Настя приїхала до офісу зробити чоловікові сюрприз, але її повели до іншого керівника

— Дівчино, що у вас сталося? Чому ви плачете?

Настя підвела голову. До неї звертався чоловік із дорогої іномарки, опустивши скло.

— Вас це не стосується, — буркнула вона, відвертаючись.

— А ось тут ви не маєте рації. — Він вийшов із машини й підійшов до її лавки. — Не можу дивитися, як така гарна дівчина засмучується, особливо сьогодні.

— А що ж сьогодні особливого? — спитала Настя впівголоса, досі не дивлячись на нього.

— У мене день народження. Хочеться, щоб усі навколо усміхалися. Дозвольте запросити вас до ресторану, влаштуємо святкову вечерю. Може, вам стане веселіше.

Вона зітхнула й таки глянула на незнайомця. Дорослий чоловік — це одразу видно. Зовсім не такий хлопчисько, як Руслан. На згадку про нього Настя знову схлипнула.

— Отже, не підете? — по-своєму зрозумів її чоловік. — Так і залишите мене геть без настрою?

— Так.

— Тоді хоча б відрекомендуюся: Михайло. Можете вважати, що день народження в мене не вдався. Запросив красуню повечеряти, а вона відмовила. Навіть імені її не знаю.

— Анастасія мене звати.

— Гарне ім’я. А можна Настя? — Він сів поруч із нею. — Усе-таки скажіть, чому ви плакали?

Його співчуття потроху подіяло на неї. Настя зітхнула, махнула рукою: говорити про те, що сталося, вже не хотілося.

— Тепер це неважливо. Дякую, що не пройшли повз.

— Мені й справді не байдуже. Але якщо не хочете розповідати, не будемо. Може, тепер, коли трохи заспокоїлися, усе ж приймете запрошення? Жодних зобов’язань. Не подобається ресторан — ось кав’ярня. — Він показав на вивіску внизу житлового будинку, потім повернувся до торговельного центру. — Або можемо на фудкорт зайти.

Зрештою, він пропонував лише випити кави. Настя тепер вільна дівчина й сама вирішує, куди йти та з ким. Відмовлятися тільки тому, що вони незнайомі, їй уже не хотілося.

— Ходімо до кав’ярні, — сказала вона, киваючи, і підвелася.

— Оце найкращий подарунок! — щиро зрадів Михайло.

До кави він замовив кілька шматочків різних тортів: як-не-як свято. За столиком Настя заговорила про своє ім’я.

— Батьки взагалі-то чекали хлопчика. А коли народилася я, не могли домовитися, як назвати. Татові подобалося одне ім’я, мамі інше. Зрештою я стала Анастасією, а звуть мене всі Настею.

Михайло похитав головою. Чи схвалював він її розповідь, чи йому так подобувалося частування, зрозуміти було важко.

— Зате є що згадати й розповісти. А я як був Мишком, так і залишився. Ще Михасем звали, по-всякому. Щоправда, прізвиська — це вже з моєї відчайдушної юності. Майже двадцять років відтоді минуло.

— Ой, я ж вас так і не привітала! З днем народження! — схаменулася Настя. — Скільки виповнилося? У чоловіка, мабуть, можна про це питати?

— Тридцять чотири. — Він усміхнувся. — Тільки виповнилося мені стільки минулого місяця.

— То ви все вигадали? — Вона здивовано глянула на нього. — Навіщо?

— Перше, що спало на думку, те й сказав. Коли дівчина плаче, мені не по собі. Це вже точно правда. Хотів чимось вас відволікти. Вийшло ж?

— Вийшло.

Настя опустила голову, щоб Михайло не побачив усмішки, якої вона вже не могла стримати. Він їй безперечно подобався, і це зізнання в брехні, хоч як дивно, теж свідчило на його користь. Вигааав день народження, зате тепер чесно пояснив, навіщо йому це знадобилося. Можливо, він і з іншими дівчатами знайомився в такий спосіб. Але навіть у цьому разі не можна було не визнати: спосіб незвичайний. Настя вирішила поки не загадувати, до чого приведе їхня зустріч. Подивиться, як усе складеться далі, а зараз можна продовжити розмову.

— А працюєте ви ким, Михайле? Тільки якщо не хочеться відповідати, краще так і скажіть. Не треба знову вигадувати на ходу, а потім зізнаватися.

— Пропоную послугу за послугу, — відгукнувся він, трохи поміркувавши. — Ви пояснюєте, чому плакали, а я розповідаю про роботу. Згодні?

— Ні. — Настя похитала головою. — Ми щойно познайомилися. Я ще не готова відкривати душу першому-ліпшому.

— Гаразд, тоді й із моєю розповіддю зачекаємо. Але я можу розраховувати на нову зустріч? Дасте телефон? Чи дозволите провести вас?

— Дозволю. І номер продиктую, — привітно відповіла вона. — Тільки машиною не поїду.

— Чим же вам моя машина не сподобалася?

— Із машиною все добре. Гарна, мабуть, навіть розкішна, хоча я на цьому погано знаюся. А от вас я поки знаю недостатньо, щоб сідати до вас в автомобіль. Не хочете — можете не проводжати.

— З чого ви взяли, що не хочу? — обурився Михайло. — Я сам зголосився вас провести, а забирати свої слова назад не звик. Тож згоден на автобус. Заодно згадаю громадський транспорт: давно вже нікуди ним не їздив. Тільки от із квитком проблема — у мене його немає. Їхати зайцем у моєму поважному віці якось уже не комільфо. Скажіть, а кондуктори ще залишилися? Можна в них квиток купити?

— Ні, а контролери бувають. Ходімо до зупинки, там у кіоску можна взяти квиток на одну поїздку.

— Краще на дві, — усміхнувся Михайло. — До машини ж теж доведеться повертатися.

— А, ну так, справді…