Мати потай влаштувалася прибиральницею до нареченого доньки, а він вигнав її з кабінету, не впізнавши майбутню тещу

У коридорі саме почувся звук замка, який відмикали. Оксана поцілувала чоловіка в чоло.

— Ти сьогодні найщасливіший тесть у світі, пам’ятай, — продовжила Оксана. — Тим сильнішим потім буде враження.

— Не розумію, що ти затіяла. І мені це зовсім не до душі.

Усміхнувшись, вона з гордим виглядом пішла зустрічати гостей. Павло невдоволено поплентався за нею.

— Мамочко, ми прийшли! — Тетяна міцно тримала нареченого за руку. — Ось Артем, моє кохання, мій майбутній чоловік. А це мама й тато.

— Павло Степанович, — відрекомендувався батько й простягнув руку, намагаючись подолати огиду.

— Артем. — Наречений широко всміхнувся, відповідаючи на рукостискання, і повернувся до Оксани: — А ви Оксана Андріївна? Треба ж… Люба, чому ти не попереджала, що в тебе така красуня мама? — Він пильно вдивився в її обличчя. — Перепрошую, ми не могли раніше зустрічатися? Мені здається, я вас бачив.

— Не думаю, — відповіла вона з удаваною усмішкою. — Хіба що на фотографіях у світській хроніці. Коли про клініку пишуть, мене нерідко фотографують. «Тепле світло» — чув таку назву?

— Ну звісно! — Артем ляснув себе по лобі. — А я й не збагнув.

Оксана зловтішалася: де йому впізнати свою прибиральницю! Напевно, і не дивився як слід у її бік. На прислугу ж уваги не звертають. Та навіть якби дивився — макіяж творить дива.

— Що ж, ми раді нарешті познайомитися, — сказала вона вголос. — Давно з чоловіком гадаємо, кому пощастило завоювати нашу неприступну принцесу.

— Мамо, ну годі, — зніяковіла Тетяна.

— Мовчу, мовчу. Проходьте до столу, вечеря готова.

За вечерею Артем майже не замовкав. Сипав жартами, розповідав, як Тетяна змінила його життя, намагався бути чарівним і приємним. При цьому ні Оксаною, ні Павлом не цікавився: запитань їм не ставив зовсім.

— Тетянко, я навіть не уявляв, що твій тато така важлива людина.

Оксана зло глянула на нього. Звісно, не уявляв! Усе чудово знав, негідник. Закрутив її дівчинці голову, зібрався скористатися і довірою, і коханням. Нічого, скоро удаванню настане кінець. Нехай тільки трохи розслабиться.

Артемові й справді здавалося, що напруження потроху минає. Павло сміявся, говорив про нові проєкти, піддражнював доньку й розпитував про весільні приготування. Оксана не чекала від чоловіка таких акторських здібностей.

— Виходить, даремно ми в тобі сумнівалися, — сказав Павло, коли вечеря скінчилася й усі встали з-за столу.

Артем заходився розглядати картини, які подружжя збирало багато років. Перед однією з них очі в нього округлилися.

— Оце так… Це оригінал такого знаменитого майстра?

— Отже, знаєшся на живописі? — усміхнувся Павло. — Так, оригінал.

— Я й сам іноді малюю, — знизав плечима Артем. — Але до майстрів, звичайно, з повагою. Мені такої роботи за все життя не купити.

— Це ще як подивитися! — засміявся Павло. — Скоро родичами станемо, я тебе швидко в люди виведу. Не годиться моєму зятеві в третьосортній конторці сидіти. Підеш до мене? Начальник юридичного відділу якраз потрібен.

— Ну що ви! — спалахнув Артем.

Оксана помітила, як у нього забігали очі.

— Та годі соромитися, ми за п’ять хвилин рідня, — сказав Павло й ляснув гостя по плечу так, що той похитнувся.

Оксана з жахом прикусила губу. «Павлику, тільки не бий його, Боже мій. Ще рано».

— Ні, я так не звик, — заговорив почервонілий Артем. — Завжди сам усього домагався. І хто в Тетяни батьки, для мене нічого не змінює. Я її кохаю. Заради її щастя зроблю все.

— Дуже гідно, — сказала Оксана, підходячи ближче. — Зараз рідко зустрінеш молодого чоловіка з такими принципами. Інший на твоєму місці, дізнавшись про наші гроші й становище, одразу захотів би отримати з цього всі можливі вигоди.

— Мамо, але Артем інший. Ви ж самі тепер бачите. — Тетяна взяла нареченого під руку. — До речі, дату весілля ми вже обрали.

— Он як? І на коли призначили? — Павло підняв брову.

— На наступний місяць, — із гордістю відповів Артем. — Грошей трохи назбирав. Звісно, пишного святкування не буде, тільки найближчі. Нам цього досить.

— Що за дурниці, — розсміявся Павло. — У мене одна донька. Невже я дозволю їй скромничати в найпам’ятніший день свого життя? Сотню гостей покличемо, журналістів. Таке не щодня буває! Тетянку всі люблять, багато хто образиться, якщо про них забудуть. Правда, доню?

— Тату, не треба…

— Це ж чому? — з удаваним подивом запитав він. — Навіть слухати не хочу. Усе оплачу сам, не хвилюйтеся. Сукню виберемо найкращу, ресторан розкішний, квіти, голуби… Що там іще належить? Співака модного запросимо. Кого ви тепер слухаєте? Якщо я доньці гідного весілля не влаштую, мене люди не зрозуміють. Артеме, шляхетність твою я ціную, але багатство накладає й обов’язки. Доводиться відповідати становищу. А який подарунок хочете? Квартиру? Годі вам по орендованих тіснитися. Візьмемо гарну трикімнатну: один житловий комплекс нещодавно здали, там чудові варіанти є. Чи будинок вам більше до душі?

— Тату…

— Тетяно, тато діло каже, — лагідно звернулася до неї Оксана. — Я розумію, ви нічого подібного не планували. Але нам хочеться від щирого серця вам допомогти. Ми повинні подбати, щоб вам із чоловіком усього вистачало. Кажіть, чого хочете, ми зробимо. Для вас нічого не шкода…