Чоловік сміявся з будинку дружини, а після розлучення приїхав туди відпочивати й був здивований

— Я вже в захваті! — верещала Дар’я.

Телефон увесь час залишався в її руках. Дар’я фотографувала дерева, птахів і квіти, хоча більшу частину світлин становили її власні портрети. Змінювалося лише тло: ліс, кущі з ягодами, а далі — жовті поля зі стиглим урожаєм, що відкривалися за перелісками. Усе це потрапляло в кадр, але частіше разом із нею самою.

Із зупинками для фотографування дорога зайняла годину-півтори. Потім попереду, між високими ялинами, показався просвіт. Дерева розступилися, і Віктор виїхав до великої галявини, на якій стояло кілька будівель. Навколо тягнувся невисокий паркан із воротами. Над ними дугою розташовувався різьблений напис — та сама назва, за якою вони знайшли опис дороги: «Сосновий готель».

— Приїхали! Ура! — Дар’я заплескала в долоні. — Тут гарніше, ніж на сайті!

Віктор посигналив. Ворота відчинилися, до машини підійшов працівник.

— Добрий день. Ви бронювали проживання?

— Так, окреме бунгало, — відповіла Дар’я.

— Ласкаво просимо до «Соснового готелю». Залишайте автомобіль тут і підходьте до стійки реєстрації. Оформимося, а потім я покажу вам дорогу до бунгало.

Хоча Віктор їхав сюди без особливого бажання, професійне оформлення він оцінив із першого погляду. Казковий вигляд був спільним для всього: і будівля, і кімнати здавалися перенесеними сюди з барвистих сторінок дитячих книжок. Водночас казка не заважала зручності — усередині були всі блага сучасної цивілізації. Їхнє окреме бунгало також так майстерно вписали в лісовий пейзаж, що Віктор захопився творчими здібностями людини, яка задумала це місце.

Після оформлення й розміщення працівники запропонували подружжю прийти на обід: він був у самому розпалі. Але Віктор і Дар’я відмовилися від запрошення, вирішивши з’явитися в кафе лише ввечері, на вечерю.

— Поки що оглянемо наше бунгало й те, що навколо, — пояснили вони.

Зате питання про коней Дар’я відкладати не стала. Вона відразу розпитала, коли можна вирушити на кінну прогулянку, і записалася на наступний день. Обраний нею час виявився раннім — мало не 8 ранку.

— Люба, навіщо вставати в таку рань? — м’яко дорікнув їй Віктор, який сподівався нарешті виспатися в тиші.

— Щоб найкращих коней не розібрали, — усміхнулася вона. — І щоб вони ще не втомилися від вершників, які змінюють один одного без кінця.

— У нас усі коні хороші, — охоче заперечив працівник біля стійки. — І між прогулянками кожен обов’язково відпочиває.

— Я вам вірю, — кивнула Дар’я. — Але все-таки волію обирати сама.

У бунгало до огляду околиць справа не дійшла: насамперед Дар’я гепнулася на ліжко.

— Як добре витягнутися після дороги! І матрац чудовий, не надто м’який, саме як мені до вподоби. Тут чудово, навіть не думай сперечатися.

Віктор ствердно кивнув і зазирнув до санвузла. Там були душ і маленька сауна за скляними дверима.

— Тут і справді краще, ніж я міг собі уявити.

Лише за вечерею він зрозумів, скільки в готелі відпочивальників. Під час в’їзду йому, попри кілька припаркованих машин, здалося, що, крім персоналу, тут нікого немає. Тепер же за столиками сиділи гості. Сім’я з чотирьох осіб — батьки й двоє хлопчиків, приблизно десяти та 11 років. Неподалік літнє подружжя пило червоне вино; можливо, відзначало якесь сімейне свято.

Ближче до каміна, біля самого вікна, неголосно перемовлялися п’ятеро, схожих на студентів: три дівчини й два хлопці. Ще за двома столиками, осторонь від решти, сиділи поодинці чоловіки приблизно Вікторового віку. Перед кожним був розкритий ноутбук. Працівники готелю чи гості — зрозуміти було важко; судячи з їхнього вигляду, обидва були зайняті справою. Віктор припустив, що це фрилансери.

Дар’я привернула увагу офіціанта, який підійшов, і так швидко замовила вечерю на двох, що чоловік навіть не встиг зазирнути до меню. Він усе ще міркував, де розмістилося стільки людей і де живе персонал, коли помітив невиразно знайоме обличчя.

Чоловік ніс коробки через зал і з ними зник на кухні. Віктор струснув головою, намагаючись відігнати спогади, які раптом викликало це обличчя. Ні, такого бути не може. Просто прийняв незнайому людину за когось іншого. Проте незабаром той знову вийшов до зали — мабуть, збирався принести наступну партію. Тепер Вікторові довелося відмовитися від думки, що він помилився: цього працівника готелю він справді знав. Коли чоловік став проходити повз їхній столик, Віктор неголосно звернувся до нього…