Незнайомець передав студентці записку в автобусі, і вона вирішила знайти її адресатку

— Дісталася, красуне! — Павлик, який приїхав двома днями раніше, зустрів її на зупинці й забрав дорожню сумку. — Шапка де? Свого гарного носа відморозиш!

Попри протести, він стягнув із себе шапку й насунув її Марині на голову. До її двору вони дісталися, перекидаючись жартами й новинами.

— До речі, я дещо для тебе приберіг, — згадав він перед хвірткою.

— Від Діда Мороза? — вона з цікавістю оглянула його.

— За цим увечері в гості приходь.

Павло дістав з-за пазухи конверт. Марина здивовано взяла його, поглянула на незнайому зворотну адресу військової частини й здогадалася, хто написав.

— Брат два листи надіслав: один усім нам, другий тобі. Наказав обов’язково передати особисто.

Що міг написати їй брат її хлопця? Павло чіплявся, умовляючи розкрити конверт негайно, але Марина вирішила прочитати наодинці.

До листа вона дісталася лише через дві години: мати скінчила розпитувати про сесію й переконалася, що донька впоралася з тарілкою пельменів, шматком пирога та склянкою вишневого компоту.

— Того самого, для якого ти 10 кг цукру притягла, — нагадала вона.

Марина вдавано закотила очі, долила собі компоту й пішла до кімнати. Сіла на ліжко, запалила торшер; у темному кутку розливалося жовтувате світло.

«Здрастуй, односельчанко! Не чекала, мабуть, від мене листа? Точної твоєї адреси я не знав, от і доручив братові вручити конверт особисто. Чув, у вас усе серйозно. Чесно скажу — я радий. Павлові давно час угамуватися, стати розсудливішим».

Марина хихикнула: уже від звички жартувати жодний сімейний стан Павлика не позбавить.

«Після всього, що сталося на проводах, ми так як слід і не поговорили. Я думав лише про Світланку: як порозумітися, як довше побути поруч. Усе інше вилетіло з голови, пробач.

Хочу подякувати тобі. Ти не відмахнулася від жарту долі, зберегла записку закоханого дурня, яку інший дурень сунув не тій дівчині. А ще допомогла мені набратися хоробрості. Ніколи б не подумав, що сказати дівчині три прості слова страшніше, ніж вислухати прочухана від ротного.

Помилятися начебто погано, а подивися, що вийшло: Павликова помилка все владнала.

Зі Світланою в нас усе добре. Після Нового року вона приїжджала до мене. Смілива — стільки годин у поїзді, та ще й лише в один бік! Пише часто. Згадуємо дитинство, думаємо, як житимемо, коли повернуся зі служби. Вона теж дякує тобі й передає вітання — раптом у Кам’янці не побачитеся.

Мені вже час чергувати, та й папір закінчується. Ще раз дякую тобі. Доглядай за Павлом. Бувай!»

Марина поверталася до листа кілька разів і щоразу усміхалася. Віктор навіть другом їй не був, не те що братом, а за нього й Світлану вона щиро раділа. Від його слів ставало тепло.

У шибку постукали. Павлик не витерпів до вечора: стояв за вікном у кумедній вушанці, усміхався й барабанив, тримаючи строкатий мішок цукерок — такі зазвичай дарують дітям у садочку. Позаду нього махав хвостом Дружок.

— Покличу твого галасливого гостя, — зазирнула мати. — Гарячого чаю поп’єте.

За пару хвилин червонощокий від морозу, мов полярник, Павлик уже сидів за столом. Розповідав, як уранці прибирав сніг і ненароком засипав сусідську собачу будку. Марина сміялася й розбирала мішок: окрім цукерок, там знайшлися гарний блокнот, нова книжка й флакон парфумів. Дружка теж впустили, щоб не морозив лапи.

Марина непомітно оглянула кухню. Мати доливала окріп у чайник, батько гаряче про щось сперечався з Павлом. Під ногами вмостився пес. За вікном повалив пухнастий сніг.

— У кіно післязавтра з’їздимо? — запропонував Павлик, нахилившись до неї, коли батько пішов до кімнати, а матір покликали до телефону. — Влаштуємо зимову пригоду.

— Не хочеться, — м’яко відповіла Марина. — Тут краще, ніж у кіно. Річка замерзла, ліс поруч, і санчата з лижами є. Візьмемо Дружка й підемо гуляти.

— Теж діло, — хмикнув Павло, поглянувши на собачий ніс, що відразу висунувся з-під столу.

— Обійдемося без фільмів. А пригода… — Марина притулилася до Павликового боку. — Іноді найбільша пригода починається з того, що допомагаєш комусь дізнатися правду.

Він усміхнувся, обійняв її й поглянув на спокійне зимове подвір’я. Улітку на них із братом чекали два весілля в один день — принаймні Павло в цьому не сумнівався. Марина поки нічого не знала, а він був певен, що кохана погодиться стати його дружиною. І освідчиться він їй у казковому засніженому лісі замість кінозалу. Так навіть краще вийде. Коли є справжнє почуття й щирі наміри, місце вже не таке важливе.