Чоловік поїхав на зустріч однокласників, а дружина зайшла до ворожки

У метро Оксана щоразу почувалася беззахисною. Варто було спуститися під землю — і вона губилася, гостро відчуваючи самотність, хоча їздила так часто й удома на неї чекав чоловік. Утім, ніжно триматися за руки чи влаштовувати вечері при свічках у них із Віктором було не заведено. Відкрита, товариська Оксана вийшла заміж за сухого, потайливого чоловіка: зійшлися дві протилежності.

— Як вас узагалі одне до одного занесло? — дивувалися подруги. — Ти сонечко променисте, а він — хмара грозова. От і сьогодні ми прийшли, коли твого Віктора вдома немає. Чим йому гості не догодили? Що то за людина така?

Оксана всміхалася, ніяковіючи за чоловіка й водночас жаліючи його. Подруги ж не знали Віктора так близько, як вона. Їй принаймні здавалося, що вона його розуміє.

— Пам’ятаєте, я розробляла для нього меблі? Потім ми й одружитися вирішили. А характер у нього від виховання, — вона розвела руками. — Мати сувора була. Батько пішов, коли Вікторові виповнилося п’ять років. Згодом мама померла, ростила його тітка, якій він не надто був потрібен. Тут радше пожаліти треба.

— Ага, а ти тепер майже задарма йому стільці малюєш, — озвалася одна з подруг. — Тільки не кажи, що й заміж із жалю пішла. Сама ж у дитбудинку виросла. Як на мене, зла тітка все-таки краща.

— Краще, звісно, у тітки…

Від спогадів Оксану пересмикнуло. Вихователька била її указкою по спині, зате власному синові, якого приводила із собою, дозволяла все. Хлопчисько робив що хотів, і зупинити його не було кому.

Подруги помітили, як боляче її зачепила розмова, й заговорили про інше.

— Ну а справи у Віктора як? Із компанією все добре?

— Чудово. Каже, розширюватися збирається. Меблі за моїми ескізами добре купують.

Відповіді не було; до сімейних справ більше не поверталися. Згодом по подруг приїхали чоловіки. Оксана дивилася з вікна, як ті обіймали своїх дружин, немов розлука тривала цілу вічність, і заздрила цій ніжності.

Її Віктор навіть до роботи не підвозив. А місце роботи в них було одне — його невелика меблева компанія. Вона діставалася пізніше за чоловіка, помічала перешіптування працівників і червоніла. По-дурному ж він чинить.

— Ми в одну фірму їздимо. Чому не можемо їхати разом? — запитала вона якось.

— Щоб підлеглі не вирішили, ніби ти на особливому становищі, — відмахнувся Віктор. — Ще чутки підуть.

— Уже пішли! — обурилася Оксана. — Я дружина тобі, що незвичайного в тому, щоб разом приїхати? А мені доводиться в метро трястися. Ти ж знаєш, я боюся.

— Пересідай на трамвай. Чи під трамвай потрапити боїшся? — Він хихикнув і повернувся до новин.

— Купи тоді машину. Водити я вмію.

— От сама заробиш і купиш, — відрубав він, знову втупившись у комп’ютер.

— Куплю, не сумнівайся.

Через образу Оксана відклала приготовану звістку. Вона збиралася сказати про вагітність, але після такої розмови не наважилася. Чуття підказувало: дитина Вікторові не потрібна.

Коли йому виповнилося тридцять п’ять років, він пояснював свою неготовність словами «Я ще не дозрів». Відтоді минуло три роки. Оксані вже було тридцять, і чекати, поки чоловік дозріє, означало втрачати молодість. Тепер вона стояла перед ним і боялася зізнатися, що носить його дитину.

Виказала її гостя на діловому обіді. Інвестор компанії Борис прийшов із дружиною — приємною, говіркою жінкою, яка допомогла Оксані накрити стіл. Віктор спеціально купив дороге вино, і, коли келихи наповнили, випили всі. Оксана лише вдала, що ковтнула.

— Коли ж поповнення? — прямо запитала дружина Бориса, яка не пропустила цього руху. І відразу повернулася до чоловіка: — От бачиш, а ти сумнівався! Серйозна людина Віктор, скоро батьком стане. Я відразу по Оксані помітила: й виглядає інакше, і ходить. Уся світиться від щастя.

Чоловіки застигли. Оксана теж завмерла, злякано дивлячись на Віктора.

— До Нового року малюка чекаємо, — ледь чутно відповіла вона.

— А кого саме? Хлопчика, дівчинку? — Гостя навіть заплескала в долоні.

— Поки не знаю. Мені хочеться сюрпризу.

Оксана подивилася на чоловіка: похмурий вираз він квапливо прикрив радістю, немов маскою.

— Кіндер-сюрприз, значить! — підхопив Борис, піднімаючи келих за дітей…