Мати потай влаштувалася прибиральницею до нареченого доньки, а він вигнав її з кабінету, не впізнавши майбутню тещу

— Звідки ти про це дізналася? — Оксана почервоніла до вух. — Теж тато сказав?

— То тато знає? А я вважала, ти сама все затіяла.

— Я й затіяла, я, — закивала Оксана. — А він мене відмовляв, між іншим.

— Не хвилюйся, я не ображаюся. Розумію: єдина поки у вас донька, як не тривожитися. Але в нас усе добре. І ти мала рацію — не варто було в день освідчення мчати одружуватися. Артем теж вважає, що спершу треба разом пожити. Ми так і зробили, скоро вже три місяці буде. Мені подобається! Домашні справи ділимо навпіл, готуємо по черзі. А готує він божественно. Навіть підлогу мені мити не дає: каже, я неправильно це роблю. Чистота для нього — справа серйозна. У всьому іншому розуміємо одне одного. Я не уявляла, що вдвох жити так чудово: поруч людина, яка вислухає, заспокоїть, зрозуміє. Мамочко, я щаслива.

— Тоді і я щаслива, моя хороша, — Оксана міцно обійняла доньку.

— Як же я рада, що ви вирішили народити ще одного малюка. Може, скоро й у мене буде. Хоча поки поспішати не хочу: довчитися б, трохи попрацювати, а далі видно буде. Артем не підганяє. На його думку, поки свого житла немає, краще не ризикувати.

— Розумно. Мабуть, даремно я за тебе тривожуся. Голова у твого Артема на плечах є.

— От і я тобі про це! — засміялася Тетяна. — Гаразд, мамусю, побіжу. У мене між парами вікно було, вирішила тебе провідати. Тепер назад пора. На вихідних постараюся до вас зазирнути. Удома будете?

— Найімовірніше. Ти подзвони. Ми тобі будь-коли раді.

Після цієї розмови Оксану знову болісно кольнула тривога. Вагітність на деякий час відвернула її від страхів за доньку, але тепер вони повернулися. Тетяна була щаслива, мала чудовий вигляд, непокоїтися, здавалося, не було про що. І все ж пару днів Оксана не знаходила собі місця, сама не розуміючи причини.

— Люба, це гормони, — спробував заспокоїти її Павло.

— Ні, — насупилася вона. — Коли гормони пустують, я розрізняю. Зараз інше.

— Знову через Тетянку? Ми ж усе обговорили. Вона задоволена, з весіллям не квапиться. Що тебе цього разу тривожить?

— Якби ж я знала! — скрикнула Оксана. — Так само мені було тільки тоді, коли в неї стався апендицит. Лікарі зі мною не погоджувалися. Якби я не наполягла на своєму — невідомо, чим би все скінчилося. І тепер нутром чую: донька в біді.

— У якій іще біді?

— Оце я й збираюся з’ясувати.

— Знову до детектива звернешся? — усміхнувся Павло.

— Марно. Між іншим, Тетяна про стеження знає. Мабуть, її ненаглядний помітив.

— Он як?

— Вона тільки посміялася з мене. Сищик інакше й не зможе, однаково вийде незграбно. Або Артем справді бездоганний, у що я не вірю, або щось приховує. І я з’ясую що, за будь-яку ціну.

— Цікаво, у який спосіб? — Павло схрестив руки на грудях.

— Я ж знаю, у якій фірмі він працює, — примружилася Оксана.

— Велика таємниця.

— Не бійся, влаштуюся до них прибиральницею. Так найпростіше дістатися до потрібних відомостей. Непомітно поспостерігаю, послухаю колег. Дізнаюся, як він поводиться, коли Тетянки поруч немає.

— Прибиральницею?! — Павло пирснув. — Оксано, ти при своєму розумі? Ти ж років десять швабри не торкалася, а то й більше.

— Можна подумати, складна наука! — презирливо фиркнула вона.

— Гаразд, але чому прибиральницею? Сама послухай: власниця престижної клініки, дружина відомого підприємця — і миє підлогу в задрипаній юридичній конторці. Дізнається хтось — мене ж на сміх піднімуть!

— Не дізнається. Люди запам’ятали мене з яскравим макіяжем, у дорогому одязі. А ти уяви: одяг простіший, волосся в пучок, ні помади, ні тіней. Звичайна тітка, тисячі таких. Ти звик бачити мене всякою, а інші без парадного вигляду й не уявляють. Косметика творить дива, її відсутність — теж. Нинішній образ — лише маска, я надягну іншу. І ким іще йти до юридичної фірми? Прибиральниці потрібні завжди, резюме прискіпливо перевіряти не стануть, зайвими запитаннями мучити теж. Чисто прибираєш — от і працюй. Головне, їх ніхто не помічає й усерйоз не сприймає. У нас якось у клініці мало не спалахнув скандал: лікарі при прибиральниці про пацієнтів теревенили, наче її поруч немає. А вона все пресі передала. Добре, встигла зам’яти.

— Ну й Оксанка! — Павло похитав головою. — Стільки років разом, а такого авантюризму я в тобі не бачив. Самій би сищиком підробляти. Тільки боюся, затія твоя нічим не скінчиться.

— Тобто ти в мене не віриш? — обурилася Оксана.

— У тебе вірю, — засміявся він. — Не вірю, що хлопець дасть привід себе викрити. Та й чи є що викривати, сумніваюся. Утім, роби як знаєш, стримувати тебе марно. Про одне прошу: нічого не знайдеш — заспокойся й дай доньці спокій. Обіцяєш?

— Обіцяю, — невдоволено скривилася вона…