднався до загального захвату. Нові, ніколи раніше не пережиті відчуття приголомшили й пригнітили його. Він сидів, думаючи про батька. Тато цього не чув. А можна ж було відвезти йому запрошення, вмовити вибратися, розвіятися. От же ж гад він, Максим! Завтра неодмінно поїде до батька й напроситься разом до мами.

Ці прості думки пронизали його так сильно, що він не відразу помітив, як його розгойдує з боку в бік. Роман схопив його за руку й щосили трусив.

— Дякую тобі! Такого я не очікував. Максиме, суперечку ти виграв, і я зовсім не шкодую. Твоя прибиральниця грає чарівно — тут і порівнювати нічого. Але ж як красиво ти переміг! Світлану анітрохи не принизив, дав їй зіграти поруч із такою віртуозкою. І як зіграти! Я не знав, що моя донька на таке здатна. Оце вже з ким поведешся… А ти ж людина, Максиме. Я вважав тебе бездушним ділком, упертюхом. Тепер останні штани зніму — тобі віддам! Майстер. Ділової хватки в тебе не віднімеш. Це ж треба було так усе влаштувати!

— Нічого я не влаштовував, — нарешті відповів Максим. — Я гадки не мав, що вони вийдуть разом. Дарина все придумала. А Світлана — молодчина. Це я сліпий і впертий осел.

Потім підійшла Дарина, яка ще недавно змусила замовкнути всю залу.

— Ну як, перемогли? — запитала вона з легкою лукавою усмішкою.

— У суперечці? — Максим схвильовано потер лоба. — Так. Бізнес ви мені врятували. Тільки мені чомусь здається, що й мене самого теж.

У кафе за столиком говорив переважно він. Говорив гаряче й відверто, незвично для себе забувши про вигоду, прибуток і гроші. Дарина слухала, усміхалася, але запитання про себе відводила. По відомості про неї Максиму довелося звернутися до власних джерел.

Він дізнався сумну історію. Талант Дарини підтверджували консерваторська освіта й перемоги в музичних конкурсах. Після навчання вона прийшла до філармонії, проте кар’єра не складалася. Музиці потрібно було віддаватися цілком, а вдома був постійний лазарет, бракувало грошей, не відпускав відчай. Про яку повну віддачу могла йти мова, якщо після репетицій і виступів на неї чекали хвороби близьких, нужда й турботи, від яких не можна було відсторонитися?

Мати тяжко хворіла стільки, скільки Дарина себе пам’ятала. Померла вона на руках у доньки, коли та була ще студенткою. Через пару років після смерті дружини захворів батько, і Дарині довелося розриватися між ним, репетиціями й виступами. Рідна людина постійно потребувала догляду. Спізнюючись на роботу, вона червоніла до мук і просила вибачення, відмовлялася від гастролей і поїздок. На репетиції лишалися ночі; спати вона майже перестала.

Одного разу, пробігаючи коридором повз прочинені двері, Дарина почула, як Галина Андріївна, одна з провідних скрипальок, звертається до керівника оркестру:

— Або приберете цю бліду неміч, або підемо ми — я та ще кілька людей. Сидіти поруч із нею я більше не маю наміру. Від неї за версту тхне ліками й ще якоюсь гидотою.

— Чи, може, вам здається, що вона скоро всіх нас переграє? — отруйно провадила та.

— Авжеж, куди нам до геніальної Дашеньки! — з’їдливо мовила жінка. — Ви ж завжди стояли за неї горою. Тільки й чути: Дашенька, майбутня солістка! Подивимося, що вона вам насолує зі своєю анемією. Грайте тоді вдвох, у чотири руки, концерт для п’яти скрипок і трьох альтів. Я попередила.

Згодом Дарині дали прочитати наказ про звільнення. Причиною значилися якісь порушення трудової дисципліни.

— Дівчинко, ну що я можу? — розвів руками керівник оркестру, літній заслужений музикант. — Нашим куркам усім разом до вашого мізинця далеко, коли йдеться про гру. Я це розумію. Але ризикувати колективом не можу. Ці чвари набридли до смерті. Та ви й самі знаєте, хто покровителі Галини. З нашим керівництвом мені не впоратися. Стомився я, пробачте.

Дарина теж була без сил: лише кілька тижнів тому поховала батька. На боротьбу, суперечки, захист своїх прав її вже не ставало. Забравши скрипку, яку подарував викладач консерваторії, вона почала шукати роботу. Тут трохи пощастило: давній приятель батька допоміг влаштуватися до знайомого власника фірми. Той славився снобом, зате платив людям. Так Дарина й опинилася в компанії Максима — з ганчіркою та відром замість сцени, репетицій і гастролей. Решту Максим уже знав не з чужих розповідей.

Зустрічалися вони тепер регулярно. Під час однієї з цих зустрічей він несподівано заговорив:

— Дарино, вам час перестати працювати в мене. Це мені належить порошинки з вас здувати, а ви довкола мене з ганчірками ходите.

— Ви мене звільняєте, Максиме Павловичу? — усміхнулася вона.

— Так, звільняю… Ні, я не про це. Я не хочу, щоб ви… щоб ти була прибиральницею. Неправильно це — ти виносиш сміття, ходиш у цій дурній робі, а ти мені так подобаєшся. Тато все допитується: «Що з тобою, зовсім іншим став. Закохався? Привіз би її познайомитися». А я йому відповідаю: «Чи тобі зараз із гарними дівчатами знайомитися? Замовлення знову поперли, я вже втомився нові договори укладати».

Почервонівши, він підвів очі на Дарину й завмер. Знову звучала та музика, яку він почув на концерті. Скрипки в її руках не було — лише променистий погляд і ледь помітна усмішка. Але Максим чув ці доступні лише йому звуки, відчував їх майже на дотик і розумів кожен. Любов звучала так, що не почути її було неможливо.